Contribution to International Economy

  • Розвиток жанру різдвяної казки
ЗМІСТ:
Вступ ………………………………………………………………………………2
Казка як жанр художньої словесності…………………………………….6
Українська народна казка як відображення історії українського народу…………………………………………………………………..6
Основні види українського казкового епосу та національна специфіка казок…………………………………………………………8
Українська літературна казка в контексті світової літератури……12
Розвиток жанру різдвяної казки в українській дитячій літературі……18
Висновок………………………………………………………………………….25
Список використаної літератури……………………………………………….27



















Вступ
З усіх християнських свят саме Різдво найдужче асоціюється з дитинством і родиною. Цьому сприяє і Євангельська оповідь, і головні персоналії празника: Немовля на руках молодої гарної Матері, Свята Родина. Творець всесвіту став дитиною, звичайним малюком, крихітним, беззахисним, безпомічним – образ, який протягом багатьох століть зворушує людські серця. По суті, Різдво – це день народження, найбільш інтимне, для багатьох улюблене, родинне свято. Й усе ж, Він є Чудесне Дитя, Божий Син, здійснення пророцтв, отже – Диво. Дивовижність Господнього втілення, що сповнює благоговінням серця вірних, накладається на ряд чудес-знамень – явлення ангелів, незвичайна зоря над вертепом, поклоніння мудреців-магів. Все це надає Різдвяним святам особливої атмосфери – сподівання й очікування дива. Таким чином, через саму свою суть Різдво легко з просто церковного, релігійного стало родинним святом, а головними його учасниками – діти.
Зрозуміло, що цей настрій відчули та підхопили письменники. Перші святочні історії, якщо ми згадаємо твори Е.-Т.-А. Гофмана, Г.-К. Андерсена, Ч. Діккенса [1], були написані саме в жанрі казки чи «чудесної оповіді».
Справді, коли ж іще, як не на Різдво, з’ясується, що лялька-лускунчик насправді зачарований казковий принц. І що інше, крім доброї різдвяної псальми-колядки, може зруйнувати владу Снігової Королеви й розтопити лід у серці. Звісно, саме у Святвечір час загадковим Духам Різдва влаштувати для скупого Скруджа політ над містом, подорож у минуле й майбутнє – справжній іспит совісті… 
Отже, вже на середину ХІХ ст. різдвяна казка поволі ставала невід’ємною частиною святочної культури. З усіх підвидів святочних історій, порівняно з оповіданнями й легендами, вона була найбільш світською. На жаль, протягом ХХ ст. в європейській, і особливо американській літературі, первісний християнський смисл зникнув із багатьох різдвяних оповідей, бо одне з найголовніших церковних свят стало просто родинним. Цей настрій також одразу позначився на художніх творах: так виникли казки про пригоди Санта-Клауса в США, різдвяного гнома в Норвегії, Батечка Різдва в Англії тощо.[2]
Винятком із цієї тенденції є твори, які умовно можемо назвати «казки про Різдвяного Ангела». Вони мало піддалися впливу «без християнського» Різдва. Нині важко сказати, звідки узявся цей літературний персонаж і хто першим увів його в літературу в далекому ХІХ ст., але історії про пригоди та діяння Різдвяного Ангела приваблюють авторів різних країн і по сьогодні. [3] 
Витоки образу можна шукати в ангеликах-прикрасах на ялинку, паперових ангелах-витинанках, порцелянових ангелятках тощо. У низці «не святочних» казок К.-Г. Андерсена (таких, як «Пелюстка з небесного саду», «Ангел») діє подібний персонаж – не грізний небесний воїн, а янгол-дитина, янголя. А можна вважати підставою до появи казок про Різдвяного Ангела багатий пласт святочних легенд і навіть ангелів-благовісників Євангельської оповіді. Проте якщо в легендах події відбуваються давно, в далекі минулі часи, то в казках чудесна зустріч стається нині, в наш час. І найчастіше Різдвяний Ангел-Благовісник приходить до дітей, бо вони щирі, чисті серцем і ще вірять у дива.
В українській літературі одними з перших різдвяних історій також були казки – «Сосонка» Олени Пчілки та «Сльоза» Марка Черемшини (в якій, між іншим, діє Різдвяний Ангел). Потім на довгий час різдвяна казка, як жанр, втратила зацікавлення українських авторів, надовго поступившись оповіданням і легендам. До певної міри це пояснити легко: народна скарбниця легенд і переказів давала багатий літературний матеріал, а в реалістичному оповіданні (навіть святочному) письменники мали можливість підійняти гострі питання нелегкого для українців ХХ ст. [4] Проте маємо згадати твори Юрія Шкрумеляка, Зої Вишгородської, Іванни Савицької, Івана Керницького, Ольги Мак.
Якщо хронологічно проглядати перелік українських різдвяних казок, стає помітно, що більшість із них написана вже в незалежній Україні. Багатьох сучасних авторів приваблює літературна традиція оповідей про Різдвяного Ангела (Марія Людкевич, Марічка Крижанівська, Наталя Шраменко, Зоряна Живка, Меланія Павленко-Кравченко, Валентина Вздульська, Юля Смаль, Марія Морозенко, Анна Лип'ятських, Оксана Лущевська). Давній образ залишається цікавим і донині, кожен письменник по-своєму передає зустріч земного й небесного світів у ніч народження Спасителя. Інколи в Благовісника «звична й проста» робота – він приходить до маленької дитини, щоб подарувати їй диво та радість. А буває, що Різдвяному Ангелу доводиться виправляти плоди людського черствіння – заопікуватися покинутими тваринками (собачам, кошеням) або навіть вирушити в гості до самотньої баби-яги. Іноді Різдвяний Ангел схожий на веселого, трохи легковажного хлопчиська – він забув морозяного дня вдягнути шалик, але може бути сивим старцем і палити люльку. Часто Різдвяний Ангел – то друг, що приходить на допомогу й захищає від злих сил, але часом і йому вкрай потрібна людська допомога.
Звісно, українська літературна палітра доволі багата й не обмежується лише одним типом казок. У Зірки Мензатюк бачимо особливі, власне українські сюжети – казки про колядки. Цей же народний колорит проростає у повісті Оксани Лущевської «Дивні Химерики» [5] – всі таємничі пригоди крутяться довкола старовинної скриньки з вертепом. Людмила Юрченко та Микола Мучинський дарують своїм юним героям різдвяну подорож у сні. Й у цих авторів знову ж невід’ємною частиною казковості є українські традиції – колядування, відвідання з вечерею хресних батьків. Натомість у творі Галини Манів події відбуваються не в час свята, Різдво натяково, лише як ікона, постає в кульмінаційному епізоді. А письменник із химерним ім’ям Саврадим [6] робить головними персонажами своєї повісті родину гачків, на які чіпляють новорічні прикраси. 
Серед різдвяних творів Івана Малковича слід особливо згадати «Різдвяну рукавичку» [7]. Спершу письменник переказує знану для більшості українських дітей казку, але в ту мить, коли рукавичка мала б луснути й порватися, стається диво – рукавичка виростає так, аби всі звірі могли в ній поміститись. Із вдячності до діда, чия рукавичка стала для лісових мешканців теплою хаткою в морозяні дні, звірі йдуть до нього з колядою. І дід, звісно, не забирає в них свою рукавичку, але обдаровує, як і належить, довгожданих колядників.
Усі різдвяні казки наскрізне перейняті відчуттям дива і радості, світла та щирості. Кожна з них несе в собі дитяче зачудування життям: звичайних речей, справ, подій не буває, скрізь може ховатися чудесне, потрібно тільки побачити його. По суті різдвяна казка – це притча, головне завдання якої нагадати людям настанову Спасителя: «Будьте, як діти…».
Об’єктом роботи виступає жанр казки. Предметом – жанр «Різдвяна казка» в українській дитячій літературі.
Генологічним ґрунтом даного дослідження стали праці українських та зарубіжних учених Н. Копистянської, І. Денисюка, Є. Мелетінського, Е. Олрайта, Д. Томас та ін. У виході на проблему хронотопно зумовленого жанротворення закономірним стало звернення до теорії М. Бахтіна та положень Ю. Лотмана, А. Гуревича, Д. Ліхачова, Ф. Федорова, Н. Копистянської. Поняття сакрального часу сформували результати досліджень А. Гуревича, В. Топорова, Я. Асмана, Х.Т. Кокса, Х. Червінської, В. Вшетічки.
Питання витоків різдвяного оповідання, історії його функціонування вимагало звернення до літературно-критичних праць про різні епохи, літературні напрями та стилі (І. Франко, І. Свенціцький, Д. Наливайко, К. Шахова, В. Даркевич, Ж. Ле Гофф та ін.). 






Казка як жанр художньої словесності
Українська народна казка як відображення історії українського народу
Народна творчість, народна поезія, народна словесність чи фольклор (англ. — мудрість народу) — колективна уснопоетична творчість, що у досконалій мистецькій формі відображає життя, працю, боротьбу за кращу долю, історію, побут, думки, прагнення й погляди трудового народу, а також побутує в його середовищі. 
Казка — фольклорний розповідний твір про вигадані, а часто й фантастичні події, що відбуваються з людиною чи твариною. Казки виникли в доісторичні часи і відігравали значну роль у духовному житті всіх народів. 
Народні казки – художнє відображення історії українського народу. Казка – жанр усної народної прози: епічні оповідання алегоричного, повчально-розважального, чарівно-фантастичного, героїчного або побутового змісту з установкою на вигадку.
Перші записи українських народних казок були здійснені І. Срезневським у 1829 р., М. Костомаровим у 1843 році, І. Головацьким в альманасі «Вінок русинам на обжинки» у 1847 р. Дослідження цього жанру розпочав Й. Бодянський книгою «Наські українські казки» в 1835 році. Казки збирали, систематизовували, досліджували М. Максимович, П. Куліш, Д. Мордовець, К. Шейковський, М. Драгоманов, П. Чубинський та ін. 
У 1857 році П. Куліш видає «Записки о Южной Руси», казки є складовою частиною цієї книги.
Відомий письменник І. Рудченко вважається першим видавцем збірника українських народних казок. Під назвою «Народні південно-руські казки» збірник був опублікований у 1869-1870 роках. 
Чималу кількість народних казкових матеріалів друкував у 60-х роках ХІХ ст. журнал «Основа». Завдяки подвижницькій праці етнографа і фольклориста Б. Грінченка було видано «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (Вип. І-ІІІ, Чернігів, 1895-1897), збірки казок, анекдотів для дорослих і для дітей.
У 1890, 1894 роках український письменник І. Манжура опублікував дві збірки «Казки, прислів’я і т. ін.», записані в Катеринославській та Харківській губерніях та «Малоросійські казки, прислів’я та повір’я, записані І. Манжурою». 
Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Леся Українка публікували казочки в «часописах для дітей» – «Дзвонику» та «Молодій Україні». Завдяки саме їх подвижницькій праці збережені казки «Кривенька качечка», «Дивна сопілка», «Казка про Івашка», «Казка про коржика».



















Основні види українського казкового епосу та національна специфіка казок
Умовно український казковий епос поділяють на казки про тварин, чарівні, соціально-побутові. Існують також новелістичні, гумористичні казки, казки-легенди, казки-анекдоти, казки-притчі. 
Провести межу між різними видами казок досить важко. У казках про тварин часто наявний чарівний елемент, одухотворення предметів і явищ навколишнього світу, в багатьох чарівних казках діють тварини, наявна пригода, повчання, мораль. У чарівних казках дія відбувається у вигаданому світі, в соціально-побутових – усе неймовірне відбувається в реальному світі, елемент чарівного поданий у таких казках як своєрідний художній прийом, що допомагає повніше розкрити деякі явища дійсності, розвиток суспільного життя.
Учені багатьох країн прагнуть проникнути в таємницю схожості сюжетів, персонажів казок різних країн світу. Серед теорій, які вони пропонують, найбільш популярна – міфологічна (автори: брати Грімм, О. Афанасьєв, Ф. Буслаєв). Усі казки розвинулись з прадавнього міфу, переказу про явища природи, про різні події, про богів. Інша теорія – міграційна: казки «мандрують» по світу (автори: Т. Бенфей, C. Ольденбург). 
В. Пропп стверджував, що казка – це твір історичний, оскільки вона неодмінно відображає певний етап життя народу, який її склав.
Казка фіксує національні традиції. Мотиви, теми, образи, мова казок як невід’ємної складової частини усної народної творчості представляють самостійний світ, особливий для кожного народу, що впродовж історії розвивався у певних суспільно-економічних умовах.
У центрі казки завжди перебуває герой-добротворець і антигерой-злотворець. Герой-добротворець визволяє рідну землю від зміїв, чужоземців, рятує красуню; антигерой засуджується, проганяється, гине. Образу жінки, дівчини-героїні притаманні вірність коханому, материнському обов’язку, готовність до самопожертви заради дітей, чоловіка. 
Краса героя казки описується, як правило, кількома штрихами: «Такий гарний, що ну», «Що на світі такого нема». Традиційним засобом є протиставлення: герой у казці постає спочатку в потворному вигляді, а потім красенем / красунею («Царівна-жаба», «Про ужа-царевича та його вірну дружину»). 
Розглядаючи казку як глибоку i мудру книгу життя, звернемо увагу на національні особливості діалогу. Досить часто він дуже лаконічний, його треба вміти прочитати. Запитання, яким зустрічають героя, звучить переважно так: «Чи по волі прийшов, чи по неволі?». Герой відповідає: «Добрий козак усе по волі ходить». Дане питання, швидше, не з сфери етикету, воно є своєрідним паролем, після якого уже конкретизується справа, з якою приходять до предків, пращурів.
Казка обрамляється традиційними висловами, початковими та фінальними формулами-кліше: «Сказала б казки – не вмію, сказала б приказки – не смію, сказала б небилиці – так багато плутаниці», «Живуть і хліб жують, і постолом добро возять», «Жив собі», «Був собі», «В якомусь царстві, в якомусь государстві був собі», «І я там був, мед-вино пив, у роті не було, а по бороді текло», «От вам казка, а мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок...». 
З одного боку, казка ритмічна, насичена зміною одних дій іншими, які проявляються в русі персонажів, їх діалогах, з іншого – в казці досить часто знаходимо повтори подій, окремих висловів, що вказує на повільність оповіді. У ній відсутні великі описи природи, інтер’єру.
Казці притаманний своєрідний гумор. Наприклад, у кумулятивній казці «Дід, баба і курочка-дрібушечка» – дрібничка постає таким чудом, що вже згодом про неї говорять як про важливу подію.
Для композиції казки характерні: єдиний початок (анафоризація), триразове повторення певних подій (ретардація), градація дії – наростання ефекту. Художній рівень казки залежить від рівня майстерності записувача, бо фольклорний твір позначений імпровізацією. 
Дослідники відзначають, що в жанрі казки сформувалося своєрідне ставлення до дійсності, відтак – особливість часово-просторових зв’язків. Час, вік у казці – поняття умовні. 
Герой, як правило, сталого віку: це дитина, юнак (хлопець, парубок), доросла людина (чоловік), або старець. 
Зміна у віці відбувається не через перебіг років, а перехід з одного вікового стану в інший: «і коли чоловік постарів...», «і виріс із нього красивий парубок...» тощо. Герой проводить у дорозі три, п?ять, сім, дев’ять, дванадцять, але за ці роки він не змінюється, навпаки, повертається додому таким, яким покинув свою оселю. 
Час відлічується лише дією героя, простір – теж величина умовна. У казці ми не знайдемо детальних описів природи, житла, оточення. Все це фон, на якому відбувається дія, що завжди знаходиться в центрі уваги. У багатьох творах простір ділиться на 2 виміри – цей світ і той світ – реальність і «тридев’яте царство». Між цими вимірами досить плинна межа: змій з’являється із потойбіччя і викрадає царівну, у своє володіння за мить, а героєві доводиться подолати шлях довжиною у кілька років. Простір і час нерозривно зв’язані між собою. Реалізовується простір у вигляді порогу, воріт, річки, мосту, лісу, берега моря. 
Дім у казці – це не просто житло, центр «свого» світу із цілим арсеналом компонентів. Через вікно вищі сили передають добрий знак у вигляді білого голуба або яскравого промінчика сонця. Героям казки слід бути обережним, адже через вікно може потрапити і злий дух. 
Двері й поріг оберігають добробут хатини, не дозволяючи зовнішнім силам проникнути всередину, і таким чином відмежовують будинок від «чужого» простору. Щоб подолати кордон між двома світами, героєві необхідно дотримуватись певних настанов: «Приїзжає у десяте царство, дивиться – стоїть хатка. Він до тієї хатки сотворив молитву, святий Юрій і відчинив».
Персонажі у казках можуть бути рухомі й нерухомі. До нерухомих, належать наприклад, батьки головного героя або Баба-Яга, котрі упродовж казкової розповіді перебувають у закритому мікросвіті – хатинці, 
У письмовій формі казка відома в Індії, Персії вже понад десять століть. У Європі казка на літературному просторі з’явилась значно пізніше. Її батьківщиною вважається Франція ХVІІ ст. Слухачами та читачами були переважно освічені дорослі, зокрема дами, молодь, яка потребувала зразків поведінки, прийнятої в суспільстві.
Принципове розуміння дитячої казки з’являється на початку ХVІІ ст. Довгий час вважали, що казка є шкідливою для духовного здоров’я дітей, уяву яких слід скеровувати, а мораль – виховувати. Утвердженню казки як засобу соціокультурної комунікації для культу дитини сприяли німецькі брати Грім, педагогічні ідеї Ж.–Ж. Руссо, Д. Локка.
В українській літературі казки для дітей у віршованій формі першим почав писати Б.Грінченко. Над літературною казкою працював І.Франко. Автор «Фарбованого лиса», «Лиса Микити» звертався до казки як до художнього та дослідницького матеріалу, зокрема продовжив започатковану на західноєвропейському ґрунті тему витівок хитрого лиса. 












Українська літературна казка в контексті світової літератури
Казка – це унікальний жанр художньої словесності, який залишається актуальним завжди. До того ж казка, з одного боку – жанр фольклорний, а з іншого – літературний. Секрет популярності, очевидно, в захопливому сюжеті твору. Маленькомучитачеві дуже цікаво, що там далі, а для дорослого читача – це хвилини спогадів про власне дитинство.
Ю. Лотман писав: «Представникові іншої цивілізації було б важко пояснити, для чого землякам потрібна величезна кількість текстів про події, яких не було» [7, 23]. Проте чудеса, які відбуваються в казці, не сприймаються як нереальні. Навпаки, автори намагаються через різні засоби зробити розповідь достовірною.
Авторська (або літературна) казка – це поєднання двох форм бачення та усвідомлення світу: фольклору й літератури. Набуваючи рис, характерних для авторського літературного твору, казка не може остаточно позбутися своїх народних витоків, повністю відірватися від фольклорної традиції. “В жанрі,– писав Бахтін,– завжди залишаються елементи архаїки, що не вмирають” [10, 24].
Особливого розквіту авторська казка набула у Франції в ХVІІ ст. За визначенням А. Франса, це «золоте століття казки».
Завдяки Катрін д’Онуа та її послідовникам (Жану де Лафонтену, Шарлю Перро, Катрін Бернар) казка перетворилася на самостійний жанр. У Франції інтерес до казки пов’язаний із салонною культурою аристократів, а не з народною культурою, як у німецьких романтиків. У ХVІІ-ХVІІІ ст. активними читачами казок були дорослі, для яких казка – засіб розваги, а для молоді – зразок поведінки, прийнятої у суспільстві. Саме через це всі тексти зі збірки «Казки матінки Гуски» Ш. Перро закінчуються віршованим додатком, який надає творові іронічного змісту, зрозумілого лише дорослому читачеві. У дитячих казках не прийнято друкувати моральний висновок. Збірка Жана де Лафонтена «Нові казки» була заборонена при першому виданні за еротичний характер творів, які «ображали мораль» [5, 25]. Запозичуючи сюжети із фольклору, автори літературних казок ХVІІ-ХVІІІ ст. пишуть твори, які максимально наближаються до оповідання або повісті.
Власне історія літературної казки починається в епоху романтизму. Німецькі романтики канонізують жанр казки. «Все поетичне має бути казковим»,– пише Новаліс [3, 120]. Саме у ХІХ ст. казка стає універсальним жанром, який адресований і дітям, і дорослим. Є. Гребінка, Л. Боровиковський, Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Пушкін, Г.-К. Андерсен, А. Франс, Ш. Перро – це далеко не повний перелік українських та зарубіжних письменників, які редагували народні казки та складали власні. Приступаючи до написання творів казкового жанру, Марко Вовчок виконувала творчий заповіт Шевченка: «Гляди ж, доню, щоб ти мені написала копу дві, або п’ять, а то й сім кіп казок». З-під пера письменниці виходять не тільки казки, як-от «Дев’ять братів і десята сестриця Галя», «Злючка колючка і Добра Троянда» (переказ слов’янської казки про дванадцять місяців), а й повісті-казки «Кармелюк», «Досконала курка», «Невільничка», «Лимерівна».
Марко Вовчок пропагує жанр української казки в європейській літературі. Вона, перебуваючи у Парижі, перекладає французькою мовою казку «Досконала курка», у якій критику соціальної ієрархії та суспільних недоліків переносить у світ тварин.
У видавництві Оллендорфа цей твір виходить під назвою «Фінгал і Курочка» [8, 18].
Французький період творчості української письменниці тісно пов’язаний із видавцем П.-Ж. Сталем (Етцелем). Саме у його виданні вийшла друком казка Марка Вовчка «Мелася» – переспів із відомої в українському й російському авторських варіантах казки «Ведмідь». Згодом з’явився французький варіант російської казки «Королева-я» – про примхливу, самозакохану і вперту королівську доньку-красуню, яка тільки після того, як потрапила в скруту, стала звичайною, чуйною дівчинкою.
У 1869-1870 рр. в «Журналі виховання та розваги» у м. Парижі Марко Вовчок опублікувала дві оригінальні й відомі лише французькою мовою казки «Мандрівка на крижині» і «Сестричка».
У першій із них змальовано пригоди хлопчика й дівчинки, які під час весняної повені опинилися на крижині серед вируючої ріки, не розгубились і були врятовані. У другій ідеться про сміливу дівчинку, яка не злякалася зграї диких вовків і врятувала своїх братів. Заслуговують на увагу також казки «Прудкий Олень» та «Сибірський ведмідь». Сюжети цих казок запозичив Етцель і видав як власні. Не дійшла до нас і чудова повість-казка Марко Вовчок «Історія кішки», яка була написана французькою. Казки Марка Вовчка – це своєрідне явище на фоні багатої художньої літератури Західної Європи ХІХ ст. із такими постатями, як В. Гауф, Г.-К. Андерсен та ін.
Літературна казка зберігає незмінні ознаки індивідуального стилю письменника, відображає його уподобання, ставлення до навколишньої дійсності, світогляд, національні традиції. Дуже часто говорять про одноваріантність текстів літературних казок.
Хоча, безперечно, літературна казка може мати декілька редакцій. Так, поема-казка «Лис Микита» за життя І. Франка виходила п’ять разів щоразу в зміненому та переробленому вигляді. Якщо говорити про казки Марка Вовчка, то переклади їх різними мовами, навіть самим автором, слід вважати переказами, а не перекладами. Що ж до запозичення сюжетів Етцелем, то однозначно можна говорити про новостворені літературні казки, які були інтерпретацією українських казок письменниці. Етцель адаптував сюжети цих творів для сприйняття їх французьким читачем.
Із появою літературної казки письменники продовжують переосмислювати фольклорні сюжети. Так, наприклад, фольклорно-літературний сюжет про хитрого лиса опрацювали Й.-В. Гете («Reineke Fuchs») та І. Франко («Лис Микита»), проте це два різні твори, незважаючи на спільне джерело сюжету. Інтерпретуючи фольклорні сюжети, письменники розвивають і водночас із нових позицій змальовують традиційні казкові образи. Характери відомих героїв у їх творах не статичні, вони набувають нових рис. По-різному, наприклад, змальовують образ Івасика-Телесика у своїх творах О. Бодянський, Г. Квітка-Основ’яненко і П. Тичина.
Балансування між реальністю та фантазією в авторській казці, балансування жанру між фольклором і літературою стало причиною того, що початок та кінець літературної казки не відповідає фольклорній традиції. Немає звичного початку й завжди щасливого завершення. Така особливість притаманна казкам Г-К. Андерсена. Він вважав, що в літературній казці все повинно бути «надто казковим і разом із тим – правдивим» [2, 38]. Андерсен був настільки оригінальний, що не вписувався у традиційні закони й жанрові норми казки. Він писав і казки, і казкові оповідання, і романтичні вірші у прозі. Сам письменник, за національністю датчанин, сказав: «Історія – саме та назва, яку я вважаю найбільш слушною в нашій мові для моїх казок. Народна мова розуміє під цим і просту оповідь, і найбільш сміливе народження фантазії» [2, 38]. Андерсен вкладав широкий зміст у поняття літературної казки і тому пропонував називати свої твори історіями. Суттєвою ознакою літературної казки він вважав оригінальність тематики та образів, постійно наголошуючи на ролі фантазії у її створенні.
Цікаві міркування щодо жанру казки були й у Лесі Українки. У листі до М. П. Драгоманова вона пише: «Хороші є казки на світі, і в них лежить часом хоч і «заржавлена», але все-таки правда (знаєте, як говориться часто про казки: «Була колись правда та заржавіла!»)» [10, 85].
Свій твір «Лісова пісня» Леся Українка назвала драмою-феєрією. Однак вона відчувала неповну відповідність жанрового визначення художній природі та змісту твору. У листі до А.Ю. Кримського Леся Українка пише: «Се, властиве, «Ein Mazchendrama» по термінології Гауптмана (так він зве свій «Потоплений дзвін»), але я не знаю, як би се могло по-нашому зватись. Чи Ви знаєте, що я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйони?» [10, 373]. У листі до матері вона знову розмірковує про жанр «Лісової пісні»: «А от досада, що ніяк не можна по-нашому перекласти «Ein Mazchendrama» – «драма-феєрія» те, та не те, як би його сказати? «Драма-казка» чогось незграбно, правда?» [10, 362]. «Щоб виразніше уявити своєрідність «ефекту казки» в «Лісовій пісні»,– пише Лукаш Скупейко у своєму дослідженні «Міфопоетика «Лісової пісні» Лесі Українки»,– для порівняння можна звернутися до попередніх творів авторки аналогічного плану, як-от: «Давня казка», «Про велета (казка)», «Біда навчить», «Лелія» та ін., з одного боку, й «Осіння казка (Фантастична драма)»,– з другого. Якщо в першому випадку перед нами зразки літературної казки, генетично спорідненої з народною, то в другому – приналежність до власне казки умовна, адже експлуатуються, крім предметно-зображальних, передусім виражальні (символічні) властивості казкової образності й поетики. У цьому сенсі саме «Осіння казка» передувала написанню «Лісової пісні»» [10, 48]. У літературі казка має дивовижну властивість «проникати, розчинятися, забарвлювати у притаманні їй фарби абсолютно не казкові твори»,– зауважує І. Арзамасцева. Жанр казки все частіше виходить за межі словесної творчості. Він трансформується в різні жанроформи інших видів мистецтв – оперу («Коза-Дереза», «Пан-Коцький» М. Лисенка), балет («Лісова казка» І. Вимера, «Спляча красуня» П. Чайковського), сюїту «Лис Микита» І. Вимера), графічні роботи (ілюстрації В. Каульбаха до “Райнеке Лиса» Й.-В. Гете, ілюстрації В. Литвиненка до казки «Лев і Осел» І. Франка), кінофільм («Попелюшка») тощо. Тобто казка стає ще й паралітературним жанром. Вона поєднує, як вважає В. Пропп, «дитячу наївність з глибокою мудрістю та твердим поглядом на життя» [9, 27]. Напевно, саме тому літературна казка - це жанр, який цікавий практично всім поколінням людей, суспільним верствам, етносам, цивілізаціям.
Українська літературна казка, маючи специфічно національні особливості, вписана в загальноєвропейський літературний контекст завдяки популяризації її в Західній Європі такими українськими класиками, як Марко Вовчок, Леся Українка, Іван Франко. Саме українські письменники прагнули ознайомити читача із національними звичаями, традиціями та побутом, намагалися зробити свій внесок у загальноєвропейський літературний процес, створити нові жанрові форми, в основі яких лежить казковий сюжет.



























Розвиток жанру різдвяної казки в українській дитячій літературі
В даній часті своєї роботи я спробую дати декілька рецензій на різдвяні казки, оповідання та збірники різдвяних казок та оповідань, які є в дитячій українській літературі та стосуються теми Різдва.
Англійський письменник-реаліст, найвідоміший представник соціально-побутової прози XIX століття. Г. Честертон зазначав, що Діккенс мав два великі таланти — вміння писати смішне та вміння змальовувати жахливе.
Все це дійсно відображається в «Різдвяній пісні». Основою сюжету різдвяної казки є диво святкової ночі. Відбувається якась подія — і починається духовне відродження людини, яка забула, що вона створена за образом і подобою Божою. Дверний молоток перетворюється на обличчя Джейкоба Марлі,що помер саме на Святвечір сім років тому, кахлі голландської печі, на яких зображено сцени зі Священного Писання, раптом затуляє обличчя померлого, дух самого Марлі попереджає друга про наслідки життя без Божої іскри в душі, Духи Різдва ведуть Скруджа від дитинства до смерті, — і усе це сплітається в події однієї ночі, аби повністю змінити життя старого скнари.
Доречно пояснити, що слово «Scrooge» у перекладі з англійської — скнара. Душа його змертвіла настільки, що його іноді називають ім'ям померлого компаньйона — Марлі. Автор змальовує Скруджа сухим, зморшкуватим, холодним, наче льодова брила, жорстоким і бездушним ділком, який сидить в своїй промороженій конторі й не дозволяє, клерку купити хоч трохи вугілля. Який контраст з племінником Скруджа Фредом, коли той приходить до дядька, щоб побажати йому веселого Різдва: «здавалося, від нього пашіє жаром, наче від пічки. Щоки у нього червоніли... очі блищали, а з рота йшла пара»! Свого героя Діккенс порівнює з забутим на морозі вуличним краном, з якого потроху капала та капала вода, і він нарешті перетворився на шматок льоду. «Твої губи дрижать, — промовив Дух. — А що це котиться по твоїй щоці?» Перший лід морозної глиби розтоплюється першою сльозинкою, душевний холод зникає, і от старому скнарі вже шкода, що він прогнав хлопця, який співав різдвяний гімн, що не сказав теплого слова своєму клерку. Після першої сльози Скрудж схлипнув, а коли впізнав у маленькому хлопчику самого себе — заплакав. І якщо спочатку він не вірить Марлі, а Духа Минулого Різдва просить загасити своє світло і навіть намагається зробити це сам, то Духа Прийдешнього Різдва він уже просить: «Веди мене куди хочеш... Якщо цієї ночі ти теж повинен мене чогось навчити, хай це піде мені на користь». І не лише з переляку присягається виправитися й спокутувати минуле нинішнім і майбутнім, а й виконує те, що обіцяв Бобові Кречету.
П'ять строф «Різдвяної пісні в прозі» — це гімн на славу Різдва, «днів милосердя, доброти і всепрощення.., єдиних Днів у цілому календарі, коли люди, ніби з мовчазної згоди, розкривають один одному серця й бачать у своїх ближніх, — навіть у бідних і знедолених, — таких самих людей, як і вони самі, людей, які йдуть однією з ними дорогою до могили». 
Сам цикл «Різдвяні оповіді» Ч.Діккенса доволі часто був предметом наукових досліджень (Т. Сільман, О. Генієва, В. Івашова, І. Катарський, З. Лібман та ін.), однак специфічно діккенсівській різдвяній філософії, що керує художніми рішеннями автора й остаточно сформувалася саме у цьому циклі, першочергової уваги не відводилось. Про календарну природу циклу частіше згадується в англомовних дослідженнях. Зокрема, Д.Томас називає ці твори сезонною белетристикою, різдвяними творами чи різдвяним письмом, Р. Патен указує на їх сезонну доречність, а Д.Перкінс пропонує розглядати «Різдвяний гімн у прозі» як різдвяний міф. Висвітленню цієї проблеми посприяла літературознавча оцінка Г. Стоуна, Д. Стоуна, М. Котзіна, К. Брігс доволі потужного струменя нереалістичних елементів діккенсівського стилю і художніх рішень, що притаманні поетиці казки (специфіка чуда в різдвяному оповіданні структурно зближує його з казкою). 
Кожен знає, що в ніч на 19 грудня святий Миколай-Чудотворець рушає в дивовижну подорож. Мандрує небесний опікун світом, несе свої гостинці для всіх чемних і слухняних: іграшки, солодощі та звичайно ж книжки. Свої твори про святого Миколая подарувало юним читачам багато українських письменників. Це твори, які вже добре знані українському читачеві, а також ряд оповідань і казок, що пропонуються вперше. Багато з них увійшли до антології «Мандри святого Миколая». 
Тут також є переказ життя святителя Миколая та кілька найвідоміших українських народних легенд про його чуда. А насамкінець збірнику автор упорядниця додала для допитливих нарис про те, як потрапив архієпископ Мірлікійський на сторінки книжок для дітей. 
«Святий вечір: Оповідання українських письменників» — книга містить добре знані й зовсім нові твори про Різдво українських письменників від середини ХІХ століття до сьогодення. У жанрі святочного оповідання працювали Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Степан Васильченко, Леся Українка, Богдан Лепкий, Ольга Мак, Віра Вовк, Євген Гуцало й багато інших майстрів українського слова. В кожному оповіданні вони, кожен по-своєму, але трепетно й тонко, говорять про диво народження Спасителя світу та про святе світло, що несе Він кожній душі. І запитують свого читача: «А як ти зустрінеш Святий вечір? Чи народиться для тебе Син Божий?». Книга призначена для родинного читання й містить твори, цікаві для різних вікових груп: для дітей молодшого, середнього шкільного віку та дорослого читача. Вона стане в пригоді вчителям української літератури, українознавства, християнської етики, служителям християнських недільних шкіл і катехитам.
Рік тому у видавництві «Свічадо» вийшла перша книга із серії «Різдвяна антологія», яку упорядковує Зоя Жук, – «Різдвяна ніч», цього року її перевидано у новій обкладинці. 
У виняткового для вітчизняного книгодрукування проекту «Сни Ганса Християна» – мінімум четверо батьків. Письменниця Леся Воронина створила авторські казки на продо⬬ження мотивів андерсенових текстів. Художниця Катерина Штанко подарувала старим-новим героям зовнішність. Видавництво «Грані-Т» потурбувалося, аби всі творчі й технічні складові отримали завершеність у кінцевому продукті – книжці для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Аби оцінити її унікальність, українська малеча (та й батьки також) повинні мати розвинене естетичне чуття. Інакше це стилізоване під давній щоденник видання (з імітацією пожовклих сторінок; зі зворушливими малюнками на їхніх берегах; із калькою, що нею перекладено великі ілюстрації; нарешті, зі стрічечками, аби ошатно перев’язувати книжку) ризикує стати ідеальним презентаційним взірцем.
Щодо четвертого «предка», ним, звісно, є сам данець. У «Снах…» збережено переважно «букву» казкаря всіх часів і народів, бо «дух» Воронина серйозно змінила. Набір дійових осіб знайомий – говіркі ляльки й квіти, побутові предмети, котрі підказують своїм господарям лінію поведінки, ельфи, тварини, хворі або вбогі діточки, що от-от полинуть у кращий світ. Інновація української літераторки полягає не так у відмінних від першоджерела сюжетах, як у принциповому зсуві інтонації: від суворої та прохолодної тональності «Сніжної королеви» до теплої емоційної гами «Снів…», де градус надії на краще значно вищий, ніж в Андерсена, який вважав, що дітлахам усе ж краще на небі в янгольській іпостасі, ніж на землі у вигляді маленьких страдників.
«Перед Божими яслами» – нове видання у серії «Різдвяна антологія», що стартувала у видавництві «Свічадо» 2006 року – має на меті познайомити читача з різдвяним легендарієм українських письменників ХІХ-ХХІ ст.
Легенда – найпоширеніший жанр різдвяної оповіді в українській літературі. У збірнику представлено твори відомих письменників минулого Т. Зінківського, М. Яцкова, К. Малицької. Р. Завадовича, А. Лотоцького, Н. Наркевич, О. Цегельської, а також сучасних авторів. Сюжетно вони охоплюють усю історію Різдва – народження Божого Сина у вертепі, поклоніння волхвів, гнів Ірода, втечу до Єгипту. 
Твори представленні у збірнику розраховані на читачів 8-12 років, проте книжка буде добрим подарунком до свята для всієї родини. Видання стане в пригоді вчителям молодшої школи, викладачам української літератури, християнської етики, українознавства, а також катехитам і служителям недільних шкіл.
Таїна пришестя Божого Сина, трепетна радість Святого вечора, що єднає цілий світ у молитві та кожну родину за святковою вечерею завжди привертала увагу українських письменників. У жанрі святочного оповідання працювали багато майстрів українського слова. «Святий вечір» – другий том «Різдвяної антології», яку започаткувало видавництво «Свічадо» у 2006 році. 
До видання ввійшли і добре відомі читацькому загалу святочні оповідання українських класиків, і добірка творів авторів української діаспори, які щойно повертаються до читачів материкової України, а також тексти сучасних українських письменників про Різдво. Це перша спроба зібрати різдвяну прозу українських митців від ХІХ до початку ХІХ ст.. Книга призначена для родинного читання й містить твори, цікаві для різних вікових груп: для дітей молодшого, середнього шкільного віку та дорослого читача. Вона стане в пригоді вчителям української літератури, українознавства, християнської етики, служителям християнських недільних шкіл і катехитам.
Напевне, кожна українська дитина з нетерпінням чекає на День святого Миколая. Мандрує небесний опікун світом, несе свої гостинці для всіх чемних і слухняних: іграшки, солодощі та звичайно ж книжки. Свої твори про святого Миколая подарувало юним читачам багато українських письменників.
В антології зібрано оповідання, казки, нариси українських письменників про свято на честь святого Миколая. Це твори Н. Мудрик-Мриц, В. Скуратівського, З. Мензатюк, М. Людкевич, В. Багірової, О. Цегельської, І. Савицької, Н. Наркевич, які вже добре знані українському читачеві, а також низка оповідань і казок, що пропонуються читацькій увазі вперше. Містить видання і переказ житія святителя Миколая, і кілька найвідоміших українських народних легенд про його чуда. А насамкінець збірника додано нарис про те, як потрапив архієпископ Мирликійський на сторінки книжок для дітей.
Книга призначена для дітей молодшого, середнього шкільного віку та родинного читання. Стане вона в пригоді вчителям української літератури, українознавства, християнської етики, катехитам, служителям недільних шкіл і християнських гуртків.
Книжка «Тридев’яте царство» запрошує дорослих і дітей у дивовижний і мудрий світ української народної казки. Тексти 53 казок тематично згруповані в 19 блоків («Не просте, а золоте», «Чарівні перевтілення», «Богодані діти», «Світ з горошини» і т. д.), кожний з яких розпочинається розповіддю про символіку та образну основу, що їх об’єднує.
Вдумливий читач побачить у казці, як у дзеркалі, відображення власного потаємного світу. Дідусі й бабусі зрозуміють, як спілкуватися з онуками через магічну мову предків, онуки ж просто помандрують у незвідані світи і захочуть створити власну казку. А для педагогів, вихователів, батьків ця книжка стане золотим ключиком до таємниць рідного слова, звичаєвої культури пращурів, секретів народної педагогіки. 
Збірка для дітей Надії Гуменюк «Котилася писанка» стала подією в книговиданні Луцька у 2004 році. Вона презентує не лише цікавий творчий доробок поетки, а й є непересічним явищем поліграфічної справи: це дуже гарно оформлена, яскрава, оригінальна книжка, яка привертає увагу читачів своєю святковістю. Загалом Надія Гуменюк відома своїми ліричними творами. Вона користується класичним віршуванням, намагаючись у кожному вірші досягти змістової і формальної досконалості.
Твори її ні надто ускладнені, ні експериментальні, ні епатажно постмодерні. Вона скоріше губиться, ніж виділяється на тлі сучасної української поезії. Але в той же час при уважнішому зчитуванні в її поетичний світ відкривається непідробна справжність цієї лірики. Її твори – завжди щире, глибоке слово про складний світ сучасної української жінки.
Збірка для дітей Н. Гуменюк «Котилася писанка» має очевидний, навіть підкреслений фольклорний ухил, оскільки більшість творів присвячені традиційним народним святам – Різдвута Великодню. Власне, ключове слово збірки – «писанка» – с символом ритуального залучення до релігійної містерії, яка розгортається більшою мірою у світі природи, аніж у світі людей. У збірці багато перегуків з усною народною творчістю: жанрові (тут подані веснянки, щедрівки), стильові (засобі ощадливі, не яскраві, акцент зроблено на поетизми, постійні епітети, паралелізм), тематичні (аналогії з календарною поезією) тощо. Але було би помилкою сприйняти ці вірші як стилізацію під фольклор (загалом стилізація характерна для поезії, написаної у ХІХ-ХХ столітті зі свідомою настановою – як твори для дітей: згадаймо Лесю Українку, Івана Франка та ін.).





















Висновок
В українській літературі одними з перших різдвяних історій були казки – «Сосонка» Олени Пчілки та «Сльоза» Марка Черемшини (в якій, між іншим, діє Різдвяний Ангел). Потім на довгий час різдвяна казка, як жанр, втратила зацікавлення українських авторів, надовго поступившись оповіданням і легендам. До певної міри це пояснити легко: народна скарбниця легенд і переказів давала багатий літературний матеріал, а в реалістичному оповіданні (навіть святочному) письменники мали можливість підійняти гострі питання нелегкого для українців ХХ ст. [4] Проте маємо згадати твори Юрія Шкрумеляка, Зої Вишгородської, Іванни Савицької, Івана Керницького, Ольги Мак.
Багатьох сучасних авторів приваблює літературна традиція оповідей про Різдвяного Ангела (Марія Людкевич, Марічка Крижанівська, Наталя Шраменко, Зоряна Живка, Меланія Павленко-Кравченко, Валентина Вздульська, Юля Смаль, Марія Морозенко, Анна Лип'ятських, Оксана Лущевська). Давній образ залишається цікавим і донині, кожен письменник по-своєму передає зустріч земного й небесного світів у ніч народження Спасителя. Інколи в Благовісника «звична й проста» робота – він приходить до маленької дитини, щоб подарувати їй диво та радість. А буває, що Різдвяному Ангелу доводиться виправляти плоди людського черствіння – заопікуватися покинутими тваринками (собачам, кошеням) або навіть вирушити в гості до самотньої баби-яги. Іноді Різдвяний Ангел схожий на веселого, трохи легковажного хлопчиська – він забув морозяного дня вдягнути шалик, але може бути сивим старцем і палити люльку. Часто Різдвяний Ангел – то друг, що приходить на допомогу й захищає від злих сил, але часом і йому вкрай потрібна людська допомога. Серед різдвяних творів Івана Малковича слід особливо згадати «Різдвяну рукавичку» [7]. 
Усі різдвяні казки наскрізне перейняті відчуттям дива і радості, світла та щирості. Кожна з них несе в собі дитяче зачудування життям: звичайних речей, справ, подій не буває, скрізь може ховатися чудесне, потрібно тільки побачити його. По суті різдвяна казка – це притча, головне завдання якої нагадати людям настанову Спасителя: «Будьте, як діти…».




























Список використаної літератури
Збірник «Різдвяні історії». - К.: Школа, 2007. 
Діккенс Ч. Різдвяні повісті. - Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2007.
Баум Л.Ф. Життя та пригоди Санта-Клауса. / пер. А. Саган. - Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2008.
Тенф’юр Йо. І святочному гномові буває нелегко. // Різдвяні історії. - К.: Школа, 2007.
Гордер Ю. У дзеркалі, у загадці. / пер. з норвезької Н. Іваничук. – Львів: Літопис, 1998.
Збірник «Святий вечір»: оповідання українських письменників. – Л.: Свічадо, 2007.
Лущевська О. Дивні химерики або Таємниця старовинної скриньки: різдвяний детектив. – К.: Грані-Т, 2008.
Різдвяна рукавичка. Українська народна казка з продовженням Івана Малковича. – К.: Абабагаламага, 2004.
Українка Леся. Твори: В 12-ти т.– К., 1979.– Т. 12.– 508 с.
Ярмиш Ю. У світі казки: Літературно-критичний нарис. – К., 1975.



Другие работы по теме: