Contribution to International Economy

  • Співвідношення норм матеріального та процесуального права

ПЛАН:

Вступ

1. Поняття і ознаки норми права

2. Загальна характеристика видів норм права

3. Матеріальні та процесуальні презумпції – порівняльний аспект.

4. Поняття процесуального права та норм процесуального права

5.Співвідношення норм матеріального та процесуального права

Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Підшукуючи образне порівняння для норми права, можна думати, що, мабуть, самим точним буде представлення про це соціальне явище як про первинну клітинку або як про атом правової системи, якщо використовувати біологічну і фізичну термінології.

Дійсно, норма права як загальнообов'язкове правило (веління) лежить у самій основі конкретно-регулятивного впливу права на суспільні відносини. Сукупність, система визначених норм формує визначений правовий інститут, підгалузь, галузь права, право в цілому.

У свою чергу норма має складну структуру, насамперед ядро — правило поведінки, навколо якої «обертаються» її елементи, з'являються її ознаки. Норма права може видозмінюватися, поділятися, укрупнюватися, і її не так-те просто «витягти» з тієї словесної оболонки, у яку вона обкутана в процесі своєї появи на світ, де бушують соціальні пристрасті, політичні баталії, словом, на світ суспільної життєдіяльності.

Але це все емоційний, образний підхід до норми права. А раціональний? Норма права — це один з реальних різновидів соціальних норм. Ріднить норму права з іншими соціальними нормами спільність їхнього призначення. Вони регулюють суспільні відносини змісті соціального регулятора, тобто встановлюють, визначають границі, рамки можливої, дозволеної, обов'язкової поведінки індивіда, колективних утворень — від держави до різних соціальних груп. Норма права, як і інші соціальні норми, — це масштаб, міра свободи особи, розмежування цих свобод між індивідами, віяло можливостей при виборі тих або інших варіантів поведінки. Але норма права — це також і чітко позначений канал правил поведінки, які упорядковують, стабілізуючі відповідні суспільні відносини і стани.

Разом з тим норма права — це й особлива соціальна норма, що має свої соціокультурні характеристики, свої специфічні ознаки.

Генетично норма права з'являється у підсумку «неополітичної революції» для регулювання суспільних відносин, зв'язаних зі становленням виробляючої економіки, розвитком міст-держав і інших видів державності, нових форм сімейно-шлюбних відносин, духовного і соціального життя раннєкласових суспільств і т.п. І за змістом, і за формою норма права відрізняється від «мононорм» первісного суспільства. Відрізняється вона і від норм моралі, інших соціальних норм своєю формальною визначеністю, чіткою письмовою фіксацією і, — що, може бути, саме головне, — можливістю державного примусу для забезпечення виконання.

Норма права здобуває своє загальнообов'язкове значення не в чинність примусовості, забезпеченості можливістю державного примусу, а тому, що охоплює найбільш типові, найбільш повторювані, такі, що зустрічаються, соціальні процеси, причинно-наслідкові зв'язки, зразки поведінки. Норма права — це правило не тільки для одиничного випадку, але для всієї органічної суми таких однотипних випадків. І в цьому полягає її велика соціальна цінність.

Юридична наука завжди проявляла велику увагу до дослідження правової системи не тільки по окремих галузях і інститутах, але і у взаємодії структурних елементів права, що сприяє глибшому аналізу зв'язків, що існують між різними галузями права.

Однією з найбільш актуальних проблем правової науки є проблема співвідношення матеріального і процесуального права, яка досліджується як загальнонаукова проблема, як проблема співвідношення різних галузей матеріального і процесуального права, правових інститутів і окремих правових норм. Співвідношенню матеріального і процесуального права приділяється увага в загальній теорії права,.

Між тим дослідження співвідношення матеріального і процесуального права надзвичайно важливо, оскільки від правильного рішення даної проблеми залежить розвиток і вдосконалення процесуального законодавства; підвищення ефективності правового регулювання процесу розгляду суперечок в суді


1. Поняття і ознаки норми права

Норма права — це загальнообов'язкове, формально-визначе­не правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповід­но до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, як системність, оскільки вона регулює гру­пу певних суспільних відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права[1].

Оскільки ознаки права вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми права:

1. Правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних від­носин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.

2. Загальнообов'язкове правило поведінки — норма права ви­ходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.

3. Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата — неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учас­ником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспіль­них відносин, норма має багаторазовість застосування (напри­клад, заборона хуліганства).

4. Формально-визиачене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру — норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну від­повідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на ін­ших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'я­зок інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писа­них джерелах права.

5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому поряд­ку, — норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розроб­ка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасу­вання чинності.

6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сфор­мульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

Риси норми права як класичного розпорядження:

1) норма відтіняє, підкреслює кількісну і якісну сторони по­ведінки (вид і міру поведінки);

2) норма вбирає в себе всі основні властивості права (норма­тивність, формальну визначеність, стабільність, владність);

3) норма має чітко виражену структуру, складається з елеме­нтів (диспозиція, гіпотеза, санкція).

Поряд із цим норма права має внутрішній зміст:

— є мірою свободи і справедливості;

— є результатом владної діяльності держави, яка полягає в узагальненні і систематизації типових конкретних право­відносин, що виникають у громадянському суспільстві;

— має завжди загальний характер, тобто це таке розпоряд­ження, що адресоване безлічі індивідуально не визначе­них суб'єктів і розраховано на багатократність застосу­вання за певних життєвих обставин[1,145].


2. Загальна характеристика видів норм права

У будь-якій державі існує і виникає величезна кількість норм права. Ці норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм (ознакою).

Норми права за предметом правового регулювання (або за га­лузями права): норми конституційного, адміністративного, кри­мінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін.

Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів права)

імперативні

диспозитивні

Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпо­рядженнях держави чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов'язків суб'єктів. Інак­ше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки.

Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант пове­дінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин са­мим визначати права й обов'язки в окремих випадках. Їх нази­вають «заповнювальними», оскільки вони заповнюють відсут­ність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.). Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки.

Норми права за характером впливу на особу

заохочувальні

рекомендаційні

Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочен­ня за варіант поведінки суб'єктів, який схвалюється державою і суспільством і полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила щодо виплати премій).

Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб'єктів

Норми права по субординації в правовому регулюванні

матеріальні

процесуальні

Норма матеріального права — норма, що є первинним регу­лятором суспільних відносин: містить правило (права, обов'яз­ки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, не можна вчиняти вбивство.

Норма процесуального права — норма, що встановлює оптимальний порядок застосування норм матеріального права: містить правило, на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, порядок розслідування злочину, порядок виклику свідків до суду тощо.

Призначення процесуальної норми — встановити процедуру, «регламент» здійснення прав або виконання обов'язків, закріплених у матеріальних нормах; сприяти досягненню резуль­тату, передбаченого нормою матеріального права.

Норми процесуального права походять від норм матеріаль­ного права: процесуальні норми регулюють вже не фактичні, а юридичні зв'язки, що склалися в соціально-правовій сфері, у пра­вовідносинах, викликаються до життя потребою реалізації норм матеріального права.

Норми процесуального права мають подвійну обумовленість:

— матеріальними умовами життя суспільства;

— особливостями норм тієї галузі матеріального права, із якою вони тісно пов'язані і потреби якої обслуговують.

Всі розпорядження процесуальних норм мають процедурний характер, тобто визначається найдоцільніший порядок здійснен­ня правотворчої, правозастосувальної, правоохоронної, устано­вчої і контрольно-наглядової діяльності держави. Багато розпо­ряджень процесуальних норм визначають порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції.

Розпорядження процесуальних норм, як правило, адресуються суб'єктам, які наділені владними повноваженнями щодо засто­сування норм матеріального права (слідчим, суддям, прокуро­рам та ін.). [4,231].

Таким чином, норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права:

— змістом, який виражається у своірідністі їх розпоряджень;

— особливостями адресата;

— структурою побудови.

 

Норми права за суб'єктами правотворчості:

норми органів представницької влади

норми глави держави

норми органів виконавчої влади

норми громадських об'єднань, комерційних організацій, трудових колективів підприємств

 

           

Про суб'єктів правотворчості див. главу 16 «Правотворчість».

Норми права за дією у просторі:

загальні

місцеві

Норми права за дією у часі:

постійні

тимчасові

 

 

Норми права за дією за колом осіб:

загальні — поширюються на все населення

спеціальні — поширюються на певне коло осіб

виняткові— роблять винятки із загальних і спеціальних норм

 

Норми права за функціональною спрямованістю (за функціями права):

регулятивні

(правила поведінки)

— встановлюють права і обов'язки суб'єктів (наприклад, норма, що закріплює правомочності власника: володіння, користування, розпорядження, чи норма, що визначає порядок шлюбу).

охоронні

(сторожі порядку)

— встановлюють способи юри­дичної відповідальності за пору­шення прав і невиконання обо­в'язків, закріплених у регулятивних нормах (наприклад, норма Кримінального кодексу про відповідальність за вбивство).


 

Регулятивні норми права за характером розпоряджень, що містяться в них:

дозвільні (що надають правомочності)

що зобов'язують

заборонні

–– норми, що вказують на можливість здійснювати певні дії, наділяють суб’єктів певними правами (наприклад, подавати позов до суду, одержувати пенсію, розпоряджатися майном чи: право батьків вимагати по­вернення дітей від будь-якої особи, що утримує дітей у себе не на підставі зако­ну чи судового рі­шення). Ці норми містять у своєму те­ксті слова: «вправі», «має право», «може».

–– норми, що вказують на необхідність здійснювати певні дії, наділяють суб'єктів певними обов’язками (наприклад, представляти митниці необхідні для митного контролю документи; запов­нювати і вчасно по­давати в податкову інспекцію деклара­цію про доходи). Ці норми містять слова «зобов'язаний», «по­винний».

— норми, що вказують на необхідність утримуватися від здійснення дій пев­ного роду, встанов­люють заборони (наприклад, не повідомляти стороннім особам про факт усиновлення дитини; особам, що не досягли 18 років, за­бороняється бути опікунами та попе­чителями; забороня­ється зловживати владою). Ці норми супроводжуються словами «забороня­ється», «не має пра­ва», «не може».

Заборонна норма відповідає охоронній нормі, проте їх не слід плутати. У заборонній нормі заборона чинити правопорушення (злочини) має регулятивний характер, оскільки її дотримання, пов'язане з недоведенням до правопорушення (злочину), із під­тримкою правопорядку. Наприклад, адміністративно-правова норма, що встановлює заборону займатися певним промислом, є заборонною нормою[7,121]..

Охоронна (кримінально-правова) норма, яка вказує на конкрет­ні злочини і міри покарання, припускає заборону чинити зло­чини, але не містить заборони, оскільки її застосування розра­ховане на факт скоєння злочинного діяння, на порушення пра­вопорядку. У разі злочину відбувається порушення не охоронної (кримінально-правової) норми, а регулятивної норми з іншої галузі права: зобов'язувальної, заборонної або дозвільної. Охо­ронна правова норма не порушується, оскільки умовою, що ви­кликає її дію, служить акт злочину.

Заборона входить до змісту і зобов'язувальної норми. Встано­влюючи обов'язок особи здійснювати певні позитивні дії, зобов'язувальна норма містить заборону зробити щось інакше, ніж це потрібно для забезпечення інтересу уповноваженої особи. У разі порушення зобов'язувальної норми відбувається посяган­ня не на заборону (як у заборонній нормі), а на позитивне зобов'язування.

Тричленний поділ регулятивних юридичних норм відповідає тричленному поділу засобів регулювання: дозволяння, заборо­на, зобов'язування (веління).

На схемі це виглядає так:

Дозволяння

Заборони

Зобов'язування (веління)

 

 

 

 

 

 

Дозвільні (що надають правомочностей) норми

Заборонні норми

Норми, що зобов'язують

 

 

 

 

 

 

Спеціалізовані (нетипові) норми права

Крім зазначених видів загальних норм права є так звані спе­ціалізовані (такі, що забезпечують, або похідні) норми. Це — не­типові правові розпорядження, тобто розпорядження «нестандарт­ного» характеру, у яких відсутні ті чи інші властивості, ознаки, об'єктивно притаманні класичній моделі норми права[8,285]..


3. Матеріальні та процесуальні презумпції – порівняльний аспект.

Класифікація, що застосовується у теорії правових презумпцій, є способом пізнання досліджуваного правового явища і являє собою логічний процес віднесення презумпції до певного виду за відповідною підставою. Метою класифікації та розмежування презумпцій на види є їх деталізоване вивчення. Здійснивши чітку класифікацію презумпцій, ми можемо поглиблено дослідити їх важливу роль у правовому регулюванні, з‘ясувати сутність та виробити методику їх практичного застосування у праві.

На даний час, правова наука знає велику кількість класифікацій презумпцій проведених за різними критеріями, що дозволяє всебічно досліджувати та аналізувати наявні в українському праві презумпції.

Важливим теоретичним питанням, яке потребує нагального вирішення, є спір щодо розмежування презумпцій на матеріальні й процесуальні.

Така класифікація презумпцій, на перший погляд, здається простою: якщо презумпційна норма міститься у матеріально-правовому акті - це матеріальна презумпція, а якщо в процесуально-правовому - процесуальна. Однак, така класифікація виглядає надто спрощеною та не висвітлює самої природи того чи іншого виду презумпцій. Розмежовуючи презумпції за галузевою приналежністю, можна було б з легкістю стверджувати про існування земельних, фінансових, екологічних та інших презумпцій. Саме тому, напевне, знаходження тієї чи іншої презумпції в нормах матеріального, чи процесуального права не є критерієм віднесення презумпцій до того чи іншого виду. Пошук вірного критерію для розмежування презумпцій на матеріальні і процесуальні здійснювався різними вченими.

В.І. Камінська вважає, що «якщо умовне прийняття за істину не становить безпосереднього змісту правової норми, а є лише підставою для встановлення в правовій нормі певного порядку відносин між людьми, то ми маємо справу із презумпцією матеріального права». Це стосується, наприклад, чіткого встановлення законодавцем певного віку кримінальної відповідальності, припускаючи, що особа яка не досягла відповідного віку (повноліття) нездатна вчинити умисний проступок чи злочин. Причому В.І. Камінська вважає, що всі матеріально-правові презумпції є незаперечними. А «якщо певна обставина становить собою зміст правової норми, що регулює процесуальне питання про те, що саме вважати доведеним, - ми маємо процесуальну презумпцію». До такої презумпції вона відносить, наприклад, презумпцію смерті громадянина, був відсутнім протягом тривалого часу [6, 50].

Можна навести ряд інших підстав, за якими розмежовуються матеріальні та процесуальні презумпції. Процесуальні презумпції як підстави, що виключають подання доказів для винесення судового рішення, чи вказують на суб'єкта процесу, на якого покладено тягар доказування [7, 28]. А матеріальні - як підстави для встановлення передбачуваного факту, що тягне за собою відповідні матеріальні наслідки, як результат з умовиводу про високий ступінь ймовірності його існування при певних обставинах [7, 31].

Прихильником розмежування презумпцій на матеріальні і процесуальні був В.К. Бабаєв. Критерієм цього розподілу було наступне: «якщо норма права містить правило, що є вирішенням справи по суті, то ця норма є матеріально-правовою, якщо ж вона передбачає порядок застосування норм матеріального права, те ця норма - процесуальна» [4, 54]. Надалі, вчений практично не використовує терміни «матеріальні презумпції» і «процесуальні презумпції», а говорить про матеріальне й процесуальне значення презумпцій [4, 55-57].

Можливо, здійснюючи розмежування презумпцій на процесуальні і матеріальні варто виходити з підстав, що застосовуються при розмежуванні галузей права.

Матеріальною галуззю права є сам робочий механізм правового регулювання. До неї відносять норми права, які є "первинним регулятором" суспільних відносин, що безпосередньо надають особам суб'єктивні права і юридичні обов'язки що містять підстави вирішення справи по суті [8, 106]. Норми матеріальних галузей права покликані відображати основи правовідносин, вони містять права й обов'язки їх учасників, встановлюють правовий режим вчинення певних дій або регулюють наслідки яких-небудь подій, тобто є основним регулятором суспільних відносин.

 Норми процесуального права спрямовані на організацію примусового здійснення, приведення в життя норм матеріального права [3, 139]. Процесуальне право, покликане обслуговувати потреби реалізації норм матеріального права, є похідним від останнього і має по відношенню до нього завжди підлеглий, допоміжний характер [5].

Норми процесуальних галузей права покликані закріплювати процес реалізації й захисту прав та інтересів, передбачених нормами матеріальних галузей права. Таким чином, матеріальні й процесуальні норми різняться за функціями, які вони виконують у процесі правового регулювання.

Правові презумпції знаходять своє відображення у нормах матеріальних і процесуальних галузей права. Закріплюючись в нормах тієї або іншої галузі, правова презумпція виконує притаманні їй функції, тобто або сприяє встановленню певних правовідносин (як, наприклад, презумпція наявності права власності у власника майна, чи презумпція вини в цивільному праві), або впливає на процес вирішення спірних ситуацій (наприклад, презумпція необ'єктивності судді, слідчого, прокурора, секретаря судового засідання, перекладача, експерта або іншого фахівця, що підлягають відводу, в кримінально-процесуальному, цивільно-процесуальному та господарсько-процесуальному праві).

Здійснюючи класифікацію презумпції на матеріальні та процесуальні, можна визначитись з дефініцією даних понять.

Матеріальна презумпція – це високо-ймовірне припущення про наявність чи відсутність юридично значимого факту, що міститься в нормах матеріального права, що може стати наслідком виникнення матеріальних і пов‘язаних з ними відповідних процесуальних правовідносин, що стає необхідним для з‘ясування окремих обставин справи та тягне за собою настання юридично-значимих наслідків.

Практичне значення цього різновиду презумпцій полягає в тому, що з її з'ясуванням як підстави, мотиву, котрим керується законодавець, при введенні тієї чи іншої норми права, можна з‘ясувати істинний зміст правової норми, її призначення, а звідси й забезпечити її правильне застосування.

Виходячи із взаємозв'язку матеріального й процесуального законодавства, презумпція, закріплена в нормі матеріального права, може мати одночасно й процесуальне значення. Однак існують і процесуальні (доказові) презумпції.

Процесуальна презумпція, на нашу думку, являє собою регламентоване процесуальним законом припущення про існування факту, що тягне виникнення, зміну або припинення процесуальних правовідносин.

До таких можна віднести презумпційне припущення про необ'єктивність при наявності підстав для відводу: судді, (ст. 20 ЦПК України [1, ст.20]), секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача (ст. 22 ЦПК України [1, ст. 22]). Презумпція, що  підозрюваний,  обвинувачений,  підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду  або  від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність, якщо не застосувати до нього відповідного запобіжного засобу (ст.148 КПК України [2, ст. 148]).

У науці неоднозначно вирішується питання про залежність досліджуваного розподілу презумпцій на види від того, у якій нормі - матеріальній чи процесуальній вони закріплені.

На нашу думку, розглянута обставина має істотне значення, тому що процесуальні презумпції зафіксовані тільки в нормах процесуального права. Матеріальні презумпції за загальним правилом закріплені у положеннях матеріального закону і одночасно можуть бути виражені й у відповідних приписах процесуального закону.

Ми розглянули і проаналізували можливість класифікації правових презумпцій в аспекті їх поділу на матеріальні та процесуальні, з‘ясували їх суть, критерії віднесення до того або іншого виду, що в подальшому дасть можливість досконало дослідити презумпції як інструментарій у розвитку матеріального та процесуального закону.


4. Поняття процесуального права та норм процесуального права

Правові норми, які складають правову систему держави, регулюють суспільні відносини відповідно до завдань держави на сучасному етапі його розвитку. Систему права держави складають певні галузі, норми яких регулюють окремі види су­спільних відносин. Залежно від сфери суспільних відносин, що ре­гулюються, виокремлюють норми матеріального і норми процесуального права.

Дія норм матеріального права безпосередньо спрямована на регулювання суспільних відносин шляхом визначення змісту, прав та обов’язків учасників правовідносин, структури й компетенції державних органів. Тобто матеріальне право складають правові норми галузей, що встановлюють правила поведін­ки, права та обов’язки суб’єктів. Це — конституційне право, адміністративне право, господарське право, трудове право та ін.

Норми процесуального права визначають юридичні засоби і порядок діяльності щодо здійснення та захисту норм матеріального права, тобто процесуальне право складають правові норми, що регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків, встановлені у нормах права. Це — адміністративно-процесуальне право, цивільно-процесуальне право, господарсько-процесуальне право, кримінально-процесуальне право та деякі ін.

Галузі матеріального права входять до складу як публічної, так і приватної частин права. Галузі процесуального права входять до публічної частини права, і процесуальні відносини існують за наявності суб’єктів влади.

Норми галузей матеріального права спрямовані на регулювання суспільних відносин в їх дійсному існуванні. Процесуальна процедура — це порядок реалізації матеріальних прав, коли ці права оспорюються або порушуються, тобто для застосування і відновлення порушених прав необхідна певна процедура.

Отже, процесуальне право виникло як необхідність реалізації (шляхом захисту) норм матеріального права. Особливість процесуальних (процедурних) норм визначається необхідністю організації реалізації норм матеріального права, оскільки процесуальні норми регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації всіх галузей права.

Юридичний процес — це владна діяльність суб’єктів влади, хоча учасниками процесуальних відносин є суб’єкти, які не мають владних повноважень, але діяльність суб’єктів влади стосується їх інтересів.

Норми процесуального права регулюють відносини, пов’язані з діяльністю органів судової влади (в окремих випадках з діяльністю спеціально уповноважених державних органів), тому процесуальне право ще називають судовим правом.

Згідно з чинним законодавством України на цей час визнано п’ять видів процесів: конституційний, адміністративний, цивільний, господарський, кримінальний. Зазначені процеси віддзеркалюють форми і методи реалізації матеріальних норм, які належать до непроцесуальних галузей.

Конституційний процес є формою діяльності Конституційного Суду України — єдиного органу конституційної юрисдикції з вирішення питань щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України, який дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Конституційний процес реалізується в особливій царині відносин і в даній главі не розглядається.

Адміністративні процесуальні норми регулюють діяльність суду, спеціально уповноважених державних органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших уповноважених суб’єктів, спрямовану на реалізацію норм адміністративного права та інших галузей права. Адміністративний процес реалізує норми права, які регулюють відносини у царині державного управління[12,165]..

Процесуальні норми, які регулюють порядок розгляду і вирішення судами цивільних і господарських справ та виконання судових рішень складають цивільне процесуальне право та господарське процесуальне право. Вони мають своїм призначенням встановлення порядку і процедури вирішення судами цивільних і господарських прав. Ці процесуальні галузі найбільш схожі між собою, але вони розрізняються насамперед суб’єктами відносин. Цивільне процесуальне право регулює захист прав у відносинах за участю громадян. У межах цивільного процесу реалізуються норми більшості галузей: цивільного права, трудового права, житлового права, сімейного права та ін. Господарське процесуальне право регулює захист прав у відносинах суб’єктів господарювання (підприємництва), тобто господарський процес служить реалізації норм господарського (підприємницького) права і норм інших галузей, що регулюють діяльність, пов’язану з господарсь­кими відносинами.

Кримінально-процесуальне право призначено для регулювання діяльності з розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ. Кримінально-процесуальні норми регулюють діяльність щодо порушення кримінальних справ, попереднього розслідування злочинів і розгляду кримінальних справ у суді.

Взагалі процесуальне право складне за змістом і структурою процедурне право, що зумовлюється його предметом — відносини, які виникають у зв’язку з порушенням права або спору про право. Процедури повинні забезпечити діяльність юрисдикційних органів щодо застосування норм матеріального права відносно конкретних життєвих обставин. Процесуальне право — організаційне право, яке об’єднує правові галузі, що регламентують правові процедури при вирішенні спорів або визначенні відповідальності за правопорушення.

Будь-який (адміністративний, цивільний, господарський та кримінальний) процес — це встановлена нормами процесуального права форма діяльності судів (інших уповноважених органів), яка спрямована на захист порушених прав і охоронюваних законом інтересів суб’єктів.

Такий процес здійснюється в певній логічний послідовності, за стадіями процесу, які за деякими винятками у кожному виді процесу, є такими: порушення провадження у справі, розгляд справи і прийняття рішення, перевірка (якщо в цьому є потреба) законності та обґрунтованості рішення, виконання рішення. Процесуальне провадження охоплює всі питання, пов’язані як з порушенням, розглядом і вирішенням справ, так і з виконанням рішень суду. Реальний захист порушених прав може бути забезпе­чений лише тоді, коли рішення суду буде виконане у встановленому законодавством порядку.

Особливого значення за сучасних умов розвитку міжнародної інтеграції набуває виконання рішень іноземних судів. Саме умови і порядок виконання таких рішень встановлює Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29.11.01. Рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами України або за принципом взаємності за домовленістю до певного випадку з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Рішенням іноземних судів, що підлягають визнанню та виконанню на території України відповідно до міжнародних договорів України, можуть бути рішення іноземних судів у цивільних, трудових, сімейних справах, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується конфіскації майна та відшкодування шкоди потерпілим, а також рішення іноземних арбітражів та акти інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних, трудових, сімейних справ, що набрали законної сили.

Визнання рішення іноземного суду — це поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України, а виконання рішення іноземного суду — це застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні. Визнання і виконання рішення іноземного суду здійснюється в порядку, передбаченому законодавством України. [13,145].

Питання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, та про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається апеляцій­ним судом Автономної Республіки Крим, апеляційними обласними, Київським та Севастопольським судами.

За наслідками розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду відповідним судом України постановляється ухвала, так само, як і за наслідками розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрало законної сили, відповідний суд України видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законодавством.

До законодавства, яке регулює процесуальні процедури, зокрема пов’язані із визнанням та виконанням в Україні рішень іноземних судів, поряд з нормативно-правовими актами України відносяться і міжнародні договори України, а саме: міжнародні договори про надання правової допомоги у цивільних, трудових, сімейних і кримінальних справах, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України, а також інші міжнародні двосторонні або багатосторонні договори за участю України.

 

5.Співвідношення норм матеріального та процесуального права

 

Правові норми, які складають правову систему держави, регулюють суспільні відносини відповідно до завдань держави на сучасному етапі його розвитку. Систему права держави складають певні галузі, норми яких регулюють окремі види су­спільних відносин. Залежно від сфери суспільних відносин, що ре­гулюються, виокремлюють норми матеріального і норми процесуального права.

Дія норм матеріального права безпосередньо спрямована на регулювання суспільних відносин шляхом визначення змісту, прав та обов’язків учасників правовідносин, структури й компетенції державних органів. Тобто матеріальне право складають правові норми галузей, що встановлюють правила поведін­ки, права та обов’язки суб’єктів. Це — конституційне право, адміністративне право, господарське право, трудове право та ін.

Норми процесуального права визначають юридичні засоби і порядок діяльності щодо здійснення та захисту норм матеріального права, тобто процесуальне право складають правові норми, що регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків, встановлені у нормах права. Це — адміністративно-процесуальне право, цивільно-процесуальне право, господарсько-процесуальне право, кримінально-процесуальне право та деякі ін.

Галузі матеріального права входять до складу як публічної, так і приватної частин права. Галузі процесуального права входять до публічної частини права, і процесуальні відносини існують за наявності суб’єктів влади.

Норми галузей матеріального права спрямовані на регулювання суспільних відносин в їх дійсному існуванні. Процесуальна процедура — це порядок реалізації матеріальних прав, коли ці права оспорюються або порушуються, тобто для застосування і відновлення порушених прав необхідна певна процедура.

Отже, процесуальне право виникло як необхідність реалізації (шляхом захисту) норм матеріального права. Особливість процесуальних (процедурних) норм визначається необхідністю організації реалізації норм матеріального права, оскільки процесуальні норми регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації всіх галузей права.

Юридичний процес — це владна діяльність суб’єктів влади, хоча учасниками процесуальних відносин є суб’єкти, які не мають владних повноважень, але діяльність суб’єктів влади стосується їх інтересів.

Норми процесуального права регулюють відносини, пов’язані з діяльністю органів судової влади (в окремих випадках з діяльністю спеціально уповноважених державних органів), тому процесуальне право ще називають судовим правом.

Згідно з чинним законодавством України на цей час визнано п’ять видів процесів: конституційний, адміністративний, цивільний, господарський, кримінальний. Зазначені процеси віддзеркалюють форми і методи реалізації матеріальних норм, які належать до не процесуальних галузей.

Конституційний процес є формою діяльності Конституційного Суду України — єдиного органу конституційної юрисдикції з вирішення питань щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України, який дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Конституційний процес реалізується в особливій царині відносин і в даній главі не розглядається.

Адміністративні процесуальні норми регулюють діяльність суду, спеціально уповноважених державних органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших уповноважених суб’єктів, спрямовану на реалізацію норм адміністративного права та інших галузей права. Адміністративний процес реалізує норми права, які регулюють відносини у царині державного управління.

Процесуальні норми, які регулюють порядок розгляду і вирішення судами цивільних і господарських справ та виконання судових рішень складають цивільне процесуальне право та господарське процесуальне право. Вони мають своїм призначенням встановлення порядку і процедури вирішення судами цивільних і господарських прав. Ці процесуальні галузі найбільш схожі між собою, але вони розрізняються насамперед суб’єктами відносин. Цивільне процесуальне право регулює захист прав у відносинах за участю громадян. У межах цивільного процесу реалізуються норми більшості галузей: цивільного права, трудового права, житлового права, сімейного права та ін. Господарське процесуальне право регулює захист прав у відносинах суб’єктів господарювання (підприємництва), тобто господарський процес служить реалізації норм господарського (підприємницького) права і норм інших галузей, що регулюють діяльність, пов’язану з господарсь­кими відносинам[6,195]. и.

Кримінально-процесуальне право призначено для регулювання діяльності з розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ. Кримінально-процесуальні норми регулюють діяльність щодо порушення кримінальних справ, попереднього розслідування злочинів і розгляду кримінальних справ у суді.

Розглянемо ці види юридичних процесів детальніше.

Взагалі процесуальне право складне за змістом і структурою процедурне право, що зумовлюється його предметом — відносини, які виникають у зв’язку з порушенням права або спору про право. Процедури повинні забезпечити діяльність юрисдикційних органів щодо застосування норм матеріального права відносно конкретних життєвих обставин. Процесуальне право — організаційне право, яке об’єднує правові галузі, що регламентують правові процедури при вирішенні спорів або визначенні відповідальності за правопорушення.

Будь-який (адміністративний, цивільний, господарський та кримінальний) процес — це встановлена нормами процесуального права форма діяльності судів (інших уповноважених органів), яка спрямована на захист порушених прав і охоронюваних законом інтересів суб’єктів.

Такий процес здійснюється в певній логічний послідовності, за стадіями процесу, які за деякими винятками у кожному виді процесу, є такими: порушення провадження у справі, розгляд справи і прийняття рішення, перевірка (якщо в цьому є потреба) законності та обґрунтованості рішення, виконання рішення. Процесуальне провадження охоплює всі питання, пов’язані як з порушенням, розглядом і вирішенням справ, так і з виконанням рішень суду. Реальний захист порушених прав може бути забезпе­чений лише тоді, коли рішення суду буде виконане у встановленому законодавством порядку[8,365]..

Особливого значення за сучасних умов розвитку міжнародної інтеграції набуває виконання рішень іноземних судів. Саме умови і порядок виконання таких рішень встановлює Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29.11.01. Рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами України або за принципом взаємності за домовленістю до певного випадку з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Рішенням іноземних судів, що підлягають визнанню та виконанню на території України відповідно до міжнародних договорів України, можуть бути рішення іноземних судів у цивільних, трудових, сімейних справах, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується конфіскації майна та відшкодування шкоди потерпілим, а також рішення іноземних арбітражів та акти інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних, трудових, сімейних справ, що набрали законної сили.

Визнання рішення іноземного суду — це поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України, а виконання рішення іноземного суду — це застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні. Визнання і виконання рішення іноземного суду здійснюється в порядку, передбаченому законодавством України.

Питання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, та про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається апеляцій­ним судом Автономної Республіки Крим, апеляційними обласними, Київським та Севастопольським судами.

За наслідками розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду відповідним судом України постановляється ухвала, так само, як і за наслідками розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрало законної сили, відповідний суд України видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законодавством.

До законодавства, яке регулює процесуальні процедури, зокрема пов’язані із визнанням та виконанням в Україні рішень іноземних судів, поряд з нормативно-правовими актами України відносяться і міжнародні договори України, а саме: міжнародні договори про надання правової допомоги у цивільних, трудових, сімейних і кримінальних справах, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України, а також інші міжнародні двосторонні або багатосторонні договори за участю України.

Норма матеріального права — норма, що є первинним регулятором суспільних відносин: містить правило (права, обов'язки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, не можна вчиняти вбивство.

Норма процесуального права — норма, що встановлює оптимальний порядок застосування норм матеріального права: містить правило, на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, порядок розслідування злочину, порядок виклику свідків до суду тощо.

Призначення процесуальної норми — встановити процедуру, «регламент»[1,232] здійснення прав або виконання обов'язків, закріплених у матеріальних нормах; сприяти досягненню результату, передбаченого нормою матеріального права.

 Норми процесуального права походять від норм матеріального права: процесуальні норми регулюють вже не фактичні, а юридичні зв'язки, що склалися в соціально-правовій сфері, у правовідносинах, викликаються до життя потребою реалізації норм матеріального права.

 Норми процесуального права мають подвійну обумовленість:

 - матеріальними умовами життя суспільства;

— особливостями норм тієї галузі матеріального права, із якою вони тісно пов'язані і потреби якої обслуговують.

 Всі розпорядження процесуальних норм мають процедурний характер, тобто визначається найдоцільніший порядок здійснення правотворчої, правозастосувальної, правоохоронної, установчої і контрольно-наглядової діяльності держави. Багато розпоряджень процесуальних норм визначають порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції.

 Розпорядження процесуальних норм, як правило, адресуються суб'єктам, які наділені владними повноваженнями щодо застосування норм матеріального права (слідчим, суддям, прокурорам та ін.).

 Таким чином, норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права:

 - змістом, який виражається у своєрідності їх розпоряджень;

— особливостями адресата;— структурою побудови.


Висновки

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

Правові норми, які складають правову систему держави, регулюють суспільні відносини відповідно до завдань держави на сучасному етапі його розвитку

Дія норм матеріального права безпосередньо спрямована на регулювання суспільних відносин шляхом визначення змісту, прав та обов’язків учасників правовідносин, структури й компетенції державних органів. Тобто матеріальне право складають правові норми галузей, що встановлюють правила поведін­ки, права та обов’язки суб’єктів. Це — конституційне право, адміністративне право, господарське право, трудове право та ін.

Норми процесуального права визначають юридичні засоби і порядок діяльності щодо здійснення та захисту норм матеріального права, тобто процесуальне право складають правові норми, що регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків, встановлені у нормах права. Це — адміністративно-процесуальне право, цивільно-процесуальне право, господарсько-процесуальне право, кримінально-процесуальне право та деякі ін.

норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права:

 - змістом, який виражається у своєрідності їх розпоряджень;

— особливостями адресата;— структурою побудови.

Матеріально-процедурні норми, будучи нормальною і обов'язковою умовою (формою) реалізації деяких матеріальних регулятивних норм, існують з ними в єдиних «зв'язках» і законодавчо ніяким чином від них не можуть бути відособлені. Так, абсурдним виглядало б законодавче рішення відокремити процедурні норми цивільного права від своїх основних норм і об'єднати їх всі в єдиному нормативно-процедурному акті.

Порно видео Смотрите бесплатно на самом крупном в России сайте suero.tv

Список використаних джерел

Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел., 2001.-с.704

2 Теория государства и права: Учебник/Под ред. проф. В.В. Лазарева. – М. Право и Закон, 1996. с.-424.

Завадская Л.Н. Проблемы реализации права // Правовая система социализма. Т2. М., 1987, с.552.

Теория государства и права  /  Под ред. Н. А. Катаева и В.В. Лазарева. У Спиридонов Л. И. Теория государства и права. – М., 1996.

 Фаткуллин Ф. Н. Основы теории государства и права. – К., 1995.

 Хропанюк В. Н. Теория государства и права. – М., 1997.

Шульга А. М. Основы теории государства и права. Харьков.2006.

Письменицкий А.А., Слинько Д.В. Теория государства. Х.: Консум, 2004.

Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Под ред. проф. М.Н. Марченко. Том 2. Теория права. – М.: Издательство «Зерцало», 1998. – 656 с.

Оксамытный В.В. Теория государства и права: Учебник для студентов высших учебных заведений. – М.: Изд-во «ИМПЭ-ПАБЛИШ», 2004. – 563 с.

Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учебное пособие для высших учебных заведений / Под ред. профессора В.Г. Стрекозова. – М.

Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. – М.: Омега-Л, 2004. – 608 с.

Комаров С.А. Общая теория государства и права: Учебник. 7-е изд. – СПб.: Питер, 2004. – 512 с.

 



Другие работы по теме: