Contribution to International Economy

  • Вдосконалення діяльності міжнародного комерційного арбітражного суду

ПЛАН

 

ВСТУП   2

Розділ 1. Міжнародний комерційний арбітраж як юрисдикційний орган  5

1.1.      Історія становлення, розвитку міжнародного комерційного арбітражу  5

2.2.      Джерела правового регулювання міжнародного комерційного арбітражу  18

Розділ 2. Роль і значення міжнародного комерційного арбітражу (ad hoc) у процесі регулювання міжнародного бізнесу  30

2.1. Сфера застосування арбітражного способу вирішення спорів  30

2.2. Загальна характеристика компетенції міжнародного комерційного арбітражу  40

Розділ 3. Шляхи Вдосконалення діяльності міжнародного комерційного арбітражного суду  46

3.1. Зарубіжний досвід із правового регулювання діяльності міжнародного комерційного арбітражу  46

3.2. Примусове виконання рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду  54

ВИСНОВКИ   65

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ   68

 

 


ВСТУП

 

Докорінні зміни, що сталися на рубежі 80–90-х років XX століття у політичному й економічному житті України, призвели до формування принципово нової, порівняно з радянським періодом, системи зовнішньоекономічних зв’язків. Внаслідок зазначених обставин усі суб’єкти підприємницької діяльності отримали можливість самостійної участі в міжнародних торговельних відносинах. Відповідним чином, зросла кількість спорів, що виникають із зовнішньоекономічних контрактів. Основним способом вирішення зовнішньоекономічних спорів як в Україні, так і в усьому світі є міжнародний комерційний арбітраж.

Механізм реалізації принципу мирного вирішеним міжнародних спорів передба­чається системою міжнародно-правових до­кументів. За останні 50 років державами в рамках ООН і регіональних міжнародних організацій (НБСЄ, ОАЕ, ЛАГ та ін.) внесе­но багато пропозицій з реформування систе­ми мирного вирішення міжнародних спорів. У цих пропозиціях велике значення надава­лося міжнародному арбітражу, що поклика­ний був стати ефективним правовим засобом мирного вирішення спорів поряд з Міжна­родним судом ООН. На жаль, багато ідей че­рез серйозні політичні та доктринальні роз­біжності між державами, що відіграють про­відну роль у світовій політиці, не одержали належного закріплення в міжнародно-правових документах. У зв'язку із цим заслуго­вує на увагу проблема глибокого наукового аналізу концепції міжнародного арбітражу з урахуванням позитивного досвіду, накопи­ченого міжнародною практикою та наукою міжнародного права. Відповідно дослідження міжнародного комерційного арбітражу та його ролі у процесі регулювання міжнародного бізнесу значно актуалізується.

Метою даного дослідження є аналіз ролі і значення  міжнародного комерційного арбітражу (ad hoc) у процесі регулювання міжнародного бізнесу. Для досягнення мети були поставлені та вирішені наступні завдання:

дослідити історію становлення, розвитку міжнародного комерційного арбітражу;

визначити джерела правового регулювання міжнародного комерційного арбітражу;

дослідити сферу застосування арбітражного способу вирішення спорів;

надати загальну характеристика компетенції міжнародного комерційного арбітражу;

проаналізувати зарубіжний досвід із правового регулювання діяльності міжнародного комерційного арбітражу;

дослідити порядок примусового виконання рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються в процесі розгляду спорів міжнародним комерційним арбітражем та при виконанні прийнятих ним рішень.

Предметом дослідження є нормативно-правові акти, що регулюють розгляд спорів міжнародним комерційним арбітражем та практика їх застосування.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є міжгалузевий системний підхід, відповідно до якого здійснено аналіз теоретичних концепцій природи міжнародного комерційного арбітражу та його рішень, розроблених у юридичній науці. Для розв’язання окремих завдань використано також такі методи: історичний, формально-логічний, діалектичний, порівняльно-правовий. Використання історичного та діалектичного методів дало змогу визначити основні закономірності розвитку третейського судочинства.  Формально-логічний метод було використано при формулюванні висновків щодо природи арбітражного розгляду спорів. За допомогою формально-юридичного, порівняльно-правового методів здійснено порівняльний аналіз підходів до правового регулювання арбітражного розгляду господарських спорів і взаємовідносин Міжнародного комерційного арбітражного суду із судовою та виконавчою системами України у вітчизняному, зарубіжному та міжнародному праві, наукових позицій вчених, поглядів практиків на відповідні питання, що розглядаються у даному дослідженні.

Теоретичну основу роботи складають праці таких українських і зарубіжних вчених як Т.Є. Абова, М.М. Аґарков, С.С. Алексєєв, А.С. Васильєв, А.Г. Бобкова, О.А. Беляневич, М.І. Брагінський, С.М. Братусь, А.В. Венедіктов, В.В. Вітрянський, О.М. Вінник, С.Ф. Демченко,  О.В. Дзера, Л. Еннекцерус, І.В. Єршова, І.Б. Заверуха, І.Є. Замойський, Г.Л. Знаменський,  В.В. Коваленко, Т. С. Кисельова, О.С. Йоффе, В.В. Лаптєв, Л.А. Лунц, В.К. Мамутов, В.С. Мартем’янов, В.Ф. Опришко, І.Г. Побірченко, Д.М. Притика, Ю.Д. Притика, Г.В. Пронська, О.М. Садіков, Н.О. Саніахметова, І.А. Танчук, О.М. Торгашина, В.С. Щербина, Г.Ф. Шершеневич, О.Х. Юлдашев та ін.

Емпіричною базою дослідження є Конституція та закони України, інші нормативно-правові акти, законодавство зарубіжних держав, міжнародні та європейські конвенції. Крім того, використовувались матеріали практики діяльності Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України.

Поставлена мета та задачі кваліфікаційної роботи зумовили її структуру. Робота складається з вступу, трьох взаємопов’язаних розділів, поділених на шість підрозділів, висновків проведеного дослідження та списку використаних джерел.

 


Розділ 1. Міжнародний комерційний арбітраж як юрисдикційний орган

 

Історія становлення, розвитку міжнародного комерційного арбітражу

 

Історія міжна­родних відносин характеризується як співпрацею, так і конфліктами. Усві­домлюючи всі недоліки насильницького по­долання конфліктів, держави з найдавніших часів ведуть пошуки альтернативних, мир­них способів їх урегулювання. В сучасних умовах вирішальна роль у цій сфері нале­жить Організації Об'єднаних Націй і регіо­нальним міжнародним організаціям. Держа­ви - члени ООН прийняли на себе зо­бов'язання проводити мирними засобами, згідно із принципами справедливості та між­народного права, вирішення міжнародних спорів і ситуацій, які можуть привести до по­рушення миру.

Дослідження історичного становлення міжнародного комерційного арбітражу, на нашу думку, сприятиме усвідомленню його функціонування на сучасному етапі.

Міжнарод­ний арбітраж у своєму історичному розвитку пройшов чотири етапи[1].

Перший етап бере свій початок у далекій давнині й охоплює період з IV тис. до н. е. до кінця І тис. н. е. Другий етап розвитку - ар­бітражне вирішення спорів в середні віки та у період абсолютизму - охоплює XI—XVIII ст. Третій етап бере початок у період станов­лення і розвитку буржуазних держав, напри­кінці XVІІІ ст., а точніше - з «Договору Джея» 1794 р. між США та Великобри­танією, і триває до кінця XIX в. Четвертий етап розвитку почався з Гаазьких мирних конференцій 1899 р, та 1907 р., на яких були прийняті Конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень, і триває дотепер.

Найперший третейський розгляд відно­ситься, на думку Д. Левіна, до 3100 р. до н. е., коли був вирішений спір між двома ме­сопотамськими містами-державами - Лати­шем й Уммою. Укладений між ними договір передбачав недоторканність прикордонних ровів і каменів і містив також умови про арбітраж[2].

Досить широкого застосування арбітраж набув у Древній Греції. У практиці давньо­грецьких держав арбітраж застосовувався в суперечках про кордони та право володіння ріками. У ролі арбітра зазвичай виступала третя держава, що делегувала арбітражні функції групі своїх громадян, які обиралися жеребкуванням.

Аналіз практики арбітражу в Давньому Римі міститься у працях Г. Греція, А. Комаровського, В. Теніщева[3]. У працях цих учених зазначається, які держави, що не вхо­дили до складу Римської імперії, обирали в третейські судді Рим, щоб уникнути війн. Рим у той час був найбільш авторитетним арбітром, оскільки своєю силою міг гаранту­вати виконання винесених ним арбітражних рішень. Цю обставину Рим часто використо­вував для посилення свого впливу в інших державах.

Подальший розвиток міжнародний арбіт­ражний розгляд одержав у середні віки. У цей період виникла особлива форма арбіт­ражу, що вперше стала застосовуватися між містами-державами Італії та між швейцарсь­кими кантонами, а пізніше використову­валася для вирішення суперечок між дріб­ними політичними утвореннями (феодальні організації).

У науці міжнародного права третейський суд між феодальними організаціями не завж­ди розглядають як міжнародну судову уста­нову. З цього приводу російський вчений В. Теніщев зазначав: «Уся суть феодальних організацій полягає в їх публічно-правовому характері, отже, феодалів можна визнавати суб'єктами міжнародного права, а суд між ними - міжнародним третейським судом»[4].

Особливість розглянутого періоду істо­ричного розвитку міжнародного арбітражу полягає в тому, що арбітраж, як правило, складався з однієї особи, яка за своїм стату­сом була вищою, ніж сторони, що сперечали­ся (феодалів). Вищу юрисдикцію в середньо­вічній системі арбітражу мали імператори (римські або німецькі) і Папа Римський.

А. Попков вважає, що перевага розгляду спорів одноособовим владним арбітром по­лягала в можливості змусити виконати, за допомогою авторитету арбітра, несприятли­ве для однієї із сторін рішення[5].

У середні віки не проводилося чіткого розмежування між арбітражем і дипломатич­ними засобами вирішення спорів. Роль арбітра при вирішенні спору зводилася до ролі мирового посередника.

Іноді як колективні арбітри у спорах ви­ступали юридичні факультети університетів, їх арбітражні рішення грунтувалися, як пра­вило, на дещо видозмінених нормах ка­нонічного права або принципах, запозичених із римського приватного права та пристосо­ваних до міжнародних відносин публічно-правового характеру[6].

Робилися спроби заснувати постійні арбітражі, наприклад за допомогою договору між Генуєю та Венецією у 1235 р.[7].

Активне використання міжнародного арбітражу в період феодальної роздробле­ності зумовило його становлення як окремо­го інституту міжнародного права.

Поширення війн і політичних змін, зу­мовлених утвердженням абсолютизму, приз­вело у XV-XVІ ст. до збільшення числа ви­падків невиконання арбітражних рішень і руйнування середньовічної системи арбітра­жу. Л. Оппенгейм зазначає, що, незважаючи на неухильний розвиток міжнародного права у XVI-XVІІІ ст., цей період не супроводжу­вався багатьма випадками арбітражу[8].

Розвиток сучасного міжнародного арбіт­ражу почався з англо-американських відно­син, а саме з «Договору Джея».

«Договором Джея» називають Договір про дружбу, торгівлю й мореплавство між Великобританією й Сполученими Штатами Америки, підписаний 19 листопада 1794 р. «Договір Джея» містив 28 статей, які не мог­ли врегулювати всі проблемні питання в англо-американських відносинах. Через це в Договір були включені положення про ство­рення трьох змішаних комісій для їх вирі­шення:

для вирішення прикордонного спору;

для розгляду претензій британських кредиторів;

для розгляду претензій американських громадян у зв'язку з незаконним захоплен­ням торговельних суден.

Перша комісія складалася із трьох чле­нів, дві інші - з п'яти членів кожна, причому всі члени були американськими або англійсь­кими підданими.

Перша комісія почала роботу восени 1796 р. і після детального розгляду прийняла у жовтні 1798 р. одностайне рішення щодо прикордонного спору. Друга комісія, що вирішувала питання про відшкодування США «конфіскованих боргів» британським креди­торам, стикнулася із труднощами в силу серйозних розбіжностей щодо суті справи се­ред членів комісії і припинила свою роботу.

Третя комісія зібралася в жовтні 1796 р. і завершила свою роботу в лютому 1802 р. Ця комісія розглянула велику кількість пре­тензій, при цьому 553 рішення було винесено на користь американських позивачів і 12 рі­шень - па користь англійських позивачів проти США.

«Договір Джея» дав поштовх відроджен­ню арбітражного процесу та становленню системи міжнародного правосуддя в цілому.

Великий вплив на розвиток арбітражної теорії та практики мав арбітраж, створений у справі англійського крейсера «Алабама», що використовувався Англією під час грома­дянської війки між Північчю і Півднем США на стороні жителів Півдня в порушен­ня оголошеного нею нейтралітету. Створе­ний на основі угоди між США і Англією арбітраж з п'яти арбітрів у 1872 р. виніс рішення на користь США та зобов'язав Англію сплатити 15,5 млн дол. за прямі збит­ки, завданих внаслідок порушення нею нейт­ралітету. Хоч англійський арбітр не підписав рішення, підписане іншими чотирма арбітра­ми (США, Швейцарії, Бразилії й Італії), Англія виплатила зазначену суму. Це був перший у Новий час випадок застосування міжнародного арбітражу ad hoc для вирішен­ня серйозної суперечки[9].

Проблема міжнародного арбітражу впер­ше стала предметом докладного наукового дослідження вчених-юристів тільки напри­кінці XIX ст. На цей період припадають та­кож перші спроби кодифікації норм міжна­родного арбітражного процесу, розпочаті різними науковими товариствами з питань міжнародного права і юридичними факуль­тетами університетів. Показова в цьому плані діяльність Асоціації реформ і ко­дифікації права націй, заснованої у 1873 р. (у 1895 р. вона стала називатися Асоціацією міжнародного права). Асоціація своїм основ­ним завданням вважала розроблення кодек­су міжнародного права, що повинен був містити норми про міжнародний арбітраж і стати істотною передумовою для створення нової системи міжнародного арбітражу[10].

Англо-американські арбітражі та зусилля вчених-юристів підготували грунт для про­ведення Гаазьких конференцій миру 1899 р. та 1907 р. і утворення Постійної палати тре­тейського суду в Гаазі. Гаазькі конференції миру кодифікували існуючі норми міжна­родного арбітражного процесу та зробили спробу розвинути їх. 26 держав, що брали участь у Першій конференції миру (1899 p.), і 44 держави, що брали участь у Другій кон­ференції миру (1907 p.), прийняли Конвенції про мирне вирішення міжнародних спорів. Конвенції визнали у питаннях юридичного і переважно в питаннях тлумачення або засто­сування міжнародних договорів третейський суд найбільш ефективним і найсправедливішим засобом вирішення спорів, не вре­гульованих дипломатичним шляхом (ст. 41 Конвенції 1907 p.).

Конвенції передбачали створення По­стійної палати третейського суду (ППТС) Для «полегшення можливості для Договір­них сторін звертатися без затримки до тре­тейського суду у випадку міжнародних спо­рів, що не можуть бути вирішені диплома­тичним шляхом» (ст. 41 Конвенції 1907 p.).

Відповідно до Конвенцій третейський суд має вирішувати міжнародні спори суддями, які обираються заінтересованими сторо­нами та виносять рішення на підставі поваги до права. Угода про третейський суд може застосовуватися до будь-якого спору або тільки до спору певного роду та накладає зо­бов'язання сумлінно підкоритися третейсь­кому рішенню.

Спроби на Першій і Другій конференціях ввести обов'язковий арбітраж з обмеженої категорії спорів були безрезультатними. Конференція визнала третейський суд фа­культативним із збереженням права держав укладати угоди, в яких визнається обов'язко­ва юрисдикція третейського суду.

На Другій конференції миру у 1907 р. бу­ли закріплені положення, відповідно до яких ППТС надавалося право на вимогу однієї із сторін, що сперечаються, зробити третей­ський запис у випадку, якщо їм fie вдалося досягти угоди дипломатичним шляхом.

ППТС організаційно складається із трьох інститутів: Постійної адміністративної ради, Міжнародного бюро та власне Постійної па­лати третейського суду.

Міжнародне бюро ППТС, очолюване Генеральним секретарем Палати, виконує функції канцелярії. Спостереження за Між­народним бюро здійснюється Постійною адміністративною радою, утвореною з акре­дитованих у Гаазі дипломатичних представ­ників договірних сторін і міністра закордон­них справ Нідерландів, який виконує обо­в'язки голови. Адміністративна рада вирішує всі розпорядницькі питання, що стосуються діяльності ППТС.

Постійна палата третейського суду існує лише у вигляді списку третейських суддів, що складається державами-учасниками кон­венцій шляхом призначення на шестирічний термін не більше чотирьох осіб, які мають ав­торитет в області міжнародного права, ко­ристуються повагою і висловлюють готов­ність прийняти на себе обов'язки третей­ського судді. Із згаданого списку кожна сто­рона в суперечці може призначити двох арбітрів. Арбітри обирають суперарбітра.

Л. Оппенгейм зазначав, що цей суд, ство­рення якого відкрило нову еру в історії міжнародного арбітражу, був основним інст­рументом третейського вирішення спорів протягом 15 років, що передували першій світовій війні[11].

З моменту утворення у 1920 р. при Лізі націй Постійної палати міжнародного право­суддя кількість справ, переданих у ППТС, зменшилася.

На початку XX ст. кількість арбітражних договорів збільшилася. Наведемо деякі з них: Чилі з Аргентиною (1902 p.), Італії з Данією, Голландії з Аргентиною (1905 p.), Голландії з Данією, Данії з Португалією. На­решті, найбільший договір про факультатив­ний арбітраж був підписаний у Локарно у 1925 р. між Німеччиною, Францією, Поль­щею та Чехословаччиною.

Ліга Націй у статтях 12 і 13 Уставу зобов'язувала своїх членів залучати тре­тейські суди до вирішення спорів. Ще у ве­ресні 1923 р. Ліга Націй на своїй 3-й сесії схвалила резолюцію, що рекомендує членам Ліги підписувати арбітражні конвенції.

Женевський протокол про мирне врегу­лювання міжнародних спорів 1924 p., що так і не набув чинності, і Загальний акт про мир­не вирішення спорів 1928 р. стали наступним кроком Ліги Націй на шляху кодифікації норм міжнародного арбітражного процесу.

У Женевському протоколі перевага від­дається судовій і арбітражній процедурам у порівнянні з примиренням. Відповідно до ст. 13 Протоколу всі правові спори повинні були вирішуватися Постійною палатою міжнародного правосуддя. Неправові (полі­тичні) спори мали розглядатися шляхом поєднання арбітражу і примирення, в якому Рада Ліги Націй виступала як свого роду арбітр.

Перевагою Загального акта про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 p., пе­реглянутого Генеральною Асамблеєю ООН у 1949 p., можна вважати те, що він передба­чає обов'язкову арбітражну процедуру для вирішення міжнародних спорів політичного характеру у випадку, якщо з приводу їх вирішення сторони не дійшли згоди протя­гом місяця після закінчення роботи пого­джувальної комісії (ст. 21 Акта). Крім того, у ст. 39 Загального акта містяться норми, які обмежують число можливих застережень відносно категорій спорів, що підлягають су­довому або третейському врегулюванню[12]. До числа найвідоміших арбітражів цьо­го періоду відносяться змішані арбітражні суди між країнами Антанти та колишніх центральних держав, Верхньосілезький ар­бітражний суд, утворений Німеччиною та Польщею, кілька комісій з розгляду взаєм­них претензій між Мексикою й іншими дер­жавами, зокрема США, Великобританією, Францією, Німеччиною; територіальні супе­речки між Колумбією та Венесуелою, вирі­шені у 1922 р. Швейцарською федеральною радою, спір між Чилі та Перу з приводу пле­бісцитних територій Такна і Аріка, виріше­ний у 1925 р. президентом США, претензії Великобританії до Іспанії, вирішені у 1924 p., тощо[13].

Наступна регламентація міжнародного арбітражного процесу здійснювалася після Другої світової війни в рамках ООН і регіональних міжнародних організацій. У 1949 р. ООН ухвалила рішення щодо кодифікації міжнародно-правових норм, що регулюють арбітражне судочинство. Протягом декількох років Комісія міжнародного права зай­малася підготовкою проекту конвенції про міжнародний арбітраж.

Основною характерною ознакою розроб­леного проекту було те, що звернення до арбітражної процедури мало бути обов'язко­вим. Якщо сторони, що сперечаються, не мо­жуть укласти арбітражну угоду самостійно або за допомогою третьої держави, то умови такої угоди визначаються Міжнародним су­дом ООН. У випадку, якщо арбітраж не мо­же витлумачити своє рішення при виник­ненні спору між сторонами про її зміст, то во­на тлумачиться Міжнародним судом. Пере­гляд арбітражного рішення за нововиявленими обставинами допускається всупереч волі однієї із сторін і здійснюється Міжна­родним судом. Таким чином, Міжнародний суд ООН, відповідно до проекту, мав широкі повноваження в арбітражному процесі.

Серед прихильників «судового арбітра­жу» були не тільки держави, які принципово не поділяли ідею обов'язкового вирішення спорів правовими засобами (Бельгія, Нідер­ланди), а й держави, які визнали обов'язкову юрисдикцію Міжнародного суду ООН.

Проте всі спроби авторів проекту провес­ти ідею «судового арбітражу» і прийняти конвенцію про арбітраж не мали успіху. Обговорення проекту закінчилося прийнят­тям Зразкових правил арбітражного проце­су. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 1262 (XIII) від 14.11.1958 р.[14] ці правила були рекомендовані державам до застосування тією мірою, якою це буде визнано допусти­мим при розробці договорів про арбітраж.

Радянська доктрина міжнародного права не підтримувала концепцію «судового арбіт­ражу», оскільки вважалося, що вона ігнорує добровільний характер арбітражу і привлас­нює собі роль наддержавної судової інстан­ції. Також вважалося, що проект є певним кроком назад у сфері міжнародного арбітра­жу, тому що він вступає в різке протиріччя з принципом суверенітету держав[15].

Сьогодні обов'язкове звернення до арбіт­ражу для розгляду спорів передбачається в ряді багатосторонніх договорів (Всесвітня поштова конвенція 1964 p., Статут ЮНЕСКО, Міжнародна конвенція електрозв'язку 1965 p., Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 p., Конвенція ООН з морського права 1982 р.та ін.).

На сучасному етапі велика увага приді­ляється міжнародному арбітражу на регіо­нальному рівні в рамках таких міжнародних організацій, як Ліга арабських держав (ЛАД), Організація американських держав (ОАД), Організація африканської єдності (ОАЄ), Рада Європи (РЄ).

Широкі перспективи в напрямі мирного врегулювання спорів відкриває Конвенція з Примирення та арбітражу в рамках ОБСЄ 1992 р. Робота над створенням європейської системи врегулювання спорів почалася у 1973 р. з розгляду швейцарського проекту конвенції з мирного врегулювання спорів, а потім тривала на регулярних зустрічах дер­жав - учасників ОБСЄ, а також на чотирьох спеціальних нарадах експертів (Монтре - 1978 p., Афіни - 1984 р., Валетта - 1991 p., Женева - 1992 p.).

Інституалізація обов'язкового арбітражу в рамках ОБСЄ не була підтримана дос­татньою кількістю держав. У прийнятій Кон­венції з примирення та арбітражу встановле­но, що арбітражний трибунал прийме: спра­ву до розгляду за взаємною згодою сторін, які сперечаються. Відповідно до Конвенції, держави-учасники у будь-який час за допо­могою повідомлення, що направляється де­позитарію, можуть визнати обов'язкову юрисдикцію арбітражного трибуналу на ос­нові взаємності (ст. 26 Конвенції).

У 1992 р. в рамках НБСЄ за ініціативою Франції була підписана Конвенція про при­мирення і арбітраж. Суть проекту даної Кон­венції, розробленої Бадентером, полягала в тому, щоб створити в рамках НБСЄ постійну юрисдикцію, метою якої є попередження та врегулювання конфліктів гнучким способом: шляхом примирення та арбітражу. Відкрита для підписання 15.12.1992 p., тобто в ході самого засідання Ради міністрів у Стокгольмі, Конвенція з примирення й арбітражу в рамках ОБСЄ набула чинності 05.12.1994 р., а у квітні 1995 р. відбулося відкриття штаб-квартири Суду в Женеві. Конвенція є, по суті, першим насправді юридичним текстом, який був підписаний в рамках політичної за своїм характером організації, якою є ОБСЄ, що вступила в новий етап розвитку.

Яке справжнє визначення механізму вирішення спорів, названого арбітражем? Багато установ називаються арбітражем, але в них не застосовується добровільне вирішення спорів. Для міжнародного вжи­вання запропоноване таке визначення ар­бітражу: «Арбітраж - це засіб вирішення спору, що зачіпає інтереси двох або більше сторін, який покладений на одну або більше осіб - арбітра чи арбітрів, які отримали владу з приватного контракту, а не від ор­гану держави, і які повинні додержуватися процедури і прийняти рішення у справі на основі такого контрактур»[16]. Хоч визначення арбітражу можуть відрізнятися, наведене є зразковим для міжнародних правничих і ділових кіл.

Оскільки Радянський Союз негативно ставився до будь-якого недержавного вирі­шення спорів, він розвинув так звану систе­му арбітражів для роботи з торговими і гос­подарськими підприємствами. У Радянсь­кому Союзі існувала монополія зовнішньої торгівлі, яка дозволяла функціонування у масштабах країни лише двох постійно дію­чих арбітражних установ - Арбітражного суду і Морської арбітражної комісії при Тор­гово-промисловій палаті СРСР. З 1991 р. в Україні діють арбітражні суди, які успадку­вали деякі ознаки старої радянської систе­ми. Це не є арбітраж у тому розумінні, як його описує наведене нами визначення. Важливо описати мету і юрисдикцію ра­дянської судової системи для того, щоб з'я­сувати відмінності між справжнім арбітра­жем і «арбітражним судом». Ці арбітражні суди є дер­жавними судами, створеними для вирішен­ня спорів у господарських відносинах. Хоча Україна прийняла Концепцію судово-пра­вової реформи в 1992 p., тільки у 2001-2005 поступово були зроблені певні в законодавчому плані зміни в системі арбіт­ражних судів, у концепції приватного обо­в'язкового арбітражу.

Правова реформа передбачала зміну наз­ви арбітражного суду на господарський, а також арбітражного процесуального кодек­су на господарський процесуальний. Такі прості зміни були здійснені, почався про­цес усунення двозначності в концепції та визначення арбітражу, відокремлення від нього системи господарських судів, які фі­нансуються державою.

За старою системою існували також приватні арбітражі (третейські суди), рі­шення яких переглядалися державним ар­бітражем, якщо виникла така необхідність, видавався виконавчий наказ на виконання рішення.

Як радянська республіка Україна під­писала Нью-Йоркську конвенцію 1958 р. (Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень) від 10.10.1960 p., а також Європейську конвенцію про зов­нішньоторговельний арбітраж 1961 р. від 18.03.1963 р. Ці конвенції визнані незалеж­ною Україною як чинні. Закон України «Про правонаступництво України»[17] від 12.09.1991 р. у ст. 6 декларує, що «Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнарод­ними договорами, укладеними Українсь­кою РСР до проголошення незалежності України». У статті 7 Закон стверджує, що «Україна є правонаступником прав і обо­в'язків за міжнародними договорами Со­юзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки».

Однак хоча в певний час зроблено від­повідні кроки для вдосконалення та тлума­чення законодавства, що стосується міжна­родного комерційного арбітражу, відповід­ності його міжнародним договорам, все ж продовжують існувати певні негативні оз­наки, які не дозволяють по-справжньому виконати рішення приватних засобів вирі­шення спорів в Україні.

Закон України «Про дію міжнарод­них договорів на території України» від 10.12.1991 p., який втратив чинність згід­но із Законом України від 29.06.2004 р. № 1906-IV, також декларував чіткий намір України стати членом міжнародного спів­товариства: «Виходячи з пріоритету загаль­нолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, прагнучи забезпечити непорушність прав і свобод людини, включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і демокра­тичних засад міжнародного співробітниц­тва, Верховна Рада України постановляє: встановити, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні догово­ри є невід'ємною частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм націо­нального законодавства». В подальшому був прийнятий Закон України «Про міжна­родні договори України»[18], в якому зазнача­лося, що цей Закон встановлює порядок ук­ладення, виконання та припинення дії між­народних договорів України з метою на­лежного забезпечення національних інте­ресів, здійснення цілей, завдань і принци­пів зовнішньої політики України, закріпле­них у Конституції України та законодавстві України. У статті 9 Конституції України зазначе­но, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного за­конодавства України. Укладення міжнарод­них договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Таким чином, міжнародний арбітраж як інститут міжнародного права, з якого розвивалися всі інші  су­дові установи, повністю зберігає своє значен­ня і зараз. Однак можливості міжнародного арбітражу, перш за все обов'язкового, вико­ристовуються недостатньо.


Джерела правового регулювання міжнародного комерційного арбітражу

 

Поширення міжнародного комерційно­го арбітражу обумовило необхідність його правової регламентації. В першу чергу це спричинило укладення двосторонніх угод, що містили положення про арбітраж. Але все більшого значення набувають колективні зу­силля держав з міжнародно-правової уніфі­кації питань арбітражу у багатосторонніх угодах на регіональному чи універсальному рівні[19].

Таким чином, регулювання міжнародно­го комерційного арбітражу здійснюється у трьох напрямах: угодою сторін, внутрішнім законодавством, у сфері міжнародних відно­син. Ці складові взаємодіють між собою, наслідком чого є уніфікація основ функціо­нування міжнародного комерційного арбіт­ражу[20].

Ця тенденція також знаходить прояв у трьох напрямах: уніфікація процесуальних норм з метою забезпечення однаковості у процедурі розгляду міжнародних комерцій­них спорів в арбітражах різних держав; ство­рення міжнародно-правової основи для виз­нання та примусового виконання рішення арбітражу однієї країни на території іншої; створення та визначення правових основ діяльності спеціалізованих міжнародних центрів з розгляду певних видів комерційних спорів[21].

Двосторонні угоди дозволяли подолати розбіжності у практиці виконання рішень міжнародних комерційних арбітражів у різних країнах з врахуванням того, що внутрішнє законодавство по-різному визна­чало умови визнання та примусового вико­нання їх рішень.

У міжнародно-правовій практиці норми про визнання та виконання арбітражних рішень вперше було включено до Конвенції про компетентність судів і про приведення до виконання рішень з цивільних справ, ук­ладеної між Францією та Швейцарією 15 червня 1869 р. В подальшому було укладе­но чимало таких двосторонніх угод.

Поряд з розвитком міжнародно-до­говірного регулювання арбітражу між окре­мими країнами наприкінці XIX — початку XX ст. з'являються спроби уніфікації право­вого регулювання арбітражу на багатосто­ронній основі. Спочатку такі документи приймаються країнами Американського континенту: у 1889 р. у Договорі про міжна­родне процесуальне право було передбачено норми про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень[22].

Наймасштабнішою спробою міжнарод­но-договірної уніфікації арбітражного роз­гляду спорів на міжнародному рівні стають два документи, розроблені під егідою Ліги націй — Протокол про арбітражні застере­ження від 24 вересня 1923 р.[23] і Конвенція про визнання і приведення до виконання іно­земних арбітражних рішень від 26 вересня 1927 р.[24]

Женевський Протокол є міжнародним актом конвенціонального характеру у сфері міжнародного комерційного арбітражу. Ме­тою Протоколу було досягнення міжнарод­но-правового визнання юридичної сили арбітражних угод. Згідно із ст. 1 Протоколу держави зобов'язались визнавати дійсність угод про арбітражний розгляд спорів, як існуючих, так і тих, що виникнуть у майбут­ньому, якщо такі угоди укладені між сторо­нами, які підлягають юрисдикції різних дер­жав, що беруть участь у Протоколі.

Арбітражна угода повинна відповідати таким критеріям. По-перше, це — вимога до суб'єктного складу сторін арбітражної угоди. Обидві сторони такої угоди мали належати до різних країн-учасниць Протоколу 1923 р. По-друге, це — вимога щодо припустимості арбітражної угоди, яка полягає утому, що за­конодавство певної країни дозволяє переда­вати на вирішення третейського суду тільки ті спори, що виникли з правовідносин комерційного (торговельного) характеру. Кожна держава обмежує це право певним переліком правовідносин, який закріплюється внутрішнім законодавством. Предметом арбітражної угоди, за Женевським Протоколом, може бути передача всіх або певних спорів, які виникають з будь-яких контрактних або неконтрактних правовідно­син, якщо жодна країна—учасниця Прото­колу не зробила застереження щодо обме­ження таких спорів тільки спорами, які ви­никли з контрактів, що є торговими згідно з національним законодавством цієї країни[25].

Визначаючи процесуальні питання арбітражного розгляду, Протокол встановив правило, згідно з яким процедура арбітражу визначається угодою сторін і правом країно, на території якої відбувся арбітраж. Прото­кол у загальному плані торкнувся питання виконання арбітражних рішень. Так, ним пе­редбачено обов'язок кожної договірної дер­жави виконувати арбітражні рішення, вине­сені на території цієї країни на підставі арбітражних угод, які регулюються Протоко­лом. Отже, передбачається обов'язкове ви­конання лише внутрішніх арбітражних рішень, виконання ж іноземних арбітражних рішень має регулюватися спеціальною уго­дою[26].

Такою угодою стала Женевська кон­венція 1927 p.[27], яка має допоміжний характер щодо Протоколу. Для застосування поло­жень цієї Конвенції арбітражне рішення по­винно виноситися на підставі арбітражної угоди, яка підпадає під дію Протоколу; сто­рони повинні підлягати юрисдикції однієї з держав — учасниць Конвенції; арбітражне рішення має виноситися на території однієї з держав, що є учасницями Конвенції. Ці умо­ви є обов'язковими. Крім них, Конвенцією передбачена ще низка вимог до іноземного арбітражного рішення, невідповідність яким виключає можливість його виконання. Та­ким чином, досить велика кількість вимог та умов і досить складна формалізована проце­дура призвели до того, що на практиці більшість клопотань про визнання та приму­сове виконання рішення залишалася без за­доволення. Тому і ця спроба міжнародно-правової уніфікації основних питань міжна­родного комерційного арбітражу вважається не зовсім вдалою. Це призвело до не­обхідності подальшої уніфікації, і у 1953 р. Комітет з питань міжнародного комерційно­го арбітражу при Міжнародній торговій па­латі звертається з пропозицією до Екокомічної і Соціальної Ради ООН про прий­няття нової конвенції.

Таку конвенцію було прийнято у Нью-Йорку 1958 р[28]. Сфера застосування цього до­кумента є досить широкою: вона застосо­вується до арбітражних рішень з будь-яких спорів між будь-якими юридичними і фізич­ними особами, які ухвалені на території дер­жави іншої, ніж та, де клопочеться про виз­нання або приведення до виконання такого рішення. За даними на 20.09.2000 р. учасни­ками цієї Конвенції стали 123 держави[29].

Україна ратифікувала Нью-Йоркську конвенцію про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень у 1960 р. з двома застереженнями: держава за­стосовує Конвенцію стосовно визнання і приведення до виконання рішень, винесе­них на території іншої учасниці договору; стосовно рішень, винесених на території сторін, що не є учасниками домовленості, держава застосовує Конвенцію лише тією мірою, в якій дані держави визнають режим взаємності.

Важливим моментом Нью-Йоркської конвенції 1958 р. стало правове урівнювання постійних та разових арбітражів.

Згідно з п. 1 ст. II Конвенції кожна держава-учасниця визнає письмову угоду, за якою сторони зобов'язуються передавати на арбітраж усі або якісь спори, що виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з якимось конкретним договірним правовідношенням або іншим правовідношенням, об'єкт якого може бути предметом арбітражного розгляду. Слід зазначити, що Конвенція не дає визначення поняття арбітражної угоди, але встановлює певні ви­моги, яким ця угода повинна відповідати[30]. Це, по-перше, вимоги до суб'єктного складу сторін арбітражної угоди, згідно з якими сторонами арбітражної угоди можуть бути як фізичні, так і юридичні особи незалежно від того, належать вони до держав-учасниць чи ні. По-друге, Нью-Йоркська конвенція не містить вимог щодо кола правовідносин, спори з яких можуть передаватися на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу, але передбачає можливість для країн—учасниць Конвенції зробити відпо­відне застереження, яким обмежити коло правовідносин, що можуть бути передані на розгляд третейського суду, тільки пра­вовідносинами торговельного характеру, як це розуміє внутрішнє законодавство цих країн.

Конвенція 1958 р. містить норми, які ре­гулюють такі принципові аспекти визнання арбітражного рішення, як питання про на­явність або дійсність арбітражної угоди, межі втручання державного суду[31]. У тексті Конвенції відсутнє поняття «остаточне рішення», натомість використано менш ка­тегоричне — «рішення, котре не стало для сторін остаточним». Визначаючи предмет арбітражного рішення, Нью-Йоркська кон­венція дає досить загальне його поняття, встановлюючи, що під арбітражним рішен­ням розуміється рішення у спорах як між фізичними, так і між юридичними особами. Таке широке трактування дозволяє виконати у порядку, встановленому Конвенцією, рішення як із цивільних, так і з торгівельних спорів, а також рішення, що винесені не ли­ше на території держави — учасниці Кон­венції, а й на території третьої держави. Що­до статусу фізичних або юридичних осіб, то це питання не знайшло належного відобра­ження у Нью-Йоркський конвенції, в якій зазначається лише, що у визнанні та вико­нанні арбітражного рішення може бути відмовлено в разі, коли сторони арбітражної угоди були відповідно до застосовуваного до них закону якоюсь мірою недієздатними (п. 1 ст. 5).

Як уже зазначалось, про значення Нью-Йоркської конвенції свідчить той факт, що більшість держав—учасниць Женевського Протоколу і Женевської Конвенції приєдна­лися до неї[32].

Чимало європейських країн зробило спробу міжнародно-правової регламентації арбітражу на регіональному рівні, результа­том чого стало підписання 21 квітня 1961 р. у Женеві Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж, яка набу­ла чинності 7 січня 1964 р.[33] Україна приєдна­лася до Європейської конвенції 25.01.1963 р.

Європейська конвенція стала своєрід­ним доповненням Конвенції 1958 p.. розв'язавши низку загальних проблем міжнародного комерційного арбітражу, що позитивно вплинуло на розвиток законодав­ства, міжнародно-правову та судово-арбітражну практику різних держав. Так, Конвенція проголошує рівноцінне ставлен­ня до арбітражу ad hoc та інституційного арбітражу, можливість для «публічно-право­вих юридичних осіб» звертатися до арбітражу. Така можливість спеціально передбачена для юридичних осіб, заснованих виключно на державній власності колишніх соціа­лістичних країн. Також Концепцією перед­бачено право іноземців бути арбітрами, по­рядок відхилення арбітражного суду у зв'яз­ку з непідсудністю, дії державних судів у разі наявності арбітражної угоди, правила про за­стосування арбітрами норм права, умов кон­тракту і торгових звичаїв, умови і наслідки визнання арбітражного рішення недійсним[34]. Досить детально Європейська кон­венція регулює питання, пов'язані з укла­денням арбітражної угоди, що передбачає вирішення спорів, які виникають при здійсненні операцій із зовнішньої торгівлі між особами, що перебувають у різних дер­жавах. Конвенція не визначає поняття «опе­рація із зовнішньої торгівлі», залишаючи йо­го інтерпретацію практиці. Європейська конвенція уніфікує формальні умови дійсності арбітражної угоди. Так, арбітражна угода має бути укладеною у письмовій формі і підписаною сторонами або ж вона може міститися у обміні листами, телеграмами чи у повідомленнях телетайпом[35].

Велику увагу приділено принципам здійснення арбітражного розгляду і порядку винесення рішення. Так, сторони наділено повною свободою у виборі арбітражного су­ду. В разі відсутності домовленості сторін про інше організація арбітражного розгляду відбувається з дотриманням правил, визна­чених статтею IV Конвенції. Суттєве значен­ня мають положення, що стосуються визна­чення органу для призначення арбітрів взамін попередніх. Для здійснення даної функції може бути утворено спеціальний комітет.

Європейською конвенцією наділено міжнародні комерційні арбітражі правом ви­носити рішення не лише на підставі норм права, а й відповідно до принципів справед­ливості, що їх можуть застосовувати арбітри, діючи як «дружні посередники». Однак таку можливість передбачено лише у випадку, ко­ли норми права, що їх застосовує арбітраж, містять дозвіл на розгляд у відповідності з принципами справедливості і це відповідає домовленості сторін.

На думку спеціалістів, Європейська кон­венція в цілому не спричинила великого впливу на розвиток міжнародного ко­мерційного арбітражу і слугувала своєрідним додатком до Конвенції 1958 р[36].

Залучення до світових економічних зв'язків колишніх колоніальних країн при­звело до виникнення низки проблем, пов'я­заних з недосконалістю законодавства, що регулювало захист іноземних інвестицій, у країнах, що розвивалися. Більшість націо­нальних законодавств цих країн не передба­чала можливості визнання іноземних арбітражних рішень за відсутності міжнарод­них угод з цього приводу. Спроби включення до угод умов про арбітраж у межах постійних арбітражних установ, наприклад, Міжнарод­ної торговельної палати, зустрічали відмову з боку урядів. Таким чином, назріла нагальна потреба у підготовці та підписанні відпо­відного багатостороннього документа. Така Конвенція про розгляд інвестиційних спорів між державами і іноземними особами[37] була підписана 1965 і набула чинності 14 жовтня 1966 р. Нею передбачалось створення у Ва­шингтоні Міжнародного центру з вирішення інвестиційних спорів. Особливістю є те, що вона застосовується лише щодо спорів, які виникають з інвестиційної діяльності за на­явності відповідної арбітражної угоди. Суб'єктами звернення до арбітражу в даному випадку є лише держава, державні утворення або державний орган, з одного боку, і інозем­ний інвестор (фізична чи юридична особа). Конвенція унеможливлює звернення за роз­глядом спору до національного суду і поси­лання на державний імунітет. Рішення, що приймається з такого спору, є остаточним, обов'язковим до виконання компетентним органом держави — учасниці Вашингтонсь­кої конвенції. Учасником цієї Конвенції був  і СРСР.

Конвенція визначає два способи врегулю­вання інвестиційних спорів: примирення чи арбітраж або примирення з наступним арбітражем у разі невдалої спроби примирен­ня. До позитивних моментів цієї Конвенції, на думку фахівців, належить те, що нею ство­рено відносно завершену систему арбітражної процедури, яка охоплює питання, починаючи з арбітражної угоди і завершуючи виконанням арбітражного рішення[38], а також унікальну процедуру внутрішнього контролю: сторона, що програла, може звернутися з клопотанням до Генерального секретаря ІКСІД про анулю­вання рішення. Це клопотання може грунту­ватися лише на чітко визначених підставах і для його розгляду створюється спеціальний комітет[39].

Для врегулювання спорів між суб'єктами країн — учасниць СЕВ у 1972 р. було підпи­сано Московську конвенцію про вирішення арбітражним шляхом цивільно-правових спорів, що випливають із відносин еко­номічного та науково-технічного співробіт­ництва. Сутність її полягала у встановленні обов'язкового арбітражного способу розгля­ду спорів, що випливають із відносин еко­номічного та науково-технічного співробіт­ництва суб'єктів держав-учасниць. При цьо­му було встановлено, що можливість пере­дачі даної категорії спорів на розгляд дер­жавних судів виключена. Таким чином, Московська конвенція на порушення прин­ципу свободи сторін договору встановила обов'язкову підсудність спору арбітражному суду. Ще одним обмеженням волі сторін контракту стала вказівка на місце знаход­ження компетентного арбітражного суду, а саме на арбітражний суд при торгово-про­мисловій палаті держави, на території якої перебуває відповідач[40]. Після розпаду СЕВ і виходу з Московської конвенції низки держав її застосування на практиці є пробле­матичним.

У 1992 році в Києві було підписано Угоду про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, котра набрала чинності 8 квітня 1993 р. її метою бу­ло подолання правового вакууму, який утво­рився після розпаду СPCР, в силу чого рішен­ня суду однієї країни (колишньої республіки СРСР) не підлягали виконанню на території іншої, також колишньої республіки СРСР. Київською угодою проголошувався принцип рівності прав на судовий захист господарюю­чих суб'єктів кожної з держав — учасниць СНД[41].

Попри досить велику кількість багатос­торонніх та двосторонніх угод щодо міжна­родного комерційного арбітражу розвиток його гальмувався через відсутність уніфіко­ваних правил арбітражної процедури. Втіли­ти ідею розроблення єдиного арбітражного регламенту передбачалося двома шляхами: створенням типового арбітражного закону і розробкою арбітражного регламенту. Спо­чатку під егідою ООН було створено три арбітражних регламенти — Арбітражний регламент Економічної Комісії ООН для Європи (Арбітражний регламент ЄЕК, 1966 p.), Правила Економічної Комісії ООН для Азії та Далекого Сходу[42] (Правила ЕКАДС, 1966 p.), Арбітражний регламент Комісії ООН з прав міжнародної торгівлі [43] (Арбітраж­ний регламент ЮНСІТРАЛ, 1976 p.).

Значення цих регламентів полягає у то­му, що вони являють собою специфічну фор­му сприяння уніфікації правил процедури у міжнародному масштабі, яка досягається за­вдяки широкому застосуванню регламентів контрагентами за торговельними угодами і призначеними ними арбітрами. Вони мають також значення зразка, еталона для застосу­вання як взірця при реформуванні націо­нального законодавства у цій сфері.

Регламенти мають факультативний ха­рактер, тобто є документами ненормативно­го характеру, не мають значення норм права і не стають такими в разі, коли сторони до­мовились про їх застосування[44].

Ще одним документом ненормативного характеру став Типовий закон про міжнарод­ний комерційний арбітраж[45], підготований Комісією ООН з права міжнародної торгівлі у 1985 р. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН цей закон рекомендовано всім держа­вам з метою досягнення одностайності арбітражного законодавства і потреб прак­тики міжнародного комерційного арбітражу. Цей закон також має факультативний, реко­мендаційний характер, його норми не перед­бачають прямої дії у національній системі за­конодавства.

Закони, що базуються на Типовому законі ЮНСІТРАЛ, прийнято у багатьох країнах, у тому числі і в Україні. Типовий за­кон грунтується на останніх теоретичних розробленнях у галузі міжнародного ко­мерційного арбітражу і містить ті положен­ня, які максимально сприяють розвиткові комерційного арбітражу.

Отже, міжнародний комерційний арбітраж як альтернативний спосіб вирішен­ня зовнішньоекономічних спорів пройшов тривалий шлях розвитку. Сьогодні міжнарод­ний комерційний арбітраж, на нашу думку, має бути визначе­ний як недержавний суд, джерелом правозастосовчої діяльності якого є угода сторін, який створюється для розгляду спорів, що виникають із договірних та інших цивільно-правових відносин у сфері зовнішньоеко­номічної діяльності, якщо хоча б одна із сторін є іноземним суб'єктом права.

Його слід відрізняти від арбітражу внутрішнього — третейського суду. «Зовнішні», а саме — міжнародні комерційні арбітражі, в Україні діють на підставі Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 1994 р., до міжнародного ко­мерційного арбітражу застосовуються також міжнародні конвенції, учасницею яких є Ук­раїна. У даному разі йдеться про третейські суди, що розглядають спори, які випливають із договірних та інших цивільно-правових відносин, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін перебуває за кордо­ном, або ж є підприємством з іноземними інвестиціями. «Внутрішні» розглядають спо­ри між фізичними особами — громадянами України та юридичними особами на підставі Положення про третейські суди та ст. 12 Гос­подарського процесуального кодексу Ук­раїни.

Таким чином, критеріями, за якими тре­тейські суди можна вважати «внутрішніми», є те, що сторонами спору виступають тільки українські фізичні чи юридичні особи (відсутність іноземного елемента у суб'єктно­му складі), спірні правовідносини мають внутрішньогосподарський характер, тре­тейським судом спір вирішується лише на підставі чинного матеріального і процесуаль­ного законодавства певної країни, без засто­сування норм іноземного права та норм міжнародних договорів, набуття чинності рішенням третейського суду та його виконан­ня здійснюється виключно на підставі національного закону цієї країни.

Арбітражні (третейські) суди, які розгля­дають спори в галузі торговельних та інших економічних відносин, що складаються між організаціями різних держав, слід відрізняти також від третейських судів, які розглядають спори між державами—суб'єктами міжна­родного права (наприклад, Міжнародний суд ООН). Під міжнародним арбітражем ро­зуміють один з мирних засобів вирішення міжнародних (міждержавних) суперечок у вигляді третейського розгляду справ окре­мими особами — арбітрами або третейським судом.

На розгляд міжнародного арбітражу пе­редаються розбіжності, які виникають у про­цесі міждержавних відносин. Предметом цих спорів є питання міжнародного публічного права, а сторонами є, як правило, держави. На відміну від міжнародного арбітражу, ко­мерційні арбітражні суди розглядають спори, що виникають із цивільно-правових угод та пов'язані із здійсненням міжнародного еко­номічного та науково-технічного співро­бітництва.

Разом з тим міжнародні комерційні арбітражі не можна ототожнювати з арбітражними (господарськими) судами, що розглядають господарські спори. Госпо­дарські суди є елементом судової системи і складаються з місцевих господарських судів, апеляційних господарських судів, Вищого господарського суду України.


Розділ 2. Роль і значення міжнародного комерційного арбітражу (ad hoc) у процесі регулювання міжнародного бізнесу

 

2.1. Сфера застосування арбітражного способу вирішення спорів

 

У своїй діяльності міжнародний арбітраж керується нормами певного національного за­конодавства, тому в даному контексті поняття «міжнародний» використовується для позна­чення міжнародного характеру спорів, тобто спорів, що випливають з міжнародної еконо­мічної діяльності приватних осіб. Стороною спору може бути і держава, але спір за своїм змістом є приватноправовим, і другою сторо­ною спору є фізична або юридична особа. Цим міжнародний комерційний арбітраж відріз­няється від механізму розгляду господарських спорів між державами, передбаченого норма­ми міжнародного (публічного) права, напри­клад у рамках Міжнародного суду ООН, Постійної палати третейського суду тощо.

Міжнародний комерційний арбітраж - не єдиний спосіб розгляду міжнародних ко­мерційних спорів. Такі спори можуть розгля­датися:

національним третейським (недержав­ним) судом;

державним арбітражним (господарсь­ким) судом, якщо законодавство відповідної країни це дозволяє. Відповідно до Господар­ського процесуального кодексу України гос­подарський суд розглядає не лише «внутріш­ні» економічні спори, а й спори за участю іноземних юридичних осіб (ст. 1);

національним судом загальної юрис­дикції відповідно до правил про підсудність[46].

Питання про сферу застосування міжнародного арбітражного способу вирішення спорів пов'язане з питанням про поняття арбітражу, тому що перший є одним з видів останнього. Незважаючи на наявність великої кіль­кості нормативно-правових актів, що регу­люють створення, діяльність і процес розгля­ду спорів в арбітражі як на національному, так і міжнародно-правовому рівнях, легаль­них визначень арбітражу в цих актах не даєть­ся. Більшість документів (Типовий закон, Нью-Йоркська конвенція про визнання і приведення у виконання іноземних арбіт­ражних рішень 1958 p., Женевська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 p., закони України, Білорусії, Росії про міжна­родний комерційний арбітраж) дають при­близно однакове визначення арбітражу: «арбітраж означає будь-який арбітраж, неза­лежно від того, здійснюється він постійною арбітражною установою чи ні» (ст. 2 п. «а» Типового закону). Однак це визначення вка­зує тільки на види арбітражу, не розкриваю­чи його суть.

У науці «арбітраж» розуміється як про­цес або механізм вирішення спорів і як орган вирішення. Арбітраж як процес - це розгляд і вирішення спору в арбітражі[47].

Тлумачний юридичний словник Блекса дає таке визначення арбітражу: арбітраж - це передача спору на розгляд незалежній (третій) особі, обраний сторонами спору, які заздалегідь погоджуються виконувати рі­шення цього арбітра, винесене після слухан­ня справи, у ході якого обидві сторони були вислухані[48].

Відомий французький компаративіст Р. Давід визначає арбітраж як спосіб вирі­шення спору, в якому беруть участь дві або більше сторін, де рішення приймається од­ною або кількома особами - арбітром чи арбітрами, які одержали повноваження на це в результаті приватного договору, а не від держави, і які повинні дотримуватися проце­дури і ухвалити рішення щодо справи на ос­нові такого договору[49].

Американський юрист Г. Борн охаракте­ризував арбітраж як засіб, за допомогою якого спір вирішується незаінтересованою особою,що не є представником державного органу, відповідно до добровільної угоди сторін[50].

О. Виноградова визначає третейський суд (арбітраж) як «форму вирішення правових спорів, що здійснюється не державним су­дом, а третіми відносно сторін спору приват­ними фізичними особами (третейськими суддями), обраними сторонами або обрани­ми (призначеними) у порядку, погодженому сторонами або певним законом чи міжнарод­ним договором»[51].

В. Комаров запропонував таке визначен­ня арбітражу як органу: арбітраж - це недер­жавний суд, заснований сторонами, що спе­речаються, джерелом правозастосовної діяльності якого є угода сторін, а не припис зако­ну, що виключає юрисдикцію державного су­ду з розгляду конкретної справи в рамках, передбачених угодою[52].

Ю. Притика визначив арбітраж як форму приватного правосуддя. Арбітраж як форма приватного правосуддя грунтується на угоді, укладеній спеціально для цього сторонами спору, де арбітр наділяється повноваження­ми, аналогічними повноваженням судді; у той самий час ці повноваження випливають із угоди між сторонами[53].

Виходячи з наведених визначень, можна виділити такі характерні риси міжнародного арбітражного суду:

міжнародні арбітражі розглядають та вирішують спори, ускладнені іноземним еле­ментом;

арбітраж - це форма захисту майнових прав відповідно до цивільного і господарсь­кого законодавства;

міжнародні арбітражні суди є недержав­ними органами. Формування арбітражу, при­значення його арбітрів та фінансування його діяльності відбувається незалежно від держа­ви; міжнародні та інші арбітражі не здійсню­ють правосуддя і не виражають волю держати

статус судді арбітражного суду значно відрізняється від статусу судді державного суду. Це виражається перш за все в тому, що судді арбітражного суду виконують свої пов­новаження не на постійній основі, не отри­мують заробітної плати від держави, призна­чаються сторонами спору, не мають спеціа­льного статусу та гарантій, на них не поши­рюється вимога про наявність юридичної освіти тощо;

якщо юрисдикція державного суду щодо конкретного спору визначається законом, то юрисдикцію арбітражного суду сторони спору визначають самостійно шляхом укла­дення арбітражної угоди у формі арбітраж­ного застереження в межах, визначених зако­нодавством;

сторони можуть вилучити спір з-під дії права і запропонувати вирішити його по справедливості (exaeque et bono);

арбітражні суди, як правило, не зо­бов'язані при вирішенні спору застосовувати чинні в певній країні процесуальні норми, які є обов'язковими для застосування дер­жавними судами. Для сторін спору ця пере­вага полягає в тому, що майже неможливо штучно відтягувати винесення остаточного рішення, використовуючи технічні нюанси справи, що часто має місце в державних су­дах. Разом із тим арбітражі зобов'язані до­тримуватися загальних принципів відправ­лення правосуддя;

спори розглядаються в закритих засіданнях, що перешкоджає витоку секретної комерційної та виробничої інформації сто­рін, що беруть участь у процесі;

рішення арбітражного суду, на відміну від рішення суду державного, є остаточним і оскарженню за суттю спору в порядку апе­ляційного або касаційного провадження не підлягає. У практиці міжнародного комер­ційного арбітражу цей принцип має назву lex judicata, відповідно до якого арбітражне рішення остаточне і обов'язкове для сторін, воно не підлягає зміні, не може бути перегля­нуте по суті та підлягає виконанню в приму­совому порядку. Можливість примусового виконання арбітражних рішень додатково забезпечується міждержавними договорами про взаємне визнання та виконання інозем­них арбітражних рішень[54].

У міжнародній практиці існують два ви­ди арбітражу: разовий (арбітраж ad hoc) та інституційний (постійно діючий арбітраж). Постійно діючий арбітраж створюється при національних торгово-промислових пала­тах, біржах, асоціаціях, союзах тощо.

Для інституційного арбітражу характерна на­явність постійно діючого органу, який вико­нує певні адміністративні, консультативні, контрольні функції, але безпосередньо не бере участі у розгляді спору та винесенні рішення. Правила арбітражного процесу встановлюються Регламентом. Інституцій­ний арбітраж має список арбітрів, серед яких сторони спору обирають арбітрів для його розгляду. На сучасному етапі зростає кількість постійно діючих арбітражних уста­нов, які сприяють сторонам у проведенні арбітражного розгляду. Кількість спорів, розглянутих у цих установах, збільшилася майже вдвічі за період з 1994 р. по 2000 р. Провідною арбітражною установою вва­жається Міжнародний арбітражний суд при Міжнародній торговельній палаті в Парижі[55]. Другим за значимістю є Лондонський міжнародний арбітражний суд[56]. Серед інших авторитетних установ можна назвати Американську арбітражну асоціацію. Арбіт­ражний інститут Стокгольмської торговель­ної палати[57], Міжнародний комер­ційний арбітражний суд при Торгово-про­мисловій палаті України[58], Міжнарод­ний комерційний арбітражний суд при Тор­гово-промисловій палаті Російської Феде­рації[59].

Арбітраж ad hoc утворюється для розгля­ду конкретного спору, після вирішення яко­го він перестає існувати. Організаційно ар­бітраж ad hoc - це певний склад третейських суддів (одноособовий арбітр або певна не­парна кількість арбітрів), які належним чином призначені сторонами спору або певним компетентним органом на підставі арбітраж­ної угоди, яку між собою уклали сторони, що сперечаються. Сформований таким чином склад третейського суду має повноваження розглянути певний спір і винести арбітражне рішення, яке буде обов'язковим для сторін, що сперечаються. Коли йдеться про арбітраж ad hoc, то мається на увазі не тільки певний склад третейського суду, компетентного роз­глядати певний спір, а й арбітражний процес, згідно з яким цей спір буде розглядатися. Цей процес має відбуватися відповідно до процедури, погодженої сторонами спору, а за відсутності погодженої процедури - згідно з процедурою, яку вправі обрати третейські судді[60].

Арбітраж ad hoc є класичною формою третейського судочинства і втілює в собі всі класичні атрибути, притаманні йому як позасудовому (альтернативному) засобу вирі­шення спорів.

Переваги за статусом інституційного арбітражу можна узагальнити в його характеристиках. Перш за все, це наявність регламенту, перевіреного практикою, і адміністративного апарату, що забезпечує ефективне та послідовне просування с



Другие работы по теме: