Contribution to International Economy

  • Еволюція художньої проекції дійсності у творчості Миколи Хвильового
Тема: ЕВОЛЮЦІЯ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЕКЦІЇ ДІЙСНОСТІ У ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО. 
 
Зміст
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ПИСЬМЕННИК МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ ТА ЙОГО ЕПОХА 5
1.1. Основні тенденції сприйняття творчості М. Хвильового 5
1.2. Естетичне підґрунтя модернізму та експресіонізму у прозі М. Хвильвого. 16
РОЗДІЛ 2. Основоположник нвої української прози, Стильова своєрідність відтворення дійсності М.Хвильовим 23
2.1.Проекція дійсності у новелах М.Хвильового («Арабески», «Я(романтика)») 23
2.2 Трагічна реальність у повістях Миколи Хвильового: форми вираження («Санаторійна зона”, “Сентиментальна історія”, “Мати”) 41
РОЗДІЛ 3. СВІТОГЛЯДНІ ОСНОВИ ТВОРЧОСТІ МИТЦЯ та художній спосіб відображення дійсності 61
3.2 Сатира як естетико-художній спосіб відображення дійсності (“Іван Іванович”) 61
3.2. Паратекстуальність як засіб авторської інтерпретації соціуму («Вальдшнепи») 67
ВИСНОВКИ 75
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 81


 

ВСТУП

Актуальність теми дослідження визначається посиленою увагою сучасної літературознавчої науки до теоретичного осмислення категорій поетики, станом вивчення повістей М.Хвильового. Характеристиці ідейних поглядів письменника та його художнього набутку присвячено чимало наукових статей, праць, досліджень монографічного плану, в яких аналізуються різні аспекти його політичного і образного мислення та форми вираження ним ідеалу в поезіях, памфлетах, новелах і повістях. Однак, проблема еволюції художньої проекції дійсності у повістях М.Хвильового як предмет окремого дослідження науковцями ще не ставилась.
Назріла і необхідність з’ясувати кардинальні чинники художнього моделювання дійсності й людини в ній, тобто виокремити ті творчі моделі, інтегровані дійсністю і природою таланту майстра слова, які були витворені М.Хвильовим.
Проаналізуємо образні системи творів “Санаторійна зона”, “Іван Іванович”, “Вальдшнепи” , “Сентиментальна історія”, “Мати”, “Арабески” та ін.
Мета і завдання роботи. Основною метою магістерської роботи є з’ясування своєрідності еволюції художньої проекції дійсності у повістях М.Хвильового, що найяскравіше виявляється в сутності і формах вираження концепції світу і героя, та особливостях світосприйняття письменника. 
Реалізація цієї мети передбачила розв’язання таких завдань:
визначити і систематизувати наукові підходи літературознавців у дослідженні еволюції художньої дійсності та проблематики повістей М.Хвильового;
виявити провідні мотиви повістей Миколи Хвильового,
 проаналізувати характер художнього втілення дійсності у контексті типологічних зв’язків прози письменника з вітчизняною та світовою літературами;
виокремити як основний мотив абсурду дійсності та розкрити своєрідність його втілення;
висвітлити сутність соціотипу “громадської людини”, яка постає в опозиції абсурдному світу.
Об’єктом магістерської роботи є еволюція дійсності повістей М.Хвильового, яка осмислюється на матеріалі творів: “Санаторійна зона”, “Мати”, “Іван Іванович”, незакінченого твору “Вальдшнепи”.
Методологічну і теоретичну основи дослідження складають досягнення класичної та сучасної гуманітарної науки про природу художності, специфіку відображення ідеалу і дійсності в літературі. Теоретичною базою роботи є праці, присвячені питанням поетики та естетики художнього твору. Зокрема, це роботи Арістотеля, О.Потебні, І.Франка, О.Гея, В.Виноградова, Ю.Лотмана, Ю.Борєва, Р.Барта, Г.Клочека, А.Ткаченка, М.Кодака, К.Фролової. 
Крім того, у роботі використано праці літературознавців 20-30-х років ХХ ст. та сучасних науковців, які розглядають творчі набутки М.Хвильового (О.Білецький, С.Єфремов, О.Дорошкевич, М.Зеров, М.Чирков, М.Доленго, В.Коряк, Д.Мейс, П.Христюк, М.Жулинський, І.Драч, В.Агеєва, Т.Гундорова, Г.Сивокінь, О.Лігостова, З.Голубєва, Л.Коломієць, Г.Хоменко, Р.Харчук та ін.). Огляд останніх, навіть їхніх суперечливих поглядів, дозволяє відтворити повну картину літературного процесу 20-х років ХХ ст. і духовного феномену Миколи Хвильового в ньому.
Автор роботи спирається на історично-функціональну методологію аналізу художнього твору, доповнюючи її структурно-семіотичним та типологічно-порівняльним підходами, а також на сучасні дефініції поетики повістей. Аналіз обраних повістей письменника зосереджено на таких складових їх поетики: пафос, конфлікт, художній ідеал автора, модель світу, тип героя, опозиція світ-герой та життя-смерть, екзистенціал смерті та елементи образно-виражальної структури твору, хронотоп, символи, асоціації, мікрообрази тощо.
 

РОЗДІЛ 1. ПИСЬМЕННИК МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ ТА ЙОГО ЕПОХА 
Основні тенденції сприйняття творчості М. Хвильового
Ім’я Миколи Григоровича Фітільова - Миколи Хвильового (1893-1933), талановитого письменника 20-30-х рр. ХХ ст., основоположника нової української прози” (за висловом О.Білецького), впродовж багатьох років всіляко замовчувалось.
Період українського модернізму, зокрема 20-30рр. ХХ століття, залишається у колі зацікавлення літературознавців. Започатковані, Т.Гундоровою, Т.Денисовою, Д.Затонським, М.Ільницьким, М.Моклицею, С.Павличко, Я.Поліщуком наукові, критичні дослідження багато дали для розуміння специфіки стильової течії. Це мистецьке явище, одним з найяскравіших представників якого був Микола Хвильовий, потребує докладного синтетичного аналізу на всіх рівнях тексту.
 Введення в контекст сучасного літературного процесу його творів спричинило надзвичайну активність літературознавчої думки в переосмисленні багатогранної спадщини цього самобутнього митця слова в різних концептуально важливих і для майбутнього аспектах, проблемно поставлених розвитком літературознавчої науки, яка прагне правдиво і всебічно висвітлити його творчий доробок в обширах літературної Європи. 
Відзначаючи об’єктивні оцінки творчості М.Хвильового рядом провідних критиків 20 - початку 30-х років ХХ ст., як от, М.Зеровим, О.Білецьким, П.Христюком, О.Дорошкевичем та ін., наголошуємо на безсумнівно позитивній ролі М.Хвильового в становленні в українській літературі цього періоду жанру – “соціально-психологічної повісті”. Питання міжтекстових зв’язків у художній прозі письменника вже поставало у літературознавстві [ ; ; ]. Однак вони не вичерпують всієї багатогранності наративних інтенцій письменника. Народився Микола Григорович Хвильовий (справжнє прізвище М.Г. Фітільов) 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині (тепер райцентр Сумської області), в родині вчителів. Мав брата Олександра та трьох сестер. 1904 року батьки розлучилися і Микола залишився з матір'ю - Єлизаветою Тарасенко - донькою Івана Тарасенка, бухгалтера маєтків Кенінга - власника великих копалень. 
Микола закінчив початкову школу в селі Калантаєві, продовжив навчання в Богодухівській гімназії, екстерном склав екзамени й отримав гімназійний диплом. Працював на різних посадах по селах. 
З 1916 року Хвильовий - на фронтах Першої світової. Війна зробила з нього більшовика. На чолі повстанського загону, який він організовує наприкінці 1918 року, Хвильовий воює з гетьманцями, петлюрівцями, дроздовцями. 1919 року вступає до комуністичної партії. З 1921 року працює слюсарем на заводі в Харкові й пише вірші. Літературну діяльність Микола Хвильовий розпочав як поет: 1921 року вийшла перша збірка поезій «Молодість», а вже наступного 1922 року – друга збірка «Досвітні симфонії», котрі переконливо засвідчили, що в літературу прийшов новий, з власним способом поетичного бачення, поет-романтик. Новим було все: і пафос революції, і захоплення романтикою нової доби великих суспільних потрясінь, пантеїзм, залюбленість у природу, інтимність тону і планетарність світовідчуття. В колі його друзів цього періоду Володимир Сосюра та Майк Йогансен. Друкується в газетах і журналах першої столиці, в альманахах "Штабель", "На сполох".
Самобутній голос автора поетичних збірок не губиться в поетичному розмаїтті перших пореволюційних років. Та Хвильового вабить проза і до поезії в подальшому він звертається лише епізодично.
У 1923 р. вийшла його прозова збірка "Сині етюди". Найавторитетніші критики того часу зустріли її захоплено, вважаючи, що вона - значне й цілком новаторське явище в українській літературі. Дорошкевич пише, що "Сині етюди" "придбала авторові славу першорядного письменника". Професор В.Петров говорить, що "Сині етюди" - це фактично початок нової української прози". 
Микола Хвильовий напружено шукав нових засобів самовираження. Українська проза того часу була дещо на спаді. В. Винниченко, О. Кобилянська, В. Стефаник творили поза межами Батьківщини, твори інших проходили непоміченими. На долю М. Хвильового випала доля стати виразником нової доби. Авторитетний тогочасний критик О. Білецький назвав прозаїка «основоположником справжньої нової української прози», вказавши на вплив його «Синіх етюдів» на ціле покоління молодих пореволюційних прозаїків[ ], а Є. Маланюк стверджував: «Хвильовий «Синіх етюдів» і «Арабесок» є в мірилі загальноєвропейськім (отже – світовім) – явище либонь без прецеденту»
Наступна книга новел Хвильового "Осінь" (Харків, "Червоний шлях", 1924р.) закріпила "школу Хвильового" і стиль, названий письменником "романтикою вітаїзму". Цю книгу можна вважати вершиною творчості Хвильового. Вона зміцнила авторитет письменника і разом із "Синіми етюдами" в російських перекладах розійшлась по Україні й закордонню.
Ця книга викликала різко негативну реакцію Москви. За командою з російського центру місцеві ревнителі режиму виступили з різкими нападками на письменника. Мовляв, маскуючи свої справжні погляди під лояльність до комуністичних ідей такими оповіданнями як "Я (Романтика)" Хвильовий завдає непоправної шкоди ленінізму, поширює ідеї Ломброзо про революціонерів як дегенератів та ідеї Ле Бона про дегенеративність характеру масових рухів. Після цієї атаки письменникові вже не вдавалося друкувати свої твори у повному обсязі. Його романи "Вальдшнепи" та "Іроїда" були конфісковані вже після публікації перших частин. 1925-26 рр. Хвильовий різко виступив проти цих нападок, і це зробило його постать ще більш відомим, підняло його моральний авторитет.
Складні ідейно-психологічні колізії, що знайшли вираження в художніх творах М.Хвильового, не завжди сприймалися як новаторство, нерідко викликали роздратування і несправедливі тенденційні оцінки критиків. “Антихвильовісти” (В.Коряк, С.Щупак, А.Хвиля та ін.) закидали М.Хвильовому й контакти з націоналістичними правими колами, й хворобливе сприймання непу, і відступ від позицій пролетарської літератури. Ідейні гасла М.Хвильового, які стали ідейно-семантичними ядрами в осмисленні дійсності в його творах, зумовили особливість їх поетики, але викликали різкі напади як з боку письменників, так і партійних керівників. Усталені у 20-х – на початку 30-х рр. штампи й ярлики в поцінуванні М.Хвильового як письменника і політика: “український буржуазний націоналіст”, “фашист”. Неоднозначною була і критика творів М.Хвильового в літературознавстві діаспори, хоча це й мало іншу зумовленість .
Так, у монографії В.Лук'янової висловлюється думка, що "М. Хвильовий і М. Зеров однаково негативно ставилися як до пролетарської культури Німеччини, так і до пролетарської культури Радянської України. Вони не зважали на необхідність щільного культурного і політичного зв'язку між революційними письменниками - однодумцями і, по суті, відкидали ідеї пролетарського інтернаціоналізму. Це було ще одним доказом того, що Хвильовий і "хвильовисти" під орієнтацією на "Захід" розуміли орієнтацію на мистецтво буржуазне" [ , 16].
Сучасна літературознавча хвильовіана, започаткована статтями М.Жулинського в кінці 80-х рр. ХХ ст., - це статті, рецензії, критичні розвідки, монографії, дисертаційні дослідження, в яких спостерігаються новаторські підходи (Г.Хоменко, І.Колісниченко, Л.Коломієць, І.Денисюк, І.Констанкевич, І.Михайлин та ін.) до осмислення творчості М.Хвильового, в тому числі й його повісті[ ; ]. 
Після виходу збірки «Сині етюди» (1923) О.Білецький назвав М.Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». Новели прозаїка приваблювали не лише тематично, а й стильовою, мистецькою самобутністю. Характерним стилем для 20-х рр. був стиль революційного романтизму, романтики вітаїзму (активного романтизму). У «Синіх етюдах» вирізнялися такі героїко-романтичні новели, як «Кіт у чоботях», «Солонський Яр». Ранні новели відбили прийняття М.Хвильовим своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Але це захоплення було недовготривалим.
 В оповіданні «Кіт у чоботях» письменник тонко підмітив бюрократизацію партії вже в перші роки по війні, обмеженість партійців, їх небажання вчитися, розвиватися: «Товариш Жучок дочитала – прочитала «Что такое коммунизм» (без автора) і тільки». Уже тут зазвучали ноти сатири.
"Серед сучасних наших молодших белетристів ми Хвильового, не вагаючись, можемо назвати найвидатнішим, - писав О.Дорошкевич. -Широкий розмах його творчості, що базується на художній синтезі нового оточення, раз у раз виступає поруч з упертим, глибоко зворушливим і талановитим шуканням нової словесної форми, нових стилістично-композиційних можливостей. Ось чому М.Хвильовий у своїй прозі видається нам правдивим реформатором, може навіть - революціонером, що сміливо рве, хай і за іншими поетичними зразками, традиції й уперті довершення української літератури" [ , 323].
Особистість персонажа виступає центральним жанротворчим чинником прози М.Хвильового, визначає стильову й композиційну структуру творів письменника. Відтак з'ясування цієї логіки знімає низку позірних суперечностей у творчій еволюції М.Хвильового, прояснює багато істотних властивостей художнього світу його прози.
"Герої та ідеї всіх творів Хвильового включно з їх автором, органічно переплітаючись і перегукуючись ідейно й психологічно, творять, так би мовити, своєрідну, складну, але в мистецькому сенсі єдину сюжетну канву великого соціально-психологічного роману-епопеї.
Появу кожної книги М. Хвильового критика сприймала неоднозначне, а тому автор часто змушений був писати короткі передмови чи вступи до них, аби уникнути викривленого тлумачення з боку літературних рецензентів. Так було, коли виходив у світ перший том його "Вибраних творів", до якого письменник написав загальну передмову. М Хвильовий немов би скаржиться, що критика безапеляційно закреслює його творчий доробок, чіпляючи на нього вульгарні ярлики, зводить його діяльність до одного твору "Вальдшнепи" і дивиться лише як на основоположника "хвильовизму".
Письменник був надто прозірливим і чесним, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Звідси проблема розбіжності між мрією і дійсністю стала найголовнішого в усіх його подальших творах. Серед поетичних символів М.Хвильового одне з чільних місць займає образ «загірньої комуни», який має мало спільного з народжуваним «новим світом», тобто радянською дійсністю[ ].
 Відмова письміенника від традиційного описового реалізму увібрала відмову від послідовного викладу подій, намагання через часові зміщення, непослідовності досягти посилення емоційних ефектів. Збірка оповідань «Осінь»,повість «Санаторійна зона» (1924) і особливо громадянська активність зробили М.Хвильового центральною постаттю у літературному процесі 20-х рр. Одним із найкращих творів М.Хвильового є оповідання «Я (Романтика)». М.Жулинський писав: «Небагато є в світовій літературі таких творів трагічного звучання, в яких були б відтворені драматичне роздвоєння реальності та ідеалів, внутрішній конфлікт революціонера, який потрапляє у «витворену революційними ідеями пастку».
Твір присвячено оповіданню М.Коцюбинського «Цвіт яблуні» і написано в імпресіоністичній манері. У вступі ліричний герой говорить про свої дві великі любові: «Загірня комуна», вимріяна, до якої ще йти і йти, воювати, лити кров чисельних жертв – це перша любов. Друга любов – «воістину моя мати», «прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків». Мати, яка всім серцем любить свого єдиного, бунтівливого сина, відчуває: «Надходить гроза!» Різким дисонансом до вступу змальовані криваві судилища, де вершить «справедливість» герой новели. Ліричний герой вважає себе «чекістом і людиною». Ось перед ним чоловік і жінка. «Мужчина впав на коліна і просить милості. Я з силою штовхнув його ногою – і він розкинувся горілиць... Женщина сказала глухо і мертво: – Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: – Розстрілять». Комунари, чекісти безупинно п'ють, а ліричний герой ходить до матері, щоб відчути себе «людиною». Його терзають страхи: «...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті». Настав момент, коли у непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов і революційний обов'язок. Він стає гвинтиком і заручником могутньої системи. Нездатному на бунт героєві залишається виконати волю системи: він, «охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню». Абстрактному ідолу «загірньої комуни» принесено найбільшу жертву і в його ім'я скоєно найбільший злочин–матеревбивство.
Але в наявних сучасних наукових працях здебільшого розглядаються ідейно-політичні погляди письменника, його роль у літературній дискусії 20-х рр., чимало уваги приділено своєрідності поетики новелістики прозаїка, що стосується повістей, то в їх дослідженні відкривається ще чимало нових горизонтів. Враховуючи напрацьоване вченими в галузі аналізу повістей М.Хвильового, виділяємо свої аспекти бачення теми, наголошуючи при цьому, що деякі моменти її розгляду мають полемічний характер, як і саме визначення поняття “поетика”[ ]. 
У зв’язку з цим в аналізі повістей М.Хвильового виокремлюється концепція людини і дійсності в художньому світі митця, на розкриття якої скеровані всі художні засоби та прийоми. Головний принцип нашого розуміння категорії “поетика” полягає у відповіді на питання: як автор розкриває конфлікт, як творить образну систему, як моделює “художність тексту”[ ].
Проза цього видатного памфлетиста, новеліста, повістяра, талант якого “прагнув до зір”, вступаючи у двобій з усім, що заважало самоствердженню, гальмувало художній поступ, таїть ще багато невідкритих художньо-естетичних таємниць, потребує пильного перечитання . Адже вона належить до такого періоду становлення української літератури, коли право на життя виборювали різні її течії і стилі. У руслі їх саможертовних борінь М.Хвильовий був ідеологом плеяди письменників, з властивим для них вільним пошуком нових жанрово-стильових форм і зображально-виражальних засобів, якими вже оволоділи європейські художники слова. У прозі самого письменника віддзеркалилась орієнтація на “психологічну Європу”, знайшли відгомін західноєвропейські філософські концепції, що відчутно як в полемічній, так і в художній їх інтерпретації[ ; ]. 
Блискучі новели і справді революційні памфлети, як твердить критика, сколихнули українським загалом, як ні один виступ від часів Шевченка", - пише С.Гординський [3, 297]. Розпочавши відому літературну дискусію 1925-1928 років, М.Хвильовий та його різнохарактерна, яскрава та суперечлива творчість стають епіцентром часом непримиренного зіткнення думок, поглядів, ставлень, переконань, естетичних, ідеологічних і політичних програм. Полеміка навколо Хвильового і "хвильовізму" триває і в наші дні, а проблема ролі й місця письменника в українській літературі, гадаємо, далека від з'ясування, навіть більше, пов'язана з цілим рядом труднощів уже й у своїй літературознавчій постановці. Як слушно зазначав Л.Сеник, "склалася традиція в першу чергу розглядати Хвильового-політика, а нисьменника-художника - так, між іншим" [ , 42-43].
З огляду на кризову культурно-економічну ситуацію, суспільну втому та інші чинники, сучасне осмислення творчості М.Хвильового відзначається деякою механічністю й поверховістю. Хоч як дивно це звучить, але невелика за обсягом творчість письменника, аналізу якої присвячено сотні сторінок пристрасних, часто діаметрально протилежних в оцінках досліджень, і вся його діяльність, якій присвячено тисячі сторінок іще більш пристрасних розвідок, донині залишаються загадковими. Це відчувають дослідники, часом силкуючись прояснити "загадку Хвильового" навіть за допомогою магії та кабалістики (Ю. Шерех, Л.Плющ, Л.Сеник та ін.). Не заперечуючи в принципі таких підходів (М.Хвильовий дає підстави для роздумів про роль ірраціонального в його творчості й особистій долі), вважаємо, що насамперед на часі неупереджений естетичний аналіз найвагомішого у творчому доробку М.Хвильового - його художньої прози, що мітить наскрізні ідеї "романтика вітаїзму", "загірня комуна", "азіятський ренесанс", "пролетарська література" тощо.
Прикметно, що в окремий жанр сформованої М.Хвильовим "революційної белетристики" О.Білецький виділяє сатиру, вістря котрої спрямоване проти комуністів-переродженців-відступників. Це особливе жанрове спрямування критик визначав, як "сатиричне, що іноді переходить в елегію - "горьким смехом моим посмеюся" -зображення внутрішнього неладу в середовищі колишніх ідейних борців, розпаду, що веде до смутку, до зміщанення, до того самого обивательського багна, до моральної смерті" [ , 381]. О.Білецький констатує також, що "наслідувачі" М.Хвильового опрацьовують цю широко зачеплену ним царину "порівняно рідко". Для "ідейних борців", навіть колишніх, отже, призначалася особлива сатира, котру можна визначити як "спецсатиру", яка переходить в елегію. Цей жанр також відкрив М.Хвильовий, вирізнивши у щось окремішне від звичайної "революційної сатири", позбавленої прикмет елегійності й запрограмованої на знищення критикованих явищ. Поділяючи його сатиру на "звичайну" революційну і "спецсатиру", проникливий О.Білецький дав якнайглибшу характеристику прози письменника, який справді краще за інших відчув і переконливіше за інших відтворив особливу природу героя-революціонера, зробивши її правдою художнього характеру — характеру нового героя нової літератури, криваво-містичним дійством революції, відокремленої від усієї попередньої історії.

У руслі модерністичних пошуків виокремлювався оригінальний митець з власними світовідчуттям, художньою системою, що тяжіла до експресіоністичного та імпресіоністичного напрямків з особливим кольоровим, світловим та звуковим арсеналом втілення, наявністю в ній кодів, шифрів, міфологем, образів-символів та психоаналітичного творення образу людини, детермінованої екстремальними обставинами буття тих років, митець з пророчим баченням гострих соціальних проблем і гнівним сатиричним осудом негативних явищ, породжених пореволюційною дійсністю 20-30-х років ХХ століття[ ; ].

Естетичне підґрунтя модернізму та експресіонізму у прозі М. Хвильвого. 


Микола Хвильовий зберігає, ні, плекає, емоційно стимулює творчі поривання відкрити нову, гідну рево¬люційної епохи, сторінку в українській літературі, найяскравішим вираженням якої була справжня книжка (поема) "про нашу - у віки - революцію". І він заміряється вже в прозі відкрити сповнений революційної жаги і романтичних поривань справжній зміст неповторної епохи, яку він відтворює в образі Жінки. З'являється новела "Кіт у чоботях", в центрі якої - то¬вариш Жучок, "женщина в революції на ймення Гапка". Хвильовий назве її "муравлем революції", чесним сумлінним трударем на революційних фронтах України, їм, цим "сіреньким муравлям", піч і проспівав "степову бур'янову пісню" в надії, що чистота і благо¬родство їхньої наївної віри в соціалістичні ідеали буде запорукою цивілізованого, без крові, сліз і жертв, будівництва соціалістичної України. Та вимріювалася одна Україна, а витворювалася інша - обільшовичена, наїжачена класовою ненавистю, підозрами, напоєними кров'ю революційними гаслами...
Микола Хвильовий намагався не бачити морально сплюндрованої, переполовиненої інспірованою більшовиками братовбивчою війною, знесиленої чекістськими репресіями України. Хоча ні, чи не ця Україна уявлялася йому в трагічному образі жінки з біблійним ім'ям Марія, чи це не вона, з багряним шрамом на простріленій скроні, яку затулила жмутиком духмяного чебрецю, вабила кудись у далечінь, ген за обрій, туди, де золо¬тавим маревом бриніла "загірна комуна"?
Намагаючись розпізнати в звичайній людині Людину, розкрити її внутрішній світ, відтворити складну психологічну реакцію на нову соціально-економічну реальність, Микола Хвильовий прагне до посилення біологічного фактора в зображенні характерів героїв, акцентує особливу увагу на патологічних і сексуальних моментах, захоплюється під¬свідомим, як тоді писали, стихійним пориванням своїх героїв до чогось незвичайного, такого, що могло б розвіяти бодай на мить сіру мряку буденності.
Микола Хвильовий "огортає" свої новели та оповідання імпресіоністичними настроями, "озвучує" пастельними тонами, які мінорно-тужливим передчуттям осені виказували справжній душевний стан письменника. 1 хоча в першій його прозовій книзі "Сині етюди", яка з'явилася 1923 року, переважають романтичні акорди, звучання яких повинно пригасити настрої втоми, розча¬рування, а то й зневіри, все ж таки в стилі, в системі образів можна відчути пригасання емоційної енергії письменника-революціонера. Навіть у "Синіх етюдах" вловлюється неповнота ідейно-смислового вираження тієї безоглядної віри в комуністичні ідеали.
окрилювали його на новаторське відтворення революції як досвітньої симфонії всього людства. Та критики звер тали увагу передусім на щирий, оригінально індиві¬дуалізований у стилі романтичний пафос, на органічне функціонування образної системи, яка ефектно "працювала" на розкуте самовираження настроїв і переживань натхненних творців нової дійсності, бо справді, це була яскрава, світла, як ранкове повітря осені, вкрай бажана для підтвердження революційного оновлення літератури і мистецтва проза. Саме тому О.І. Білецький назвав Миколу Хвильового "основоположником справжньої ук¬раїнської прози", бо його книга "Сині етюди", як і друга прозова книга "Осінь", давали для цього незаперечні підстави. Його, як "одного з найталановитіших про летарських поетів", авторитетний письменник Михайло Могилянський назве "новатором у галузі художньої прози у своїх світлих і сильних "Синіх етюдах..."'-.
Письменника огортала тривога, непокоїв біль, тривожило сумління - революція чахла, згасала, ідеї та декларації, які так величаво і кумачево манили в щасливе комуністичне майбутнє, на практиці деформувалися, компрометувалися і все це посилювало всенародний роз¬пач і безнадію. Хвильовий ще бореться з собою за себе, революціонера і комуніста, але художник із яскраво вираженою національною самосвідомістю понолі, та не¬вблаганно утверджує моральне право на художнє відображення тогочасної дійсності.
У великій статті Олександра Івановича Білецького «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року», опубліковану у двох числах журналу «Червоний шлях» М. Хвильового названо основоположником нової української прози: «Російська революційна проза починає свою історію від 1919 рр. Наша — молодша. «Сині етюди» Хвильового — перший етап її розвитку видрукувано 1923 року. Кажучи просто, треба признатися, що іще рік-півтора ГОМу говорити про післяжовтневу українську прозу було досить трудно. М. Івченко, и Лімонснко-Давидович мають досить помітні коріння в передреволюційній українській про я. Група письменників, до яких ми тепер перейдемо, це коріння також має, але ш'мзки з Жовтнем глибші й безпосередніші — так само, як і зв'язки з основопо¬ложником справжньої української прози, автором «Синіх етюдів» та «Осені» — М. Хвильового»
Далі О. І. Білецький переконливо доводить факт впливу М. Хвильового на того-часну молоду прозу: «... значення «Синіх етюдів» та «Осені» для молодої української прози, звичайно, не вузько технічне. Вплив цих книг ширший. Вони, по суті, визначили все коло тем нашої революційної белетристики, і випадки виходу з цього Хвильовим накреслено¬го кола почалися порівняно недавно.
Три основні жанри накреслила проза Хвильового. Перший — героїка революції (Хвильовий воліє говорити «романтика») — від співучої, як стара дума, «Легенди» до високотрагічного «Я», що силою своєю не має собі аналогій в новітній прозі. Ми знайдемо немало тематичних аналогій до цього жанру. Авторм зображене сатиричне, що іноді переходить в елегію —зображення внутрішнього неладу в середовищі колишніх ідейних борців, розпаду, що веде до смутку, до зміщанення, до того самого обивательського п.піііі, до моральної смерті. Широко зачеплену М. Хвильовим царину революції.
З академічною певністю і розважливістю, з умінням все авторитетно означити пролунало слово Сергія Єфремова: «З Хвильового,— переконував академік,— безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна. У його широкі можливості: бистре око меткого спостережника разом з незалежною об'єктив¬ні, гю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити цих промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклости, округлити цілу картину яким-небудь загальним штрихом. Люди в його здебільшого живі в дії, | опіках багатого руху, широкого захвату, повітря, синіх просторів,— і тому так по і весело його читати».
Ніжний і веселий, задерикуватий і смішний, потоптаний і незнищимий, самоіро-"пішй і жартівливий, самопоїдаючий (бо «малорос») і всезнищувальний (бо «громадяни цільного інтернаціонального світу») — в ньому вся гама, вся розкутість молодої, іежної ні від кого Радянської Республіки. Він дихає на повні груди, але відчуває, і труди ці треба розширювати і випрямляти. Він весь належить ейфорії свободи і юності. Нічого не боїться. Нічого не цурається. Сміється з міщухів, але ще і мисміює себе самого, бо вірить, що сміх — то здоров'я. Повірив, що лише сам так ні краще здійснитися як людина, але й повірив, що саме так найкраще здійс-и його доба. Вірив на повну силу, тому такою великою ціною і заплатив . Інші так не вміли. Або не могли. Або не хотіли. 
Реалізм як літературний напрям, метод істиль української белетристики 20–30-х рр. ХХ століття в культурно-ідеологічному каноні радянського простору та поза його межами пройшов певну модифікацію, прибравши в літературознавстві два основні поняття: “соціалістичний реалізм” і “сюрреалізм”. Перший був покликаний висвітлювати реалії життя соціально-політичного устрою тих часів, але насправді замасковував їх під ідеологічний шаблон шовіністичної діяльності радянської влади. По суті це поняття на теренах радянської літератури доречно було б назвати соціалістичним антиреалізмом. Сюди належить ціла лавина художніх творів, які визначалися антиісторичністю й антикультурницьким змістом в українській літературі.
Вибудувана Хвильовим часово-просторова картина світу вписується у систему модерністських пошуків літе¬ратури першої чверті XX століття з її постійним змішу¬ванням теперішнього, минулого і майбутнього, міфологізо-ваною циклічністю, асиметричністю і замкненістю. Водно¬час вона позначена високим ступенем суб'єктивізації, особливим поєднанням ілюзійних і реальних елементів хронотопу як основи сприйняття дійсності оповідачем.
«Вступна новела», розпочинаючи перший том «Творів» Хвильового, виконувала дуже важливу роль у структурі книги. Вона є фіксацією основних мотивних уподобань письменника, «підказкою» для критиків і читачів щодо підходів автора до осмислення буття і його художньої інтерпретації. Митець демонстрував тут релевантні для себе, сутністні ідеолого-естетичні константи, які сформувалися у його художній свідомості на кінець 1926-го - початок 1927-го року і які він був готовий об¬стоювати.
В українській белетристиці 20–30-х рр. ХХ століття сюрреалізм існував, з одного боку, як опозиція до соціалістичного реалізму (бо тільки в “замаскованому вигляді” письменники частково могли відтворити правду тих часів, наприклад, певні фрагменти із оповідання “Я” (Романтика) М.Хвильового, роману “Двері в день”Г.Шкурупія та ін.
Свій стиль і стиль товаришів Хвильовий визначив як «романтику вітаїзму». Хоча романтизм Хвильового був не стільки літературним напрямком і сутністю творчості, скільки суттю особистості і способом бачення. Його нонконформізм, позиція в суспільстві, боротьба з усім непотрібним і шкідливим, його поведінка художника, ідеалістичний пафос — все це й складало разом з його «розхристаною» творчістю «романтику вітаїзму». Він любив життя, любив таким, яким воно йому ввижалося, і навряд чи любив те, що почало відбуватися в країні і на що вже не можна було заплющувати очі.
Починається важке будівництво комунізму, нова влада, начебто влада рад, начебто свобода. Хвильовий працює публіцистом у «Червоному Шляху» і буквально за рік випускає другу збірку прози — «Осінь». Її відзначила не лише локальна українська, а всесоюзна критика, визнавши згодом за найбільш довершену і зрілу книгу автора, і не в останню чергу тому, що фактично появою «Осені» Хвильовий зав’язав серйозну полеміку з ерзацами і профанами, що потрапили в літературне коло, завдячуючи своїм комуністичним квиткам. Потім, у період з 1927 по 1930 рік, будуть ще оповідання і кілька повістей. Більше нічого художнього він не завершить, не допише до кінця і не видасть. Спроби романів були перебиті боротьбою заздрісних українських колег, що догідливо заганяли в могилу, вириту сталінським режимом, всю хоч чогось варту еліту країни.
У своїх перших творах Хвильовий в сірій імпресії стилю тільки-но намацував сюжет, вчився володіти ним, ростити літературу, але вже тоді в його блуканнях і пошуках були визначені основні риси його творчості — імпресіонізм, романтика і експресія.
«Саме внутрішня свобода і є одно із моїх хворих місць. Ви добре помітили, назвавши мене в “ Правобережному кооперативі” розтріпаним. Безперечно, я такий. Я розтріпаний. А розтріпаність тому, що надто вражливий. Ця-то вразливість і не дає мені добути “ внутрішню свободу”. Сьогодні мене доводить до істерики який-небудь худсектор, що по-хамськи поступає з українською літературою, театром, завтра мене нервують партійні справи, на третій день я раптом одкриваю Америку: все зло, тому що я сам хам. Де ж тут бути мудрим обсерватором (не вульгарно), присутність якого дає внутрішню свободу? А добути її рішуче потрібно».
Відверто багато ранніх творів є наївними, схематичними, незграбними і недолугими, які варто було би сховати від очей як літературне школярство, зразки внутрішнього шукання і навчання.
Хвильовий “увійшов в історію української літератури справжнім лицарем синіх та блакитних барв” [ ]. Блакитний колір у різних тонах і відтінках фігурує в назвах деяких з його творів (“Сині етюди”, “Синій листопад”, “Блакитний мед”, “Ярмарок в країні голубих диліжансів”) [ ] .
Повісті письменника розглядаються в контексті української прози 20-х рр. ХХ ст. (В.Підмогильний, В.Винниченко, М.Куліш, Ю.Яновський та ін.). Літературознавці відзначають, що висвітлення авторської концепції світу і людини в повістях М.Хвильовим, пов’язано з переважаючими в його творах мотивами абсурду. Тому зафіксовані герої тужать за втраченими ілюзіями революційного минулого, це віддзеркалено у своєрідності художнього виявлення.
У роботі відзначимо уявлення письменника про “нову” українську людину як фаустівський тип “громадської людини”, основні риси якої окреслені ним у памфлеті “Думки проти течії”. Це вольова, динамічна особистість, образ якої М.Хвильовий прагне створити у повістях. Особлива роль образу нової “громадської людини” в художній структурі повістей “Вальдшнепи”, “Санаторійна зона”, “Сентиментальна історія” полягає у його поліфункціональному призначенні, як авторської метапрограми, зумовленої соціальними обставинами 20-30-х рр. ХХ століття. 
Глибинність і багатозначність текстів Хвильового, наявність у них «подвійного дна», як і суперечність між багатьма офіційними заявами письменника, його публіцистикою і художніми творами, своєрідна «особистістна амбівалентність» - доконаний факт. Разом із тим, для художньої парадигми модернізму в цілому характерним є синтез елементів різних естетичних систем, дроблення світу на складники, «зіштовхування» конт¬растних і навіть контроверсійних художніх констант. Зовнішній світ сприймається тут як хаотичний і абсурдний, а силою, що покликана гармонізувати його, мала б виступати якраз внутрішня цільність творця-особистості.
Відповідний соціотип “громадської людини” містить менталітетні компоненти (національна ідея, пасіонарність, вітаїзм, антеїзм), що позначається на всіх рівнях поетики творів письменника. На думку М.Хвильового, лише така особистість здатна перебороти абсурдний світ та його ілюзії. Вочевидь, що головним у концепції дійсності М.Хвильового є зображення буття як безглуздого, ворожого світу (самотність, туга за втраченими ідеалами, розрив родинних зв’язків, порушення табу, розкол психіки)[ ].

Висновки
Аналіз ступеня наукової розробки теми дає підстави для висновку, що традиція осмислення творчої спадщини М.Хвильового умовно розділяється на два рівні: перший – літературознавчі дослідження, що розглядають спадщину письменника з позицій літературної критики, другий – роботи, що аналізують теоретичний доробок М.Хвильового в межах політичного дискурсу. Ці два погляди демонструють свою недостатність з точки зору аналізу проблеми (філософії української ідеї), бо розглядають її як вторинний результат досліджень інших аспектів публіцистичної спадщини письменника. 
Таким чином погляду на теоретичні праці та художні твори М.Хвильового як на структурні рівні, що складають єдину ідейну систему, аналізу їх кореляції як відбитка стану національної свідомості людини тієї доби, то таких спроб на даний момент у вітчизняній дослідницькій літературі навіть не існує.
Наявний стан духовної культури зумовлює необхідність культурологічного осмислення еволюції художньої проекції дійсності у повістях М.Хвильового, у яких зафіксовані етапи розвитку української національної культури.
 

РОЗДІЛ 2. Основоположник нвої української прози, Стильова своєрідність відтворення дійсності М.Хвильовим
2.1.Проекція дійсності у новелах М.Хвильового («Арабески», «Я(романтика)»)
Перший том іде під назвою — «Ліричні етюди», другий під назвою — «Сатири етюди». Проте, без сатири в першому томі, як і без лірики в другому, звичайно обійшлося. Ліричні етюди підібрані в такий порядок: оповідання про громади не м війну, далі — роки відбудовчого періоду. Мотиви мисливських, новел другий відділ. Кінчається книга циклом шахтарських оповідань
У самої новели «Я (Романтика)» у цьому виданні був такий вступ: «Герой Нв вели «Я» — не революціонер. Це,— так би мовити, «революціонізований» індиві;і\ себто один із тих дрібнобуржуазних інтелігентів, що не позбулися психологічним, вантажу «молодої людини XIX сторіччя»,— людини, про яку зараз, з і руки М. Горького, багато пишуть у нашій пресі й яка, на жаль (та й на ради гь) і досі живе серед нас: жалкувати треба, що живе, радіти — що вже в невеликії кількості. Новелою «Я» автор рішуче повстає проти індивідуалізму. Дегенерата введено мі випадково! Навіть кращий із тих, що в них «розколюється «я», навіть він іде в суп по воді «низенького лоба, розкуйовдженого волосся і приплюснутого носа». Подвійні» м, натури послідовно веде до виродження, до дегенерації.
Міг такий індивідуаліст активізуватися за часів громадянської війни? Принаймні в уяві — безперечно! В 20-х роках XX сторіччя на землі вже не існувало тихих закутнім шатобріанівських Рене.
Невже і герой новели був колись, як він говорить, «главковерхом чорного триб) налу комуни»? Нічого подібного! Це просто марення зарозумілого плутаника. Іі кращому разі він міг хіба що відступати з більшовиками! І то не командиром якогось червоного загону, а одним із пасажирів тих ешелонів, що в них евакуювались наші родини.
Яку роль зіграла новела свого часу? Автор певний, що вона зіграла роль революційну. Таких, як «я», сьогодні ми майже не бачимо на нашій радянській землі, на початку ж непу серед дрібнобуржуазної інтелігенції їх було чимало. Поставивши «я» в «красиву», романтичну обстановку й у той же час показавши його нікчемність («дрібненькі сльози», істеричність, відсутність справжньої стійкості і т. д.), автор тим самим, очевидно, сприяв перевихованню вищезгаданої інтелігенції в дусі комуніс¬тичного світогляду.
Чи є сенс друкувати цю новелу зараз? Мабуть, є! Хіба б ми в противному разі випускали життєписи, «молодої людини XIX сторіччя»? Останньою заявою автор, до речі, не збирається порівнювати себе з великими творцями «зайвих людей».
Новелу «Я» написано на початку 1923 року.
М. Хвильовий – романтик, який сумує за минулим. М. Хвильовий присвятив новелу "Я..." "Цвітові яблуні" М.Коцюбинського. М. Хвильовий-прозаїк був учнем М. Коцюбинського . М. Хвильовий виборює новий світ для своєї України і водночас розстрілює її. Так проблема гуманності й фанатичної відданості революції постає в центрі новели «Я (Романтика)» (1924), — твору, що, на думку вчєного-філолога О. Білецького, «силою своєю не має собі аналогій в новітній прозі».
Літературознавець М. Жулинський відзначає, що М. Хвильовий був чесним комуністом, сам романтично вірив у ідеали революції, йшов за них на смерть. І коли писав новелу, безперечно, вірив у те, що головний герой - справжній революціонер, більше того, вважав його ідеальним втіленням революційної відданості ідеалам комунізму .
Вічне протистояння добра і зла в цій новелі перенесено в душу героя. Це протистояння викликає небезпідставну тривогу за світ г за людину в цьому ноеому світі. Новела є своєрідним попередженням про непоправну втрату на вибраному шляху істинних цінностей, по-справжньому гуманістичних ідеалів. Бо чи ж можна виправдати найве-личнішими ідеями вбивство рідної матері? Так само як брата, сина, взагалі людини? Та ще й коли ці ідеї проголошуються нібито заради ЇЇ щастя та благополуччя! Така абсурдна логіка викликає в душі автора велике сум'яття: розпач і водночас наростаючу хвилю цього антигуманізму він не в силі зупинити, може лише зафіксувати як неминучий факт. Для сучасників і нащадків. Щоб подумали і зупинилися. 
До цілого ряду нових понять, об'єднаних означенням "революційний" (революційний оптимізм і т.п.), М.Хвильовий додає справді нове поняття революційного страху перед учиненими руйнуваннями, який приходить у парі з передчуттям неминучої кари в майбутньому. Тема злочину й спокути, таким чином, стає темою пролетарської літератури, набуваючи у новелі "Я (Романтика)" грізного звучання біблійного запитання: "Камо грядеши?".
Одна з найпопулярніших міфологем М.Хвильового - євангельська Марія, образ якої вилучений із християнського контексту і введений у контекст революційного пролетарського міфу. Герой "Арабесок" переживає стан, подібний до релігійної екзальтації, котрий у новелі "Я (Романтика)" легко переходить у стан, подібний до релігійного фанатизму. "Релігійність" героя-комунара М.Хвильового випливає з віри (нової віри!) в сакральний зміст революції, котра послідовно трактується як містерія посвячення в таємницю життя, що відкриває шлях до раю "загірньої комуни".
Принципова відмінність між християнським і революційно-комуністичним міфом полягає в тому, що останній утверджував можливість побудови раю на землі, категорично заперечувану християнською догматикою. Цим раєм у Хвильового є "загірня комуна" - віддалена, однак цілком досяжна в майбутньому. Своєрідне "релігійне" її переживання асоціюється з
Новела у 20-х рр. передруковувалася кілька разів. Звичайно, ті, що фанатично сповідували більшовицькі ідеї, спокійно сприймали її основну кульмінаційну сцену і. певно, не засуджували вчинок головного героя, бо для них «мета виправдовує засоби». їх могло хіба що зворушити тільки те, що і перед смертю мати не думає про себе, її материнське серце розуміє сина-вбивцю І хоче полегшити його страждання: «Вона стоїть, звівши руки» і «зажурно дивиться» на нього, вона вкотре вже каже, що він, «(її мятежний син) зовсім замучив себе». Ця кульмінаційна сцена вражає непомітною, ненав'язливою силою гуманізму, людяності, справжніх буттєвих вартостей, силою, здатною побороти зло в цьому світі.
Дія відбувається в будинку «розстріляного шляхтича», подеколи переноситься за його межі, так само як реальна дійсність непомітно переходить у площину уявного та умовного. Взагалі чіткі контури описуваних сцен у новелі розмиті, на їх неясному тлі яскраво вирізняються окремі деталі (хриплий регіт Тагабата, запах м'яти], особливе навантаження несе кольорова, зорова гама (переважає в ній чорне, сіре, туман, мряка, хмари, місяць), а також звукова (регіт, крик, ридання, постріли, канонада, німий погляд). Так письменник дуже точно передає напружену атмосферу, підсилюс її трагедійність. 
Розповідь ведеться від імені головного героя («Я»), на якого покладено провідну місію в цьому фантасмагоричному дійстві, що розгортається перед очима читача. Він керує батальйоном, що складається з «юних фанатиків комуни», і не повинен допустити бунту, має розчищати з тилу дорогу революціонерам. Але на авансцені виступають лише кілька дійових осіб, які "чорним трибуналом комуни" і водночас уособлюють кілька різних типів революціонерів. Вони у творі називаються дегенератами, тобто виродками (в перекладі з латанні. Це доктор Тагабат, жорсткий, з залізною волею, «холодним розумом і каменем замість серця», для нього висока мета виправдовує будь-які засоби. «Вірний вартовий на чатах», налаштований слухняно, швидко, акуратно виконати наказ. Молодий хлопець Андрюша, який мас «кволу волю», призваний у чека насильно, бувас, не витримує, проситься на фронт, але поступово звикає до свого «права купатися в калюжах крові», Його дегенерація відбувається на наших очах.
Нарешті, найголовніший серед дегенератів — образ умовного «Я». Він називає себе «справжнім комунарам», водночас усвідомлюючи справжність справи, яку виконує він і його трибунал—це «чорне брудне діло». Він також усвідомлює і своє внутрішнє роздвоєння, наявність усередині себе добра і зла: «Я —чекіст, але я і людина». Віддаючи накази на розстріл «винного і майже невинного обивательського хламу», він заспокоює себе тим, що «так треба». У своїй душі він відчуває постійну присутність «безвихідного хазяїна» —звірячого інстинкту. Часом від цього усвідомлення йому стає зовсім нестерпно, він мучиться. Але виходу не бачить. Вряди-годи в тій його душі другою її половинкою з'являється образ рідної матері як „прообраз загірної Марії”. Пізніми ночами він повертається з повсякденної вакханалії крові, смертей, убивств до «самотнього ломика», біля якого так тепло пахне м'ятою і де його чекає сива його мати. їй він може довірити свій біль і своє сум'яття, тут може дати волю «одному кінцю своєї душі», стати просто ніжним і стомленим сином. 
Картини загальної кривавої дії змінюють одна одну. 
Ось допит двох теософів-чоловіка і жінки (матері трьох дітей), в хаосі сучасного світу шукають нового месію. З чекіста вони не наважуються його зробити і за це розплачуються життям. 
Ця сцена змінюється найголовнішою, яка поступово переростає в кульмінаційну. Вводять групу версальських черниць. їх навіть не допитують. Але раптом «Я» побачив серед них «свою печальну матір, з очима Марії». Образ реальної матері цим невеликим уточненням підноситься до символічного її сприймання. З натовпу її слова «Сину! Мій мятежний сину!» сприймаються як голос самої України. Це голос застороги. 
“Громадська людина” М.Хвильового протистоїть такому соціальному середовищу. Своєю сутністю вона зорієнтована на образ “загірної комуни” як втілення соціальної утопії, що має певні усталені модифікації (“голуба даль”, “прекрасна даль”). Але у тексті повістей М.Хвильового останній заперечується образом замкненого кола абсурду та зв’язаної з ним міфологеми дороги, що інтерпретується прозаїком як шлях в нікуди. Хронотопічна безвихідь героїв означена образами-символами, охарактеризована психологічно через внутрішній конфлікт, що зумовлений соціально, символізує особистісну долю визначеного типу “громадської людини”, яка змодельована в художніх творах і сприймається як протест проти світу абсурду. Провідним принципом зображення соціальних та психологічних характеристик явищ (як обставин буття героїв) є антитетичність, виявлювана контекстуально як форма вираження авторської свідомості (голуба даль – темнота, революціонер – кат, революція – деструкція). Герої повістей М.Хвильового “заражені” хворобою тотального деструктивізму, який несе з собою абсурдне суспільство. Вони змагаються з обставинами, але ніколи не зливаються з ідеалом “громадської людини”.
В основних позиціях своїх памфлетів письменник висловлює життєстверджуючий ідеал образу людини меншини, яка, сформована на ґрунті психологічної Європи, повинна стати прикладом для наслідування людиною маси. На його думку, неоромантичний політ ins Blau, образи омріяної “загірної комуни” можуть стати реальністю тільки завдяки зусиллям таких людей, як “громадська людина”. Однак людина після революції, кращий тип якої Хвильовий утвердив в образі “громадської людини”, – це завжди людина бунту, яка в принципових питаннях суперечить усьому тому, що для неї є ворожим.
Новела «Я (Романтика)» передає тривогу, сум'яття, роздвоєність душі самого М. Хвильового. Так вважала і захоплена твором аудиторія, схвалюючи цілеспрямованість, послідовність і стійкість героя. Сьогодні нам страшно, що в розколі на людину і звіра переміг звір. У 1923 році цю перемогу вважали гідною захоплення. І це страшніше, ніж сама новела. А в 1932 році у передмові до "Вибраних творів" М. Хвильовий уже навіть звинувачує героя за недостатню рішучість. Індивідуалізм, дрібнобуржуазні інтелігентницькі переживання , подвійність натури.
Отже, сьогодні, у 90-х роках, наше трактування постаті головного героя суперечить авторській точці зору, але нам здається - випливає з аналізу самого тексту. Як це часто буває з великими митцями, те, що сказав М. Хвильовий-художник, набагато глибше, ніж те, що хотів сказати М Хвильовий-ідеолог .
  М. Хвильовий також розкриває глибини підсвідомості персонажа. Але при цьому показує, що він сам несе повну відповідальність за вчинене. Його вибір був свідомим, і злочин його непрощенний.
«Арабески». Вперше опубліковані в книзі М. Хвильовий. Твори в трьох томах, т. 1 (Етюди), Харків, 1927. З одного боку – це початок прозової творчості. «Арабески» – це грайливий калейдоскоп спогадів, переживань, вражень, це потужний ліричний струм, дуже відмінний від традиційного ліризму попередників прозаїка, у Хвильового – це композиційно-організуючий фактор.
«Арабески» моделюють абсурдність світу і розірваність свідомості людини, приреченість її намагань довести свою внутрішню цінність і неповторність. Надія на подолання глибинної культурної та ідеологічної кризи, коли після «кінця» (загибелі) старого світу має настати «відродження», виявляється марною. І саме тому розміщення «Арабесок» у кінці першого тому «Творів» набуває особливої значущості.
Попри “типологічний” модерністичний міф про художника-Бога, трансформований в індивідуальний міф Хвильового про “азіатський Ренесанс” з “клубами ділового будня і клубами наук”, куди йдуть “горожани щасливої країни”, об’єктивно выдзначають приреченість людини, її намагань довести свою внутрішню цінність і неповторність.
Обрана Хвильовим назва тексту, «Арабески», має багатогранний внутрішній зміст. Саме слово «арабески» означає східний, переважно арабський (але властивий му¬сульманській культурі загалом) орнамент, який складається з геометричних фігур і стилізованих рослинних мотивів. Важливою ознакою такого орнаменту є включення до ньо¬го каліграфічно написаних окремих арабських слів [10]. Орнамент, таким чином, є поєднанням зорових і словесних образів, а часом і понять, у ньому синтезується ліричне й епічне начало. Якоюсь мірою схожий принцип маємо й у християнській культурі - пригадаймо православні ікони або українські народні картини («Козак Мамай»), де написи відіграють важливу семантичну роль. Подібна особливість яскраво виявилася, зокрема, і в численних барокових творах.
Таким чином, уже в назві «Арабески» наявна інформація про жанрову специфіку майбутнього тексту, яка полягає в поєднанні, переплетінні емоційно-ліричних і раціо-епічних елементів; назва ж підкреслює і складність таких переплетінь, їхню бароковість, якщо говорити про європейську традицію. Отже, метатекстуальний перегук твору Хвильового з його джерелами, які становлять собою одночасно елементи ісламського та християнського культурного коду, починається з його назви. Вона має безпосередню дотичність до жанрової моделі і сягає глибин історично-естетичної пам'яті. Відомо також, що поєднання елементів мавританської (арабської) і європейської культур найяскравіше виявилося в Іспанії, яка опинилася якраз на перехресті цих двох культурних потоків.
Новела Хвильового являє собою доволі складне поєднання різних за виражально-зображальною силою елементів, своєрідне орнаментально-семантичне плетиво. Маємо ліричну, виразно суб’єктивізовану частину (орнаментальну), що є основою й рамкою тексту, а також частину об’єктивізовано-епічну, “словесну”, якщо проводити аналогію з арабескою в її первинному значенні.
«Арабески» Хвильового не лише свідомі чи не¬свідомі цитації попередніх літературних епох. Назва, а через неї жанрові особливості тексту Хвильового мають безпосередній стосунок до модерністичних пошуків за¬собів художньої виразності, притаманних тодішньому мистецтву. 
Герой М.Хвильового опиняється у цій безвиході. Початок шляху знаменує розрив із селом. Через це проходять усі герої письменника, насамперед - романтичне авторське "я", котре неприкрито виступає в ситуаціях найбільшої напруги ("Вступна новела", "Арабески", "Я (Романтика)"), або ж розспектровується в інших героях.
Хронотоп села і хронотоп міста означують у М.Хвильового два різко відмінних типи культури. Зокрема, з селом, котре є гранично чітким образом провінції та провінційності, пов'язана якась нуртуюча, темна стихія, вже й за визначенням ("глушина") ворожа місту, трактованому як алегорія цивілізації, вищої культури, антипровінційності, вселюдськості, як образ чогось центруючого, інтегруючого на противагу селу. Природа романтизму М.Хвильового - пролетарська, отже, індустріальна, міська. Село і місто для Сойрейля, героя "Арабесок", - це вчора і сьогодні, троглодитна темінь і синій колір міських світанків і сутінків, це чиста матерія романтичного. З селом чи провінційним містечком (що, по суті, одне й те ж) пов'язано біологічне народження героя. У розділкові "Деталь із моєї біографії" це народження, до речі, оповите таємницею синього містичного туману, бо тоді "пахло горизонтом (а небо може пахнути горизонтом наперекір усякій міщанській логіці)..." [ , 303-304]. Але в місті відбувається духовне народження героя і водночас - народження його "м'ятежної нареченої"' (романтики, революції, "женщини революції", Марії). У місті ж здійснюється таїнство їх поєднання -містерія посвячення в нову віру. Зустріч героя і Марії - апофеоз творення нових форм. Любов до "города" ("безумна", "м'ятежна") асоціюється з любов'ю взагалі. Місто - нове формотворче середовище. Тут зникає в безвісті зужитий непотріб старих форм, зокрема поганьблений пролетарським романтизмом "просвітянський реалізм", герой зрікається навіть свого справжнього ймення: "...Я Сойрейль, припустім, бо для мене просвітянський реалізм - "к чорту"... навіть у прізвищах, бо я його органічно - "органонами" - не виношу..." [1, 303]. Усе, що поза містом - село (провінція) - стара форма, яка розвалюється, гине: "Поет знав, як далеко одійшов запах тобілевичо-старицьких бур'янів, що прекрасно пахли після "Гайдамаків" і "Катерини", як далеко і "Тіні забутих предків", і все, що хвилювало
юність, а тепер залишило тільки сірого чортика" [27, 311]. Це -прекрасний зразок революційно-"релігійного" мислення, витриманого в дусі християнського заперечення попередньої релігійності шляхом спрощення й перетворення колишніх богів у чортів. Герой відчував себе "командором нової художньої школи", підставою котрої є нова революційна релігія. "Арабески" - напівмістичний твір, у якому в "огнецвітній" образності формулюється метафізична суть "романтики вітаїзму" та відповідної художньої (модерної) школи.
 Твір покликаний репрезентувати читачеві погляд на такі кардинальні для автора речі, як роль і сутність творчості, співвідношення мистецтва і дійсності, співіснування художника й навколишнього світу. Тема творчості в її найширшому значенні є провідною в “Арабесках”, реалізуючись у мотивах, що наскрізно проймають тканину оповіді (мотиви “міста”, “свого” / чужого”, “шуму / тиші”). Вони корелюють із словом-творчістю, словом-самовираженням, а його пошук становить основу сюжетного розвитку новели. У якийсь момент здається, що слово знайдене, але воно виявляється фантомом, словом Шахразади (Шехерезади), і тому пошук триває. 
Полісемантичність “Арабесок” дозволяє розглядати цей твір як текст, безпосередньо дотичний до біблійних мотивів, біблійної (християнської найперше) символіки, а також до символіки міфологічної. Проте християнський міф у творі трансформується в індивідуальний модерністичний міф Хвильового про віднайдений силою творчого слова Рай “азіатського Ренесансу”. І тут наперед знову виходить мотив слова і творення, на цей раз у зв’язку з біблійними його інтерпретаціями.
«Арабески», які завершували перший том «Творів», відмежовуючи його художній світ від усього іншого. Саме як межовий текст «Арабески» посідають особливе місце у творчості Хвильового. Чим вони все-таки були: підсумком і прощанням з минулим, з певним етапом не лише власної творчості, але й власного світоглядного розвитку.
Про «Арабески» як своєрідний ключ до «розкриття стильової магії Хвильового» пише В. Агеєва [6: 535-536]. «Тут, - влучно помічає вона, - всі основні ідеї, колізії, навіть типи героїв, характерні для його прози» [6: 536]. «Оптимістичним апофеозом першого (деструктивного) періоду творчості письменника» не без певних підстав вважає «Арабески» молода дослідниця І. Констанкевич [7: 7].
“Арабески” складаються із двох розділів, які називаються, відповідно, “ІХ слово” і “ХІV слово”. Ідея слова-першопричини текстуально співвідноситься письменником передусім із Євангелієм від св. Івана, і зв’язок між ним і твором Хвильового існує і на рівні змістово-внутрішньому, і на рівні формально-зовнішньому. Інтертекстуальний діалог між “Арабесками” і біблійними, євангельськими джерелами свідчить про те, що твір українського письменника набагато глибше закорінений у ґрунт світової, зокрема християнської культурної традиції, ніж це здається на перший погляд.
Ті конкретні збіги, які маємо в тексті, як-от: номери глав-“слів”, образи світла, “слова” тощо, – свідчать передовсім про органічність і навіть незамінність опрацьованих часом і традицією міфологічних, онтологічних, філософських, релігійних, етичних матриць-образів, близьких кожному європейцю. Хвильовий використовує ці образи в їхньому прямому, універсальному значенні, знаходячи як у глибинах власної пам’яті, так і в підсвідомості ті сакральні мотиви та ідеї, які є архетипічними.
Автор використовує вельми важливий засіб посилення емоційного впливу – рефрен, що являє собою певну групу слів ( у нашому випадку – це короткі речення), котрі періодично повторюються. Цей засіб М. Хвильовий використовує майже в усіх подальших творах. Рефрени – «Город. Я безумно люблю город», «Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль» – надають «Арабескам» схвильованості, динамічності, особливого стилю оповіді – орнаментальності. Навіть назва твору підкреслює мистецький естетизм прозаїка, тому що арабеска – орнаментальний мотив переплетених між собою стилізованих пагонів і листя дерев, винайдений еллінами. Але новаторство М. Хвильового цим не вичерпується. Він першим зруйнував традиційну сюжетну форму, почав уводити в розповідну канву елементи історичних та філософських медитацій, ліричні відступи, пряме звертання до читача, і багато чого іншого.
"Арабески" – твір модерний, а "модернізм – це, у першу чергу, міфотворення. Міф – це об'єктивізація явища. Саме на щаблі міфу відбувається найвищий мистецький синтез", – зазначає С. Павличко [ , 227].
За умов творчого сприйняття, модерна новела є узагальнено-цілісним відображенням космічних зв'язків, своєрідним інтелектуальним кодом до розкриття творчого кредо митця. Новелу "Арабески" М. Хвильового слід розглядати саме з точки зору її внутрішньої цілісності, хоча на зовнішньому рівні вона є досить еклектичною, адже в ній використані елементи різних мистецьких напрямків (імпресіонізму, експресіонізму, сюрреалізму). В образно-філософських структурах М. Хвильового відчуваються екзистенційні мотиви. Письменник своєю творчістю сприяв появі європейської психологічної моделі мислення. Не випадково, що за таких умов він вийшов до екзистенціалізму.
Компоненти новели "Арабески" (асоціативні ряди, різні види символів) створюють так звану "універсальну картину світу". У такий спосіб твориться інша реальність (естетичний надсвіт), що входить до ширшого поняття – художньої мікрогалактики з усіма її буттєвими, духовно-ментальними, ірраціональними вимірами. Основний принцип, на якому базується універсальна картина світу, – вихідна лінія. У цьому випадку цілісна структура твориться за допомогою окремих рівнів, своєрідних елементів, складових певного інтелектуального коду .
Відповідно до жанрової структури, визначеної самою назвою, - «арабески», текст Хвильового являє со¬бою, на перший погляд, доволі складне поєднання різ¬них за своєю виражально-зображальною силою елементів, їхнє орнаментально-семантичне плетиво. Маємо лірич¬ну, виразно суб'єктивізовану частину (орнаментальну), що складає основу й рамку тексту, а також частину об'єкти-візовано-


Другие работы по теме: