Contribution to International Economy

  • Правова логіка
Зміст

Вступ 3
1. Поняття про дедуктивне міркування. Види дедуктивних міркувань 4
2. Дедуктивні міркування в правовій діяльності 9
3. Індуктивні міркування Поняття про індуктивне міркування 10
4. Індуктивні міркування в правовій діяльності 18
Висновки 20
Список літератури 21



















Вступ


Є два основні види умовиводів — індуктивні й дедуктивні. У коректному дедуктивному виведенні висновок з необхідністю випливає з посилок. Структуру цього виведення можна схарактеризувати так: дедуктивне виведення — це умовне висловлення, антецедент якого являє собою кон'юнкцію всіх посилок міркування, а кон-секвент — його висновок. Коректним це дедуктивне виведення буде тоді, коли умовне висловлення буде логічно істинним.
Стосовно коректного індуктивного виведення зауважимо, що сучасні логіки безуспішно намагаються дати точне його означення. Річ у тім, що висновок індуктивного виведення стверджується не жорстко й однозначно, а лише з деякою правдоподібністю чи вірогідністю. Це є характерною, але не обов'язковою рисою індуктивних міркувань. Іншою характерною рисою таких міркувань є те, що одержані за їхньою допомогою висновки часто виходять за межі посилок, тобто містять більше інформації (в результаті узагальнень), ніж її було в посилках. Це й створює труднощі в разі аналізу індукції.
Індукція — 1) метод наукового пізнання, який полягає в дослідженні руху знань від одиничного до часткового або й загального; 2) вид опосередкованого умовиводу, в якому з одиничних суджень-засновків виводять часткове або й загальне судження-висновок.







1. Поняття про дедуктивне міркування. Види дедуктивних міркувань

Дедуктивне міркування — це міркування, в якому між засновниками і висновком існує відношення логічного слідування.
Таке міркування спирається на логічний закон. У ньому із істин них засновків завжди отримують істинний висновок.
♦ Прикладом дедуктивного міркування є такий текст: «Злочин може бути вчинений умисно або з необережності. Цей злочин вчинений умисно. Отже, він не вчинений з необережності».
Як правило, у засновках дедуктивних міркувань міститься загальне знання, а у висновку — окреме знання.
У всіх випадках, коли треба розглянути якесь явище на підставі вже відомого знання, чи загального правила і вивести щодо цього явища необхідний висновок, ми розмірковуємо на підставі дедукції. Таким чином, дедуктивні міркування дозволяють із знання, яке ми вже маємо, отримати нові істини на підставі чистого міркування, без звертання до здорового глузду, досвіду, інтуїції. Дедукція дає повну гарантію успіху при обґрунтуванні істинності якогось висновку, якщо вихідні положення — засновки — будуть істинними висловлюваннями. Не випадково дедуктивні міркування ще називають необхідними, або примусовими, міркуваннями.
Розрізняють два основних види дедуктивних міркувань:
прямі;
непрямі.
Прямі дедуктивні міркування — це міркування, в яких висновок безпосередньо випливає з засновків.
Непрямі дедуктивні міркування — це міркування, в яких висновок випливає із засновків опосередковано за допомогою додаткових виводів.
Розрізняють велику кількість схем прямих і непрямих дедуктивних міркувань. Так, наприклад, існують схеми дедуктивних міркувань, що базуються на структурі складних висловлювань, а також схеми міркувань, що базуються на структурі простих висловлювань. Однак серед всієї множини таких схем можна виділити найтиповіші, які переважно використовуються людьми в процесах мислення і спілкування.
Проаналізуємо чотири види прямих дедуктивних міркувань:
суто умовні міркування;
умовно-категоричні міркування;
розділово-категоричні міркування;
умовно-розділові міркування.
Розглянемо також два види непрямих дедуктивних міркувань:
міркування за схемою «зведення до абсурду»;
міркування за схемою «доведення від протилежного».
Суто умовне міркування — це міркування, засновки і висновок якого є імплікативними висловлюваннями.
Схема 1  
♦ Якщо свідчення А. є правдивими, то Б. не міг бути на місці зло чину о десятій годині.
Якщо Б. не міг бути на місці злочину о десятій годині, то він має алібі.
Якщо свідчення А. є правдивими, то Б. має алібі.
Умовно-категоричні міркування
Умовно-категоричне міркування — це міркування, один із засновків якого є імплікативним висловлюванням, а другий засновок і висновок — простими висловлюваннями або їх запереченнями.
Розрізняють два основні види (модуси) умовно-категоричних міркувань:
«modus ponens», або «стверджувальний модус»;
«modus tollens», або «заперечувальний модус».
«Modus ponens», або «стверджу вальний модус*. 

Схема 2.  
 
♦ Якщо поліпшується рівень життя населення, то рівень злочинності знижується.
Рівень життя населення поліпшується.
Рівень злочинності знижується.
2. «Modus tollens», або «заперечувальний модус».

Схема 3.  

♦ Якщо благородна мета виправдовує будь-які засоби її досягнення, то можна позбавити людину життя, якщо вона смертельно хвора. Але не можна позбавляти людину життя, навіть якщо вона смертельно хвора.
Отже, невірно, що благородна мета виправдовує будь-які засоби її досягнення.
Треба зазначити, що не є правильними такі схеми умовно-категоричних міркувань.
Схема 4.  
Схема 5.  

Розділово-категоричне міркування — це міркування, один із засновків якого є диз'юнктивним висловлюванням, а другий засновок і висновок — прості висловлювання або їх заперечення.
Розрізняють два основні види (модуси) розділово-категоричних міркувань:
modus tollendo ponens», або «заперечувально-стверджувальний» модус;
«modus ponendo tollens», або «заперечувально-стверджувальний» модус.
Modus tollendo ponens, або заперечувалько-стверджувальний модус*.
Цьому модусу відповідають 4 схеми побудови розділово-категоричних міркувань.
Схема 6.  
Схема 7.  
Схема 8.  
Схема 9.  
Умовно-розділове міркування — це міркування, один із засновків якого є диз'юнктивним висловлюванням, а інші засновки — імплікативними висловлюваннями.
Розрізняють різні види умовно-розділових міркувань. Так, за кількістю альтернатив у диз'юнктивному засновку умов но-розділові міркування поділяються на:
дилеми (дві альтернативи) ;
трилеми (три альтернативи) ;
полілеми (чотири і більше альтернатив).
На практиці найчастіше за все застосовують дилеми. Дилеми можна поділити за двома основами:
за характером висновку;
за складом висновку.
За характером висновку усі дилеми поділяються на:
конструктивні;
деструктивні.
Конструктивна дилема — це дилема, у висновку якої щось стверджується.
Деструктивна дилема — це дилема, у висновку якої щось заперечується.
За складом висновку усі дилеми поділяються на:
прості;
складні.
Проста дилема — це дилема, висновок якої є простим висловлюванням або його запереченням.
Складна дилема — це дилема, висновок якої є складним (диз'юнктивним) висловлюванням.
На підставі цього поділу у логіці наводиться об'єднана класифікація умовно-розділових міркувань (дилем). Відповідно до неї вони поділяються на такі види:
♦ прості конструктивні дилеми;
складні конструктивні дилеми;
прості деструктивні дилеми;
складні деструктивні дилеми.

Прості конструктивні дилеми.

Схема 10.  

♦ Якщо обвинувачений винний у явно незаконному арешті, то він підлягає кримінальній відповідальності за ст. 371 КК України. Якщо він винний у явно незаконному затриманні, то він підлягає кримінальній відповідальності за цією ж статтею. Обвинувачений винний або в явно незаконному арешті, або в явно незаконному затриманні.
Обвинувачений підлягає кримінальній відповідальності за ст. 371 КК України.
Міркування за схемою «доведення від протилежного» — це міркування, в якому істинність деякого висловлювання доводять на підставі того, що із заперечення цього висловлювання за допомогою інших міркувань виводять протиріччя.
Схема цього міркування має такий вигляд:

 Схема 11  
♦ Міркує слідчий: «Скоріше за все, Г. не є винним. Але спробуємо припустити зворотне. Нехай Г. винний. Тоді 27 квітня 2001 р. він повинен бути на місці злочину в м. Києві. Однак свідок Р. свідчить, що Г. ввечері того дня був у Лондоні. Враховуючи складнощі перетину кордону, навряд чи він зміг би дістатися з Лондона за дві години. Отже, він не був 27 квітня 2001 р. у Києві. Звідси випливає, що моя версія щодо винності Г. є невірною. Таким чином, Г. не є винним».

2. Дедуктивні міркування в правовій діяльності

Дедуктивні міркування відіграють значну роль у теоретичній і практичній діяльності юриста. У зв'язку з цим юрист-професіонал повинен вміти грамотно, відповідно до правил логіки будувати дедуктивні міркування різних видів.
Наведемо приклади застосування дедукції в діяльності юриста.
Дедуктивні міркування можуть застосовуватися юристами в процесі аргументації власної точки зору і критики позиції супротивника (див. розділ 8 підручника). Слід зазначити, що саме за допомогою дедукції юрист може обґрунтувати істинність певного положення або спростувати його, тобто довести його хибність. Застосовуючи недедуктивні (правдоподібні) міркування, це зробити практично неможливо.
Дедукція також широко застосовується в процесі висування слідчих версій. Досить часто версія є висновком саме дедуктивного міркування. Розглянемо приклад.
♦ Під час розслідування справи про вбивство А. слідчий мірку вав таким чином: «Можна припустити, що вбивство А. було вчи нене з метою пограбування. Але це здається малоймовірним, бо А. був одягнений погано і коштовностей при собі не мав. Убивство могло бути вчинене з помсти, але люди, які знали А., характеризували його як чоловіка скромного, тихого. Останні три роки він працював сторожем при школі і не мав ніяких сварок.
Ці обставини приводять до думки, що вбивство було вчинене з хуліганських мотивів».
У цьому прикладі обґрунтування висновку «Убивство було вчи нене з хуліганських мотивів» слідчим проводиться за схемою розділово-категоричного міркування, а саме — його заперечувально-стверджувального модусу. Спочатку він висуває всі можливі версії причин вбивства, а потім виключає ті, які здаються йому малоймовірними. Те, що залишилося, стає основною версією.
Поряд із застосуванням дедукції у процесі висування версій, вона також використовується в процесі перевірки версій, який, як правило, розпочинають дедуктивним виведенням наслідків із висунутої версії, а на заключному етапі за допомогою логічного доведення або спростування обґрунтовують її істинність або хибність.

3. Індуктивні міркування Поняття про індуктивне міркування

Індуктивне міркування — це міркування, в якому здійснюється перехід від знання про окремі предмети або частину предметів даного класу до загального знання про весь клас предметів.
Термін «індукція» походить від латинського слова «induction і означає «наведення».
Індуктивне міркування, як і будь-яке міркування, складається з засновків і висновку. У засновках ідуктивних міркувань містить ся знання про окремі предмети або групи (частини) предметів, у висновку — знання про весь клас предметів.
З точки зору логічної теорії виводу, більша частина індуктивних міркувань є неправильними. В них істинність засновків не гарантує істинності висновку. Однак можна розрізнити не тільки істинні й хибні висловлювання, але й більш правдоподібні й менш правдоподібні. Наприклад, візьмемо два висловлювання: «X вчинив крадіжку» і «X не вчиняв крадіжки». Поки не наведені переконливі докази, існує презумпція невинності і ці висловлювання не можна оцінити як істинні або хибні, а лише як правдоподібні. Однак, якщо відомо, що X. бачили на місці злочину, то, звичайно, перше висловлювання буде більш ймовірним, ніж друге, хоча немає ніякої гарантії, що X. опинився там випадково. У зв'язку з цим з'ясування умов підвищення правдоподібності висновку в індуктивних міркуваннях має не менш практичне значення, ніж формулювання правил дедуктивних міркувань, дотримання яких гарантує істинність їх висновків.
Розрізняють декілька видів індуктивних міркувань. Серед них:
міркування за схемою «повна індукція»;
міркування за схемою «неповна індукція».
Міркування за схемою «повна індукція»
Повна індукція — це міркування, в якому на підставі наявності якоїсь ознаки у кожного предмета певного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів.
Індуктивні міркування такого типу застосовуються тільки в тих випадках, коли мають справу із закритими класами предметів: число предметів, що до них входять, є скінченим і повинне легко піддаватися перерахуванню.
Схема повної індукції має такий вигляд:
Схема 1.
Клас А складається із предметів at, a2, ... ап. а{ належить ознака Р. а2 належить ознака Р.
а належить ознака Р.
п
Отже, всьому класу предметів А належить ознака Р. Розглянемо приклад.
♦♦• Перед аудиторською комісією поставлене завдання перевірити стан фінансової дисципліни в філіалах конкретного банківського об'єднання. Відомо, що це об'єднання складається з п'яти банківських філій. Звичайний спосіб перевірки у цьому випадку — про аналізувати діяльність кожного з п'яти банків. Якщо не буде знайдено жодного фінансового порушення, тоді аудиторська комісія зможе обґрунтувати тезу, що всі філії банківського об'єднання дотримуються фінансової дисципліни.
Слід зазначити, що повна індукція не є суто індуктивним міркуванням, бо за її допомогою на підставі істинних засновків можна отримати істинний висновок. Це означає, що, застосовуючи схему міркування «повна індукція», людина може обґрунтувати достовірне знання.
Міркування за схемою «неповна індукція»
Неповна індукція — це міркування, в якому на підставі наявності якоїсь ознаки у частини предметів даного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів.
Розрізняють два основних види неповної індукції:
індукцію шляхом переліку (популярну індукцію);
індукцію шляхом відбору (наукову індукцію).
Популярна індукція — це міркування, в якому шляхом переліку встановлюється наявність якоїсь ознаки у деяких предметів даного класу і на цій підставі робиться висновок про її наявність у всіх предметів даного класу.
Основою висновку в популярній індукції є повторюваність од них і тих же фактів за відсутності серед них суперечностей. Можна зробити узагальнюючий висновок про весь клас предметів на підставі неповної індукції такого виду тільки в тому випадку, коли при розгляді окремих предметів, що належать до даного класу, у кожного з них була наявна певна ознака.
Схема популярної індукції має такий вигляд.
Схема 2.
Клас А складається із предметів а{, а2, ... ап. at належить ознака Р. а2 належить ознака Р.
а{ належить ознака Р. 
Отже, всьому класу предметів А належить ознака Р.
♦ Прикладом популярної індукції може бути наступне міркування: «Студенти першої групи першого курсу юридичного факультету успішно склали іспит з логіки. Отже, можна припустити, що студенти інших груп також добре підготувалися й успішно складуть цей іспит».
Наукова індукція — це міркування, в якому висновок робиться на підставі відбору необхідних та виключення випадкових обставин.
Розглянемо приклад.
♦ Щодо кримінальної справи про розкрадання товарів зі складу обвинувачений визнав факт розкрадання і засвідчив, що він один виніс зі складу викрадену річ. Проведена перевірка встановила, що винести таку річ одній людині неможливо. У зв'язку з цим слідчий дійшов висновку, що в розкраданні товарів брали участь також інші люди. Це послужило підставою для зміни кваліфікації діяння.
У науковій індукції висновок робиться на підставі встановлення того, що ознака, яка спостерігається, є суттєвою ознакою тих предметів, котрі досліджуються. Простого перелічування наявності певної ознаки у предметів тут недостатньо.
У зв'язку з цим важливе місце в науковій індукції займають методи встановлення причинних зв'язків, або, як їх ще називають, канони Мілля (за прізвищем англійського логіка Дж. Ст. Мілля (1806—1873), який їх запропонував).
Методи встановлення причинних зв'язків
Канони Мілля — це методи, за допомогою яких стає можливим зробити висновки щодо причинного зв'язку між явищами.
Причинний зв'язок — це зв'язок двох або більше явищ, коли одне з них є причиною появи іншого.
Явище, яке за певних обставин викликає інше, називається причиною, а явище, яке породжується причиною, називається наслідком.
Виділяють п'ять основних методів встановлення причин них зв'язків:
метод єдиної схожості;
метод єдиної різниці;
об'єднаний метод схожості і різниці;
метод супровідних змін;
♦метод залишків.
Метод єдиної схожості
Для того, щоб застосувати метод єдиної схожості, необхідно зробити такі кроки:
Визначити всі випадки, де мало місце явище а, причина якого невідома.
Проаналізувати всі окремі випадки і виділити всі обставини, що пов'язані з появою явища а.
Знайти спільну для усіх випадків обставину. Саме вона і буде причиною виникнення явища а.
Необхідно зазначити, що обставина повинна бути єдиною. Якщо виявиться декілька обставин, то тоді буде невідомо, яка з них є при чиною явища, що досліджується. Саме тому цей метод називається методом єдиної схожості.
Схематично цей метод можна зобразити так:
С х е м а 3.
За умов А, В, С, D, але не Е, має місце а. За умов А, В, С, Е, але не D, має місце а. За умов А, В, Е, D, але не С, має місце а. За умов А, С, Е, D, але не В, має місце а.
Отже, А, імовірно, є причиною а. Загальне правило методу єдиної схожості формулюється так:
Якщо обставина А постійно передує появі явища а у той час, як інші обставини змінюються, то вона, ймовірно, і є причиною цього явища.
♦♦♦' Розглянемо приклад. На пошті при перевезенні цінностей було три випадки вчинення крадіжки без ушкодження мішків, де знаходилися цінності: 11 квітня, 13 квітня і 15 квітня. Слідчий визначив коло осіб, що брали участь у відправці пошти, і склав таку таблицю:
Дата Коло осіб Явище, що спростерігалося
11 квітня Опанасенко, Колодій, Іванов Крадіжка
13 квітня Кияшко, Мельник, Колодій Крадіжка
15 квітня Колодій, Гусєв, Іванюк Крадіжка
На підставі цього слідчий дійшов висновку, що винуватцем кра діжки ймовірніше за все є Колодій, бо він і тільки він займався відправленням пошти кожного разу, коли були вчинені крадіжки, а всі інші особи мінялися.
Метод єдиної різниці
Для того, щоб застосувати метод єдиної різниці, необхідно зробити такі кроки:
Розглянути два випадки. У першому випадку явище а настає. У другому — не настає.
Порівняти ці випадки і виявити обставини, які їм передували.
Виявити спільні обставини і обставину, яка відсутня у випадку, коли явище а не виникає. Саме вона і буде причиною його появи.
Схематично цей метод можна зобразити так. 
Схема 4.
За умов А, В, С, D має місце а.
За умов В, С, D, але не А, відсутнє а.
Отже, А, імовірно, є причиною а. Загальне правило методу єдиної різниці формулюється так.
Якщо обставина А має місце тоді, коли виникає явище а, і зникає, коли цього явища немає, а всі інші обставини залишаються незмінними, то обставина А, ймовірно, є причиною явища а.
Об'єднаний метод схожості і різниці
Для підвищення надійності методів єдиної схожості і єдиної різниці був запропонований об'єднаний метод схожості і різниці.
Для того, щоб застосувати об'єднаний метод схожості і різниці, необхідно зробити такі кроки:
Розглянути певну множину в усьому відмінних і тільки за однієї обставини схожих випадків, у яких настає явище а.
Розглянути певну множину випадків, у яких явище а не на стає, і які відрізняються від попередньої множини випадків тим, що в них відсутня спільна для цих випадків обставина.
Оскільки спочатку за наявності певної обставини явище, що досліджується, настає, а потім за її відсутності воно не настає, то можна зробити висновок, що спільна для першої множини випадків обставина і є причиною появи цього явища.
Загальне правило об'єднаного методу схожості і різниці формулюється так.
Якщо два чи більше випадків, коли виникає явище а, схожі лише за однією обставиною А, і в той самий час два чи більше випадків, коли явище а не виникає, відрізняють ся від попередніх лише тим, що в них відсутня обставина А, то вона, ймовірно, і є причиною явища а.
Метод супровідних змін
Для того, щоб застосувати метод супровідних змін, необхідно зробити такі кроки:
Розглянути випадок, коли виникає явище а, і з'ясувати притаманні йому обставини.
Змінити декілька разів одну з обставин і подивитися, чи змінюється явище а.
Якщо виявиться, що кожного разу, коли змінювалася ця обставина, змінювалося і явище а, тоді можна припустити, що вона є при чиною виникнення цього явища.
Схематично цей метод можна представити так.
Схема 5.
За умов А, В, С має місце а. За умов А, В, С має місце а'. За умов А", В, С має місце а".
Отже, А, імовірно, є причиною а. Загальне правило методу супровідних змін формулюється так.
Якщо зі зміною обставини А змінюється явище а, а інші обставини при цьому залишаються незмінними, то, ймовірно, що обставина А є причиною явища а.
Метод залишків
Метод залишків вважається найслабшим з усіх відомих методів наукової індукції. Цей метод застосовується тоді, коли мають справу зі складними обставинами, які викликають складні наслідки.
Алгоритм застосування цього методу такий. Припустимо, що складне явище ав зумовлюється обставинами АВ. Відомо, що яви ще а виникає на підставі обставини А. Отже, ймовірно, що явище в виникає на підставі обставини В.
Схематично цей метод можна зобразити так:
Схема 6.
Складне явище ав зумовлюється обставинами АВ. Явище а виникає на підставі обставини А.
Отже, імовірно, що явище в виникає на підставі обставини В. Загальне правило методу залишків має такий вигляд.
Якщо складні обставини зумовлюють складне явище і відомо, що частина обставин викликає певну частину цього явища, то ті обставини, що залишилися, викликають частину явища, що залишилася.
4. Індуктивні міркування в правовій діяльності

Індуктивні міркування відіграють значну роль у практичній діяльності юриста. Юрист-професіонал повинен вміти грамотно, відповідно до правил логіки будувати індуктивні міркування різних видів.
Наведемо приклади застосування індукції у діяльності юриста.
Індуктивні міркування можуть застосовуватися юристами в про цесі аргументації власної точки зору і критики позиції супротивника (див. розділ 8 підручника). Однак треба зазначити, що за допомогою індукції юрист не може обґрунтувати істинність певного положення або спростувати його, тобто довести його хибність. Застосовуючи індуктивні міркування, можна обґрунтувати лише різні ступені правдоподібності положення, що досліджується. Виняток складають лише міркування за схемою «повна індукція». Якщо засновки такого міркування є істинними положеннями, тоді і його висновок буде істинним.
Окрім того, індуктивні міркування широко застосовують у слідчій та судовій практиці.
Так, повна індукція досить часто використовується в експертизі. У деяких випадках узагальнюючий висновок експерт може зроби ти тільки застосовуючи повну індукцію.
♦ Наприклад, якщо на експертизу надійшла партія патронів, то, звичайно, експерт не може зробити висновок щодо характеру дробу всієї партії, дослідивши лише частину патронів. Він повинен дослідити всі патрони, що входили до цієї партії.
На стадії порушення кримінальної справи, коли слідчий має мінімальну кількість фактів, деталей щодо справи, висунути версію, зробити узагальнюючий висновок можна за допомогою неповної індукції. Особливо широко тут користуються індукцією за допомогою простого перелічування (популярною індукцією).
Але в цьому випадку потрібно наголосити на деяких її особливостях. Пам'ятаєте, ми говорили, що як тільки з'являється факт, який суперечить висновку популярної індукції, цей висновок одразу стає неспроможним. При побудові версії ця вимога не завжди виконується.
У судовому дослідженні такий висновок може бути зроблений навіть тоді, коли відбувся факт, що суперечить висунутій версії. Тут наявність такого факту ще не свідчить про помилковість версії. Це обумовлене тим, що, висуваючи версію, слідчий ще міг не знати, який саме факт буде суперечливим щодо неї. Окрім того, можуть існувати позірні суперечливі факти, які створюють зацікавлені особи спеціально для того, щоб спрямувати слідство хибним шляхом, оговорити підозрюваного тощо.
У слідчій справі в процесі висування версій окрім популярної індукції досить часто застосовують також методи наукової індукції: метод схожості, метод різниці, об'єднаний метод схожості і різниці, метод залишків.
































Висновки

Важко перебільшити місце і значення індукції в процесі пізнання. Особливо велику роль вона відіграла на зорі історії, коли люди користувалися лише обмеженою кількістю загальних понять. Та і в наш час без індукції не обійтися. Щоб збагнути справжнє значення індукції в житті людей, треба враховувати не лише її наукову цінність, а й роль у повсякденному житті. Навіть у формуванні світогляду (особливо світобачення, ставлення до дійсності та переживання буття) індукція відіграє істотну роль. Правда, щоб визнати це, треба належно оцінити силу впливу особистісного життєвого досвіду на процес становлення особистості.
Разом з тим не можна не брати до уваги ймовірний характер індуктивного узагальнення. Тому необхідно постійно працювати над підвищенням імовірності висновків, одержаних за схемою неповної індукції. З цією метою треба використовувати якомога більше засновків (збільшувати число випадків, які узагальнюються), урізноманітнювати досліджувані випадки, враховувати характер зв'язку між досліджуваними явищами та їх ознаками. З метою підвищення ймовірності висновків неповної індукції вдаються до різноманітних методів встановлення причинних зв'язків між явищами.










Список літератури

Карамишева Н.В. Логіка пізнання. Евристика. – Л.: Астролябія, 2002.- С. 11-17.
Жеребкін В.Є. Логіка.- Харків: Основа, 1995.- С.3-24.
Бандурко О.М., Тягло О.В. Курс логіки. – К.: Літера, 2002. – С. 10-19.
Клаус Г. Введение в формальную логику.- Москва, 1960.- С.34-58.
Хоменко І.В. Логіка – юристам: Підручник.- К., 1997.- С.6-24.
Войшвилло Е.К., Дегтярев М.Г. Логика. – Москва: Владос, 1998. – С. 8-41.
Ішмуратов А.Т. Закон суперечності і логіка парадоксів // Філософська думка. - 1983. - № 3. С. 45-58.Клаус Г. Введение в формальную логику. - Москва, 1960. - С.34-58. (Шифр: Б 112436 16 К 47).
Кнапп В., Герлох А. Логика в правовом сознании. - Москва: Прогресс, 1987. - С. 5-85, 20-256.
Колошин В. Логічна структура норми права // Право України. — 1995. - № 7. - С. 44-46.
Конверський А.Є. Логіка. – К.: Четверта хвиля, 1998. – С. 5-19, 99-122.




Другие работы по теме: