Contribution to International Economy

  • Державне регулювання у сфері підприємництва

Державне регулювання у сфері підприємництва

 

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………...

3

Розділ 1. Мета державного регулювання підприємництва. Регуляторна роль держави……………………………………………………………………………...

5

1.1 Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання………...

5

1.2 Основні напрями та форми державного регулювання підприємництва………………………………………………………………..

6

Розділ II. Обмеження щодо здійснення  підприємницької діяльності………….

10

2.1 Ліцензування певних видів діяльності………………………......…….…

10

2.2 Дозвільна система у сфері підприємництва. Державні та адміністративні послуги……………………………………………………..

14

2.3 Правові основи обмеження монополізму та захисту економічної конкуренції……………………………………………………………………..

21

Розділ III. Державний контроль, спрямований на запобігання порушенням законодавства суб'єктами господарювання………………………………………

31

3.1. Загальні вимоги до здійснення державного контролю…….…………..

31

3.2. Повноваження  органів державного нагляду (контролю)……………...

37

3.3. Заходи держави щодо запобігання та протидії корупції……………….

41

Висновки……………………………………………………………………………

44

Перелік використаної джерел……………………………………………………..

45

 

 


Вступ

 

 

Актуальність теми. Розвиток підприємництва визнається в Україні одним із пріоритетних напрямів ринкових реформ і державної регуляторної політики. Значення приватного підприємництва та його вплив на соціально-економічні перетворення важко переоцінити. Перш за все, це додаткові надходження до державного бюджету, нові робочі місця, розширення виробництва товарів і послуг як промислового, так і побутового призначення, запровадження ноу-хау та інших досягнень науково-технічного прогресу і, нарешті, – підвищення добробуту населення.

За роки становлення в Україні ринково орієнтованої економіки держава зробила рішучі кроки щодо стимулювання підприємництва. Зокрема, сформовано підприємницький сектор який поступово і впевнено розширюється.

Проблема державного регулювання підприємництва досить гостро стоїть на даному етапі економічного розвитку України. Необхідно визначити оптимальний ступінь державного втручання у підприємницьку діяльність з тим, щоб з одного боку забезпечити ефективне функціонування приватного сектора економіки та отримання ним високих прибутків, а з іншого – створити передумови для збалансованого росту економіки країні загалом та підвищення рівня добробуту громадян.

Сучасні економічні реалії, бажання України інтегруватися у світову економічну та політичну спільноту потребують переосмислення основних принципів ведення бізнесу і ролі держави у цьому процесі.

Проблема державного регулювання неодноразово піднімалась і досліджувалась у працях провідних українських та російських вчених, таких як Добровольська В.А, Стеченко Д.М., Стороженко О.М, Покатаєва О.В та ін. В їх працях розкривались основні напрямки державного економічного регулювання, яке зокрема підходило для перехідних економічних систем.

Мета і задачі дослідження. Мета роботи полягає в дослідженні державного регулювання у сфері підприємництва.

Для досягнення мети були поставлені такі задачі:

дослідження Конституційних основ правопорядку у сфері господарювання

розгляд основних напрями та форми державного регулювання підприємництва

розгляд ліцензування певних видів діяльності

дослідження дозвільної системи у сфері підприємництва, державних та адміністративних послуг

визначення правових основ обмеження монополізму та захисту економічної конкуренції

з’ясувати загальні вимоги до здійснення державного контролю

розгляд  повноважень  органів державного нагляду (контролю)

дослідження заходів держави щодо запобігання та протидії корупції.

Об’єктом дослідження є державне регулювання розвитку підприємництва в Україні.

Предмет дослідження – функціонування механізму державного регулювання підприємництва.

 

 

 

 


Розділ 1. Мета державного регулювання підприємництва. Регуляторна роль держави

 

1.1 Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання

 

 

Підприємництво як одне з фундаментальних засад державницької політики полягає в реалізації конституційного права громадян на підприємницьку діяльність. Відповідно до ст. 42 Конституції України кожен громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Насамперед, це право базується на свободі підприємницької діяльності, яка полягає в здійсненні на власний розсуд і ризик особою господарської діяльності, не забороненої законом, з метою одержання прибутку.[1]

Водночас конституційне право громадян на підприємницьку діяльність породжує і відповідні обов’язки щодо інших учасників господарських відносин. За Конституцією України використання будь-ким своєї власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41).

Тобто такі взаємовідносини передбачають дотримання певних правил поведінки як суб’єктів господарювання, так і державних органів, уповноважених здійснювати функції, які регулюють та контролюють, забезпечувати прозорість та конкурентоспроможність у сфері ринкових відносин.

Базисом, на якому сформувалося правове регулювання господарської діяльності та відповідно до якого ця діяльність потребує юридичної регламентації, є конституційні основи правопорядку у сфері господарювання. Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

До конституційних основ правового господарського порядку в Україні належать такі: право власності українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині й суспільству; право кожного володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання всіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції в підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці; захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.

 

 

 

1.2 Основні напрями та форми державного регулювання підприємництва

 

 

 

Держава є суб’єктом економічних відносин, компетенції та можливості якої щодо створення спри­ятливих умов для запо­чаткування і здійснення підприємницької діяльності є найширшими. Від ефек­тивності економічної політики органів державно­го управління залежить можливість формування сприятливого та передбачуваного правового поля для розвитку підприємництва і реалізації права на неї, що у свою чергу є невід’ємним компонентом соціально–економічного розвитку та економічної безпеки дер­жави, пріоритетною функцією органів держав­ного управління в умовах ринкової економіки, реалізація якої необхідна для демократизації суспільства, забезпечення добробуту грома­дян, формування цивілізованого конкурентного середовища [12], економічного розвитку держа­ви, особливо в умовах прискорення процесів євроінтеграції та вступу до СОТ.

Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності здійснюється різними способами. Нормативні правові акти передбачають використання для цієї мети таких інструментів:

1) норми, нормативи (наприклад, норми амортизаційних відрахувань);

2) ліміти (наприклад, викидів забруднюючих речовин у природне середовище);

3) розміри ставок податків, інших обов’язкових платежів;

4) квоти (наприклад, при експорті товарів);

5) коефіцієнти (наприклад, зміна регульованих цін або тарифів);

6) резерви (наприклад, встановлення сум, що резервуються комерційними банками);

7) розміри капіталів і фондів (наприклад, установлення мінімального розміру статутного капіталу).

У статті 12 Господарського кодексу України, що визначає засоби державного регулювання господарської діяльності, вказується, що держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного та соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської-діяльності.[2]

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є:

1) державне замовлення, державне завдання;

2) ліцензування, патентування і квотування;

3) сертифікація та стандартизація;

4) застосування нормативів та лімітів;

5) регулювання цін і тарифів;

6) надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

7) надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються ГК, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.

Державне регулювання в цілому і його окремі засоби та сфери зокрема підлягають аналітичній оцінці з метою з'ясування можливостей його вдосконалення. Для визначення того, чи є регулювання економіки, підприємницької діяльності в конкретній ситуації виправданим, вважаємо необхідним попередній аналіз таких аспектів:

* визначення мети регулювання і ступеня його впливу на обмеження ринку, тобто визначення необхідності й наслідків впливу. Це включає такі питання: яка саме проблема потребує вирішення; що викликає необхідність державного регулювання;

* визначення засобу впливу регулювання на ринок, а саме, чи буде регулювання посилювати конкуренцію шляхом усунення обмежень доступу на ринок, вдосконалення інформування або усунення обмежень цінового механізму або іншим засобом; яким саме чином державне регулювання здатне вдосконалити функціонування ринку чи іншим чином відповідати його меті; чи дасть регулювання кращий результат, ніж його відсутність;

• дослідження впливу регулювання економіки на досягнення інших економічних цілей, наприклад, вдосконалення технології, економічний розвиток, зменшення рівня інфляції, підвищення зайнятості населення тощо;

• вплив регулювання на міжнародну конкурентоспроможність; ° визначення можливих побічних і вторинних результатів регулювання;

• дослідження альтернативних підходів. До цього аналізу має ввійти аналіз конкретним відомством, що має намір здійснювати регулювання, альтернативних підходів для вирішення проблеми, а також обґрунтування переваг запропонованого заходу державного регулювання переважно перед альтернативними варіантами. Зокрема, такий аналіз включає дослідження перспектив незастосування регулювання (чи можуть існуючі або потенційні ринки чи правовий механізм вирішити проблему, що виникла), основні альтернативні варіанти в межах законодавства і без його використання, включаючи альтернативні рівні й заходи досягнення мети регулювання, альтернативні ринкове орієнтовані шляхи регулювання; ° аналіз затрат на державне регулювання і його результатів — встановлення сприятливих результатів запропонованого методу регулювання, детальний і, де це можливо, точний підрахунок усіх потенційних сприятливих результатів, обґрунтування механізму, шляхом якого можливе досягнення цих результатів, а також застосування подібного аналізу стосовно оцінки витрат.

Державне регулювання економіки і підприємницької діяльності має здійснюватися тільки у випадку, коли доведено перевищення потенційних результатів над його потенційними витратами. Мета регулювання і засоби досягнення цієї мети мають обиратися стосовно ступеня їх відповідності суспільним інтересам. Регулювання цін і продуктивності на конкурентних ринках слід скорочувати до мінімуму. Доступ на ринок слід регулювати тільки там, де це необхідно для забезпечення здоров'я і безпеки населення або управління національними ресурсами.


Розділ II. Обмеження щодо здійснення  підприємницької діяльності

2.1 Ліцензування певних видів діяльності

 

 

Конституція України у ст. 42 не тільки проголошує право кожного на здійснення підприємницької діяльності, а й покладає на державу обов’язок створення адміністративно-правового механізму захисту учасників ринку [1].

Суттєвим важелем державного впливу на процес здійснення господарської діяльності є її ліцензування, що на законодавчому рівні врегульовує гарантоване Конституцією право на здійснення підприємницької діяльності, проте за умови отримання відповідної ліцензії.

Механізм ліцензування певних видів господарської діяльності має забезпечити, з одного боку, захист прав суб’єктів господарювання, що здійснюють торговельну діяльність, а з іншого – забезпечити управлінський вплив держави на таку діяльність шляхом формування комплексу владно-наказових норм, яких має дотримуватися підприємець при здійсненні тих видів діяльності, що підлягають ліцензуванню. Правові норми, що врегульовують відносини ліцензування господарської діяльності, за своєю суттю є однорідними нормами регулятивного або охоронного, матеріального або процесуального характеру, в яких реалізуються права і обов’язки учасників управлінської діяльності та підприємців на засадах підпорядкування, субординації [22, с. 27].

Законом про ліцензування визначаються основні категорії та поняття інституту ліцензування певних видів господарської діяльності, встановлено єдину процедуру прийняття рішень органами ліцензування щодо видачі або відмови видачі ліцензій, єдиний порядок здійснення контролю сфери ліцензування i відповідальність за порушення законодавства у сфері ліцензування. Види господарської діяльності, на провадження яких необхідна ліцензія закріплені лише у статтях 2 та 9 Закону про ліцензування. Зокрема, в ст. 2 Закону про ліцензування визначається, що ліцензування у сфері зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення,  ліцензування банківської діяльності, ліцензування у сфері енергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності , виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами , діяльності з надання фінансових послуг, ліцензування у сфері освіти  здійснюється згідно із законами, що регулюють відносини в цих сферах.

Стаття 1 Закону про ліцензування визначає, що ліцензування - це видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування. Тотожне наведеному поняття ліцензування закріплено і в Законі України “Про телекомунікації” від 18.11.2003 р., яким встановлюється, що ліцензування – це видача, переоформлення, продовження терміну дії, визнання недійсними, анулювання ліцензій, видача копій та дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов. Аналізуючи поняття ліцензування, слід зробити висновок, що ліцензування розглядається як процес, що охоплює діяльність органів державної влади та відповідних суб’єктів господарювання протягом часу, необхідного для отримання ліцензії, строку дії ліцензії та припинення її чинності в передбачених законодавством випадках.

У науковій літературі ліцензування розглядається як метод державного регулювання господарських відносин та передбачає процедуру отримання суб’єктами господарювання ліцензії, що видається визначеними у законодавстві уповноваженими органами влади на право займатися певним видом господарської діяльності. Ознаки ліцензування підприємницької діяльності: по-перше, процедура ліцензування господарської діяльності є формою її державного регулювання, що полягає в контролі за відповідним видом діяльності на певних умовах; по-друге, ліцензування є заходом прямого адміністративного впливу на суб’єктів господарювання, зокрема у сфері торгівлі, зобов’язуючи їх діяти в чітко визначених межах та умовах; по-третє, ліцензування забезпечує належне функціонування механізму  контролю за дотриманням суб’єктами господарських відносин ліцензійних умов та надає можливість оперативного реагування в разі допущення правопорушень в цій сфері [32, с. 41].

Отже, ліцензування – це адміністративно-правова діяльність відповідних органів державної влади щодо видачі, переоформлення та анулювання ліцензій, видачі дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, здійснення контролю за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видачі розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування та виконання ліцензіатами вимог ліцензійних умов щодо певного виду господарської діяльності.

Закон про ліцензування прямо не визначає, за якими критеріями той чи інший вид господарської діяльності підлягає ліцензуванню, але сформульовані принципи державної політики у сфері ліцензування опосередковано визначають основні положення, на основі яких визначаються ті види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. Проте критерії ліцензування підприємницької діяльності були визначені Концепцією розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23.09.1996 р. № 1164 (втратила чинність). У Концепції закріплювалось положення, відповідно до якого регулюванню мають підлягати тільки ті види підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають на здоров'я людини, навколишнє природне середовище, безпеку держави.

Кінець 2008 – початок 2009 року поставив перед економікою країни, і підприємництвом зокрема, нові випробування. Нагальною постає проблема «виживання» в умовах тяжкої фінансової кризи. Держава шукає нових шляхів та дієвих важелів, зокрема, для вирішення проблем бізнесу. У своїй Програмі діяльності  «Подолання впливу світової фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток», затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2008 р. № 1107, Уряд спрямовує свої зусилля на створення сприятливих умов для розвитку підприємництва шляхом зняття адміністративних та регуляторних бар’єрів на шляху розвитку малого та середнього бізнесу, упорядкування та спрощення процедури отримання документів дозвільного характеру. Одним із шляхів реалізації цих завдань Уряд вбачає в перегляді базових положень Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», що має на меті скорочення переліку видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, та запровадження для окремих видів діяльності безстрокового терміну дії ліцензії.

Таким чином, започаткований кілька років назад процес удосконалення процедури ліцензування не втрачає своєї актуальності і сьогодні. Так, 18 березня 2009 р. Верховна Рада України прийняла за основу проект Закону України від 17 квітня 2008 року № 2391 «Про внесення змін до деяких законів України (щодо принципів державної політики у сфері ліцензування)». Згідно із змінами, які проектом передбачено внести до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», основними принципами державної політики у сфері ліцензування, зокрема, мають бути:

встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України та визначення його особливостей для окремих видів господарської діяльності, що зумовлені специфікою їх провадження, в законах, що регулюють відносини у відповідній сфері, крім порядку ліцензування банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування діяльності в галузі телебачення і радіомовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій, будівництві;

ліцензування окремого виду господарської діяльності запроваджується у разі, коли недостатньо засобів державного регулювання господарської діяльності, визначених відповідним Законом.

Крім того, законопроектом передбачається внести зміни до ряду статей Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», що стосуються визначення повноважень органів ліцензування та контролю у сфері ліцензування.

Прийняття та реалізація цього законопроекту сприятиме створенню належних умов провадження господарської діяльності, уникненню подвійного ліцензування, зменшенню надмірного адміністративного контролю у сфері ліцензування, а також позитивно вплине на активізацію та розвиток інвестиційної діяльності і підвищить ефективність державного нагляду шляхом узгодження дій контролюючих органів.

 

 

 

2.2 Дозвільна система у сфері підприємництва. Державні та адміністративні послуги

 

Однією з найактуальніших проблем у регуляторному полі країни залишається сфера правового регулювання діяльності дозвільних органів. Її розв’язання стало одним із основних  мотивів для активізації реформування дозвільної системи.

Визначальним кроком стало прийняття Верховною Радою України 6 вересня 2005 року Закону України ”Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” - основоположного законодавчого акту, що визначає правові та організаційні засади функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності, встановлює порядок діяльності дозвільних органів, уповноважених видавати документи дозвільного характеру, та адміністраторів.

Основною метою цього Закону є упорядкування процедур видачі документів дозвільного характеру та запровадження основних принципів державної політики з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності. Дозвільна система у сфері господарської діяльності – це сукупність урегульованих законодавством відносин, які виникають між дозвільними органами, адміністраторами та суб’єктами господарювання у зв’язку із видачею документів дозвільного характеру.

Відповідно до статей 1 та 2 Закону України ”Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” вiд 06.09.2005  № 2806-IV дія цього Закону поширюється на дозвільні органи, адміністраторів, уповноважений орган та суб’єктів господарювання, які мають намір провадити або провадять господарську діяльність.

Стаття 1 вищезгаданого Закону під документами дозвільного характеру має на увазі дозвіл, висновок, узгодження, свідоцтво та інші документи, які дають суб’єкту господарювання право на здійснення певних дій в межах його господарської діяльності. Іншими словами, це документ, який дозволяє підприємствам (підприємцям) проводити визначені дії. Відсутність такого документа означає, що дії для суб’єкта заборонені під загрозою застосування різного роду санкцій.

Об’єктами, на які видається документ дозвільного характеру, можуть виступати: земельні ділянки, споруди, будівлі, приміщення, устаткування і механізми, що вводяться в експлуатацію або проектуються; операція, господарська діяльність певного вигляду, робота або послуга. До даних документів можна віднести: дозвіл на розміщення об’єкту торгівлі; дозвіл органів пожежного нагляду на початок роботи підприємств і оренду приміщень; дозвіл Держнаглядохоронпраці; дозволи на розміщення малих архітектурних форм, рекламних вивісок; документи, пов’язані з переводом житлових приміщень в нежилі, з використанням земельних ділянок і цей перелік не є вичерпним.

Зазначеним законом запроваджуються норми щодо встановлення виключно законодавчими актами необхідності отримання документів дозвільного характеру, порядку їх отримання, установлюється адміністративна відповідність посадових осіб за порушення порядку видачі дозвільних документів, запроваджуються виправдані в економічно розвинених країнах принципи видачі документів дозвільного характеру – організаційної єдності, декларування тощо.

Мета запровадження державної (адміністративної) послуги полягає у створенні гарантій реалізації громадянами своїх конституційних прав, формуванні системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові та національним інтересам.

Разом з тим термін “послуга”, що застосовується в нормативно-правових актах для регулювання суспільних відносин, використовується у словосполученнях адміністративна, державна або управлінська послуга. Це у свою чергу, призводить до неадекватності розуміння і потребує глибокого вивчення та унормування. Насамперед, це стосується визначення категоріального апарату, оскільки надання послуг здійснюється в різних напрямках діяльності органів державної влади. [23].

Впровадження доктрини адміністративних послуг має здійснюватися на єдиних засадах, що вимагає визначення поняття “адміністративні послуги ”, з’ясування його ознак та співвідношення з іншими суміжними категоріями.

Методологічною основою доктрини адміністративних послуг є концепція служіння держави (влади) людині (суспільству), тому категорія «адміністративних послуг» у своїй основі має таке ж навантаження, що й у приватному праві (секторі), — це діяльність щодо задоволення певних потреб особи, яка здійснюється за зверненням цієї особи.

У ширшому значенні, до адміністративних послуг можна віднести звернення до адміністративного органу не лише за юридичним оформленням суб'єктивних прав особи, а й щодо виконання обов'язків фізичної або юридичної особи. Наприклад, відповідно до закону, фізичні та юридичні особи зобов'язані періодично подавати звіти до податкових органів. Організація прийому таких звітів має здійснюватися на тих самих засадах, що й надання інших адміністративних послуг.[15, с. 283].

Отже, адміністративні послуги - це публічні послуги, які надаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, і надання яких пов’язане з реалізацією владних повноважень.

 Ідентифікувати діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування як надання адміністративних послуг можна завдяки ознакам, які характеризуються адміністративні послуги:

1) адміністративна послуга надається за зверненням приватної фізичної або юридичної особи (далі – приватної особи). Контрольна діяльність (перевірки, ревізії, інспектування тощо) та інша “ втручальна ” діяльність адміністративного органу не є адміністративними послугами;

2) надання адміністративних послуг пов’язане із забезпеченням умов для реалізації суб’єктивних прав конкретної приватної особи. Найбільш типовими зразками адміністративних послуг є різноманітна діяльність щодо проведення реєстрації, видачі дозволів, ліцензій тощо;

3) адміністративні послуги надаються адміністративними органами і обов’язково через реалізацію владних повноважень. Поняття “адміністративного органу ” вживається не тільки у статутному значенні - такими є органи виконавчої влади, виконавчі органи місцевого самоврядування, - а й у функціональному. Тобто органом може вважатися будь-який суб’єкт (в тому числі установа, організація, підприємство незалежно від форми власності тощо), який на виконання закону чи у порядку делегування здійснює функції державного управління або місцевого самоврядування. Отримати конкретну адміністративну послугу можна, як правило, тільки в одному адміністративному органі. В цьому сенсі адміністративний орган володіє “ монополією ” на надання такої адміністративної послуги;

4) право на отримання особою конкретної адміністративної послуги та відповідне повноваження адміністративного органу має визначатися лише законом;

5) результатом адміністративної послуги в процедурному значенні є адміністративний акт - рішення або дія адміністративного органу, яким задовольняється звернення особи. Такий адміністративний акт має конкретного адресата - споживача адміністративної послуги, тобто особу яка звернулася за даною послугою.  [25, с. 298].

Крім того, формальною ознакою адміністративної послуги можна вважати наявність спеціального правового регулювання порядку надання таких послуг. В ідеалі право на отримання особою конкретної адміністративної послуги та відповідне повноваження адміністративного органу має бути безпосередньо передбачене законом.

В.Б.Авер'янов серед обов'язкових ознак адміністративних (виконавських) послуг називає те, що «приватні особи мають право на свій розсуд користуватися результатами наданих послуг[12, с.125].. З таким висновком у най-загальнішому вигляді можна погодитися. Хоча, з іншого боку, прийняте щодо приватної особи рішення в багатьох випадках породжує і зобов'язання, яких неможливо уникнути. Наприклад, якщо особа зареєструвалася суб'єктом підприємницької діяльності, вона не може просто викинути своє свідоцтво. Особі потрібно або стати на облік у низці державних органів та регулярно подавати певні звіти, або ж звернутися знову до реєстраційного органу із заявою про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

Як другорядну ознаку адміністративних послуг можна виділити їх типовість, або ординарність. Ця ознака особливо актуальна для адміністративних послуг, які можуть надаватися через «універсами послуг», де спілкування між адміністративним органом і особою фактично є «документальним» і, як правило, не вимагає особистого вислуховування особи.[30, с. 86].

Отже, адміністративна послуга — це спрямована на забезпечення умов для реалізації суб'єктивних прав фізичної або юридичної особи публічно-владна діяльність адміністративного органу, яка здійснюється за заявою особи. Офіційний проект Адміністративно-процедурного кодексу України на сьогодні закцентував увагу на тому, що послуга — це результат діяльності адміністративного органу, яка здійснюється за заявою фізичної або юридичної особи, щодо юридичного оформлення умов реалізації її прав, свобод та законних інтересів. Можливо, це навіть більш вдале визначення поняття, яке звертає увагу саме на результат, а отже, і на цілісний характер адміністративної послуги. Щоправда, дискусійним є використання такої підстави для надання адміністративних послуг як «законні інтереси», адже в цьому випадку особа не має права вимоги.

У цьому сенсі адміністративною послугою можна вважати розгляд не кожної заяви, адже іноді заява може не стосуватися суб'єктивних прав конкретної особи, а мати радше характер пропозиції (петиції). Наприклад, особа подала до місцевого органу влади заяву з проханням встановити ліхтар біля її будинку. В даному випадку рішення не має адресного характеру, і в принципі могло би бути прийняте навіть без відповідного звернення особи. Тому розгляд пропозицій особи навряд чи можна віднести до категорії послуг, оскільки він не пов'язаний із суб'єктивними правами окремої особи. Видається недоречним відносити до категорії адміністративних послуг і звернення особи зі скаргою. Формально скарзі завжди передує заява, оскільки перед тим як скаржитись особа спочатку подавала заяву. Тому задоволення скарги означає задоволення первинної заяви.

Адміністративні послуги характеризуються багатогранністю та різноманітністю. Отже, класифікацій адміністративних послуг може бути багато.

 Виокремлюється такі підстави класифікації адміністративних послуг:

1. За змістом адміністративної діяльності щодо надання адміністративних послуг:

видача дозволів (на зайняття окремими видами підприємницької діяльності; на проведення мітингів, демонстрацій; на розміщення реклами та ін.), у тому числі акредитація, атестація, сертифікація;

реєстрація з веденням реєстрів (реєстрація актів громадянського стану, суб’єктів підприємницької діяльності), у тому числі легалізація суб’єктів (легалізація об’єднань громадян);

легалізація актів (консульська легалізація документів), нострифікація (визнання дипломів, виданих в інших країнах) та верифікація (встановлення достовірності сертифікатів про походження товарів з України);

соціальні послуги – визнання певного статусу, прав особи (призначення пенсій, субсидій).

2. За рівнем встановлення повноважень щодо надання адміністративних послуг та правового регулювання процедури їх надання, зокрема:

адміністративні послуги з централізованим регулюванням (закони, акти Президента України, Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади);

адміністративні послуги з локальним регулюванням (акти органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади);

адміністративні послуги зі „змішаним” регулюванням (коли водночас здійснюються централізоване і локальне регулювання).

3. За предметом (характером) питань, за розв’язанням яких звертаються особи до адміністративних органів:

підприємницькі (або господарські);

соціальні;

земельні;

будівельно-комунальні;

житлові та ін.

4. За критерієм платності адміністративні послуги можуть поділяти на:

платні

безоплатні для особи [30, с.88].

 

2.3 Правові основи обмеження монополізму та захисту економічної конкуренції

 

На сьогодні розвиток економіки досить складно уявити без існування конкуренції, що забезпечує формування здорового ринкового середовища. Запровадження і захист конкурентних відносин є одним з пріоритетних завдань держави.

Україна з перших кроків незалежності розглядає підтримку економічної конкуренції та боротьбу з монополізмом як найважливіші шляхи побудови розвиненої ринкової економіки.

Законодавчі засади забезпечення захисту економічної конкуренції закладені в таких нормативно-правових актах, як Конституція України, закони України "Про Антимонопольний комітет України" вiд 26.11.1993  № 3659-XII [5], "Про захист від недобросовісної конкуренції" вiд 07.06.1996  № 236/96-ВР[6], "Про захист економічної конкуренції" вiд 11.01.2001  № 2210-III. [7]

Відповідно до статті 42 Конституції України не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом. Статтею 92 Основного Закону передбачено, що виключно законами України визначаються правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання.

Правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності передбачені у Законі України "Про захист економічної конкуренції". Цей Закон визначає економічну конкуренцію як змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Конкуренції відведено особливе місце у ринковій економіці держави. Стаття 1 Закону України "Про захист економічної конкуренції" окреслює поняття економічної конкуренції як змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Це той регулюючий механізм, який підпорядковує виробників і постачальників ресурсів диктату покупця або суверенітету споживача. При конкуренції саме рішення багатьох покупців і продавців щодо пропозиції і попиту визначають ринкові ціни. Це означає, що індивідуальні виробники і постачальники ресурсів можуть лише пристосуватися до бажання покупців, яке ринкова система реєструє і доводить до відома продавців.

Суб'єктом господарювання за зазначеною статтею Закону є юридична особа, незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, чи фізична особа, що здійснює діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу господарську діяльність, у тому числі яка здійснює контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб'єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими. Суб'єктами господарювання визнаються також органи державної влади, місцевого самоврядування, а також адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності.[29, с.100].

Умови ринкової економіки різко змінює монополія, яка в широкому розумінні означає ситуацію, при якій число продавців стає настільки малим, що кожен із них уже в змозі вплинути на загальний обсяг пропозиції, а тому і на ціну продукту, що продається. Іншими словами, монопольне становище - це домінуюче становище підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку певного товару. Згідно із Законом України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.01 монопольним зокрема визнається становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 процентів. Рішенням Антимонопольного комітету України також може визначатися монопольним становище підприємця, частка якого на ринку певного товару менше 35 процентів. Визначальним при визначенні монопольного становища суб'єкта господарювання є можливість впливу останнього на умови конкуренції на ринку.

Підприємницька діяльність передбачає вивчення ринку певного товару чи надання певних послуг, а тому суб'єкти господарювання, як правило, знають про перевищення встановленого бар'єру і тому повинні розуміти про настання певного обмеження їх діяльності та про відповідальність при порушенні конкуренційного законодавства.[28, с.18].

Підтримка конкуренції, як особлива діяльність держави, є обов'язковою діяльністю держави в особі його органів і посадових осіб по створенню умов для появи, розвитку і існування добросовісної конкуренції, а також по припиненню монополістичної діяльності і недобросовісної конкуренції, оскільки це передбачено в Конституції України. Даному обов'язку держави і його уповноважених органів кореспондується право підприємців на участь в добросовісній конкуренції, яка є елементом їх правового статусу. Специфічною особливістю даного права є те, що не всякий підприємець зацікавлений в його використанні і захисті. Антимонопольному законодавству України відомі господарюючі суб'єкти, які займають домінуюче положення на товарному ринку. Пануючи на нім, вони мають реальну можливість утрудняти доступ іншим підприємцям. Домінуючі суб'єкти, що мають значну частку на ринку, як правило, не зацікавлені і навряд чи прагнутимуть до розвитку конкуренції. Тому законодавство пред'являє особливі вимоги до діяльності домінуючих на ринку суб'єктів. Зокрема, їм заборонено зловживати своїм домінуючим положенням на відповідному товарному ринку згідно Закону України «Про захист економічної конкуренції», а у відповідності закону України «Про поставки продукції для  державних потреб» від 22 грудня 1995р.. вони не мають права відмовитися від висновку державних контрактів у випадках, встановлених цим законом. Навпаки, підприємці, прагнучі отримати на ринку обгрунтовані переваги, зацікавлені в тому, щоб вони, завдяки механізму добросовісної конкуренції, могли використовувати своє право на участь в ній.

Найважливішою частиною перетворень, що проводяться в Україні, були і залишаються правовий захист конкуренції і забезпечення відвертості товарних і фінансових ринків України.

Простим встановленням нормативних правил поведінки було б неможливо змусити виробника рухатися в даному напрямі. І саме тому держава, що відстоює крім усього іншого і публічні інтереси, зобов'язана докласти всі зусилля для того, щоб створити конкурентне середовище, сприяюче вибору господарюючим суб'єктом такої поведінки, при якій задовольнялися б як його комерційні запити, так і потреби суспільства, а також окремих покупців. Саме у цьому і полягає найважливіша функція конкуренції. Подібна дія конкурентної боротьби на підприємців далі доповнюється нормативним регулюванням, що встановлює в основному загальні рамки дозволеного (за принципом «Дозволено все, що не заборонене законом») і що перешкоджає переростанню добросовісної конкуренції в протиправну діяльність.

Демонополізація української економіки і розвиток конкуренції - одна з складових формування ринкових відносин. Перехід до нової економічної моделі забезпечується цілеспрямованою діяльністю держави в такому напрямі як створення правового поля ринкових відносин[20].

Збільшення числа суб'єктів, що працюють на одному товарному ринку, відбувається шляхом виділення структурних підрозділів і окремих виробництв з складу підприємств в процесі приватизації, перепрофілювання і конверсії, розширення імпорту, зниження правових, організаційно-економічних, технологічних і інших бар'єрів входу нових суб'єктів в ринок. Процеси демонополізації і розвитку конкуренції в Україні характеризуються поряд специфічних рис, унікальних з погляду світового досвіду по масштабності і складності завдань.

Для подолання негативного впливу монополізму в Україні виникла необхідність в багатоплановій системі заходів і спеціальна програма по демонополізації економіки.

Антимонопольне регулювання є необхідним елементом ринкової економіки, а його основна мета полягає в розвитку конкуренції через механізм державної антимонопольної системи з широким набором важелів дії:- адміністративне примушення; -  економічне стимулювання ; - регулювання рівня концентрації і монополізації виробництва, стратегії і тактики підприємств;- зовнішньоекономічній діяльності (відвертість ринку для іноземних конкурентів) ; - цінове і податкове регулювання.

Найважливішими формами регулювання конкуренції в сучасних умовах є нормативна і організаційна дія.

Нормативне регулювання - це встановлення в нормативно-правових актах правил ведення конкуренції і монополістичної діяльності, а також контроль над її здійсненням.

Відповідно до ст. 27 ГК України монопольним визнається домінуюче становище суб’єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб’єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг). Монопольним є становище суб’єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений законом. Згідно з ч. 3 цієї статті монопольне становище може бути визнано також і за наявності інших умов, визначених законом.

Так, згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» (далі – Закон) суб’єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку , якщо:

1) на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

2) не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.[7].

Монопольна діяльність — це не лише дії чи бездіяльність підприємців, що займають монопольне становище на ринку, а й дії (бездіяльність) органів влади і управління, спрямовані на недопущення, істотне обмеження чи усунення конкуренції. Антимонопольне законодавство під органами влади (управління) розуміє органи державного управління, місцеві органи влади і управління, органи управління громадських організацій, а також асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання при виконанні ними функцій управління в межах повноважень, переданих підприємствами, організаціями, делегованих органами державного управління.[17, с.69].

З боку зазначених органів порушення антимонопольного законодавства виявляється в дискримінації підприємців. Дискримінація підприємців органами влади і управління становить третю групу порушень антимонопольного законодавства, яка включає в себе:

1. заборону створення нових підприємств чи інших організаційних форм підприємництва в будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції;

2. примушення підприємців до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів;

3. прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що призводить до монопольного становища на ринку;

4. встановлення заборони на реалізацію товарів із одного регіону республіки в інший;

5. надання окремим підприємствам податкових та інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших підприємців, що призводить до монополізації ринку певного товару:

- обмеження прав підприємців щодо набуття та реалізації товарів;

- встановлення заборон чи обмежень відносно окремих підприємців або груп підприємців.[21, с.9].

Дискримінацією підприємців визначається також укладення між органами влади угод, створення структур державного управління або наділення існуючих міністерств, державних комітетів, інших структур виконавчої влади повноваженнями для провадження вищезазначених дій.

Законодавчими актами України можуть бути встановлені винятки із цих положень з метою забезпечення національної безпеки, оборони суспільних інтересів.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35%, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб’єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема, внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, що належать конкурентам. [17, с.88].

Поряд із зазначеними нормами є спеціальні умови щодо встановлення монопольного (домінуючого) становища кожного з кількох суб’єктів господарювання.

Згідно з ч. 4 цієї статті вважається, що кожен із двох чи більше суб’єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених ч. 1 цієї статті.

Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб’єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:

1) сукупна частка не більше ніж трьох суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50%;

2) сукупна частка не більше ніж п’яти суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70%; і якщо при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови ч. 4 ст. 12 Закону.

Загалом же встановлення монопольного (домінуючого) становища суб’єкта (суб’єктів) господарювання включає застосування як структурних, так і поведінкових показників, що характеризують стан конкуренції на ринку. До речі, застосування структурних показників зумовлюється встановленням об’єкта аналізу, визначенням товарних, територіальних (географічних), часових меж ринку на підставі інформації, яка може бути використана для визначення монопольного (домінуючого) становища. При цьому ВГСУ обов’язок з доведення в суді факту зайняття суб’єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку покладає на Антимонопольний комітет України або його територіальне відділення, яке є стороною у справі.

Підприємницька діяльність передбачає вивчення ринку певного товару (і надання певних послуг), а тому, як визначено пп. 10.2 Інформаційного листа ВГСУ «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства» від 13 квітня 2007 р. № 01-8/229, суб’єкти господарювання мають усвідомлювати можливість настання певного обмеження їх діяльності та відповідальності за порушення конкурентного законодавства.

Згідно зі ст. 29 ГК України зловживанням монопольним становищем вважаються: нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав’язування товару, не потрібного контрагенту; обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін; інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) суб’єктів господарювання; встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів; встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.

Однак наведений перелік дій, що визнаються таким зловживанням, не можна вважати вичерпним. ВГСУ цю тезу неодноразово підтверджував. Зокрема, у Листі відзначено, що згідно з приписом ч. 1 ст. 41 ГК України законодавство, що регулює відносини, які виникають у зв’язку з недобросовісною конкуренцією, обмеженням та попередженням монополізму у господарській діяльності, складаються з цього Кодексу, Закону про Антимонопольний комітет України, інших законодавчих актів. До таких законодавчих актів належить і Закон, який безпосередньо містить як визначення поняття «зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку» (ч. 1 ст. 13 Закону), так і перелік відповідних дій чи бездіяльності (ч. 2 ст. 13 Закону), який також не має вичерпного характеру.

Відповідно до ст. 13 Закону зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб’єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:

1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;

2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб’єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об’єктивно виправданих на те причини;

3) обумовлення укладання угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб’єктам господарювання, покупцям, продавцям;

5) часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;

6) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин;

7) створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання.

Водночас, як визначає ВГСУ у п. 9 Листа, для кваліфікації дій суб’єкта господарювання як зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку не є обов’язковим з’ясування наслідків у формі завдання збитків для його конкурентів та споживачів або інше реальне порушення їх прав чи інтересів, оскільки достатнім є встановлення самого факту вчинення зловживання (наприклад, пропонування товарів за монопольно високими цінами, укладання з різними споживачами рівнозначних договорів, що містять різні ціни чи інші умови без об’єктивно виправданих на те причин, тощо) та можливості настання відповідних наслідків. Господарським судам у зв’язку з цим необхідно вичерпно з’ясовувати та відображати в судових рішеннях, які саме негативні наслідки або інше порушення прав чи ущемлення інтересів суб’єктів господарювання чи споживачів могли б настати в результаті зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку.

 


Розділ III. Державний контроль, спрямований на запобігання порушенням законодавства суб'єктами господарювання

 

3.1. Загальні вимоги до здійснення державного контролю

 

 

Державний контроль є важливою ознакою змісту державного управління. Контроль явище багатогранне і багатопланове. Залежно від того, на якому рівні та стосовно чого розглядається, контроль може бути охарактеризований як форма чи вид діяльності, як принцип, як функція.

Діяльності по забезпеченню законності надається державно-правовий характер, а органи, що її здійснюють (органи виконавчої влади, міліція, прокуратура, різні державні інспекції, служби, суди, деякі громадські утворення та ін.), наділяються юридично-владними повноваженнями. Такого роду діяльність вважають способами забезпечення законності. Кожний з цих способів має притаманні тільки йому риси, закріплені відповідними нормативними актами, та реалізується за допомогою спеціальних методів. Разом з тим ці способи пов'язані між собою єдністю мети — забезпечити суворе додержання вимог законності і дисципліни усіма суб'єктами державного управління.

Забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні досягається в процесі повсякденної діяльності державних органів і знаходить своє зовнішнє відображення в припиненні порушень законів і дисципліни; здійсненні заходів щодо ліквідації причин і умов, які їх породжують; відновленні порушених прав і законних інтересів громадян, громадських організацій; притягненні до відповідальності і покарання осіб, винних у порушенні законності і дисципліни; створенні атмосфери невідворотності покарання за порушення вимог законності і дисципліни; вихованні працівників апарату управління в дусі суворого додержання існуючих правил. Цим забезпечується додержання законності кожною ланкою державного управління, кожним службовцем з метою організації їх чіткої роботи, підтримання державної дисципліни, а також охорони і захисту прав і свобод громадян, інтересів юридичних осіб у повсякденній діяльності апарату управління.

Контроль — основний спосіб забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні, один із найважливіших елементів державного управління. Без організації та здійснення контролю неможлива належна робота державного апарату, інших підконтрольних державних структур. Контроль також є одним з основних дисциплінуючих чинників поведінки громадян. У державному управлінні контроль поширюється на всі сфери: народне господарство, соціально-культурну, адміністративно-політичну діяльність, міжгалузеве державне управління. Сама контрольна діяльність здійснюється шляхом перевірок, планових і позапланових ревізій, обстежень, витребування звітів, проведення рейдів, оглядів та ін.

Контроль як елемент державної влади здійснюється органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Як багатогранне явище він може служити противагою, стримуючою органи влади кожної з гілок влади від перевищення повноважень та дій, які суперечать інтересам особистості та держави [17].

Контроль за дотриманням законності та ефективності застосування нормативних актів, зважена та професіональна експертиза проектів і рішень виконавчих структур, діючий контроль за їх діяльністю, вирішення питань відповідно до закону — необхідні та важливі елементи демократії. Ось чому однією з проблем цього етапу є створення системи державного контролю підприємницької діяльності та системи органів контролю, які могли б стати невід’ємною складовою демократичних перетворень. Кожна з гілок влади в межах своїх повноважень здійснює контрольну функцію. Необхідно враховувати, що існують різні види контролю, форми, методи яких обумовлюються реальними обставинами, інтересами державного органу та розрізняються шляхами досягнення цілей, що стоять перед державним контролем [27].

З розвитком держави та її інститутів буде вдосконалюватися державний контроль підприємницької діяльності, його види та форми. Дослідження питань державного контролю підприємницької діяльності, вивчення практики його діяльності в інших державах, а також перші кроки створення системи державного контролю в Україні дозволяють сформувати напрямки розвитку контрольної діяльності у сфері підприємництва.

По-перше, чітке визначення завдань та компетенції контролюючих органів служитиме передумовою ефективності контролю, яке проявиться у стійкій нормативно-правовий базі з цих питань.

По-друге, постійного вдосконалення потребує механізм реалізації таких принципів контролю як гласність, об’єктивність, інформованість. Механізм передбачатиме необхідність внесення змін до чинного законодавства, яке регулює контрольну діяльність державних органів та відповідну поведінку підприємців.

По-третє, призначення контролю полягає в тому, що він служить засобом отримання інформації про процеси, що відбуваються у суспільстві і різних його сферах, визначення відповідності дій на шляху досягнення мети, виявлення причин відхилення від них, розробки заходів, що протидіють виявленим відхиленням [22].

По-четверте, суспільство передбачає спільну діяльність людей, яка ґрунтується на певному типі відносин [5], що означає відповідну міру свободи кожного з учасників спільної діяльності. При цьому таке співіснування передбачає дотримання певних загальноприйнятих норм і правил, зокрема, при здійсненні контролю.

По-п’яте, переконавшись у необхідності певної дії, люди, разом з тим, виконують її не механічно, їх дії не завжди однопланові й однозначні [13]. При цьому як самі дії, так і форма їх виконання, можуть впливати на загальні процеси, прискорюючи їх рух шляхом подальшого розвитку або стаючи фактором гальмування. Так, намагаючись вплинути на економічні процеси з метою їх прискорення при нехтуванні певними економічними законами чи недостатньому контролі за послідовністю виконання відповідних дій, можна загальмувати ці процеси. Результатом такого впливу можуть бути негативні наслідки для розвитку економіки в цілому чи окремих її сфер.

Державний контроль можна класифікувати в залежності від його змісту чи напрямків здійснення на банківський, податковий, фінансовий, статистичний, контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, контроль за виконанням управлінських рішень та ін.

З урахуванням різноманітності змісту державного управління відбувається формування окремих видів контролю. Залежно від критерію, який є визначальним при класифікації на види, виділяють внутрішній і зовнішній контроль, відомчий (галузевий) і підвідомчий, загальний і спеціальний.

Система внутрішнього контролю скл



Другие работы по теме: