Contribution to International Economy

  • Тема людини і суспільства у творчості бальзака

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП   2

РОЗДІЛ 1. ЛІТЕРАТУРА ФРАНЦІЇ ХІХ СТОЛІТТЯ   4

1.1.      Французький класичний реалізм   4

1.2. Становлення Бальзака як письменника  8

1.3. Бальзак і Україна  11

РОЗДІЛ 2. Тема людини і суспільства у творчості бальзака  13

2.1. Особливості реалістичної манери Бальзака  13

2.2. «Людська комедія» Оноре Бальзака  - грандіозна енциклопедія життя Франції першої половини ХІХ століття  19

ВИСНОВКИ   21

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА   23

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Могутня постать талановитого французького реаліста Оноре де Бальзака назавжди залишилася в історії світової літератури як символ правдивого та безкомпромісного відтворення життєвих реалій. Світ романів Бальзака несе в собі чітку визначеність матеріального світу. Соціум досліджено в романах Бальзака настільки детально, що навіть сучасні економісти та соціологи вивчають стан суспільства за його романами. Як відомо, Бальзак показував взаємодію між людьми не на фоні Бога, як це робив Шекспір, він показував взаємодію між людьми на фоні економічних відносин. Суспільство в нього виступає у вигляді живої істоти, єдиного живого організму, який постійно рухається, змінюється, як античний Протей, але суть її залишається незмінною: сильніші поїдають слабкіших. Звідси й парадоксальність політичних поглядів Бальзака: глобальний реаліст ніколи не приховував своїх роялістських симпатій і іронізував над революційними ідеалами.

Бальзак цілком порвав з традицією просвітительського реалістичного роману ХУІІІ століття, в якому доброта неодмінно перемагає, а злочин зазнає кари. Таке розв'язання зумовлювалось вірою письменників-просвітителів у те, що розум, за висловом Свіфта, “зрештою візьме верх над грубою силою”. [4, С.197] Але творець “Людської комедії” жив і працював тоді, коли вже стало зрозуміло, що буржуазне панування — тільки брудна карикатура на світле “царство розуму”. Він бачив тріумф не розуму, а золота, і саме тому розв'язка в його творах набирає трагічного забарвлення: герой гине або фізично, як занедбаний дітьми Горіо, або морально, як Растіньяк і Шарль, або животіє, як Ежені Гранде.

Характерною ознакою Бальзака-художника є властивий йому універсалізм — прагнення якнайширше охопити дійсність і водночас якнайглибше осягнути її засади та основні закономірності. Універсалізм виявляється передусім у неосяжній галереї типових образів, що втілюють усі класи і прошарки післяреволюційної Франції: провінційна і столична буржуазія та аристократія, селянство, ремісники і робочий люд. заслугою корифея критичного реалізму ХІХ століття був показ людей з народу — носіїв найкращих людських властивостей.

Універсалізм Бальзака закономірно поєднується з його дивовижним умінням спостерігати. Але з неосяжної маси спостережень письменник вирізняє найтиповіше, добре розуміючи роль і значення типізації. “І люди і події відливаються в типові образи”,— твердить Бальзак у своєму реалістичному маніфесті — славнозвісній передмові до “Людської комедії”. [1, С.345] Письменник-реаліст пишався тим, що не списує портретів зі своїх сучасників, а створює “типи шляхом поєднання окремих рис незліченних однорідних характерів”. [1, С.344] Саме цим і можна пояснити, що десятки людей пізнавали себе в створених ним образах.

Актуальність теми «Людина і суспільства у творчості Оноре Бальзака» зумовлена, перш за все, неослабним інтересом до творів видатного реаліста з боку не лише дослідників літератури, але й широкого кола поціновувачів класики.

Мета даної роботи дослідити роль людини і суспільства в творчості Оноре Бальзака.

Для досягнення мети поставлено такі завдання:

дослідити становлення Оноре Бальзака як письменника;

дослідити основні риси реалізму у романах французького митця;

дослідити і описати тему людини і суспільства в творчості Оноре Бальзака.

Об,єктом курсового дослідження є історія розвитку французької літератури в ХІХ столітті

Предметом курсового дослідження є вивчення творчості видатного французького реаліста Оноре де Бальзака.


РОЗДІЛ 1. ЛІТЕРАТУРА ФРАНЦІЇ ХІХ СТОЛІТТЯ

 

Французький класичний реалізм

 

 

Великі реалісти XIX ст. (Стендаль, Бальзак, Діккенс, Теккерей) реалістами себе не називали. Існує проблема, пов'язана із часом появи реалізму. Коли він з'явився? І чи можна вважати первісне мистецтво реалістичним, адже зображення диких тварин, які археологи знаходять у печерах, безумовно, можна визнати тілесними, такими, що наслідують природу. Чи можна античне мистецтво вважати реалістичним? Адже воно зображувало людину і природу, не нехтуючи реальними пропорціями, зосереджувалося саме на тілесному зображенні людини. Або чи можна часом появи реалізму вважати епоху Ренесансу, коли перед художниками постав вибір: яким шляхом йти — шляхом середньовічної алегорії або шляхом «природного», «тілесного» зображення світу? Адже говорити про певний напрям в мистецтві можна тільки тоді, коли він усвідомлює. себе як напрям, тобто має альтернативу. Альтернатива з'явилася за часів Ренесансу, попередні мистецькі течії її не знали. Тому більшість дослідників вважає часом появи реалізму все ж таки ренесансну епоху. Незалежно від часу появи, реалізм XIX століття є етапом загальносвітового розвитку реалізму.

Класичний реалізм має унікальну рису: він піднімається над своїми творцями і залишає їх далеко позаду. Рояліст Бальзак не є таким в своїх романах, захисник патріархальних цінностей Л. Толстой не міг пояснити власної моральної позиції при створенні роману «Анна Кареніна». І це тому, що романи Бальзака, Толстого, Достоєвського говорять не тільки від імені Бальзака, Толстого, Достоєвського, вони говорять від імені Природи, Космосу, Всесвіту. Образи великих реалістів розвиваються автономно, часто не підкоряючись свої творцям. Залишаючи конкретні твори, вони набувають сили вічних супутників людства. У повісті «Пошуки Абсолюту» (1834) Бальзак стверджує: «З якого боку не починай, все є пов'язаним, переплетеним одне з іншим. Причина примушує здогадуватися про наслідки, і всякий наслідок дозволяє підніматися до причини». [7, С.132] Класичний реалізм не випадково виріс із «фізіологічного нарису». Він розглядає світ як єдиний, живий організм, в якому все пов'язане одне з одним, і стан однієї частини впливає на стан іншої.

Світ романів Бальзака, Діккенса, Толстого сповнений речей, які представляють своїх володарів, відображають їхню суть. Першорядне значення реалісти надавали також архітектурі й інтер'єру житла. Гоголівські Собакевич і Манілов, бальзаківський Гобсек, Домбі Діккенса стають єдиним цілим зі своїми речами. Щоправда, у класичному реалізмі так було не завжди: у Стендаля деталі побуту позначені досить скупо. Він зосереджується на внутрішньому світі героя, на його особистості, через яку відбивається епоха. Лермонтов намагався «через історію душі відобразити історію цілого народу». [4, С. 54] Те саме можна сказати про Стендаля.

Існує поширене визначення реалізму як зображення «типових особистостей в типових обставинах» (Енгельс) [4, С.86], і ця думка здається правильною, хоча у деякій мірі спрощеною. Але важливим є ще такий момент: письменник змальовує типові риси свого часу через типових представників суспільства і демонструє нам цих типових представників. Проте його власне ставлення до них далеко не завжди можна визначити напевно. Яскравий приклад — «Пані Боварі» Флобера, який вважав, що письменник повинен «у кожному атомі, у кожному образі відчувати нескінчену і приховану безпристрасність». [6, С.304]

Авторське невтручання має прямий зв'язок із «саморухом», «саморозвитком», з «автономним існуванням» образів, воно створює граничну «життєвість» створених картин. [10, С.263] Тут можна згадати Стендаля, який по-своєму осмислив шекспірівську вимогу «mirror up to nature» («тримати дзеркало перед природою»). [10, С.269] Стендаль вважав, що дзеркало перед природою тримати треба, але яким чином? Адже той, хто тримає, може повернути його під тим кутом, який йому подобається, і об'єктивність таким чином зникне. Стендаль порівнював Письменника із мандрівником, який йде дорогою життя, а за спиною несе дзеркало. Мандрівник не бачить відображення і не може ним керувати, так досягається правда в мистецтві.

Спрямованість письменників-реалістів на зображення правди життя не означає відмови від фантастики, гіперболізації, мономанії характерів. «Я перебуваю у кращому становищі, ніж історики, - я вільніший за них», — стверджував Бальзак. [7, С.104] Художник завжди і вільніши          й за вчених, тому що він може відзначати реальні тенденції, які існують у суспільстві, через фантастичні образи або через нагострення окремих рис. Мистецтво завжди перетворює життя, робить його сценічним, панорамним і т. д. Але творчість реаліста завжди зберігає рису, яка відрізняє її від творчості романтика, — реаліст завжди об'єктивує творчий процес, на відміну від романтика, який показує власне, суб'єктивне бачення світу. Тому провідною формою творчості романтиків стала поезія, а провідною формою реалістів — роман як «епос нового часу».

Тривалий час реалізм XIX століття визначали як «критичний». З одного боку, через тяжіння корифеїв реалізму до аналізу суспільства (слово «критичний» в перекладі з грецької означає «розібраний на частини», за значенням воно є близьким до слова «аналіз»), а з іншого — через осудне забарвлення творчості великих реалістів. Дійсно, Бальзак, Діккенс, Теккерей малювали світ, в якому герої нехтували честю, совістю, людською гідністю, в якому дружба, любов, вірність, навіть родинні зв'язки, мало що означали, де всім заправляли гроші, пристрасть до наживи, до володіння майном, до влади над собі подібними, де «продаж тіла» і «продаж інтелекту» набули значення своєрідного культу, де ілюзії втрачались і життя жорстоко ламало наївних мрійників, поки вони не гинули або не перетворювались на егоїстів, на подобу Растіньяка.

Але творчість Бальзака, Стендаля, Меріме, Діккенса, Теккерея критичним началом не вичерпується. Наприклад, Бальзак вважав свої романи світом, «кращим» за світ реальний. Стендаль закохувався у створені ним «італійські характери», а Діккенс поряд із жахом робітних будинків зображав чарівну патріархальну Англію, затишну і сповнену диваків. Тому для визначення реалізму XIX століття останнім часом більше використовують термін «класичний» (від лат. «взірцевий», «першокласний»).

Підбиваючи підсумки, можна сказати: кожний художник класичного реалізму творив свій власний художній світ, але всіх їх об'єднує низка загальних рис, а саме:

• історизм (усвідомлення неповторності певної історичної епохи, зображення особистості на фоні руху історії);

• соціальний аналіз, який часто проводився через показ взаємодії типових особистостей з типовими обставинами; «саморозвиток» характерів, самостійний рух дії, автономне існування образів;

• показ світу як непростої, але єдності, як суперечливої цілісності.

Батьком класичного реалізму вважають «фізіологічний нарис». Цей публіцистичний жанр був поширений у різних країнах наприкінці XVIII — на початку XIX століття. В Англії Стіл та Аддісон видавали журнал «Балакун», який розходився у різних країнах. Наприклад, на початку XIX століття його отримували майже всі відомі російські письменники і поети. «Балакун» був популярним у середовищі освічених людей у Франції, Німеччині, доходив він і до скандинавських країн. Стіл і Аддісон брали яку-небудь подію з реального життя (найчастіше це був якийсь кримінальний злочин) і інтерпретували її у моральному дусі. У французькій пресі були дуже популярними схожі нариси Бретона. Саме у Франції «фізіологічний нарис» дістав свою назву.

Іншим джерелом розвитку класичного реалізму став соціальний роман, який визрів у надрах романтичного мистецтва і увібрав у себе багато досягнень В.Скотта. Тобто схему виникнення класичного реалізму умовно можна визначити так: романтичний історизм Скотта синтезувався із досягненнями «фізіологічного нарису» в єдиний принцип зображення, який показав долю людини на фоні історії, розкрив  таємні зв'язки між внутрішнім духовним світом окремої людини і навколишнім середовищем.

Умовно класичний реалізм можна визначити, як спадкоємця реалізму просвітницького, але спадкоємця, збагаченого досягненнями художньо - психологічними, які почали визрівати ще в надрах реалізму ренесансного і набули особливо глибокого розвитку в літературі романтизму. Але якщо романтиків цікавили переважно аномальні психічні явища, то реалісти розкрили психологію звичайної, типової людини.

Якщо романтизм починався з теорії, то шляхи становлення класичного реалізму були іншими. Сам термін (від лат. «тілесний», «конкретний», «матеріальний», «речовий») виникне лише наприкінці XIX століття, тоді коли реалізм вже досягне вершин свого розвитку.

 

 

1.2. Становлення Бальзака як письменника

 

 

Оноре де Бальзак — один з найяскравіших письменників в історії світової літератури. "Король романістів", — так назвав його Ф. Стендаль. [1, С.251]

Оноре де Бальзак народився 20 травня 1799 р. у м. Тур. Його дід був хліборобом і мав прізвище Бальса. Батько, ставши чиновником, надав прізвищу аристократичного звучання — Бальзак.

З 1807 по 1813 р. хлопчик навчався у Вандомському коледжі, де панували суворі звичаї й строга дисципліна. Хоча ці роки письменник згадував не як кращі у своєму житті, але саме тут уперше повною мірою виявилася його любов до читання, до чарівного світу книг.

Батько майбутнього письменника хотів бачити свого сина поважним нотаріусом або відомим адвокатом. Він наполіг, щоб Оноре вступив у Школу права (1816). Одночасно юнак працює писарем у конторі адвоката Гільйоне де Мервіля, котрий пізніше з'явиться на сторінках «Людської комедії» під ім'ям Дервіля. У 1819 році він склав випускні іспити й успішно закінчив Школу права. Тепер перед ним відкрилася кар'єра нотаріуса, адвоката. Але несподівано для батьків Бальзак заявляє про своє тверде рішення стати літератором.

Літературній праці Бальзак присвятив усе своє життя. Стефан Цвейг влучно порівнював його з Наполеоном. У багатьох юнаків у ті часи виникало наполеонівське бажання завоювати світ. Але коли письменник досяг повноліття, вже не можна було зробити це з допомогою зброї. "Залишалось мистецтво, — відзначає Цвейг. — Бальзак почав писати... Подібно до Наполеона, він примушує весь світ рухатися по орбіті Франції, центром якої є Париж". [1, С.76] Перший його роман "Шуани" вийшов 1829 р.

"Останній шуан" – перший твір Бальзака, підписаний його справжнім ім’ям, вбирає в себе всі складові творчості письменника, який почав як автор суто комерційних романів про вампірів ( “Бірагська спадкоємиця”, “Арденський вікарій”, “Столітній старець” ) і раптом вирішив створити серйозний роман. В учителя собі Бальзак обрав Скотта і Купера. У Скотта його приваблював історичний підхід до життя, але не задовольняли тьмяність і схематизм характерів. Молодий письменник вирішує піти у своїй творчості шляхом Скотта, але показувати читачам не стільки моральний взірець у дусі власного етичного ідеалу ( як це робив Скотт ), а живописати пристрасть, без якої не існує по-справжньому геніального творіння. Взагалі, ставлення до пристрасті у Бальзака було протирічним: “вбивство пристрастей означало б вбивство суспільства”, - говорив він; і додавав: “пристрасть є крайністю, вона є злом”. [10, С.29] Тобто Бальзак в повній мірі усвідомлював гріховність своїх персонажів, але і не думав відмовлятися від художнього аналізу гріху, який його дуже цікавив і, практично, складав основу його творчості. Романтик Мюссе говорив про свою націленість на вивчення зла. І в тому, як Бальзак цікавиться людськими пороками, безумовно, відчувається певна доля романтичного мислення, яке було притаманним великому реалісту завжди. Але людський порок Бальзак, на відміну від романтиків, розумів не як зло онтологічне, а як породження певної історичної епохи, певного відрізку існування країни, суспільства. Тобто порок для Бальзака є явищем набагато більш реальнішим і зрозумілішим, ніж для романтиків.

Проте матеріальне становище письменника було скрутним. Щоб виплутатися з боргів, йому доводилося днями сидіти за письмовим столом. "Працювати, — писав він в одному з листів, — це означає вставати завжди опівночі, писати до 8-ї години ранку, поснідати за п'ятнадцять хвилин і знову працювати до п'яти, пообідати, лягти спати і завтра все почати спочатку". "Пишу весь час, — повідомляв він в іншому листі, — коли не сиджу над рукописом, обмірковую план, а коли не думаю над планом, то виправляю гранки. Ось моє життя". [7, С.73] Він писав по 12—14 годин на добу.

Між тим він любив аристократичний світ, любив відвідувати салони, милуватися красою жінок, спілкуватися з відомими письменниками, серед яких були Віктор Гюго, Жорж Санд, Генріх Гейне та ін. Бажанням належати до цього світу пояснюється, можливо, й сумна історія його одруження.

У 1832 р. Бальзак отримав лист із Одеси за підписом "Іноземка" і відповів на нього. Згодом він дізнався, що його автор — дуже родовита і багата жінка Евеліна Ганська, польська графиня, російська піддана, яка мешкала у Верхівні, неподалік від Києва. Листування і поодинокі зустрічі з нею тривали 18 років.

У березні 1850 р. смертельно хворий письменник обвінчався з немолодою вже Евеліною Ганською. Довга подорож із Верхівні до Парижа загострила його хворобу і була останньою в житті. В. Гюго, відвідавши Бальзака незадовго до його смерті, сповістив друзям: "Європа втрачає у ці дні велику людину". [7, С.192]  18 серпня письменника не стало, його було поховано на цвинтарі Пер-Лашез.

У промові, яку виголосив Віктор Гюго над тілом покійного, він визнавав Бальзака "першим серед великих", "кращим серед обраних". [7, С.190] Уже тоді було зрозуміло, що письменник посів одне з чільних місць серед класиків французької та світової літератури.

 

1.3. Бальзак і Україна

 

Оноре де Бальзак двічі відвідав Україну (у 1847—1848 і 1848—1850 рр.). Загалом він провів тут більше двох років. Окрім Верхівні побував у Бердичеві, Києві та інших містах. Перебування в Україні дало йому можливість ознайомитися зі слов'янським світом, до якого він виявляв інтерес. У листах на батьківщину відзначав багатства цього краю.

Українська тема була дуже популярною серед західноєвропейських письменників першої половини XIX ст. До неї зверталися Дж. Байрон, В. Гюго, П. Меріме, мадам де Сталь, А. Міцкевич та ін. Але якщо увагу романтиків привертав у першу чергу національний колорит, то Бальзака цікавило соціальне життя. Листуючись з Е. Ганською та перебуваючи у її маєтку, він цікавився життям українських селян. У незавершеному нарисі "Лист про Київ" письменник змальовує враження від першої подорожі в Україну у вересні 1847 р. Йому запам'яталися мальовничі села, родючі ниви і веселі селяни. "Всюди, — зазначає він, — я бачив групи селян і селянок, які йшли на роботу або поверталися додому, дуже весело, безтурботною ходою і майже завжди з піснями". [12] Життя українського селянина Бальзак сприйняв як ідилію. Він вважав, що селянину, який перебуває під опікою поміщика, не стане краще, якщо він звільниться від неї і отримуватиме платню, як на той час французький селянин. Порівнюючи життя українських та французьких селян, він дійшов висновку, що на українських не позначається руйнівна дія "фінансового начала". [12] У листах з України міститься і багато критичних зауважень щодо відсталості української економіки, невмілого ведення господарства поміщиками тощо. Українські враження знайшли відображення у романі "Селяни" (1848) - одному із підсумкових у творчості письменника.

Вдруге він приїхав в Україну у березні 1848 р. і провів тут майже два роки.

У колишньому маєтку Евеліни Ганської у Верхівні донині зберігається "музейна" кімната, а біля головного входу табличка з написом: "У цьому будинку в 1847— 1850 рр. жив великий письменник Оноре де Бальзак".

 Зв'язок з Україною не вичерпується фактами перебування письменника на її території. Його творчість стала відомою тут ще раніше завдяки російським перекладам, які почали з'являтися майже одночасно з французькими виданнями. З творами Бальзака був добре обізнаний Т. Шевченко, про що свідчать посилання на них у його повістях. І. Франко охарактеризував творця "Людської комедії" як одного з найвидатніших представників реалістичної традиції у французькій та європейській літературі. Творчістю Бальзака захоплювалися українські письменники другої половини XIX — початку XX ст. від Марка Вовчка до М. Коцюбинського. Переклади його творів українською мовою з'являються в останній третині XIX ст. У 1884 р. у Львові вийшов роман "Батько Горіо" як літературний додаток до журналу "Діло". Широке входження письменника в українську культуру починається у 20—30-х роках XX ст., коли з'являються в українських перекладах основні його твори. Цей процес тривав у повоєнні роки. Класичними стали переклади українською мовою, виконані І. Сидоренко, Є. Дроб'язко, В. Підмогильним, М. Рудницьким та ін.

З 1989 р. здійснюється 10-томне видання творів Бальзака українською мовою, у підготовці якого взяли участь перекладачі В. Шовкун, Д. Паламарчук, І. Сидоренко, Т. Воронович та ін.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ТЕМА ЛЮДИНИ І СУСПІЛЬСТВА У ТВОРЧОСТІ БАЛЬЗАКА

 

 

2.1. Особливості реалістичної манери Бальзака

 

 

Оноре де Бальзак відіграв велику роль у розвитку літератури XIX століття, формуванні нової реалістичної естетики. Сміливість і масштабність задумів — ось що характеризує його творчість.

Світ романів Бальзака несе в собі чітку визначеність матеріального світу. Приватне життя є дуже тісно пов’язаним із життям офіційним, тому що великі політичні рішення не з неба спускаються, а осмислюються і обговорюються у вітальнях і нотаріальних конторах, в будуарах співачок, стикаються із особистими і сімейними відносинами. Соціум є дослідженим в романах Бальзака настільки детально, що, навіть, сучасні економісти та соціологи вивчають стан суспільства за його романами. Бальзак показував взаємодію між людьми не на фоні Бога, він показував взаємодію між людьми на фоні економічних відносин. Суспільство в нього виступає у вигляді живої істоти, єдиного живого організму. Ця істота постійно рухається, змінюється, як античний Протей, але суть її залишається незмінною: сильніші поїдають слабкіших. Звідси й парадоксальність політичних поглядів Бальзака: глобальний реаліст ніколи не приховував своїх роялістських симпатій і іронізував над революційними ідеалами. В нарисі “Дві зустрічі за один рік” (1831 ) Бальзак нешанобливо відгукнувся на революцію 1830 р. і на її досягнення: " Після бійки наступає перемога, після перемоги наступає розподіл; і тоді переможців виявляється набагато більше ніж тих, кого бачили на барикадах". [7, С.345] Подібне ставлення до людей взагалі є характерним для письменника, який вивчав людство так, як біологи вивчають тваринний світ.

Однією із найсерйозніших пристрастей Бальзака, починаючи з дитячих років, була філософія. У шкільному віці він трохи не збожеволів, коли у католичному пансіоні познайомився із старовинною монастирською бібліотекою. Він не почав серйозну письменницьку працю, поки не простудіював праці всіх більш менш видатних філософів старих і нових часів. Тому і виникли “Філософські етюди” ( 1830 – 1837 ), які можна вважати не тільки художніми творами, а і досить серйозними філософськими працями. До “Філософських етюдів” належить і роман “Шагренева шкіра”, фантастичний і одночасно глибоко реалістичний. Фантастика, взагалі, є явищем характерним для “Філософських етюдів”. Вона грає роль deus ex machine, тобто виконує функцію центральної сюжетної посилки. Як, наприклад, шматок давньої, напівзруйнованої шкіри, яка випадково дістається бідному студенту Валантену в лавці антиквара. Вкритий давніми письменами шматок шагрені виконує всі бажання свого володаря, але при цьому стискається і тим самим скорочує життя “щасливчика”. “Шагренева шкіра”, як і багато інших романів Бальзака, є присвяченою темі “втрачених ілюзій”. Усі бажання Рафаеля було виконано. Він міг купити все: жінок, коштовні речі, вишукане оточення, він не мав тільки природного життя, природної молодості, природного кохання, і тому не мав сенсу жити. Коли Рафаель взнає, що став спадкоємцем шести мільйонів, і бачить, що шагренева шкіра знову поменшала, прискорюючи його старість і смерть, Бальзак відмічає: “Світ належав йому, він міг все – і не хотів вже нічого”. [14]“Втраченими ілюзіями” можна вважати і пошуки штучного алмазу, в жертву яким Вальтасар Клаас приносить власну дружину і дітей ( “Пошуки Абсолюту” ), і створення супер-витвору мистецтва, яке набуває значення маніакальної пристрасті для художника Френхофера і втілюється у “хаотичному поєднанні мазків”. [15]

Бальзак говорив, що дядя Тобі із роману Л.Стерна “Тристрам Шенді” став для нього взірцем того, як потрібно ліпити характер. Дядя Тобі був диваком, в нього був “коник” – він не хотів одружуватися. Характери бальзаківських героїв – Гранде ( “Євгенія Гранде” ), Гобсек ( “Гобсек” ), Горіо ( “Батько Горіо” ) побудовані за принципом “коника”. У Гранде таким коником ( або манією ) є накопичення грошей і коштовностей, у Гобсека – збагачення власних банкових рахунків, в батька Горіо – батьківство, служіння дочкам, які вимагають все більше грошей.

Бальзак охарактеризував повість “Євгенія Гранде” як буржуазну трагедію «без отрути, без кінжалу, без пролиття крові, але для діючих осіб більш жорстоку, ніж всі драми, які відбувалися в знаменитому роді Атридів». [12]  Влади грошей Бальзак боявся більше, ніж влади феодалів. На королівство він дивився, як на єдину сім’ю, в якій король є батьком, і де існує природний стан речей. Що до правління банкірів, яке почалося після революції 1830 р., то тут Бальзак побачив серйозну загрозу для усього живого на землі, тому що відчув залізну і холодну руку грошових інтересів. А владу грошей, яку він викривав постійно, Бальзак ототожнював із владою диявола і протиставив її владі Бога, природному ходу речей. Він вважав, що людство є своєрідною фауною, із своїми породами, видами та підвидами. [12] Тому і цінував аристократів як представників кращої породи, яка нібито вивелась на основу культивації духовності, яка нехтує користю і ницим розрахунком. Бальзак в пресі підтримував Бурбонів як “менше зло” і пропагандував елітарну державу, в якій сословні привілегії будуть недоторканими, а виборче право буде розповсюджуватися тільки на тих, хто моє гроші, розум і талант. Бальзак, навіть, виправдовував кріпацтво, яке бачив в Україні, і яким захоплювався.

Бальзак не сприймав ніяких революційних виступів. Під час революції 1830 р. він не перервав відпочинку у провінції і не поїхав до Парижу. В романі “Селяни”, висловлюючи співчуття до тих, хто є “великим через своє важке життя”, Бальзак говорить про революціонерів: “Ми поетизували злочинців, ми милувалися катами, і ми майже створили кумира з пролетаря!” [1, С.276] Але не випадково говорять: реалізм Бальзака виявився розумнішим за самого Бальзака. Мудрим є той, хто оцінює людину не згідно з її політичними поглядами, а згідно з її моральними якостями. І в творах Бальзака, завдяки намаганню об’єктивного зображення життя, ми бачимо чесних республіканців - Мішеля Крет’єна ( “Втрачені ілюзії” ), Нізрона ( “Селяни” ). Але головним об’єктом вивчення творчості Бальзака є не вони, а найголовніша сила -  “ангели грошей”, які набули значення головної рухаючої сили прогресу і нрави якої викривав Бальзак, викривав детально і не метушливо, на подобу біолога, який досліджую повадки певного підвиду тварин. “В комерції месьє Гранде був схожий на тигра або на боа: він вмів залягти, звернутися у клубок, довго придивлятися до своєї здобичі, а потім ринутися на неї; роззяваючи пастку свого гаманцю, він ковтав чергову долю екю і знову вкладався, як удав, який переварює їжу; все це робив він спокійно, холодно, методично”. [7, С.90] Збільшення капіталу виглядає в характері Гранде чимсь на подобу інстинкту: перед смертю він “страшним рухом” хапає золотий хрест священика, який схилився над непритомною людиною. Інший “рицар грошей” – Гобсек – набуває значення єдиного бога, в який вірить сучасний світ. Вираз “гроші правлять світом” яскраво реалізується у повісті “Гобсек” ( 1835 ). Маленька, непримітна, на перший погляд, людина, тримає в своїх руках весь Париж. Гобсек карає й милує, він є по-своєму справедливим: може довести майже до самогубства, того, хто нехтує благочестям і через це влізає у борги  графиня де Ресто , а може і відпустити чисту і просту душу, яка працює день і ніч, і опиняється в боргах не через власні гріхи, а через складні соціальні умови - білошвейка Вогник .

Люди знищили старого Бога, який керував феодальним світом і призначав королів, і створили нового бога, Ідола Грошей, від імені якого правлять світом Гобсек, Гранде, і видатний злочинець, “Наполеон каторги”, Жак Коллен ( він же – Вотрен, він же – іспанський абат Карлос Еррера ). Жак Коллен під різними іменами діє в романах “Батько Горіо”, “Втрачені ілюзії”, “Блиск і злидні куртизанок”, у п’єсі “Вотрен”. Коллен – характер титанічний. Його нібито витесано із цілої скельної брилі. І результати його діяльності теж є титанічними: він знищує навкруги себе всі прояви моральності і перетворює душі людей на пустелі.

Бальзак любив повторювати: “Самим істориком повинно бути французьке суспільство. Мені залишається лише служити його секретарем.” [1, С.65] Ці слова вказують на матеріал, на об’єкт вивчення творчості Бальзака, але замовчують засоби його обробки, які “секретарськими” не можна назвати. З одного боку Бальзак спирався в ході створення образів на те, що бачив у реальному житті ( імена практично усіх героїв його творів можна знайти у газетах того часу ), але на основі матеріалу життя він виводив певні закони, за якими існувало суспільство. Він робив це не як вчений, а як художник. Тому такого значення набуває в його творчості прийом типізації. Типовий образ має конкретне оформлення (зовнішність, характер, доля ), але одночасно він втілює певну тенденцію, яка існує в суспільстві на певному історичному відрізку. Бальзак створював типові образи по-різному. Він міг бути націленим тільки на типовість, як наприклад, у “Монографії про рантьє”, а міг загострювати окремі риси характеру або створювати загострені ситуації, як наприклад, у повістях “Євгенія Гранде” і “Гобсек”. Ось наприклад опис типового рантьє: “Практично всі особі цієї породи мають на озброєнні тростину або табакерку… Подібно усім особам із роду “людина” ( ссавці ), він має сім клапанів на обличчі і, скоріше за все, володіє повною кістковою системою… Його обличчя бліде і часто має форму цибулини, воно не має характерності, що і є його характерною ознакою”.  А от набитий зіпсованими консервами, ніколи не топлений камін в будинку мільйонера-Гобсека, безумовно, є рисою загостреною, але саме ця загостреність підкреслює типовість, викриває тенденцію, яка існує в реальності, граничним виразом якої виступає Гобсек.

У 1834 – 1836 рр. Бальзак видає 12-томне зібрання власних творів, яке отримує назву “Етюди про нрави ХІХ століття”. А у 1840-1841 рр. визріває рішення про узагальнення всієї творчої діяльності Бальзака під назвою “Людської комедії”, яку часто називають “комедією грошей”. Взаємовідносини між людьми у Бальзака переважно визначаються грошовими стосунками, але не тільки вони цікавили автора “Людської комедії”, який розділив свій гігантський труд на наступні розділи: “Етюди про нрави”, “Фізіологічні етюди” і “Аналітичні етюди”. “Етюди про нрави” в свою чергу розділяються на “Сцени приватного життя”, “Сцени провінційного життя”, “Сцени політичного життя”, “Сцени воєнного життя”, “Сцени сільського життя”. Таким чином перед нами предстає вся Франція, ми бачимо величезну панораму життя, величезний живий організм, який постійно рухається за рахунок безупинного руху його окремих органів. Відчуття постійного руху і єдності, синтетичності картини виникає за рахунок персонажів, що повертаються. Наприклад, Люс’єна Шардона ми вперше зустрінемо у “Втрачених ілюзіях”, і там він буде намагатися підкорити Париж, а у “Блиску і злиднях куртизанок” ми побачимо Люс’єна Шардона, якого підкорив Париж і перетворив на покірливе знаряддя диявольського честолюбства абата Еррери-Вотрена ( іще один наскрізний персонаж ). У романі “Батько Горіо” ми вперше зустрічаємось із Растіньяком, добрим хлопцем, який приїхав до Парижу отримувати освіту. І Париж надав йому освіту – простий і чесний хлопець перетворився на багача і члена кабінету міністрів, він підкорив Париж, зрозумів його закони і викликав його на двобій. Растіньяк переміг Париж, але знищив себе самого. Він свідомо вбив в собі хлопця із провінції, який любив працювати на винограднику і мріяв отримати юридичну освіту, щоб поліпшити життя своїх матері й сестри. Наївний провінціал перетворився на бездушного егоїста, тому що інакше в Парижі не вижити. Растіньяк пройшов через різні романи “Людської комедії” і набув значення символу кар’єризму і горезвісної “соціальної успішності”. Максим де Трай, родина де Ресто постійно виникають на сторінках різних творів, і в нас виникає враження про відсутність крапок наприкінці окремих романів. Ми читаємо не зібрання творів, ми роздивляємось величезну панораму життя.

 

 

2.2. «Людська комедія» Оноре Бальзака  - грандіозна енциклопедія життя Франції першої половини ХІХ століття

 

 

На думку Сенеки, життя вимірюється не довжиною, а змістом. [4] Мабуть, цими ж критеріями керувався і Бальзак, створюючи свою «Людську комедію». Автор написав 97 творів із 143 задуманих, відтворивши широку реалістичну картину французького суспільства першої половини ХІХ століття. Епопею автор поділив на три підрозділи: «Етюди про звичаї», «Філософські етюди» та «Аналітичні етюди», хоча розподіл цей є умовним, адже в усіх творах письменника присутні і показ звичаїв певної верстви населення, і філософські роздуми автора і від своєї особи, і від особи героїв, і глибокий аналіз подій, оцінку яких дано визначити читачеві. Проте авторський розподіл і нерівнозначний, адже розділ «Етюди про звичаї» став найбільшим не лише за обсягом (налічує 72 романи), а і за ідейним спрямуванням.

До того ж більшість дійових осіб кожного з творів продовжує своє життя на сторінках інших повістей і романів «Людської комедії». Серед цих персонажів Ежен Растиньяк, Жак Коллен (Вотрен), віконтеса де Боссан, Дельфіна Нусинген, Б’яншон і багато інших.

А разом із героями автор звертається і до тем, які намічені в одному з творів, а мають своє продовження в інших творах, перегукуються з основною проблематикою епопеї.

Центральною темою «Людської комедії» є тема згубної влади грошей, ненаситної гонитви за наживою. Саме гроші спотворюють стосунки між людьми, роблять предметами торгу найцінніші людські якості — любов, дружбу, нівелюють роль сім’ї, науки, мистецтва.

Найвідомішими творами Бальзака є «Гобсек», «Ежені Гранде», «Батько Горіо», «Втрачені ілюзії».

Історія буржуазного суспільства, яку задумував розкрити Бальзак, бере початок в творі «Батько Горіо», адже сім’я завжди є основою будьякого суспільства. А особисте життя героїв стає частиною суспільної моралі.

Не менш жахливим є життя лихваря, якому гроші замінили близьких людей, у повісті «Гобсек». Це стосується не лише Гобсека, який не визнавав власної дочки, а й людей вищого суспільного класу, дворян. Так графиня де Ресто заради кохання розорює власних дітей.

Роман «Шагренева шкіра» очолив серію філософських творів письменника. Зображуючи долю молодого поета, Бальзак викриває жорстоку гру пристрастей, жах і трагізм повсякденного життя. Шагренева шкіра є символом приречення особистості, яка прагне лише насолоди. Автор вважає, що праця низів і паразитизм верхів не сумісні.

Майже в усіх своїх творах Бальзак виступає майстром типізації і узагальнення. При цьому всі його образи виразні й індивідуальні. Герої творів Оноре Бальзака — представники різних суспільних верств, які під впливом дійсності набувають тих чи інших реалістичних рис і самі стають виявом цієї дійсності, адже життя і характер людини зумовлюються суспільними відносинами.

Але підтекстом у «Людській комедії» Бальзака мені вважається судження, що за будь-яких суспільних обставин людина має залишатися людиною.

 

 

 

 

 


ВИСНОВКИ

 

Оноре Бальзак — знавець людських пристрастей і рушійних сил суспільного розвитку.

Творчість Оноре Бальзака дуже складна для сприйняття. Здавалось би, його герої знаходяться на поверхні зі своїми болями, радощами, пристрастями. А насправді, розглядаючи їх, натикаєшся на таку підводну течію, що може поглинути і не дати випірнути на поверхню.

Образи його творів такі реальні, що іноді забуваєш, що розглядати їх треба лише в контексті твору, і переносиш у дійсність і ставишся так, як ставився б до людей, існуючих поруч. Тоді вчинки героїв стають незрозумілими і неусвідомленими, а твір взагалі втрачає зміст.

Але не слід забувати, що основною ідеєю романтиків, засвоєною Бальзаком, був історизм, який базувався на засадах єдності людини і суспільства. Зображуючи сучасну йому епоху, Бальзак підносив особистість над побутом. Можливо, тому його творчість близька мені і моїм сучасникам.

У зображенні своїх героїв, як центральних, так і епізодичних, письменник узгоджував соціальну належність героя з його мораллю.

Найбільш показовою у цьому плані є «Людська комедія», де автор з цілковитою точністю і повнотою дослідив специфічні особливості епохи. Найбільшу увагу, на мій погляд, привертає зображення автором «епохи грошей», адже Бальзак глибоко і тонко проник у сутність і «техніку» грошових стосунків. Він зумів проникнути у неестетичні сторони дійсності — брудні розрахунки спекулянта і катастрофу купця, які визначили більшість рис людського побуту і моралі. Я думаю, що не слід скептично ставитися до вислову доктора Б’яншона, що «гроші — релігія нового світу», адже гроші в усі часи відігравали велику роль у соціальному житті. І саме злидні, відсутність грошей, побутові умови стають тією зовнішньою силою, що протистоїть особистості. Тому так часто герої Бальзака боряться з грішми, а не служать їм, бо на думку самого автора «вигодою можна пояснити лише принизливі вчинки». А в «Людській комедії» присутній цілий натовп позитивних героїв, адже письменник вірить у людину та її невичерпні духовні сили.

Образи д’Еспара або Монжено можна розглядати в двох аспектах: або як позитивні образи сучасних аристократів і банкирів, або як символ неможливості доброчинності сучасного суспільства.

Бальзак порiвнює життя суспiльства з життям природи, тому ставить собi за мету дослiдити його, визначити основнi види, типи, на якi суспiльство подiляється, описавши їх, i в такий спосiб наблизитися до розумiння суспiльства. Вмiння Бальзака розкривати органiчний взаємозв'язок окремого i загального став основою задуманого твору. Автор розумiв, що поставив дуже складне завдання, бо взаємини мiж людьми багатограннi та значно складнiшi, нiж мiж тваринами. Бальзак замислив 120 творiв, але встиг завершити 96. "Людська комедiя" створювалася протягом майже усього творчого життя письменника.

Видатний французький письменник-реаліст залишив світові багатющу спадщину — дев'яносто шість романів і новел, крім незліченних драм. І в цих шедеврах Бальзак створив власний світ, де є сотні місцевостей, будинків і вулиць, де мешкають дві тисячі людей. Цей світ — життя і звичаї буржуазної Франції ХІХ століття, які письменник гостро засудив.

Оноре Бальзак — постать неординарна. Попри всі протиріччя своїх поглядів він залишив нащадкам величезну галерею образів, які увійшли у світову літературу свідченням геніальності великого майстра. А головне, він був одним із перших французьких письменників, які з такою гостротою відчули свою сучасність.

 

 

 

 


ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

 

   Бальзак в воспоминаниях современников// сост. И. Лилеевой. - М., 1986. - 559с.

    Бальзак О. Втрачені Ілюзії. - К., 1986. - 631с

Зарубіжна література ХІХ століття. – К., 1992.

История зарубежной литературы/ Под ред. Гражданской. – М., 1992.

Кучборская Є.П.. Творчість Бальзака. Вища школа. -1970. -255с.

    Лифшиц М. Художественный метод Бальзака// Лифшиц М. Собрание сочинений в 3-х т. Т. 2. - М., 1986. - С. 294-349.

    Наливайко Д. С. Оноре де Бальзак: Життя і творчість. - К., 1985. - 198с.

Обломиевский Д. Д. Основные этапы творческого пути Бальзака.— М.,1975.

Оноре де Бальзак. Под. ред. П.Ф. Алешкина. Изд. “Голос”. 1992 г.

Парнасова И.К. “Все о Бальзаке” – М.: Просвещение, 1997 г. – 410 с.

Пузиков А. И. Бальзак и его герои - в кн. Пузиков А. И. Портреты французских писателей. - М., Художественная литература, 1976. - С. 7-59.

Реизов Б. Г. Бальзак.— Л., I960.

Французская литература XIX-XX вв. – М.: Кивин, 2002 г.– 312 с.

Цвейг Стефан. Бальзак.  Изд. “Саранск”. 1981г.

Чичерин А. В. Историческая продуктивность стиля Бальзака. - В кн. Чичерина А. В. Ритм образа. Стилистические проблемы. - М., 1980. - С. 11-25.

 

 



Другие работы по теме: