Contribution to International Economy

  • Мовний простір у романі Людмили Таран "Дзеркало Єдинорога

Тема:"Мовний простір у романі Людмили Таран "Дзеркало Єдинорога""


 

Зміст

ВСТУП   3

РОЗДІЛ 1. ЖІНОЧА ТВОРЧІСТЬ ТА ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ПОСТМОДЕРНУ   5

1.1.        Сучасна українська жіноча проза  5

1.2.        Біографічні відомості про Л.Таран   9

РОЗДІЛ 2. МОВНИЙ ПРОСТІР, ЛЕКСИЧНІ ЗАСОБИ «ДЗЕРКАЛА ЄДИНОРОГА»   14

2.1. Текст власного життя, мовні особливості  роману «Дзеркало єдинорога»   14

2.2. Мовний простір  персонажів  роману «Дзеркало Єдинорога»   25

ВИСНОВКИ   31

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ   34

 


 

 

ВСТУП

 

 Актуальність теми даної роботи зумовлюється як характером концепції особистості жінки в українській  прозі поч. ХХІ століття мовний простір у романі Людмили Таран "Дзеркало Єдинорога", так і потребою повного й усебічного вивчення цього літературного феномена, своєрідності його художнього вираження, що в українському літературознавстві на сьогодні відсутнє.

Сучасна культурна ситуація позначена кризою ідентичності людини, що спонукає особистість до болісних пошуків. Тому в сучасній культурі відчутні не лише тенденції глобалізації, але й “фрагментаризації” (за Р.Брайдотті), особливої уваги до відмінностей між людьми – регіональних, етнічних, культурних та інших. Потужно й владно заявляє про себе  кін ХХ- поч. ХХІ століття жіночий голос, проголошуючи фемінізацію людської культури, з якої віками викреслювалися жіночі цінності. Йдеться про повернення жінок до історії, політики, мистецтва, літератури, повернення не в якості об’єкта, а в якості суб’єкта. Мовний образ світу автора —  явище складне і багатогранне, охопити його в цілому в одному дослідженні неможливо, тому ми обрали для розгляду одну з важливих складових частин  прозового твору  —  мовний образ художнього простору.

Мета роботи – осмислення особливостей мовного простору в українській  прозі  поч. ХХІ  століття – передбачає реалізацію низки завдань, зокрема таких:

осмислити теоретичні аспекти мови в художньому творі;

окреслити теоретичні контури поняття „жіноча проза”;

обґрунтувати можливість виділення жіночої прози як специфічного літературного феномена і довести особливості закономірність її появи в українській літературі  поч. ХХІ століття;

виявити взаємозв’язок і взаємовпливи мови на форму твору в романі «Дзеркало Єдинорога»;

розглянути провідні проблемно-тематичні рівні розкриття нової концепції особистості жінки в жіночій прозі  поч. ХХІ століття та взаємозв’язок із мовним простором головних персонажів роману;

проаналізувати сутність особистості жінки в сучасній українській жіночій прозі та своєрідність її мовного та художнього вираження у ХХІ ст.

За  об’єкт  дослідження обрано роман Людмили Таран "Дзеркало Єдинорога",

Предметом вивчення є  мовний простір у романі Л.Таран, специфіка його художнього вираження.

Методологічну основу  роботи зумовлюють насамперед позиції філософських та лінгвістичних праць, присвячених розгляду феномену жінки.

Автор роботи спирається на історично-функціональну методологію аналізу художнього твору, доповнюючи її структурно-семіотичним та типологічно-порівняльним підходами, а також на сучасні дефініції аналізу мови художнього тексту.


 

 

РОЗДІЛ 1. ЖІНОЧА ТВОРЧІСТЬ ТА ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ПОСТМОДЕРНУ

 

Сучасна українська жіноча проза

 

У 90-х роках ХХ століття в українській літературі з’являється група талановитих „...жінок-прозаїків, які написали цікаві твори про сучасні жіночі проблеми ”, як стверджує український літературознавець М.Слабошпицький [[1], с.5]. Для прикладу він називає імена О.Забужко, С.Майданської, Г.Тарасюк, Т.Зарівної, С.Йовенко. Перелік можна доповнити також іменами М.Матіос, Г.Пагутяк, Л.Демської, І.Жиленко, Є.Кононенко, Н.Мориквас, О.Пахльовської, Г.Петросаняк, Л.Тарнашинської, Н.Тубальцевої, Р.Харчук та інших.

Жіноча творчість у сучасному українському письменстві спирається на потужну літературну традицію, представлену такими іменами, як Марко Вовчок, Олена Пчілка, Наталія Кобринська, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Катря Гриневичева, Олена Теліга, Наталена Королева, Ірина Вільде та інші. Однак лише на прикінці ХХ століття вітчизняна жіноча проза усвідомлюється як літературний феномен, естетична цілісність. У процесі її ідентифікації виникають певні труднощі, і насамперед термінологічного характеру. Термін “жіноча література” (і споріднені з ним “жіноча проза”, „жіноча поезія”, “жіноче письмо”) є досить проблематичним, оскільки саме його існування випливає з питання про те, чи означує стать літературну творчість. У працях багатьох дослідників (як і у висловлюваннях самих письменниць) звучить думка про неможливість поділу літератури за статевою ознакою. Типовою в цьому випадку є пропозиція поділяти літературу на “добру” й “погану”, а не на “чоловічу” й “жіночу”. Причиною неприйняття терміна “жіноча проза” є насамперед традиційно закріплене в патріархальній культурі значення “жіночості” як “меншовартості”.

Маргіналізація літературної творчості жінок виражається в певній ґендерній асиметрії слововжитку: якщо існує поняття “жіноча проза”, то поняття “чоловіча проза” немислиме. Американська письменниця і критик Дж. К. Оутс говорить про іронію долі, яка наявна в такій ситуації: “Іронія, звичайно, полягає в тому, що є “жінки-письменниці”, але ніколи не було “чоловіків-письменників”. Це – порожня категорія, клас без видів; бо іменник “письменник” – саме слово “писання” – завжди має на увазі “чоловічість” (“masculinity”)” [[2], с.27].

“Жіночість” певного літературного твору передбачає те, що він написаний жінкою. Однак, на наш погляд, тут слід погодитися з Х.Стельмах: жіноча стать авторки не робить її твір жіночим автоматично; тут ідеться скоріше не про реального автора, а про образ автора як художню конструкцію, яка може бути проявлена у творі більше або менше й так само може нести або не нести ознаки своєї статі. Дж. К. Оутс у своєму есе “(Жінка) письменник: теорія і практика” (1989 р.) стверджує, що ґендер детермінує творчість далеко не всіх авторок: “Є письменниці, народжені жінками, які рідко мислять себе, коли вони пишуть, як жінок; є інші письменниці, так само народжені жінками, які вірять, що їхнє письмо завжди зумовлене їхнім ґендером (“Я ніколи не буваю жіночнішою, ніж тоді, коли я пишу”, – каже Маргеріт Дюрас”)” [2, с.25].

За висловом американської вченої Г.Еріксон, жіночими можна
назвати твори, “написані авторами-жінками, де представлена жінка як протагоніст” [[3], с.15]). Проте цього ще не досить для визначення специфіки згаданого явища (адже під таку дефініцію підпадають і так звані „дамські романи”, які ми не включаємо до „жіночої прози”). Слушну думку висловила українська дослідниця М.Крупка: “Відмінною рисою жіночого письменства є зосередження уваги саме на проблемах статі” [[4], с.147]. Таким чином „жіночість” літературного твору визначається, по-перше, усвідомленим жіночим авторством, по-друге, представленням образу жінки в якості протагоніста, по-третє, проблематизованою ґендерною ідентичністю жінки-героїні. Вважаємо, що досить близьким  до такого „вузького” тлумачення терміна „жіноча література” є термін, який використовує О.Забужко, аналізуючи поезію С.Плат у статті „Незгасний маків цвіт”: „феміноцентризм” [[5], с.132]; поняття „феміноцентрична література” (поезія, проза) могло б стати в майбутньому альтернативою значно звульгаризованому на сьогодні терміну „жіноча література”.

Розкриваючи специфіку жіночої літератури, визначаючи її відмінність  від феміністичної, не можемо не торкнутися ще одного терміна – „жіноче письмо” („feminine ecriture”). Термін запровадила французька письменниця й теоретик фемінізму Гелен Сіксу. „Жіноче письмо” становить на сьогодні центральну проблему ґінокритики (термін американської дослідниці літератури Елейн Шовалтер, під яким вона розуміє той розділ феміністичної критики, який займається специфікою жіночої творчості). У відомій статті  “Феміністична критика у пущі. Плюралізм і феміністична критика” (1981 р.) Е.Шовалтер говорить про “нелегке і водночас вимогливе завдання” – “визначення унікальності жіночого письма”: “Чи є ця різниця справою стилю? Жанру? Досвіду? Чи вона створюється у процесі читання, як це твердять окремі теоретики текстуальної критики?” [[6], с.517].

Американська дослідниця називає й описує чотири провідні моделі жіночого письма: біологічну, лінгвістичну, психоаналітичну й культурну. Кожна з них виводить специфіку жіночого письма зі свого вихідного пункту: відповідно – тіла, мови, психіки і культури. Т.Гундорова, оглянувши провідні концепції “жіночого письма”, зауважує: “Властиво, “жіноче” письмо, як стверджує феміністична критика, передає виразну чуттєво-тілесну предметність, різноплановість і сфокусованість сприйняття, ліризм (Гелен Сіксу), опозиційність до авторитарних суб’єктно-об’єктних відношень, закріплених синтаксично. Його позначають замовчування дієслів, перевага питань над ствердженням, телеграфічний стиль і окличні фрази (Люсі Ірігерей), негативізм, відкидання завершеного, структурованого, однозначного, заперечення лінеарності, занурення в семіотичну передлінгвістичну еротичну енергію (Юлія Крістева)” [[7], с.138]. Критик Н.Зборовська називає такі „...основні параметри жіночого письма: відверта розмова про своє тіло і сексуальність, що постали основою автобіографічного сюжету; 2) рефлексії особистого досвіду жінки у контексті досвіду жіночого життя; 3) свідоме і несвідоме протистояння жіночого приватного світу  світу чоловічому, жіночої творчої особистості – чоловічій творчій особистості; 4) сам стиль письма – замість наративної послідовності подій реалізується афективна історія, тобто емоційна послідовність подій тощо” [[8], с.6].

Попри наявність самих жінок-письменниць, жіночу прозу не усвідомлювали окремою специфічною течією літератури. Як стверджує О.Забужко, найвищим компліментом для жінки-автора могло бути визнання її мужності як докору слабкому чоловіцтву. Так з’являється роль “Лесі” (“поодинокого мужчини”), яку послідовно критики приписали Лесі Українці, Олені Телізі, Ліні Костенко та самій Оксані Забужко, а у ХХІ ст. й творчість Л.Таран.

 

Біографічні відомості про Л.Таран

 

Людмила Таран - авторка чотирьох поетичних збірок, лауреат «Поетичних майстерень» 2000 року. Вона постійно працює зі словом, удосконалюючи свій талант літературною критикою та публіцистикою. Людмила Таран. Поет, прозаїк, літературний критик, журналістка. Народилася на Київщині. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка.

Авторка поетичних збірок: «Глибоке листя» (К.: Молодь, 1982), «Офорти » (К.: Рад. письменник, 1985), «Крокви» (К.: Молодь, 1990), «Оборона душі» (К.: Український письменник, 1994), «Колекція коханок» (Л.: Кальварія, 2002), «Книга перевтілень» (К.: Факт, 2004) та книжок прози: «Ніжний скелет у шафі» ( К.: Дуліби, 2006) та «Любовні мандрівки» (К.: Факт, 2007).

 Письменницю знають не лише в Україні: про це свідчать переклади її віршів англійською, польською та російською мовами. Поезія Таран за віршованим ритмом подібна до музичних акордів, крізь які прориваються словесні обертони суто жіночої лірики». “Український Тиждень”

 Людмила Таран також авторка книг літературно-критичних статей «Енергія пошуку» (К.: Рад. письменник, 1988), «Жіноча роль»  (К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2007), книжки інтерв’ю «Гороскоп на вчора і на завтра» (К.: Рада, 1995), книг статей та інтерв’ю «Жінка і чоловік: долаючи стереотипи» (К.: Факт, 2002), «Київські рипіди» (К.: Фенікс, 2007). Упорядниця, авторка статей до книжок «Жінка як текст. Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко. Фраґменти творчості й контексти» (К.: Факт, 2002) та «Тіло чи особистість?» (К.: Грані-Т, 2007).

 Член Національної Спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Нагороджена Орденом Св. Великомучениці Варвари (УПЦ КП). Лауреат премій імені Олександра Білецького, Василя Мисика (1996) та Мистецької премії імені Євгена Плужника (2005)[[9]]. Свій талан володіння словом письменниця відшліфовувала критикою та публіцистикою [[10]; [11]; [12]].

Письменниця пише про жінку і як жінка. Вона пробує себе у різних жанрах. англійською її твори переклали Вірляна Ткач, Ванда Фипс і Майкл Найдан зі США, литовською “озвучив” знаний поет Антанас А. Йонінас, який, до речі, побував цьогоріч на Форумі видавців і був у захопленні від Львова, чеською – Рита Кіндлерова, фантастична й фанатична популяризаторка українського письменства[[13]].

Письменниця в одному інтерв’ю говорила «… Я ж починала, як це здебільшого буває на наших широтах, із поезії. Потім наче несподівано для себе почала писати літературну критику. Ніколи не гадала, що прийду до прози. І раптом пішла проза. Тобто твій досвід вимагає певного втілення у відповідній, адекватній формі чи дискурсі… Це так цікаво, що певні речі відбуваються начебто поза твоєю розумовою настановою, діють самі по собі»[13].

Авторка не намагається оминати тему гендерної рівності та жіночої емансипації. У нас і справді чимало навіть журналістів, не знаючи доладу, що це таке, поспішають висміяти актуальні, життєво необхідні настанови. Як журналістка побувала у Швеції, де бачила, як ідеї гендерної рівності, втілені мудро й послідовно, полегшили життя й жінок, і чоловіків. Зокрема, останнім вони нагадали про емоційний зв’язок із дітьми, про те, що нав’язані патріархальним суспільством стереотипи жіночих і чоловічих ролей добряче псують нам стосунки й навіть можливості заробітку.

Її візія жінки сучасної – це особистість, яка поважає себе, не квилить і не шукає “папіка”, який утримував би її, а проторює власну дорогу, не забуваючи, що головне в житті будь-якої людини – гармонія в душі, відчуття себе дитям Божим...Авторка відзначає, що завжди любила білий вірш. А щодо зради… Це якесь метафізичне явище: перемикання “творчого апарата”.

Школяркою також писала оповідання, але відчула, що на той момент це було не моє. А коли прийшла зрілість… І знаєте, що стало поштовхом писати прозу? Закохалася. І після циклу віршів мене просто “накрила” потреба “переварити” свою ситуацію в оповіданні. Така ось психотерапія…[13]

Останній роман Людмили Таран «Дзеркало єдинорога», героїня якого, частково ототожнюючи себе з Ольгою Кобилянською, на відміну від неї, таки знаходить можливість поєднати родинне життя з творчістю [[14]].У романі здебільшого мова йде про жінку, яка незримо спілкується з покійною письменницею і, начебто, є її реінкарнацією. А один з синів героїні має спогади про минуле життя, де він був братом Кобилянської Максимом. Письменниця розповіла, що на єдинорогів натрапила в одному із залів французького палацу, де висіли п´ять старовинних гобеленів

Єдинорог — головний персонаж, з яким, проте, пов’язана в романі не лише тема чарівного містичного потойбіччя. Передовсім із цією твариною асоціюється поняття справжньої людської сутності. У дзеркалі Єдинорога відображено людську душу, хоч може бути й так, що в ньому людина нічого не бачить, і це найстрашніше, що може бути. Спочатку роман починається такими енциклопедичними розділами про Єдинорога, нібито писаними для енциклопедії чудес.

 Сам Єдиноріг у творі постає більше символом, аніж реальною істотою, він метафізичний знак, пришелець із потойбічного світу, з повноти буття. Єдиноріг може поставати і такою собі метонімією, метафорою-замінником реального субституту. Простіше кажучи, Єдиноріг — це символ прагнення людини до справжності, до власної сутності. Дзеркало Єдинорога — це шлях до себе, до власної душі. І водночас віднайдення цього шляху наділяє людиною здатністю переживати момент повноти буття, повноти щастя як краси, неподіленої в собі. Наразі наш світ вибрав інший шлях: від себе в бік тілесних насолод і оманливих ілюзій[14].

Людство не стало на шлях до Єрусалима. Можливо, на це також була космічна воля, але повернути людство на шлях до себе, до скарбів небесних, а не земних, має той-таки Єдиноріг. У такому разі зображена в центрі роману родина Ольги та Леоніда розпросторюється на все наше суспільство, яке живе в пост-чорнобильський час, коли Прип’яті довелося прийняти від людини гіркий полин. Зрештою, людина зникла з величезного етнічного простору України — чорнобильського Полісся. А на зміну в тих непроглядних хащах з’явився Єдиноріг.

Журналіст вважає, що роман «Дзеркало Єдинорога» підштовхує до віри і надії, що світ виживе, а врятують його той таки казково-міфологічний Єдиноріг та Жіноча Душа [[15]].


 

РОЗДІЛ 2. МОВНИЙ ПРОСТІР, ЛЕКСИЧНІ ЗАСОБИ «ДЗЕРКАЛА ЄДИНОРОГА»

 

2.1. Текст власного життя, мовні особливості  роману «Дзеркало єдинорога»

 

В основі більшості праць лінгвістів лежать результати пошуків власних методів дослідження. У центрі уваги вчених – сталі мовні сполуки, яким притаманна семантична цілісність та відтворюваність у процесі мовлення.

Свій внесок у розвиток філологічної теорії зробили дослідники різних національних мов: О.О.Потебня, Ш.Баллі, Л.А.Булаховський, В.В.Виноградов, С.І.Ожегов, М.М.Шанський, Л.І.Ройзензон, В.І.Гаврись,Г.М.Удовиченко, І.К.Білодід,В.М.Телія, І.І.Чернишова, Л.Г.Скрипник та інші.

Ліричне й драматичне начало в романі «Дзеркало Єдинорога» прослідковується в картинах, епізодах, роздумах; воно становить саму сутність відображення. Часто створюється враження, що ті чи інші епізоди – всього лише привід до відтворення настрою, своєрідний спосіб для розкриття складного комплексу почуттів герої-оповідачів.

 Увесь роман  - це розповідь про те, що поряд із Ольгою Кобилянською жив дивовижний Єдиноріг…У книжці розповідаються інтимні історії членів однієї київської родини, на тлі яких відбувається метафізичний діалог нашої сучасності із Ольгою Кобилянською про Жінку та межі приватного. В основі оповіді мова йде про жінку, яка незримо спілкується з покійною письменницею і, начебто, є її реінкарнацією. А один з синів героїні має спогади про минуле життя, де він був братом Кобилянської Максимом[14].

Цей текст має назву «Дзеркало Єдинорога». Роман засвідчує стрибок у розвитку української як літератури, так і гуманітарної думки. Зрештою, цей текст постає з насиченого нашарування культурологічних кодів. Тому перше тривіальне означення «Дзеркала Єдинорога» — інтелектуальний жіночий (sic! бо ж авторка — жінка) роман. Але подвійність, неоднозначність твору заважають трактувати жанровий різновид. Роман убирає в себе різні жанрові модифікації (казка, енциклопедична стаття, щоденник, публіцистика, внутрішня сповідь). Він діалогічний суто в бахтінському розумінні (зрештою, Ольга Кобилянська вміє читати думки Ольги Кирилівни Корунко). Складається роман із маленьких епізодів, кожен з яких має назву: «Ольга», або «Леонід», або «Сніжана», або «Максим», або «Єдиноріг».

Можливо точка біфуркації в «Дзеркалі…» Л. Таран має постмодерну природу. Радше навпаки — пост-постмодерну, якщо таке химерне і по-своєму порожньо-дзвінке визначення когось нині задовольнить. Українська новітня література повертається до осмислення людської екзистенції через пошук філософських, морально-етичних, історико-культурних і родинних координат. Усе це виявляє себе в книжці через «екзистенціали», концепти життя і смерті, самотності, самості (власної внутрішньої сутності), істини, свободи вибору, пам’яті, роду, народження тощо. Життя персонажа не є відірваним від актуальної історії (якщо хочете, тієї святої буденності, повсякденності, яку досліджували в школі «Анналів» Л. Февр, М. Блок, Ж. Лє Гофф). Мікро-деталь і мікро-аналіз — дзеркало новітньої літератури, через яке відбувається осмислення світу.

«Дзеркало Єдинорога» — і психологічний, і містичний, і інтелектуальний, і романтичний, і феміністичний… роман. Але саме така багатовекторність і змушує поміркувати над означенням нового жанрового відгалуження. Важливий простір “верху”-«Єдинорога», причому простір цей безмежний, він не має кордонів: за гранями трійчастої космічної системи  — це за не є межею, за цим за немає кінця.»Образ Єдинорога – орбраз двоїстий він натякає не лише на цноту, але також і на тілесне пожадання. Ріг – фалічний символ і водночас може символізувати святість. У ширшому розумінні це поєднання віри та зневіреності, надії та відчаю, любові і цинізму, які пересновані між собою, так, що іноді їх неможливо відділити одне від одного. Такою, зештою є людська сутність.» [, с.37].

Єдинорог — головний кзковий персонаж, з яким, проте, пов’язана в романі не лише тема чарівного містичного потойбіччя. Передовсім із цією твариною асоціюється поняття справжньої людської сутності. У дзеркалі Єдинорога відображено людську душу, хоч може бути й так, що в ньому людина нічого не бачить, і це найстрашніше, що може бути. Спочатку роман починається такими енциклопедичними розділами про Єдинорога, нібито писаними для енциклопедії чудес. Сам Єдиноріг у творі постає більше символом, аніж реальною істотою, він метафізичний знак, пришелець із потойбічного світу, з повноти буття. Єдиноріг може поставати і такою собі метонімією, метафорою-замінником реального субституту.

Простіше кажучи, Єдиноріг — це символ прагнення людини до справжності, до власної сутності. Дзеркало Єдинорога — це шлях до себе, до власної душі. І водночас віднайдення цього шляху наділяє людиною здатністю переживати момент повноти буття, повноти щастя як краси, неподіленої в собі. Наразі наш світ вибрав інший шлях: від себе в бік тілесних насолод і оманливих ілюзій.

В пост-постмодерний час відбувається повернення до «фізичного» простору людського життя, але це життя зображено вже в світлі неевклідової геометрії або фізики. «Дзеркало Єдинорога» починається як сага, як міфологізована оповідь: перша згадка нібито відчуженої від реальних конотацій Прип’яті повертає нас на шлях до казки. Але далі сучасні чорнобильські конотації таки озвучено. А поміж тим виринає і чудо багатьох міфічних оповідей — Єдиноріг. Безперечно, саме ця тварина має здатність урятувати «втрачену українську Атлантиду», позаяк разом із поліщуками з чорнобильської землі пішли в світи і кращі духовні скарби українського етносу[14].

 Надалі в романі ця тема не знаходить прямого розвитку, але час дії роману, — це наш, таки пост-чорнобильський час; що спричинився до хвороб (фізичних і моральних), до відчуження людини від природи і від себе, до оголення прихованих страхів і внутрішньої полишеності.

Верх”- «Єдинорог» і “низ” – родина з Києав у романі єднаються і взаємодіють. Однак у це єднання відбувається аж до безкраю, простори, що виражаються словами родина, діти. «Отак ми й живем в одній сімї, водночас перебуваючи ніби в різних вимірах. Наші батьки не можуть нас збагнути до кінця, а ми не можемо донести їм принципово нову інформацію. Для цього потрібен час» [14, с.37].

Простір у романі рухливий, динамічний, що передається дієсловами руху. Як правило, ці дієслова вживаються в прямому значенні, непрямі значення засвідчуються передусім у випадках, коли для передавання яскравих вражень на просторові явища переносяться назви ознак, рухів і станів, властивих людині або живим істотам.

Слова —  назви істот у зображенні простору характерні для роману. Наявні слова, що виражають майже всі можливі хроматичні й ахроматичні кольори і їх відтінки, що можна пояснити екстравертивним сприйманням простору з усіма деталями, із життєрадісним сприйманням світу людиною:»…Але насолода така, що очі заплющувалися… тримає малого Максима, а він грудь обійняв та оченята мружить. А то раптом розмкне повіки – і так пильно-пильно гляне на свою матір, наче знає про неї все, навіть більше, ніж вона сама про себе» [14, с.37].

 Здається, наразі ми через такий позірний нео-психологізм і навіть нео-натур-реалізм повертаємося до символізму початку ХХ сторіччя, — безперечно, з новим, еволюційним розумінням символу (пригадаймо бельгійських письменників Франца Елленса, Поля Віллємса, Ґі Вааса, які створили новий символістський простір: особливий бельгійський «магічний реалізм», який, багато взявши від символізму Метерлінка, спромігся на нові можливості художньої реальності; або ж феномен Болеслава Лесьмяна та Станіслава Ігнаци Віткевича).

Щось подібне можна помітити і в романі Л. Таран: безперечно, саме символістський простір зображено в творі; це «український магічний реалізм». Принаймні психологізована реальність, оприявнена через особистісне переживання життя чотирьох «живих» головних персонажів (бо головною героїнею є також і фізично «мертва» Ольга Кобилянська, що відійшла до горних ссфер, у кращі світи [14, с.75].), разом із міфологічними, фольклорними, казковими первнями визначають специфіку письма, характеризують особливість новітньої української прози.

Переосмислення значень слів у Л.Таран часто пов’язано з наділенням просторових явищ і елементів простору рисами істот, зокрема людей. У її  новелах навіть у лісі стикається з «езотерикою», бо є письменницею. … цей мішаний ліс… вона – сама- одна… зосередження і самовслуховування… внутрішній діалог… навкісне проміння сонця… високий гул соснових крон… мов набігаюча хвиля, шелест листя від пориву вітру [14, с.59].

Саме у цей день … «гостя виступила з глибини лісу…– Це амазонка. Де ж її кінь. Трохи воно все-таки дивно, не до місця в лісі – таке довгополе… капелюшок… а хіба можна її уявити у чомусь сучасному А як це плаття – корункове… Поначиплюється усього на поділ, насіння череди, павутиння…»[14, с.60]. Так описує зустріч Ольги із Кобилянською, і героїня вже вміє говорити та мислити, як  письменниця.

. У романі майже весь світ живий і містичний. Це робить  художній простір роману близьким і привабливим.

У романі  також згадано європейських письменників (А. Камю, Т. Манна, Ф. Бегбеде, М. Уельбека), філософів (простежується вплив психоаналітики З. Фройда, М. Гайдеґґера з його філософією буття та часу, шпариною в світ справжнього буття та М. Фуко періоду «піклування про себе»), східні філософські тексти («Махабхарата»).

Для обкладинки роману використано фрагмент репродукції гобелену кінця XV століття з Національного музею Середньовіччя (Париж). Усе це вказує на вписаність тексту в розмаїття культурологічних і мистецьких претекстів.

Очевидне прагнення жінок-письменниць зображувати героїню не так, як чоловіки-письменники, апелюючи до власного унікального жіночого досвіду (адже, як зазначає Н.Зборовська в статті “Український культурний канон: феміністична інтерпретація”, „жіночий тип дискурсу є завжди іншим стосовно “великого” авторитарного голосу: змістовно і формально він займає антипозицію стосовно канонізованих змістів і смислів” [[16], с.124].

Жіноча проза прагне артикулювати в культурі світ жіночої суб’єктивності в усій повноті. Найчастіше жінка-прозаїк звертається до особистого, прочитує текст власного життя, відповідаючи на питання: “Ким (чим) є жінка? Яка її сутність? Яке її буття?” При цьому стать концептуалізується, образи героїнь стають виявленням концепції особистості жінки.

Таким чином, концепція особистості жінки в „жіночій літературі” – це художня  інтерпретація письменником жіночої суб’єктивності в образі жінки, чия ґендерна ідентичність проблематизується. Принагідно зауважимо, що така інтерпретація не обов’язково здійснюється з феміністичних позицій, але за спрямованістю, за самою постановкою питання про інший спосіб самопочування жінки порівняно з чоловіком такі твори перебувають у широкому річищі сучасного фемінізму (постфемінізму), який постулює плюральність жіночої суб’єктивності. Сучасна жіноча проза, на думку російського літературознавця Т.Ровенської, постає „...як феномен “сумарної” особистості, що формує свою культурну традицію, а її множинність – як форма естетичної цілісності” [[17], с.24]. „Багатоголосся” жіночої літератури відзначала й С.Павличко [[18], с.185].

 Тому Сніжана одна з героїнь роману «Дзеркало Єдинорога» намагається «…відкупитися від від стархів романом. Написати – означає зрозуміти. Пояснии. Передусім самій собі…Може її роман, пійшовши поміж люди, допоможе не тільки їй, а ще комусь «Діва та Єдиноріг»Діва. Панна…»[14, с.73].

 Л.Таран відчуває разом з героїнею Сніжаною еклектизм, цитатність, суміш не тільки у літературі а й у житті. …«Діва та Єдиноріг». Навіщо писати своє, коли вже все найголовніше давно-давно сказано у цьому світі, про все написано-надруковано… звичайні речі –«ходячі істини». Наприклад  не можна полюбити ближнього, не вміючи любити себе. [14, с.74].

Цій внутрішній „множинності”, „багатоголоссю” жіночої літератури відповідає диференціація за родо-жанровими ознаками (жіноча лірика, жіноча драматургія, жіночий детектив, жіноча фантастика тощо) і, крім того, за видом літературної творчості (жіноча проза й жіноча поезія).

У виділенні саме жіночої прози як об’єкта вивчення ми виходимо з тлумачення прози як певного історично сформованого виду творчості. На думку українського теоретика літератури О.Галича, „прозі як мові думок притаманний дух історичності, сьогодення, прагнення до фіксації сучасності в характерності новизни якихось її рис ... Прозаїчне слово – це слово, в яке активно проникають філософія, історія, публіцистика. Останні, хоча й підпорядковуються художнім законам естетичного перетворення слова, суттєво „коректують” його зміст, додають йому відчутного заряду ідеологічної проблематики, часто несумісної з художнім змістом поетичних (віршових) творів” [[19], с.95-96].

Рецепція фемінізму в сучасній українській культурі ускладнюється тим, що вона (культура) практично не позбавилася колоніальної та антиколоніальної парадигм (хоча й існує в постколоніальній ситуації). Колоніальність передбачає закритість культури до діалогу (можливо, тут слід шукати витоків фобії перед фемінізмом як перед усім “чужим”).

 У колоніальній культурі всі зусилля спрямовані на консервацію, убезпечення „свого” від зовнішньої чи внутрішньої критики. Тому фемінізм українських жінок (який обов’язково включає критику чоловічої позиції) може трактуватися як зрада національних інтересів, як перехід на позицію ворога (колонізатора).

Сніжана літає «Austrian Airlines» до Відня, де зустрічає Олексія (справді чоловіка Божого), який допомагає їй загоїти рану від Фелікса (іронічно названого Крулем, як героя роману Томаса Манна; з цим жевжиком у творі пов’язано тему зради, аборту, втечі, викрадання грошей). «Вона не любила таких чоловіків. Ніби знала усе про них наперед. Успішний, симпатичний, доглянутий, усе життя розписане наперед, має себе велике цабе і впевнений що всі підряд жінки мають якщо не вішатися йому на шию, то робити все, аби хоч однісенький раз опинитися з ним у ліжку…». Сніжана у діалозі питає про кумира іспанцев Холінстераза. – Ну та звичайно, – кивнув той.– Я його навіть в оригіналі спробував погризти… – Дорогенький, я вмираю зо сміху! Холінесераза – наіякий не письменник. Це назва фрагменту. За його допомогою передаються нервові імпульси)[14,с.121]..

У романі значної уваги приділено снам, «історіям із народного життя».

У розділі «Сніжана» згадано доволі жахливу історію про родичів із Закарпаття, Галю і Василя, в якій Галина помирає, народжуючи четверту дитину самотужки, бо чоловік десь повіявся чи загуляв з друзями.

 Тема чоловіків у романі наскрізна. Сам Леонід постає таким собі типовим чоловіком, який любить себе і вважає себе розумнішим за дружину, тому коли дружина захистила дисертацію, він і сам почав пнутися науковими лозами вгору, щоб не давати переваг жінці)[14].

Під час роботи Ольги в свідомості Леоніда нуртують дивні «маскулінні» ідеї. «Ох це ж і дратує Леоніда, ще й як дратує! Оця її відособленість, подаленіння, така, сказати б, відключеність: вона ніби присутня в одній із ним квартирі і водночас наче за скляною стіною. Це означає: не заважайте мені, не відволікайте — бачите, я працюю. Так поводитися можуть собі дозволити тільки чоловіки!»[14].

Природно, що Ольга — жінка, яка прагне власного місця в родинному світі, яка дбає за родину, але водночас не перетворюється ані на ляльку, ані на «стерву», ані на домогосподарку. «Ось вони так близько — як одне ціле, один людиноплід, але ж Ольга — не Леонід. Хоча вона ще тоді придумала таке: Леольга. Але ж як хитро виходить: хоча він — на першому місці, та більше її ім’я чутно. Леольга. Ну, це так, дурниці… Несуттєво»[14].

Вона — розумна жінка, інтелектуалка, яка в багатьох речах сильніша за чоловіка. Проте Ольга зуміла знайти золоту середину, щоб шлюб був гармонійним, тож Леонід зрештою змирився з таким стилем життя дружини, хоч і не радів дуже. Втім, героїня має в своєму потаємному жіночому просторі і суто жіночі страхи, якими навіть із чоловіком не може поділитися. Скажімо, «Ольга таки боялася — бо вперше ж мала народжувати. Та вона — не перша. Й не остання. Але хіба розкажеш навіть мужеві своєму рідному про страхи свої? Однак до кінця не зрозуміє»[14].

Сніжана — юнка нового покоління: вона самостійно знімає помешкання, щоб не залежати від батьків, прагне вибудувати життя власними силами, тому, зрозуміло, і потрапляє в непрості життєві колізії, коли її коханий, дізнавшись про раптову і, певно, не бажану для нього вагітність, полишає дівчину напризволяще, викрадаючи її кошти для існування — 3 тисячі американських доларів.

Сніжана, відчувається, рано сформувала погляд на світ, має свою життєву позицію, скептично ставиться до першого-ліпшого (в ній живе сувора вчителька), але водночас і вміє довіряти по-справжньому щирим, порядним людям. Вона прагне реалізувати себе в науковому житті, знається на архітектурі, має живий інтерес до світу повсякдення і світу мистецтва.

Вона переживає психологічні душевні муки розлуки, але знаходить розраду в Олексієві, молодому успішному чоловікові, який має десятирічного сина. Часом її забембує мати з цією своєю Кобилянською, але одного дня вона таки взялася за її перечитування. Пройшовши випробування,  Сніжана міркує собі: «Мудра людина — та, яка нещасливі обставини свого життя зробить сходинками до розвитку душі й духу… Втім, іноді мені здається, що я була колись…. Лолітою, а тепер стала — Долорес. А це ж одне й те саме ім’я. Лоліта — грайлива й егоїстична. Долорес — стражденна, та, що страждає, скорботна»[14].

Тема смерті — центральна в дискурсі Леоніда Панібратова. Щось заважає йому прийняти закон життя, закон космічного плину. Зрештою, немає того зв’язку з космосом, який мають Ольга чи Максим. Та й навіть Сніжана, яка пише роман «Діва та єдиноріг» (Ольга якось міркує собі над романом доньки: «Таке молоде… зелене… я ж їй наче тільки вчора вірші правила… коми розставляла… А вона тепер — роман…Ось тобі й будь ласка. Але ж і псевдонім придумала… Дзвінка Горностай»)[14].

 Леонід замикається у власному чоловічому світі. Він боїться сказати про страхи, боїться прийняти новий духовний досвід, боїться змінити світогляд. Він, на відміну від дружини, орієнтовану феміністично, навіть у ставленні до жінки не змінився, не став представником нової маскулінності, а лише визнав право жінки на повноту буття.

«Вона має право! Ольга, як і він, має право!»[14]. До речі, тема життя-як-страждання наскрізна в романі. Вражає і правдоподібність у змалюванні художніх героїв: ті, кому доводилося знати в житті людей, хворих на серце, відчують, наскільки реальним у психологічному плані є художній портрет Леоніда. Отже, персонажі вражають адекватністю: маю на увазі відповідність мови і психології, часу і місця. Все це засвідчує потужну письменницьку роботу. Водночас цей роман повертає нас до екзистенційних проблем: людина стає вільною тоді, коли вона здобуває силу (мудрість, вдачу) бути собою.

 Сьогодні людстіву необхідним потрібні «Природна рівновага, гармонія, баланс, партнерство – такими різними поняттями означують те, що вже давніше мало назву Рай. Початок Нової Ери людства – неминучий, це має бути Ера душевної злагоди і миру» !»[14, с.147].

Сае тому відбувається спілування Ольги із Ольгою Кобилянською, проце діалоги, рпро порозуміння, довіру, пошуки шлядху розвитку цивілізації.

 

 

2.2. Мовний простір  персонажів  роману «Дзеркало Єдинорога»

 

Історія художньої мови – одна з найважливіших проблем сучасної мовознавчої науки. Ще в минулому столітті мовознавство поставило на порядок дня   проблеми   слова, його   смислового наповнення   в художньому  тексті. О.О. Потебня підкреслював, що естетико-стилістичний аналіз словесно-художніх творів є першим щаблем загального вивчення літературної мови.

Українська лінгвостилістика, започаткована геніальними працями О.О.Потебні,  як окрема галузь мовознавства, з різних історичних причин сформувалася й утвердилася лише в 20-30-ті роки минулого століття.

Вагомий внесок у її розбудову зробили Л.А. Булаховський, В.С. Ващенко, І.Є. Грицютенко, С.І. Дорошенко, С.Я. Єрмоленко, М.А. Жовтобрюх,  В.С. Ільїн,  А.П. Коваль,  Г.М. Колесник, М.М. Пилинський,  О.Д. Пономарів,  В.М. Русанівський,  П.Д. Тимошенко, І.Г. Чередниченко та інші вчені, котрі у своїх наукових працях визначили предмет і завдання української лінгвостилістики, розв’язали її численні важливі теоретичні питання, зокрема проблему формування лінгвостилістичної системи національної мови.

Л.Таран вдалося знайти для кожного персонажа свою мовну партію. Мовлення Ольги цілком відповідає мовленню вже досвідченої жінки, яка вірить у трансцендентне, має свою життєву позицію, терпіти не може порожнього базікання під час засідання кафедри в університеті, але прагне розібратися в собі, у власному внутрішньому світі[[20]].

Мовні характеристики мають у романах Л.Таран велике значення для індивідуалізації персонажа та розкриття його психології. Про переважну більшість персонажів письменниці можна скласти досить повне і правильне уявлення за одною лише мовною характеристикою.

У ряді випадків особистість цілком розкривається в прямому мовленні, мовні характеристики виявляються вичерпними, і для видимого враження про образ героя чи героїні не вистачає лише портретних деталей, які, між іншим, у таких випадках виявляються менш значними для розкриття особистості і знаходяться в безперечному образному підпорядкуванні мовним характеристикам.  Так письменниця описує  одну з героїнь Сніжану — молоду та енергійну. Розділи про цю юнку (ритм, швидкість, динаміка, образність, мова) відповідають її віковим і психологічним особливостям.

Максимові в романі відведено значно менше місця (він іще дитина, та й пізніша), але його дискурс має трансцендентний, містичний характер: тема переселення душ домінантна, хоча видаються і суто людські дитячі риси, як, проте, і властива дорослим здатність до рефлексії. Максим переконує, що дитина все розуміє і знає не менше за дорослих.

Світ Леоніда — часом занадто параноїдальний. «І ось тепер, коли він — батько двох дітей, чоловік передпенсійного віку, Леонід Олександрович Панібратов, який начебто навчився філософськи ставитися до конечності людського життя і зокрема свого особистого, саме тепер він ніби повернувся до юнацьких своїх страхів…».[14].

Для харктеристики більшості персонажів слова Л.таран  вжиті у переносному, образному значенні для уточненої характеристики явища. Тропи дають можливість влучно і лаконічно розкрити сутність будь-чого: Улюблена поза Леоніда слухаючи спіро-змовника закладає руки напівхрес під пахви і розставляє ноги…. [14, с.10].

Виділяють тропи прості – епітет і порівняння та складні – метафора, алегорія, іронія, гіпербола, літота, синекдоха. Авторка використвує все лінгвістичне багатство української мови.»Іноді Леонидові здається, що його тіло (мовчи, мовчи серце…) іще молоде, готове до подвигів. А обличчя… на ньому роки проступають відвертіше, нахабно, проорюючи зморшками просілу шкіру, осідаючи втомою у глибині очей» [14, с.85].

«Чого це Леонідові раптом пригадався пам’ятник Леонардо да Вінчі над французькою Лаурою, в Амбуазі, де в білій каплиці монументального замку поховано його прах? Тут він жив, тут він і помер. І велетні, і генії помирають. Ніхто не вічний». [14 ].

Леонід часто міркує як філософ. «Я думав, що в цьому житті має бути щось остаточне, завершене, доконечне. Раз і на завжди досягнуте, завойоване. Хоч щось одне. Але дуже важливе…»[14, с.159].

Необхідно зазначити парадоксальний взаємоперехід у середині роману: голос наратора («цитатне мислення») може озватися у свідомості героїв, які повторюють те, що було сказано. Таким чином, навіть не оповідач(ка) панує в «Дзеркалі Єдинорога», а сам Пан Текст, сплетений із різних шарів культури (маємо і нав’язливі повторювання в романі певних зображень, відчуттів, описів героїв чи ситуацій, що виконують свою функцію: вияв абсурдності і водночас неможливість сказати інакше про щось (всі нові слова видаються не такими, як ця завчена фраза).

 Мовний простір авторки відкритий до безмежності як в горизонтальному напрямку (“низ”), так і у вертикальному (“верх”). Це виявляється, по-перше, в семантичному наповненні слів, зокрема лексики: наприклад, назви небесних світил містять сему “відстань”, “далеко”, “дуже” а також дозволяють навести асоціації, що становлять ніби незамкнений ряд: «Хтозна, як виникають, чому спалахкують асоціації: іноді вони схожі на метеорити, що підкреслюють небо… На її німе запитання хтось із хлопців сказав – Андрій застрелився. ..»[14, c.110]. «Вже у вагоні метро Сніжана розгорнула куплену – все на бігу, похапцем – газету, а там «Фнський школяр учинив розстріли в школі ..»[14,c.111].

Блискучими видаються діалоги з Ольгою Кобилянською: Людмилі Таран удалося прекрасно відтворити голос буковинської авторки; всі придихи, паузи і особливості лексики. «- То добре пані Ольго, що у вас зовсім інше життя, аніж мала-м я, – завважила Кобилянська. – Ви-сте шлюбна жінка, у Вас повна родина, звідали-сте материнство, навіть двічі…»..»[14, c.115].

Відчуваєш, як могла б вимовити ці слова Ольга Юліанівна. А така «інтертекстуальність» уже значно іншого порядку: це не просто розташування в одній часовій площині героїв різних епох.

Людмила Таран повертає в українську культуру О. Кобилянську не лише як постать, а і як жінку-текст, як живий голос, як представницю буковинського світу[14].

У монологах Ольги Юліанівни відчутне ніцшеанство, тому йдеться не лише про вдале відтворення лексики, а й ідейно-концептуальної складової дискурсу Кобилянської.

 У романі Ольга має намір написати біографічний роман про Ольгу Кобилянську (до речі, її дочка Сніжана пише роман про, як виявилося, «хатню тваринку» (духовного захисника) Ольги Юліанівни — Єдинорога…). Але перед написанням відбувається зустріч із «об’єктом письма» у Трахтемирові. Можливо, не дуже гоже місце для такого історичної розмови, але ж водночас самі трахтемирівські ліси — щось особливе: український бермудський трикутник, зона контакту поцейбічного з потойбічним.

Важливіший, однак, результат зустрічі: Ольга Кирилівна розуміє (власне, Ольга Юліанівна підштовхує до такої думки), що в біографічному романі про Кобилянську вона ризикує написати насправді про себе. Ця думка стара, як світ: пишучи про когось, ми завше пишемо лише про себе; у дзеркалі письма відображено специфіку психології людини. Зрештою, ніколи не можемо розгледіти душу письменника.

Роман Л. Таран підводить до такої крамольної думки: будь-який біографічний роман значно більше дає підстав сказати про автора, ніж про об’єкта оповіді. Важливіше інше: жива розмова з письменником, живий текст, що залишається в серці.

У Л.Таран дуже багатий лексикон на позначення явищ неживої (степ, вода, гори, море , або пил, кіптява тощо.) та живої — назви рослин, їх запахів та кольорів, звуків та ін. — природи. «І як тепер їй, Ользі, пишучі роман обіграти ту людську пристрасть, котра знай кружляє темним мотилем, нарушаючи гіркою й липкою, мов кіптява, пилку довколо кожної самотньої жінки ..» ..»[14, c.111].

Парадоксальне коло, в яке потрапляє Ольга (її син — це душа брата Кобилянської). Ми не знаємо, чи напише вона цей роман. Твір завершується запитанням: «Цікаво, а Ольга написала про ту свою Кобилянську?». Можна зробити припущення, що в момент транс-історичної зустрічі фактично й відбувся роман. Можливо, такої зустрічі навіть у художньому світі не було, а це лише відображення внутрішнього діалогу сучасної письменниці Ольги зі своїм уявним авторитетним візаві.

Стає зрозумілим: її роман буде романом про себе, а тому потрібно не писати це життя, а проживати його. Час у романі умовний: з одного боку, маємо історизацію оповіді (наявні уривки зі щоденників), з іншого боку, час переживається як психологізована матерія. Фактично дискурс кожного героя в романі позначено домінантною ідеєю (отже, можна сказати, що «Дзеркало Єдинорога» — це роман ідей, щось подібне до «драми ідей» Б. Шоу). Так, із Леонідом пов’язана тема смерті (в різних модифікаціях і уточненнях: страху смерті, серцевої хвороби, самотності, що дає можливість міркувати над смертю, над прожитим життям); тема Максима — переселення душ (метампсихоз, астральні закони часу, зв’язок людини з досвідом попередніх життів).

Для Ольги центральною є тема Ольги Кобилянської, через яку вона пізнає себе, власну жіночу самість, свій біль, своє тіло і душу. Ольга Кобилянська позначає простір жіночої емансипації, свободи вибору, волі, правди, жіночої мужності. Єдиноріг — це казка, уява, життєдайна сила космосу, що оберігає людину.

 … Ольга носитиметься зі своїм ноутбуком як курка з яйцем, як із писаною торбою…, вкладуть усе до машини. Ольга піде попрощатися з лісом. А тоді сяде поряд із Леонідом – і гайда до Києва. За пару днів і Максим повернеться з моря. Вони усі – і Сніжана, звісно, – зберуться за столом… Цікаво, а Ольга таки написала про ту свою Кобилянську? ..»[14, c.173].Звичайно, можна погодитися, що читач знайде щось для себе в кожному героєві (або ж навпаки додасть від себе, покликаючись на власний досвід).


 

ВИСНОВКИ

 

Художня література як велике “дзеркало” відбиває і зміну традиційних жіночих ролей, і феміністичні дискусії в сучасному суспільстві. Водночас література сама є засобом філософствування про жінку в сучасному світі. В українському письменстві кінця ХХ століття зазвучав виразний „жіночий голос”, представлений, зокрема, в прозі Г.Гордасевич, Л.Демської, І.Жиленко, Т.Зарівної, О.Забужко, М.Ільницької, С.Йовенко, Є.Кононенко, С.Майданської, М.Матіос, Г.Пагутяк, Г.Тарасюк, Л.Тарнашинської, Н.Тубальцевої та інших. Н.Зборовська стверджує: “Замість чоловічого (традиційного) уявлення про жінку оформляється більш чуттєво. Очевидно у своїй творчості, Людмила Таран орієнтується на різноманітних читачів – її персонажами є і дівчатка, і юнки, і зрілі  мудрі жінки.

Роман Л. Таран майстерно переплітає наше сьогодення з часом одвічним, космічним (світ міфів і легенд, світ мертвих душ, які оживають у хащах лісів чи в нетрях підсвідомості).

Тому всі події в романі мають кілька рівнів прочитання від зовнішнього буквального до символічного, прихованого. Щось на зразок чотирьох рівнів «Божественної комедії» Данте. Зрештою, «Дзеркало Єдинорога» — це людська комедія по-українськи з перспективи ХХІ сторіччя. Незважаючи на схожість зовнішніх умов формування і подібності мистецьких прагнень кожен митець ХХІ століття шукає і знаходить адекватні своєму світосприйманню художні засоби і лексичний матеріал для зображення мовного образу простору. Людмила Таран підіймає іншу дуже важливу тему – тему вибору життєвого шляху. Не професії чи освіти, а долі. Вона вірно підмітила, що часто люди ідуть за усталеним сценарієм – вчитися, працювати, одружитися-вийти заміж, народити дитину, поставити її на ноги – і зрозуміти, що справжнє життя пройшло повз тебе. Власне, конфлікт роману полягає в усвідомленні цього факту. Головний персонаж, звісно, жінка, адже роман призначений саме для жіночої аудиторії та міфічна істота Єдинорог.

Героїня  роману «Дзеркало Єдинорога» Ольга, частково ототожнюючи себе з Ольгою Кобилянською, на відміну від неї, таки знаходить можливість поєднати родинне життя з творчістю. Виявлені в дослідженні типологічні особливості художнього простору в творчості  Л.Таран є похідними від індивідуального світорозуміння, зумовленого специфікою психологічної основи.

Тема життя-як-страждання наскрізна в романі. Вражає і правдоподібність у змалюванні художніх героїв: ті, кому доводилося знати в житті людей, хворих на серце, відчують, наскільки реальним у психологічному плані є художній портрет Леоніда. Отже, персонажі вражають адекватністю: маю на увазі відповідність мови і психології, часу і місця. Все це засвідчує потужну письменницьку роботу. Водночас цей роман повертає нас до екзистенційних проблем: людина стає вільною тоді, коли вона здобуває силу (мудрість, вдачу) бути собою.

У її романі відчувається безмежність і прагнення неосяжності як у космічних масштабах всесвіту, так і в мікрокосмі, про що вона відкрито говорить у вступі до твору “Ніби кінь чи який-небудь міфічний єдинорог із головою і тулобом коня, ні немовби лошиця, яка шовковими своїми губами визбирує шматочки цукру на чоловічій долоні, точнісенько так і вона, підтримуючи знизу його теплу пригорщу своєю лівою рукою, шуйцею, виловлює лісову малину собі до рота…»[14,c.3]

Лексичні особливості їх виявляються, з одного боку, в доборі і частотності вживання певних семантичних груп слів, а з другого, в наповненні семантики слова індивідуально-авторськими асоціаціями та в художньому переосмисленні значень ключових слів. Одним із типів художнього простору, які визначає М.М. Бахтін, є простір ідилічний.

У романі традиційна лексика органічно вплітаються в нову поетику письменниці, та зазнають в ній художнього переосмислення і збагачують художню мову і поетичний світ письменниці. У романі «Дзеркало Єдинорога» відзначаємо шар української лексики, що характеризує простір України. Мовне вираження художнього простору в Людмили Таран змінюється залежно від обставин життя, що позначається й на лексичному складі. Необхідно відзначити передачу мовлення від першої особи у тексті – авторові вдалося імітувати справжній потік мислення із перескакуванням з одного предмету на інший, зацикленість на чомусь, самонавіювання, недоречні спогади...

Зображена в центрі роману родина Ольги та Леоніда розпросторюється на все наше суспільство, яке живе в пост-чорнобильський час, коли Прип’яті довелося прийняти від людини гіркий полин. Зрештою, людина зникла з величезного етнічного простору України — чорнобильського Полісся. А на зміну в тих непроглядних хащах з’явився Єдиноріг, про якого всі вже давно забули, не вірячи в казки. А він жив, чекав на цю появу, щоб, як свого часу він порятував Ольгу Кобилянську від Синьої Бороди, так і тепер порятувати підтоплену українську Атлантиду. Не випадково роман відкривається спочатку незрозумілою замальовкою, ідилією про Діву та Єдинорога, якого Діва годує лісовою малиною.


 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

Художня проза на грані миті й вічності: Круглий стіл “ЛУ” /  О.Логвиненко, Г.Гордасевич, М.Слабошпицький, Г.Штонь // Літературна Україна. – 1999. – №43. – С.5.

Oates J.C. (Women) writer: Occasions and Opportunities. – N.Y.: A William Abrahams book, 1989. – 401 p.

Eriksson Helena. Husbands, Lovers and Dreamlovers: Masculinity and Female Desire in Women`s Novels of the 1970-ies. – Uppsala, 1997. – 143 p.

Крупка М. Ґендерний дискурс у сучасній українській літературі // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Зб. наук. праць Рівненського державного гуманітарного університету. Вип. ІХ. – Рівне: РДГУ, 2000. – С.145-151.

Забужко О. Незгасний маків цвіт // Всесвіт. – 1990. – №1. – С.130-133.

Шовалтер Е. Феміністична критика у пущі. Плюралізм і феміністична критика // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С.512-527.

Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація.  – Львів: Літопис, 1997. – 299 с.

Феномен жіночої прози обговорювали київські літератори // Літературна Україна. – 2002. – 6 червня. – С.6.

Таран Л.Гендерні проблеми і засоби масової інформації // Гендер і культура зб. Ст.К. Факт, 2001. –С.135.

"Рельєф культурний рідної землі..." : Київ у ліриці неокласиків/ Л. Таран // Київ. - 2005. - № 1. - C. 148-156

Таран Л. «Роззирнімося навколо і полюбімо цей світ»: Розмова з Валерієм Шевчуком / Людмила Таран // Кур’єр Кривбасу. – 2003. – № 165. – С. 3 – 19.

Людмила Таран. Що може одна людина... // Газета "Вечірній Київ" - 16 червня 2006 р. www.vechirka.kiev.ua/article.php?id_article=8584&cy=&cm=

Жила Оксана.  Розмова з Людмилою Таран, письменницею, культорологом, критиком, публіцистом Культура  11 ноября 2009 11:36:15 http://h.ua/story/237500/

Людмила ТАРАН. Дзеркало Єдинорога. – Л.: Піраміда, 176 с. ...

Дмитро Дроздовський, ЛітАкцентhttp://artvertep.dp.ua/print?cont=9844

Зборовська Н. Український культурний канон: феміністична
інтерпретація // Кур’єр Кривбасу. – 2000. – №125-126. – С.117-124.

Ровенская Т.А. Феномен женщины говорящей. Проблемы идентификации женской прозы 80-90-х годов // Женщина и культура. – 1999. – №19. – С.24-30.

Павличко С. Фемінізм / Передм. В.Агеєвої. – К.: Основи, 2002. – 322 с.

Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О.Галича. – К.: Либідь, 2001. – 488 с.

 Вечірко О. Правда про замкнений простір  // Слово і час. - 1992. - № 12. - С. 33 - 36.

 

 

 



[1] Художня проза на грані миті й вічності: Круглий стіл “ЛУ” /  О.Логвиненко, Г.Гордасевич, М.Слабошпицький, Г.Штонь // Літературна Україна. – 1999. – №43. – С.5.

 

[2] Oates J.C. (Women) writer: Occasions and Opportunities. – N.Y.: A William Abrahams book, 1989. – 401 p.

 

[3] Eriksson Helena. Husbands, Lovers and Dreamlovers: Masculinity and Female Desire in Women`s Novels of the 1970-ies. – Uppsala, 1997. – 143 p.

 

[4] Крупка М. Ґендерний дискурс у сучасній українській літературі // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Зб. наук. праць Рівненського державного гуманітарного університету. Вип. ІХ. – Рівне: РДГУ, 2000. – С.145-151.

[5] Забужко О. Незгасний маків цвіт // Всесвіт. – 1990. – №1. – С.130-133.

 

[6] Шовалтер Е. Феміністична критика у пущі. Плюралізм і феміністична критика // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С.512-527.

[7] Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація.  – Львів: Літопис, 1997. – 299 с.

[8] Феномен жіночої прози обговорювали київські літератори // Літературна Україна. – 2002. – 6 червня. – С.6.

 

[9] Таран Л.Гендерні проблеми і засоби масової інформації // Гендер і культура зб. Ст.К. Факт, 2001. –С.135.

[10] "Рельєф культурний рідної землі..." : Київ у ліриці неокласиків/ Л. Таран // Київ. - 2005. - № 1. - C. 148-156

[11] Таран Л. «Роззирнімося навколо і полюбімо цей світ»: Розмова з Валерієм Шевчуком / Людмила Таран // Кур’єр Кривбасу. – 2003. – № 165. – С. 3 – 19.

 

[12] Людмила Таран. Що може одна людина... // Газета "Вечірній Київ" - 16 червня 2006 р. www.vechirka.kiev.ua/article.php?id_article=8584&cy=&cm=

 

[13] Жила Оксана.  Розмова з Людмилою Таран, письменницею, культорологом, критиком, публіцистом Культура  11 ноября 2009 11:36:15 http://h.ua/story/237500/

[14] Людмила ТАРАН. Дзеркало Єдинорога. – Л.: Піраміда, 176 с. ...

 

[15] Дмитро Дроздовський, ЛітАкцентhttp://artvertep.dp.ua/print?cont=9844

 

[16] Зборовська Н. Український культурний канон: феміністична
інтерпретація // Кур’єр Кривбасу. – 2000. – №125-126. – С.117-124.

 

[17] Ровенская Т.А. Феномен женщины говорящей. Проблемы идентификации женской прозы 80-90-х годов // Женщина и культура. – 1999. – №19. – С.24-30.

[18] Павличко С. Фемінізм / Передм. В.Агеєвої. – К.: Основи, 2002. – 322 с.

[19] Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О.Галича. – К.: Либідь, 2001. – 488 с.

 

[20] Вечірко О. Правда про замкнений простір (М. Хвильовий і Б. Пільняк) // Слово і час. - 1992. - № 12. - С. 33 - 36.

 



Другие работы по теме: