Contribution to International Economy

  • Мврко Вовчок

ЗМІСТ

 

ВСТУП   2

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТ. 4

1.1. Умови і  загальна характеристика  розвитку культури  4

1.2. Український реалізм 19 ст. 7

1.3. Творчість Марко Вовчка в контексті розвитку української літератури 19 ст. 9

РОЗДІЛ 2. ВНЕСОК МАРКО ВОВЧКА У РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ   14

2.1. Життєвий і творчий шлях письменниці 14

2.2. Реалізм у творах Марко Вовчка  17

2.3. Гуманістична спрямованість українських літературних творів Марка Вовчка  25

ВИСНОВКИ   28

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА   30

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


ВСТУП

 

 

Творчість Марка Вовчка , росіянки за походженням, для якої Україна стала другою батьківщиною, склалася під впливом Т.Г. Шевченка і становить велику цінність у скарбниці класичної культурної спадщини. Твори письменниці пройняті глибокою любов'ю до народу, палким прагненням бачити його вільним і щасливим.

В українській класичній літературі жінок, взагалі-то, не багато. Серед них займає певне місце Марко Вовчок (Марія Вілінська, Маркович, Лобач-Жученко).

Найбільшої популярності в українському письменстві початку 60-х 19 ст. років зажили твори Марка Вовчка. Ймення це довгий час було якимсь загадковим псевдонімом, що його з слів Куліша приділяли звичайно до подружжя Маркевичів — Опанаса і Марії. Тільки завдяки В. Доманицькому, що опублікував дуже цікавий матеріал і по-лицарському виступив на оборону авторства Марії Марковички (1834 – 1907)  справу вияснено більше й туман потроху розвіявся. Дослідами Доманицького авторство Марії Марковички доведено майже напевне, принаймні поставлено на такий ґрунт, що нехтувати цілком небіжки вже ніяким чином тепер не можна.

     « Найкраще в її писаннях, то без сумніву її мова. При всій своїй простоті й популярності вона дуже багата лексиконом і незрівнянно мелодійна... З простою красою і ніжністю її мови й стилю в’яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними, до жінок» [20, c. 145].

Боротися проти неволі – рабства – так розуміла своє завдання письменниця. Цій благородній справі служили її кращі твори, і в цьому її безсмертна заслуга.

   Мета даної роботи дослідити і описати внесок Марко Вовчка в розвиток українського реалізму.  Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

розглянути розвиток української культури другої половини 19 ст. вцілому;

розглянути історію розвитку українського реалізму в 19 столітті;

вивчити і дослідити внесок Марко Вовчка в розвиток українського реалізму

Об,єктом курсового дослідження є історія розвитку українського реалізму в другій половині 19 століття у нерозривному зв,язку з розвитком культури вцілому.

Предметом курсового дослідження є вивчення творчості видатної української письменниці Марко Вовчка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТ.

 

1.1. Умови і  загальна характеристика  розвитку культури

 

У другій половині 19 ст. українська культура розвивалася за несприятливих умов. Російський царський і австро-угорський цісарський уряди продовжували вести колонізаторську політику, намагаючись тримати український народ у темряві, денаціоналізувати і асимілювати його. Але попри всі перешкоди силами передової української інтелігенції українська культура, у тісній взаємодії з культурами слов'янських та інших народів, набула нових успіхів.

Українська культура, відображаючи життя, психологічний склад, звичаї, менталітет народу, найбільш яскраво і повно свідчила про національне відродження української нації.

Прогресивні діячі культури і науки України, різко засуджуючи гнобительську політику російського царизму та експлуататорських класів, разом з тим із великим співчуттям ставилися до російського народу, до передової російської громадськості, підкреслювали прогресивний вплив передової російської громадської думки й культури на культуру українську. «...Народ московський, писав І. Франко, витворив життя духовне, літературне і наукове, котре також тисячними потоками ненастанно впливає і на Україну і на нас» [20, c. 356]. Діячі прогресивної російської культури стежили за розвитком української культури, підтримували її і подавали допомогу передовим діячам культури України.

Царські урядові кола, поміщики, духівництво, намагаючись тримати народ у темряві, всіляко перешкоджали поширенню писемності й освіти. Але розвиток капіталізму вимагав дедалі більше письменних людей і фахівців. Це змусило царизм приступити до реформи і в системі освіти.

За «Положенням про початкові народні училища», затвердженим царем 14 липня 1864 p., всі початкові школи діставали єдину назву — початкові народні училища. Вони оголошувалися безстановими і мали завданням «утверджувати в народі релігійні та моральні поняття і поширювати первісні корисні знання» [9, c.109]. Викладання в усіх школах мало вестися російською мовою.

У 1862 р. царський уряд закрив недільні школи. Але коли в 1864 р, вони, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені, в 70—90-х роках їх число зросло і вони відігравали певну роль у поширенні письменності і освіти серед трудящих. Одночасно з реформою початкової школи проводилася й реформа середньої школи. У них могли навчатися «діти всіх станів, без різниці звання і віросповідання». Для жінок існували окремі жіночі гімназії і вищі жіночі курси, основним завданням яких вважалася підготовка з дівчат «матерів сім'ї». У гімназіях і реальних училищах навчалися в основному діти поміщиків, чиновників, духівництва і буржуазії. Доступ до них для дітей робітників і селян практично був закритий.

У другій половині 19 ст., незважаючи на реакційну політику царського самодержавства, в Україні розвивалася наукова думка, що досягла в той час значних успіхів і внесла вагомий вклад у розвиток світової науки. Найзначнішими науковими центрами, які впливали на діяльність учених усієї країни, в тому числі й України, були Петербурзька Академія наук і Петербурзький та Московський університети. В Україні найважливішу роль у розвитку науки відігравали університети — Харківський, Київський і Новоросійський. Велике значення мали також наукові товариства: дослідників природи, математичні, фізико-математичні, технічні, історичні, історико-філологічні та ін.

У 70—90-х роках діяли наукові товариства Історичне товариство Нестора Літописця в Києві, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах і Ніжинському історико-філологічному інституті, Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові та ін.

У зв'язку з розвитком капіталістичної фабрично-заводської промисловості, транспорту, сільського господарства значних успіхів досягли природничі науки. В Україні працювало багато видатних учених.
В гуманітарних науках у другій половині XIX ст. відбувалася гостра ідеологічна боротьба, зокрема матеріалізму проти ідеалізму.
У філософії ідеалістичні погляди в Україні поділяли й пропагували професори Київської духовної академії, університетів та інших навчальних закладів П. Юркевич, С. Гогоцький, М. Грот та ін. Проти філософів-ідеалістів з матеріалістичних позицій виступали І. Франко, С. Подолинський, П. Грабовський та ін., а також учені-природознавці І. Сеченов, І. Мечников, М. Бекетов та ін.

Значну роботу по збиранню етнографічних, економічних і статистичних матеріалів в Україні провели співробітники Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, Комісії для опису губерній Київського навчального округу, а також земські статистики. Київська Тимчасова комісія для розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, зокрема видання археографічної серії «Архів Південно-Західної Росії».
У другій половині XIX ст. йшов інтенсивний розвиток історичної думки. Розгортанню наукових досліджень сприяли збирання, систематизація й публікація історичних джерел. Найбільше значення мала діяльність заснованої в 1843 р. Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій плідно працювали професори Київського університету М. Іванішев, М. Максимович, В. Антонович та інші. Співробітники зібрали на Правобережжі велику кількість актових рукописних книг та окремих документів і в 1852 р. створили Київський центральний архів. Продовжувалася публікація пам'яток народної творчості, розгорталися археологічні й етнографічні дослідження.
Одним з видатних істориків XIX ст. був М. І. Костомаров. Він займався як історією України, так і Росії.

Найбільшої популярності в українському письменстві початку 60-х років зажили твори Марка Вовчка.

 

1.2. Український реалізм 19 ст.

 

Реалістичні доктрини були розвинуті ще античними греками та середньовіччям, проте найбільший їх розвиток припадає на 19 і 20 століттях. У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби і як стиль він актуальний понині.

У мистецтві, найстаріша українська ікона і стінопис були фактично творами реалізму, лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції — все це було зумовлене вимогами обряду. Відхід від цього принципу помічається вже в 16 столітті: спочатку в портреті, — а згодом і в реалістичному мистецтві. Західне бароко в 17 ст. принесло з собою нові на той час реалістичні форми і нове розуміння композиції, звільненої від непорушних давніше правил. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, неґативним — затрата суворої дисципліни мисі, форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення реалізмом і натуралізмом.

У старому українському мистецтві реалізм рідко виступав у чистому виді, він був тільки складовою, хоч і основною частиною таких стилів, як бароко,ампір, класицизм.

У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з другої половини 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.

Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії.

У літературі український реалізм почався з другої половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для реалістичної поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.

 

1.3. Творчість Марко Вовчка в контексті розвитку української літератури 19 ст.

 

"Народні оповідання" Марка Вовчка, що вийшли вперше 1858 р., одразу блиснули на українському літературному небосхилі "зіронькою святою" [12, c. 49], писав Шевченко, звернули на себе загальну увагу й викликали великі надії на автора. Першою ж книжкою своїх оповідань новий автор став у центрі літературного руху, сам Шевченко привітав Марію Марковичку як наступницю й літературну доню свою. Слава Марка Вовчка розійшлась і поза межами українства: на російську мову "Народні оповідання" перекладає такий майстер слова, як Тургенев; Добролюбов присвячує їм одну з більших своїх праць. І цілком натурально, що твори молодої авторки звернули на себе скрізь увагу: в "Народних оповіданнях" зійшлося разом усе — і гарна, принадна, мистецька форма, і чудова щиронародна добірна мова, й сила справжнього чуття, і глибокий зміст поважний, і вміння зачепити найчутливіші струни в серці у читача і знання та досвід життєвий, і волелюбні, гуманні погляди. Враження од цих оповідань сучасники прирівнювали до враження, що викликав був свого часу знаменитий роман Бічер-Стоу з життя американських невольників. Протест великий, крик проти кріпацької неправди і всякого поневолення вперше після Шевченкових пісень залунав тут з новою силою, зачаровуючи своєю красою, і це висловив сам Шевченко в своїй поезії "Марку Вовчку":

  Недавно я поза Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало, — 
І виблагав! Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих.

І справді, оповідання Марка Вовчка, в яких змальовано кріпацьку недолю, повно і всіма сторонами охопили цей куточок життя і складаються разом на цілу картину кріпацького бідування. І повсякчасні злидні щоденного животіння кріпаків ("Інститутка", "Ледащиця", "Отець Андрій", "Одарка"), і поневолення ("Козачка"), і радісний момент визволення "Викуп", "Ледащиця"), і перші зародки протесту — то пасивного, як у тієї "ледащиці", то могутнього — все знайшло свій одблиск на тій картині. "Здається, що в хуторі тихо й мирно: цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи" ("Інститутка"), — таким виступає село в оповіданнях Марка Вовчка. Хоч би які іноді ясні та радісні події траплялись — завжди темною хмарою за ними стоїть ота кріпацька неволя, завжди рука ворожа потрапить розбити скупі хвилини тихого щастя. Усі герої Вовчкових оповідань, опріч хіба вже до решти забитих, тільки й живуть надією на визволення з того пекла. "Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась!" ("Інститутка") [4, c.254]. Навіть найми — рай, якщо рівняти їх до кріпацтва, бо "це лихо дочасне, не вічне". На поневолення навіть поодиноких осіб люди дивляться просто як на громадське якесь нещастя. Як виявилось, вільна козачка Олеся задумала "з кріпаком понятися", — "то так і забурчало по селу, мов у джерелі: як то можна! та де це видно! та хто таке чув, щоб вільна козачка за кріпака віддавалась!" І парубоцтво збирається не пустити Олесю силою — "нехай вільна козачка не закріпощається людям на сміх, а своєму селу на сором" ("Козачка") [4, c. 187].

Всі ці оповідання визначаються тоном щирого смутку над людською недолею та гуманного спочуття до кріпацького бідування, і це надзвичайно забарвлює ці гарненькі, зграбненькі малюночки, немов у дуже простенькі рамці оправлені. Особливо надає їм щирості й теплого ліризму манера автора подавати оповідання од першої особи, од того, хто сам переживає те, про що оповідається, — манера, яка з того часу надовго запанувала в українському письменстві. І автор ніде од себе не додасть ані рисочки, не кажучи вже про обурення проти "людей неситих": просто, але колоритно говорять за себе самі образи і це тим більше враження справляє, що не дає йому розпорошитись на зовнішніх почуваннях, а все збирається в глибині душі, викристалізовуючись там у тим дужчий протест проти нелюдського права, що людей людям віддає на поталу.

Марко Вовчок на самій кріпацькій неволі не спинилася. Власне, за часів, коли з'явились перші її оповідання, дні кріпацтва вже минали, от-от мало воно впасти, і автор, завдавши йому дошкульних ударів, незабаром міг перейти й до інших форм неволі. Так, в одному з найкращих оповідань Марка Вовчка "Сестра" нема кріпацького лиха, зате виявлено взагалі лихо наймитське і — головна річ — повна безпорадність людська перед ним. "Важко, Боже, як — ледачому годити! — закінчує своє оповідання безталанна наймичка. — Та вже найнялась, як продалась, —  треба служити. А добуду року, то, може, дасть мені Господь, що добре місце натраплю собі. Аби схотів, то знайдеш на свої руки муки!" ("Сестра") [7,c.66]. Оповіданнями такого типу, як "Сестра", "Дев'ять братів і десята сестриця Галя" тощо, Марко Вовчок близько підходить уже до тих сучасних форм неволі, що народились на руїнах кріпацького ладу, і дає перші зразки нової визвольної літератури. В картинах громадського змісту — найбільша сила Марка Вовчка. Слабше виходили у неї просто психологічні проблеми, яких автор не раз пробував торкатись, очевидно, не задовольняючись добре їй відомою сферою соціальної психології. Такі твори, як "Від себе не втечеш", почасти "Кармелюк", а надто довгі й без міри розтягнуті "Три долі", вражають своєю ненатуральністю, підсоложеним, подекуди просто афектованим тоном. Персонажі й тут із тих самих, авторові добре відомих народних кругів, але вчинками своїми вони більше скидаються на салонових героїв, ніж на українських селян; вони зовсім не живуть власним життям і здаються тільки блідими тінями інших постатей, невиразними копіями гарних зразків. Який-небудь Чайченко з повісті "Три долі", незважаючи на свою мову й одежу, — типовий "лишній человкъ" з інтелігентських кругів, що з легкої руки Тургенева саме запанував був тоді в російському письменстві.

"Коли вмер Опанас Маркович (1867 р.) то й Марія вмерла для літератури української" [2, c.75], — так писав історик українського письменства кількадесять років тому. І тоді він мав право сказати це шорстке слово, що з того часу зробилось було загально-прийнятим серед українського громадянства. Тепер ця думка вимагає пильного перегляду, бо починаючи з  1902 року, воскресили загадковий псевдонім, принісши кілька нових творів "під фірмою" [19] Марка Вовчка, — нових, правда, тільки через те, що довгий час лежали вони недрукованими. Всі ці нові оповідання ("Чортова пригода", "Пройдисвіт", "Дяк" і інші) до старого надбання Марка Вовчка не додають нічого нового, не змінюють літературного обличчя автора. Ще першими своїми спробами Марко Вовчок виявилася вся, давши високі зразки повістевого письменства, тієї запашної прози, перейнятої всіма прикметами щиронародної мови, з визвольним змістом, з гуманним світоглядом, яка величезне враження зробила не тільки на сучасників, а й на пізніші покоління. Сліди її стилю й літературної манери можна знайти в перших творах у таких українських письменників, як Федькович, Левицький, Мирний, Франко й інші. Чим був Шевченко в українській поезії, тобто величним зразком форм і змісту пізнішим поетам, тим стала Марко Вовчок для белетристів, хоча, звичайно, таланти обох письменників і не можна рівняти. Марко Вовчок у тій сфері, з якої почала, виявилася цілком ще на початку 60-х років, але може бути, що за добрих обставин вона перейшла би до сусідніх і, розвиваючись крок за кроком, дала б щось більше, величніше. На жаль, на тих перших спробах талант її спинився. Куліш пророкував колись, що Вовчкові оповідання "стануть з часом основою словесності нашої народної", — і це давно справдилося: вони справді стали за ту основу, на якій снується поткання нашої художньої прози. "Народні оповідання", коли рівняти їх до Квітчиних повістей, це великий крок уперед у сфері художньої прози; це вже зовсім дозрілий витвір художньої творчості, гармонійне поєднання свідомої думки з літературним талантом великої міри. І жаль немалий спадає на думку, що Марко Вовчок не піднялась над своїми першими творами, хоч могла, і не дала того українському письменству, що вони провіщали. Вона блиснув раптом і раптом же згасла...

Проте навіть рано згасши, талант Марка Вовчка не перейшов марно в нашому письменстві, а викликав як згадано вже, до життя цілу школу письменників менших силами, але все ж таки досить замітних на полі нашої белетристики. Перед між ними веде найстарша Олександра Кулішева (псевдонім Ганна Барвінок), поет горя й бідування жіночого. У неї трохи вужча сфера творчості, обмежена психічними переживаннями жінки-селянки, але в цій сфері авторка почувала себе цілком вільно й дала низку творів чималої літературної ваги. Оповідання Ганни Барвінок — здебільшого фотографічні малюнки, мало не стенографічне записані пригоди з життя, що подають цікавий матеріал до народної психології, звичаїв, побуту. Нещасний у житті Петро Кузьменко написав гарне оповідання "Не так ждалося, да так склалося" й кілька симпатичних поезій, але рано зник з літературного обрію. По кілька нарисів дали: Митрофан Александрович (псевдонім Митро Олелькович), Матвій Симонов (Номис), Степан Ніс.

Одні з цих письменників, подаючи першими дебютами гарні надії, появили дуже малу літературну продукцію, переставши зовсім писати під час лихоліття; інші не відзначались тим творчим талантом, що виводить письменника на шлях самостійної творчості серед наслідувачів якомусь більшому письменникові. Всі вони мали два зразки перед собою: в поезії — Шевченка, в белетристиці — Марка Вовчка, і здебільшого з-під впливу їхнього не виходили. Але поруч згаданих рядових діячів 60-ті роки дали чимало письменників і більше самостійних, які згодом стали в передніх лавах нашого письменства, хоча ні один із них не використав цілком свої сили через надзвичайно важкі обставини нашого громадського життя.


РОЗДІЛ 2. ВНЕСОК МАРКО ВОВЧКА У РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

2.1. Життєвий і творчий шлях письменниці

 

Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (22) грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім'ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Вже в той час виявилася її лінгвістична обдарованість. У зрілому віці вона вирізнялася великою начитаністю, знанням іноземних мов та літератур.

Особливостями життєвого шляху Марка Вовчка були активне спілкування її з багатьма відомими діячами української й світової культури, науки, освіти, суспільного руху, діяльність у демократичному жіночому русі в Росії, участь у конспіративній політично-пропагандистській роботі антисамодержавного характеру.

На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом та етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства.

Творчий ентузіазм чоловіка та його друзів став одним із стимулів фольклористичної й письменницької діяльності Марка Вовчка в 50-х — на початку 60-х років. Проживаючи в 1851—1858 рр у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Активно займається вона фольклористикою, зокрема записуванням народних пісень, дум, казок, прислів'їв, приказок, фразеологізмів 1. Деяка частина цих матеріалів публікувалася за життя письменниці. Марко Вовчок була закохана в українську народну пісенність, а також, як зазначав М. Є. Сиваченко, «широко ерудована в казковому епосі, і не тільки українському» [17, c.92]. Про це, наприклад, свідчить чеський письменник Й. В. Фріч: «До кожної чеської або словацької казки вона розповідала нам десять подібних малоруських або великоруських, литовських або польських. Народні казки були її стихією» [12, c.192].

Пізніше в Петербурзі (1859) Марко Вовчок уже як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещєєв, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський, що сприяє швидкому ідейно-творчому її зростанню. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, який іще раніше редагував і видавав її твори.

За спогадами І. Тургенева, Марко Вовчок «була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалася тоді в Петербурзі і захоплювалася її творами: вони вітали в них,— так само, як і у віршах Шевченка,— літературне відродження свого краю»4. Під час перебування в 1859—1867 pp. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим, І. Тургенєвим; останній сприяв її знайомству з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Вона захоплювалася героїчною національно-визвольною боротьбою італійського народу, зокрема загонів Д. Гарібальді. В цих умовах розширюються її інтернаціоналістські погляди й інтереси. Письменниця бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для «Колокола» матеріали політично-викривального характеру.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями петербурзького журналу «Отечественные записки» М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. Письменниця жила політичними подіями часу, брала в них безпосередню участь. Вона мала зв'язок із робітничим «Товариством друзів».

Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою «Народні оповідання» (1857). У Немирові написано більшість її перших оповідань російською мовою (збірка «Рассказы из народного русского быта»), повість «Інститутка».

У перші роки перебування за кордоном закінчені оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», написане оповідання «Два сини». Цей період особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної повісті та оповідання («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»). Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: «Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок». Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому «Журналі виховання і розваги» П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об'єднані назвами «Листи з Парижа» (львівський журнал «Мета», 1863) та «Отрывки писем из Парижа» («Санкт-Петербургские ведомости», 1864—1866).

У 1867—1878 pp. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отечественных записках»), перекладено російською мовою багато творів із французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема 14 романів та збірку інших творів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл «Мрачные картины»), редактор петербурзького журналу «Переводы лучших иностранных писателей» (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).

Після цього Марко Вовчок поступово відходить від активної участі в літературному житті.

«… Зараз я живу в маленькому напівдикому містечку, що оточено степами, де калмики-кочівники випасають свої стада. Тут є аптека, лікар, пошта. В 60 верстах звідси залізнична станція, яка веде до одного з портів Чорного моря» [13, c.89], - так Марко Вовчок розповідала про своє життя в Ставрополі в листі, який відправила до Франції в 1883 році. В Європі, де її називали «прекрасною слов,янкою» [14, c. 172], та в Росії вона вже була визнаною письменницею, а тут, в губернському центрі, її знали як просту дружину чиновника Михайла Дмитровича Лобач-Жученка. Це був період, коли Марія Олександрівна прийняла рішення відмовитися від літературної праці, від псевдоніму, який вже почала ненавидіти, та вести тихе життя в оточенні своєї родини, у «внутрішньому оазисі» [13, c. 29]. 

Померла Марко Вовчок в місті Нальчик в 1907 році.

 

2.2. Реалізм у творах Марко Вовчка

 

Становлення творчих принципів, індивідуального стилю Марка Вовчка відбувалося значною мірою під впливом розповідних традицій Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя, І. Тургенева. Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів письменниці відіграла творчість Шевченка. Вона була для неї високим зразком реалістичного зображення трагічної долі кріпаків (зокрема жінки-кріпачки), романтичного уславлення визвольної боротьби народу. Шевченко бачив у письменниці «молоду силу», виразника нового піднесення соціально- й національно-визвольного руху, «обличителя жестоких людей неситих» [7].

Для Марка Вовчка характерні цілісність суспільно-політичних і літературно-естетичних переконань, послідовність демократичних позицій.

Художня творчість Марка Вовчка, її листування, публікації «Мрачные картины» свідчать про глибоке усвідомлення нею суспільно-перетворюючого призначення літератури. Визначає Марко Вовчок найпередовішу позицію письменника й громадянина: «... самое лучшее и честное дело — спешить туда, где главная свалка, а не коптеть и не прятаться по углам. Теперь, так сказать, время военное и всякий дезертир наказывается нравственной смертью за бегство с поля брани» [8, c.126].

Марко Вовчок виступає поборником реалістичного принципу вірності дійсності. Поглиблене вивчення життя, правильне розуміння його процесів, закономірностей, об'єктивне відображення їх у життєво-реальних формах — це, на її думку, найважливіші передумови художньої якості творів. Вона відкидає «фальшивые краски» в способі зображення, обстоює вимоги відображувати дійсність із нещадною, суворою правдивістю, «называть вещи по именам, не заблуждаясь насчет их действительных качеств» [8, c. 156].

Українські оповідання та повісті Марка Вовчка — характерне явище переходу української прози від просвітительського реалізму до реалізму класичного. З появою цих творів здійснюється перехід від виявлення окремих вад суспільного буття до широких соціальних узагальнень. Причина страждань простої трудової людини тепер трактується як «громадське лихо» («Горпина») і пояснюється не просто лиходійством з боку того чи іншого кривдника з панівної верстви, а суспільними умовами, тиском соціального устрою, за якого селянина-трударя «одно лихо душить, а друге вже в пазури бере» («Гайдамаки»). Письменниця проникає в глибини народної душі, соціальне буття народу, устами сільських трудівників розповідає про типові життєві випадки, викладає трагічні «біографії» селян-кріпаків (найчастіше селянок).

Порівняно з попередньою прозою, у Марка Вовчка поглиблюються викривально-аналітичні можливості реалізму, зростає соціальна загостреність критики кріпосницької дійсності, з'являється суспільно-політичний аспект художнього трактування реальних причин народного лиха.

Марко Вовчок розвиває гоголівські й шевченківські традиції сатиричного викриття духовного зубожіння, спустошеності, розкладу кріпосного панства. Аналітично осмислюючи суспільну зумовленість безлічі знаних нею життєвих прототипів, письменниця створює узагальнені й водночас індивідуалізовані, сатирично окреслені образи панів, які ведуть пустопорожнє життя («Козачка», «Інститутка», «Игрушечка»).

Якісних змін зазнає характер типізації обставин. У Марка Вовчка зображення навколишнього середовища підпорядковане завданню соціально-психологічної характеристики героїв. Обставини виступають як чинники формування характерів героїв, їхніх дій, настроїв, думок, прагнень. Так, у повісті «Інститутка» соціальну й побутову атмосферу, в якій діють герої і яка зумовлює їх настрої, переживання, прагнення та вчинки, складають типові явища: моторошна атмосфера кріпосницької неволі в поміщицькому маєтку, тяжке невільницьке становище кріпаків, чутки про катування селян у інших маєтках і втечі кріпаків, жорстокі знущання пані інститутки над своїми селянами, її самодурство, моральна деградація панства. Д. Писарєв зазначав, що Марко Вовчок нападає своїми цілком художніми творами не на випадкові зловживання, а на самий принцип, яким він є [18, c. 45].

З характеристики «громадського лиха», злиденного загального становища кріпаків у селі ліберальствуючого поміщика починається зав'язка оповідання «Горпина». Становищу трудових низів протиставляються умови життя панства, сенс існування якого — «солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити» («Інститутка»).

Новими для української прози були глибоке усвідомлення динаміки суспільного буття, самий характер художнього історизму. У поглядах оповідача Марка Вовчка та її героїв відбилися зрушення в суспільній психології людини з низів. Кріпаки починають усвідомлювати несправедливість свого соціального становища. Пробудження в селянських масах протесту проти гноблення відображено в «Інститутці»: рішучий, по-бунтарськи настроєний Прокіп говорить, що «воли в ярмі й ті ревуть», а людина мусить шукати порятунку від ярма («або вирятуйся, або пропади!»). Селянин Хведір Голубець із повісті «Дяк» вступає в бійку з сільським головою, а потім заявляє: «Буду бити всіх: і писаря, і далі вгору».

Намагання героя-селянина звільнитися від кріпацтва та його наслідків (Маша з однойменного оповідання, Настя з «Ледащиці», Назар із «Інститутки»), виступати за поліпшення долі убогих, за соціальну справедливість (Кармелюк із однойменної повісті) письменниця трактувала співчутливо. В оповіданні «Маша» втілено погляди письменниці на шляхи перебудови селянського буття. Марко Вовчок робить деякі, можливі в підцензурних умовах, спроби заглянути в перспективу народного життя, художньо виразити селянські ідеали та мрії про щасливе майбутнє. Так, з'являються мотиви суспільного влаштування кріпака після звільнення його з кріпацтва (становище Устини в «Інститутці», Маші в однойменному оповіданні) , окреслюються конкретні ідеали трударя: воля, праця на себе («Викуп», «Маша», «Ледащиця», «Інститутка»). Важливість і актуальність цих мотивів для літератури глибоко зрозумів Т. Шевченко, свідченням чого є синтез їх у присвяченому Марку Вовчку вірші «Сон» («На панщині пшеницю жала»).

Більшість перших творів Марка Вовчка належать до реалістичного напряму. В деяких оповіданнях («Чари», «Свекруха», «Максим Тримач», «Данило Гурч») переважають риси романтизму. В кращих творах на першому плані — зображення характерів у їх соціально-психологічній зумовленості. Особливо високого художнього рівня досягла письменниця в жанрі оповідання-«долі», оповідання-«біографії», в розкритті у лапідарній формі характеру героя на значному відрізку його життя. Тяжіння Марка Вовчка до жанру оповідання-«долі» зумовлене її увагою до теми поневірянь людини з соціальних низів, намаганням відтворити складний життєвий шлях героя.

Деякі оповідання Марка Вовчка за жанровими ознаками й поетикою, по суті, етюди, ескізи («Чумак», «Горпина», «Викуп» тощо). Письменниця випередила жанрово-стильовий рівень тогочасної прози, засвідчила великі ідейно-художні можливості малих прозових жанрів.

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини») та баладного оповідання («Чари», «Максим Тримач», «Данило Гурч»), соціальної повісті («Інститутка»), психологічного оповідання й повісті («Павло Чорнокрил», «Три долі»), соціально-побутової казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»), художнього нарису («Листи з Парижа»).

Спираючись на досвід Квітки-Основ'яненка й Гоголя, Марко Вовчок довела до найвищої мистецької досконалості спосіб оповіді-монологу, реалістичний прийом «вживання» в особистість оповідача-селянина. В жодному з українських реалістичних оповідань і повістей вона не заявляє про себе безпосередньо; авторські ремарки й ліричні відступи повністю належать оповідачеві. В кожному творі Марка Вовчка — свій, індивідуальний оповідач, що забезпечує більшу різноманітність сприйняття й відображення життєвих явищ. В одному випадку — це оповідач-персонаж, активний учасник подій («Сестра», «Викуп», «Інститутка»), в іншому — оповідач-спостерігач («Козачка», «Павло Чорнокрил», «Три долі»). Найчастіше оповідь ведеться від імені жінки. Оповідь від першої особи збільшувала можливість переконливо передавати стан внутрішнього світу героя з народу, розкривати суть народних характерів, посилювала віру читача в правдивість зображення, створювала враження істинності розповіді, сповідальності. Вона стала важливим фактором демократизації літератури, оскільки давала змогу трактувати дійсність із позицій народу. Образ оповідача і в романтичних, і в реалістичних творах Марка Вовчка «реалістичний у своїй основі». Вираження великих суспільних ідей через світорозуміння оповідача у найпростіших формах, обмеженими, здавалося б, засобами народної оповіді було індивідуальною художньою особливістю Марка Вовчка (це відзначали М. Добролюбов, Д. Писарєв, І. Франко)[20, 7, 18].

Хоча до першої збірки «Народних оповідань» увійшло лише одинадцять невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп»), вона справила велике враження на літературно-громадську думку реалістичним зображенням трагічної долі кріпаків, їх бажання вирватися з кріпацького рабства. Російський революціонер П. Кропоткін пізніше згадував, що «в ті роки вся освічена Росія упивалася повістями Марка Вовчка й ридала над долею її героїнь-селянок» [10, c. 167] .

Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках «Народних оповідань», а також у «Рассказах из народного русского быта», «Інститутці». Зосереджуючися передусім на станових суперечностях, виявляючи глибоке знання конкретних явищ кріпосницької дійсності, Марко Вовчок показує, як життя цих прекрасних душею трудових людей нівечать жорстокі поміщики та їхні прислужники. В оповіданні «Козачка» вільна дівчина одружується з кріпаком. Ця колізія становить зав'язку й продовжується в основній лінії сюжету оповідання, а також використовується в одному з сюжетних епізодів «Інститутки». В життєво-правдивих образах Олесі, її чоловіка й синів Марко Вовчок зуміла показати найхарактерніші риси мільйонів кріпаків із їх страдницькою, трагічною долею.

Суворим звинуваченням кріпацтву було одне з найкращих оповідань письменниці «Горпина», де змальовано трагедію молодої матері, яка через деспотизм і сваволю пана втратила дитину й збожеволіла. Сюжетну основу оповідання «Одарка» становить трагічна, типова для кріпосницького побуту історія про дівчину, яка стала жертвою панської розпусти, а потім об'єктом щоденних знущань. Нестримне прагнення селян звільнитися від кріпосної залежності зображене в оповіданні «Викуп».

У драматично напруженому сюжеті оповідання «Ледащиця» показані протест сільської дівчини Насті проти кріпосної залежності її родини, тяжка боротьба за те, щоб позбутися кріпацтва і «на самих себе робити...». Художньо виражені тут (як і в російському оповіданні «Маша») ідеї вільної праці трудівника на себе, близькі до тих, які пропагували Шевченко й Чернишевський.

Інша група «народних оповідань» Марка Вовчка — на родинно-побутові теми («Сестра», «Чумак», «Сон»). У багатьох із них письменниця розкриває внутрішній світ простих селян, високість їхніх морально-етичних принципів. Центральна героїня оповідання «Сестра», наділена притаманними саме українській селянці рисами лагідної вдачі, виявляє водночас твердість волі у своєму прагненні до незалежності. Вона зворушує душевною добротою й самозреченням заради щастя іншого.

У Марка Вовчка немає широкого, детального змалювання середовища. В полі зору оповідача лише окремі, але найхарактерніші деталі. Використання побутових й психологічних деталей строго підпорядковується розвиткові сюжету й характерів. Майстерність письменниці виявляється в умінні домогтися відчуття правдивості історії, вести розповідь спокійно, ніби не дбаючи про художній ефект, щирим, довірливим тоном. Однак за цією зовнішньо спокійною, стриманою тональністю відчувається внутрішній драматизм.

Чимало важливих мотивів і ситуацій у «народних оповіданнях» та повістях Марка Вовчка пов'язано з народною поезією. При цьому фольклорні мотиви й образи письменниця трансформує, творчо переосмислює, органічно переплітає з фактами, безпосередньо взятими з життя.

На структурі оповідань Марка Вовчка з їх характерними вступами й епілогами позначилася будова народних казок і новел. Від пісні значною мірою походять композиційна сконцентрованість та стилістична ощадливість її оповідань, пружність сюжетів. Для освоєння письменницею засобів фольклорної поетики характерна ідейно-художня доцільність.

Оповідання «Козачка», «Горпина», «Одарка», «Ледащиця», «Два сини», повість «Інститутка» й ряд інших творів Марка Вовчка, репрезентують у жанрі прози український реалізм на тогочасній стадії його формування й розвитку.

Повість «Інститутка» Марко Вовчок почала писати 1858 р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі.

Письменниця досягла в ній класичної довершеності сюжетно-композиційної організації, гармонії змісту й форми. «Інститутка» — найяскравіший зразок індивідуальної творчої манери Марка Вовчка як українського прозаїка. І. Франко вважав, що цей твір проникає «найглибше в суть кріпацького лихоліття». Після викривальної поезії Шевченка «Інститутка» була найвизначнішим антикріпосницьким твором.

У повісті зображена доля села напередодні ліквідації кріпацтва. В конкретних явищах, що відбуваються переважно в одному поміщицькому маєтку, відтворено кріпосницьку дійсність у її найтиповіших виявах. В основі сюжету — реальний соціальний конфлікт, який відбиває протиборство двох основних антагоністичних сил того часу. В загостренні соціального конфлікту повісті відтворюється процес посилення реальних класових суперечностей між кріпаками, доведеними до нестерпних страждань, і поміщиками, до краю розбещеними своїм повновладдям над кріпаком. Зображення суспільного життя в його розвитку, розкриття характерів у їх еволюції, соціальній детермінованості — все це були важливі художньо-естетичні явища процесу формування в українській прозі творчих принципів реалізму.

В «Інститутці» Марко Вовчок піднімається на вищий, ніж в оповіданнях, рівень у створенні характерів. Це досягається, зокрема, відповідною семантичною витриманістю стилю мовних партій героїв, застосуванням художньої деталі. Провідним мотивом у творі є думка Устини: «Любо на волі дихнути!» Повістю «Інститутка» Марко Вовчок переконливо доводила, що ліквідація кріпосної системи є головним завданням доби. «Інститутка» «належить до найкращих перел нашої літератури» [20, c. 342]— справедливо писав І. Франко. Цим твором письменниця започаткувала соціально-проблемну повість в українській літературі.

 

2.3. Гуманістична спрямованість українських літературних творів Марка Вовчка

 

Демократичний гуманізм і оригінальний письменницький талант Марка Вовчка зумовили непересічне значення її прози 50-х — початку 60-х років XIX ст., яке виявляється передусім у майстерному зображенні потворної сутності, абсурдності, антилюдяності кріпосництва, у відтворенні в народних характерах свого зачарування незнищенністю доброго в народі в таких жахливих умовах кріпосницького рабства в Російській імперії.

Марко Вовчок заклала міцний фундамент розвитку соціально-проблемної повісті й підготувала ґрунт для створення проблемного роману в українській літературі другої половини XIX ст. її «Народні оповідання», «Інститутка», «Кармелюк» та інші твори сприяли формуванню протестантської свідомості в суспільстві, були якісно новим кроком у художньому прогресі. Вони становлять правдивий художній літопис суспільного життя переломної історичної епохи.

Твори Марка Вовчка часом піддавалися несправедливим нападкам з боку окремих критиків, що зумовлювалося або незгодою з їх демократизмом, гостротою викривальної спрямованості, або з нерозумінням їхньої художньо-естетичної природи. Так, О. Скабичевський у статті «Протилежна крайність» («Отечественные записки». 1868. № 7) звинувачував письменницю в надмірній ідеалізації народних мас, у показі їх лише як «страждаючих непорочних ангелів». О. Дружинін вважав викривальне зображення письменницею панів нетиповими «мерзотно-огидними епізодами» [21, c. 123]. М. Де-Пуле називав кращі твори збірки «Народні оповідання» «нехудожніми» [21, c.192]. Навіть Ф. Достоєвський вважав прагнення Маші з однойменного оповідання до волі нетиповим явищем.

Тим часом демократична критика відзначала високий художній рівень творів Марка Вовчка, їх відповідність духові часу. За словами P. C. Міщука, з творчістю Марка Вовчка, як і «з художнім досвідом... І. Тургенева, Б. Нємцової, Л. Каравелова та інших пов'язаний принципово новаторський крок у слов'янських літературах — поява так званої народної прози» [21, c. 45] .

Серед авторів прозово-епічних творів із селянського життя в тогочасних європейських літературах Марко Вовчок виокремлюється своєю специфікою, особливою реалістичною майстерністю творення народних характерів, поетизацією високих морально-етичних якостей, сільських трударів. Якщо російський реаліст Д. В. Григорович (повісті «Село», «Антон-Горемика») в зображенні селянина наголошував на його некультурності, здичавінні як наслідку безправ'я і злиднів, то Марко Вовчок змальовує селян з багатим і щедрим духовним світом; у її героях кріпосництво не вбило оптимізму, високих почуттів, таких як «волелюбність, альтруїзм, незалежність суджень, усвідомлення своєї ролі трудівника на землі, розуміння краси, здоровий глузд... Ідеал людяності, яким керувалася письменниця в оцінці реальності, має своє об'єктивне вираження у середовищі селян» [10, c. 342] .

У зв'язку з антикріпосницькою, гуманістичною спрямованістю українських реалістичних творів Марка Вовчка її слушно порівнюють з Г. Бічер-Стоу. Пристрасний захист українською письменницею безправних і гноблених, доля яких аналогічна в різних народів, дала підстави М. Драгоманову назвати Марка Вовчка «російсько-українською Бічер-Стоу»[8, c.37] . І. Франко, осмислюючи ідейно-естетичні надбання світової літератури, називав Марка Вовчка «в однім ряду з першими поборниками емансипації, з американською Бічер-Стоу... з англічанином Діккенсом» [8, c. 39], І. Тургенєвим. Обстоювання Марком Вовчком ідей емансипації, вільного й широкого розвитку жіночої особистості, рівноправності людей викликає в дослідників певні аналогії таких її творів, як «Живая душа», «В глуши», «Три сестры», з творами Жорж Санд, присвяченими жіночому питанню.

М. Добролюбов, убачаючи основне завдання тогочасної літератури в боротьбі проти породжень кріпосного права й під цим кутом зору розглядаючи оповідання письменниці, зазначав, що Марко Вовчок у своїх простих і правдивих оповіданнях є майже першим і дуже вправним борцем на цьому поприщі» [8, c. 41]. Виявом новаторської тенденції реалізму були,— відзначені критиком у творах письменниці,— початки усвідомлення «великої ролі народних мас в економії людських суспільств»[8, c.43 ]. І. Франко, при всій дуже високій оцінці естетичної вартості творчості Марка Вовчка, ще вище підносить ідеологічне значення її, ставлячи ім'я письменниці в ряд визначних «борців за волю й людські права поневолених мас... пропагаторів емансипаційної політики» [20, c. 265] . Леся Українка говорила, що Марко Вовчок пізнала й зуміла «виповісти» особливі «тайни історичної душі українського народу» [2, c. 66], великі глибини його життя .

 

 

 

 

 

 


ВИСНОВКИ

 

Романи й повісті Марка Вовчка кінця 60—70-х років присвячені насамперед двом злободенним на той час завданням — художньому розвінчанню напускного «демократизму» балакунів із панівних сфер і показу становлення «нових людей», борців, відображенню демократичного руху й у зв'язку з цим осмисленню ролі та місця жінки в громадсько-політичному житті («Живая душа», 1868). Формування «нової жінки», усвідомлення нею облудності панського «лібералізму» (зокрема базікання про самопожертву для загального добра), розрив її з панським середовищем і сміливий вихід назустріч труднощам боротьби показуються в романі «В глуши» (1875). Ці герої не прагнуть легкої кар'єри, яку могло забезпечити їм дворянське становище, а стають на шлях участі в народно-визвольній справі. Письменниця виявила свій талант і в зображенні сильних, діяльних жіночих характерів.

Істотним внеском Марка Вовчка в освоєння реалістичних принципів образотворення є індивідуалізація образів-персонажів. Останнє досягається розширенням художньої палітри в зображенні різних персонажів.

Основний спосіб зображення в реалістичних повістях та оповіданнях Марка Вовчка — достеменне відтворення дійсності в природних формах самої дійсності. Тут письменниця відходить від багатьох форм умовності попередньої прози, зокрема від гротескно-гіперболічних деформацій, надмірної ідеалізації, особливої концентрованості мовлення героїв у стилізовано народнопісенній та сентиментальній манері. Про «Народні оповідання» Марка Вовчка І. Франко писав, що вони «визначаються незрівняно оригінальним і свіжим стилем...» [20, c.73].

Серед ознак мовленнєвого стилю письменниці — непідробна натуральність, логічність і чіткий синтаксис діалогів та внутрішніх монологів героїв, вторгнення інтонації героїв в іномовленнєвий текст.

В організації мовленнєвого стилю письменниця часто орієнтується на афористичність народних формул-узагальнень, залучає прислів'я та приказки.

Називаючи Марка Вовчка «кротким пророком» [6, c.276], Т. Шевченко вказав на характерну особливість її індивідуального стилю — вміння в спокійно-стриманій манері передавати напружений драматизм подій чи внутрішніх переживань героїв. Спокійна, зовні стримана тональність при відтворенні найбільших бід, найважчих становищ і переживань створює особливу драматичну емоціональну напруженість художнього викладу.

Портретні характеристики найчастіше даються короткими штрихами; опис зовнішності позитивних героїв гармоніює із загальною характеристикою цих персонажів.

Пейзажні малюнки в Марка Вовчка невеличкі, лаконічні, що пов'язане з уснопоетичною традицією; вони призначені відтінювати почуття, настрої героїв або подаються як контраст до картини тяжкого життя селян.

На думку Шевченка, українська письменниця в зображенні народного життя піднеслася вище від Жорж Санд. О. Кобилянська пізніше писала, що твори Марка Вовчка «з повним правом стали в ряд з найкращими творами світової літератури про селянство» [6, c. 176].

Творчість Марка Вовчка посилила і міжнародну роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 60—70-х pp. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859 p., з'являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

 

 

 

 

 


ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

 

Білецький О. Українська проза першої половини XIX століття (від Г. Квітки до прози «Основи») // Зібр. праць: У 5 т. К., 1965. Т. 2.

Брандіс Є. П. Марко Вовчок. К., 1975.

Вовчок Марко. Статті і дослідження. К., 1985.

Вовчок Марко. Твори: В 3-х т. – К., 1975. – Т. 3.

Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989. 

Денисюк І. О. Розвиток української малої прози XIX — поч. XX ст. К., 1981.

Добролюбов Н.А.. Литературная критика . – М., ГИХЛ, 1961

Драгоманов М. П. Інтерес галицько-руської літератури // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. К, 1970. Т. 2.

Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор

Засенко О. Марко Вовчок: Життя і творчість, місце в історії літератури. К., 1964.

Кропоткин П. Идеалы и действительность в русской литературе. СПб., 1907.

Крутікова Н. Є. Наслідки й перспективи досліджень творчості Марка Вовчка // Вовчок Марко. Статті і дослідження.

Лобач-Жученко Б.Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. – К., 1983.

Лобач-Жученко Б.Б. Про Марка Вовчка. – К.: 1979.

Н. А. Добролюбов. Собрание сочинений в трех томах.    Том второй. Статьи и рецензии 1859. -    М., "Художественная литература", 1987

Нахлік Є. К. Романтичні оповідання Марка Вовчка // Вовчок Марко. Статті і дослідження.

Огоновський О. Історія літератури руської [української] / Фотопередрук Олекси Горбача. – Мюнхен, 1992.

Писарев Д. И. «Народные украинские рассказы» Марко Вовчка // Поли. собр. соч.:' В б т. СПб, 1913. Т. 1.

СОХАЦЬКА Євгенія. Про «фірму» Марко Вовчок. – К. -  газета «День». - №77, четвер, 29 квітня 2004

Франко І. Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка // Зібр. творів: У 50 т. К., 1982. Т. 37.

Хоменко Б. В. Народні джерела творчості Марка Вовчка. К., 1977

 

 

 









Другие работы по теме: