Contribution to International Economy

  • Управління інвестиційною політикою підприємства готельного господарства м. Києва (на прикладі підприємства готельного господарства ДП «ЕКОС»)

Магістерська робота

Тема: Управління інвестиційною політикою підприємства готельного господарства м. Києва (на прикладі підприємства готельного господарства ДП «ЕКОС»)

 

 

 

 

 

 

 

 


Зміст

 

 

Вступ  3

Розділ 1. Теоретичні основи управління інвестиційною політикою підприємств готельного господарства 30 стр. 6

1.1. Поняття і зміст управління інвестиційною політикою підприємства  6

1.2. Типи (види) інвестиційної політики  28

1.3. Особливості управління інвестиційною політикою   33

Висновки до розділу 1. 40

Розділ 2.  Стан управління інвестиційною політикою у підприємстві готельного господарства ДП «ЕКОС»  41

2.1. Характеристика підприємства готельного господарства ДП «Екос»  41

2.2. Дослідження управління інвестиційною політикою у підприємстві  готельного господарства ДП «Екос»  58

2.3. Вплив інвестиційної політики на стан підприємства готельного господарства ДП «Екос»  63

Висновки до розділу 2. 70

Розділ 3.  Шляхи вдосконалення управління інвестиційною політикою у підприємстві готельного господарства ДП «ЕКОС»  73

3.1. Основні напрямки удосконалення інвестиційної політики на підприємстві готельного господарства ДП «Екос»  73

3.2. Модель інвестиційної політики для підприємства готельного господарства ДП «Екос»  83

3.3. Оцінка ефективності напрямків удосконалення інвестиційної політики  86

Висновки до розділу 3  98

Висновки  100

Перелік використаної літератури  103

 


Вступ

 

 

 

В умовах структурної перебудови економіки України успішність вирішення накопичених проблем в управлінні інвестиційною діяльністю вітчизняних підприємств забезпечується вивченням вітчизняної та зарубіжної практики прийняття управлінських рішень у галузі розробки інвестиційної стратегії, виборі напрямів і методів інвестування, обґрунтування доцільності реальних та фінансових інвестицій на основі використання сучасних методів оцінювання економічної ефективності. Удосконалення управління інвестиційною діяльністю підприємства є невід’ємною складовою стабілізації вітчизняного виробництва, інноваційного розвитку. Ефективне управління інвестиційною діяльністю дозволяє забезпечувати високі темпи економічного розвитку підприємств, максимізацію доходів, зростання конкурентоспроможності продукції на внутрішньому і зовнішніх ринках.

Чинний в Україні механізм управління інвестиційною діяльністю підприємств характеризується недостатньою розвиненістю таких його елементів як: фінансово-кредитні складові інвестиційного процесу відтворення капіталу, формування ресурсів та джерел інвестування на підприємстві, політика державного регулювання інвестиційної діяльності, комплекс методичних питань, пов’язаних з оцінкою ефективності інвестування у діюче виробництво. Вітчизняні підприємства не мають конкретної методики оцінювання вартості капіталу та визначення оптимальної його структури, що не дозволяє їм ефективно управляти інвестиційними ресурсами та знижує потенційну прибутковість їх господарської діяльності. Це потребує подальшого поглибленого дослідження всіх складових інвестиційної діяльності та відповідного вдосконалення управління нею в умовах розвитку ринкової економіки. Однією з головних проблем у формуванні системи ефективного управління інвестиційною діяльністю підприємств є відсутність методичного забезпечення комплексного оцінювання ринкової вартості підприємства загалом та інвестиційних проектів зокрема.

Проблемам управління інвестиційною діяльністю у своїх роботах приділяли увагу багато зарубіжних учених-економістів: У.Шарп, Дж.Кейнс, Л.Гітман, М.Джонк, С.Беренс, П.Хавранек, Ф.Модільяні, М.Міллер, І. Ансофф, а також вітчизняні вчені: І.О.Бланк, А.А.Пересада, М.І.Крупка, О.В.Мертенс, В.Г.Федоренко, С.М.Ілляшенко, В.П.Савчук, М.П.Денисенко, І.О.Лютий, В.С.Пономаренко, С.К.Реверчук й ін. Дослідження стратегічних проблем управління інвестиційною діяльністю здійснювали: І.Ансофф, І.О.Бланк, С.М.Ілляшенко, В.С.Пономаренко, С.К.Реверчук й ін.; оцінювання фінансового результату від інвестиційної діяльності та ефективності використання інвестиційних ресурсів: В.П.Савчук, О.В.Мертенс та ін. Значний внесок у розробку проблем державної інвестиційної політики та управління інвестиціями належить українським вченим Д.М.Черваньову, А.А.Пересаді, М.І.Крупці, В.С.Пономаренку, П.А.Орлову, а також російським ученим С.В.Валдайцеву, В.В.Ковальову, Р.А.Фатхутдінову, В.В.Шеремету, П.Л.Віленському, В.Н.Лівшицю та ін.

Актуальність проблеми, її практичне значення і недостатня теоретико-методична розробленість зумовили вибір теми даної магістерської роботи, формулювання мети і завдань дослідження.

Мета дослідження полягає у розвитку теоретичних засад управління інвестиційною діяльністю та розробці методичного забезпечення прийняття інвестиційних рішень на підприємствах, практичних рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності управління інвестиційною діяльністю підприємств України.

Для досягнення цієї мети в роботі були поставлені і вирішені завдання:

– узагальнити теоретичні підходи до розкриття сутності категорії “інвестиції”, конкретизувати економічну сутність управління інвестиціями на підприємстві;

– розкрити теоретичні основи формування механізму управління інвестиційною діяльністю підприємства за умов ринкової економіки;

– проаналізувати складові та визначити особливості процесу управління інвестиціями на підприємствах України;

– вплив інвестиційної політики на стан роботи підприємства готельного господарства;

дослідити управління інвестиційною політикою на підприємстві готельного господарства ДП«ЕКОС»

запропонувати напрямки удосконалення інвестиційної політики на досліджуваному підприємстві..

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження є стан інвестиційної політики підприємств готельного господарства м. Києва.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є теоретичні засади інвестиційної політики підприємств готельного господарства.

Теоретичною та методологічною основою магістерської роботи стали наукові роботи провідних вітчизняних і зарубіжних вчених у сфері інвестиційної діяльності, статистичні дані соціально-економічного розвитку України Державного комітету статистики України, матеріали Міністерства економіки України, законодавчі акти, періодичні видання, наукові збірники, матеріали науково-практичних конференцій, монографії та друковані праці українських і закордонних учених з проблем теорії та практики управління інвестиційною діяльністю підприємств.

Структурно робота складається з вступу, трьох розділів, висновків.

В першому розділі

 

 


Розділ 1. Теоретичні основи управління інвестиційною політикою підприємств готельного господарства 30 стр.

 

1.1. Поняття і зміст управління інвестиційною політикою підприємства

 

 

 

Процеси споживання та нагромадження капіталу займають важливе місце в стабілізації та прискоренні темпів розвитку економіки України, у вирішенні питань відтворення виробничих потужностей підприємств та забезпечення конкурентоспроможності продукції. Досвід показує, що для господарств, які споживають значну частку своїх доходів, характерні помірні темпи економічного зростання. При цьому розмір нагромадження визначається різницею між додатковою вартістю, отриманою в результаті господарської діяльності, і розміром споживання [18]. Фінансові ресурси, накопичені під час розподілу додаткової вартості, можуть знову застосовуватися в господарському обороті з метою одержання доходів [47, с. 106]. Ця частина ресурсів фактично капіталізується, тобто перетворюється на інвестиції [26, с. 50]. Її абсолютний розмір визначає можливості та масштаби здійснення інвестиційної діяльності.

Сам термін “інвестиції” в економічній літературі не завжди трактується однозначно. Він походить від латинського слова “invest”, що означає “вкладати” [67, с. 268]. У широкому значенні, інвестиції – це вкладення капіталу в тій чи іншій формі, в ту чи іншу справу для подальшого його збільшення або збереження [88, с. 9].

Оскільки існують різні визначення поняття інвестицій, які мають значні відмінності між собою, це обумовлює необхідність уточнення їхньої сутності. Деякі автори [9; 113] розуміють під інвестиціями будь-яке вкладення коштів, в тому числі й те, яке не дає приросту капіталу і отримання прибутку; інші [6; 171] вважають інвестиції вкладеннями грошових коштів, але виключають інші форми рухомого і нерухомого майна, фінансових інструментів, нематеріальних активів. Часто інвестиції ототожнюють з капітальними вкладеннями [22; 38; 50], і, як наслідок, робиться висновок, що всі вони мають довгостроковий характер. У різних розділах економічної науки та напрямах практичної діяльності зміст поняття інвестицій має свої особливості.

Так, за класичним визначенням Дж. Кейнса, інвестиції являють собою поточний приріст цінності капітального майна в результаті виробничої діяльності даного періоду або частини доходу за даний період, яка не була використана для споживання [59, с. 11].

Американські економісти Е. Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензі розглядають інвестиції як витрати на створення нових потужностей з виробництва машин, фінансування житлового, промислового, сільськогосподарського будівництва, а також товарних запасів [63]. Для цієї групи авторів характерно, що в поняття інвестицій вони не включають цінні папери, нематеріальні активи, інші цінності.

У монографії “Інвестиції”, що підготовлена Нобелівським лауреатом У. Шарпом, визначається, що в широкому розумінні “інвестувати” означає “розлучитися з грошима сьогодні, щоб отримати більшу їх суму в майбутньому”. Аналогічне визначення цього терміну знаходиться в монографії “Основи інвестування”, підготовленій Л. Гітманом та М. Джонком: “інвестиція – це засіб розміщення капіталу, який має забезпечити збереження або зростання капіталу”. М. Крупка вважає, що “інвестиції – це ті вкладення, які забезпечують приріст капіталу, створюють новий капітал”[49,50]. За цими визначеннями інвестиції являють собою всі форми забезпечення розвитку підприємства, пов’язані із збільшенням суми вкладеного капіталу. Тобто інвестиції – це видатки на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу, а також не пов’язані з цим зміни оборотного капіталу, оскільки зміни у товарно-матеріальних запасах здебільшого залежать від руху видатків на основний капітал.

У більшості трактувань поняття “інвестиції” відмічено взаємозв’язок двох сторін одного процесу: витрачання ресурсів і одержання результату в довготерміновій перспективі. Результат повинен бути достатнім для того, щоб відшкодувати суб’єкту інвестиційної діяльності понесені витрати і забезпечити приріст капіталу, одержання інших благ чи вигод.

Професор А. Пересада слушно зазначає, що “інвестиції” – значно ширша економічна категорія, ніж довготермінове капіталовкладення у виробничі активи, оскільки можуть здійснюватися в найрізноманітніших формах (реальній, фінансовій, інтелектуальній, інноваційній); у кінцевому результаті отримується дохід (прибуток), дивіденди тощо[74, с. 116]. Проте максимізація прибутку не завжди є метою інвестицій, в окремих випадках виникає необхідність підтримки збиткових, але важливих для національної безпеки галузей і виробництв, що забезпечує збереження робочих місць і досягнення інших соціальних ефектів. Результатом можуть бути інші форми забезпечення розвитку і підвищення ринкової ціни підприємства, що знаходить відбиття в зростанні суми вкладеного капіталу. На цю мету інвестицій звертають увагу відомі зарубіжні економісти.

В економічній літературі проблемі інвестицій приділялося й приділяється досить багато уваги, у тому числі розкриттю суті інвестиційної політики. Однак у більшості наукових праць відсутні чіткі визначення поняття «інвестиційна політика підприємства». А тим часом точне визначення цього поняття досить важливо як з теоретичних, так і із практичних позицій, тому що дозволяє більш цілеспрямовано проводить наукові дослідження й здійснювати реальне управління інвестиційним процесом.

Нижче наведені визначення поняття «інвестиційна політика», дані деякими авторами.

Так, на думку І.Т. Балабанова, інвестиційна політика - складова частина фінансової стратегії підприємства, що укладається у виборі й реалізації найбільш раціональних шляхів розширення й відновлення виробничого потенціалу[3, с.49].

П.Л. Віленський під інвестиційною політикою має на увазі систему господарських рішень, що визначають обсяг, структуру й напрямки інвестицій як усередині господарюючого об'єкта (підприємства, фірми, компанії й т.д.), регіону, країни, так і за межами метою розвитку виробництва, підприємництва, одержання прибутку або других кінцевих результатів[18, с.50].

У сучасному економічному словнику Б.А. Райзберга дане наступне визначення інвестиційної політики підприємства: інвестиційна політика - складова частина економічної політики, що проводиться підприємствами у вигляді встановлення структури й масштабів інвестицій, спрямований їхнього використання, джерел одержання з урахуванням необхідності відновлення основних коштів і підвищення їхнього технічного рівня.

На питання про інвестиційну політику чітку відповідь дає тільки І. А. Бланк: «Інвестиційна політика являє собою частину загальної фінансової стратегії підприємства, що укладається у виборі й реалізації найбільш ефективних форм реальних і фінансових його інвестицій з метою забезпечення високих темпів його розвитку й розширення економічного потенціалу господарської діяльності» [5, с. 402].

Дане визначення глибоко відображає розуміння суті й значення інвестиційної політики для підприємства. Таким чином, інвестиційна політика — сукупність дій агентів відтворювальної діяльності із забезпечення умов відтворення капітальних ресурсів на підприємстві.

По-перше, інвестиційна політика підприємства - це не тільки частина фінансової стратегії, але й важлива частина виробничо-комерційної (збутовий) і соціальної стратегій підприємства.

По-друге, інвестиційна політика - це постійний процес управління інвестиційною діяльністю, спрямований не тільки на вибір і реалізацію найбільш ефективних форм різних інвестицій, але й на забезпечення можливості відтворення самого інвестиційного процесу.

По-Третє, інвестиційна політика в остаточному підсумку має на меті оптимізації різних економічних інтересів у процесі формування й використання фінансових, матеріальних і інших ресурсів підприємства.

Виходячи зі сказаного, визначення інвестиційної політики підприємства може бути дане в наступному формулюванні: інвестиційна політика підприємства - це система оптимального управління інвестиційним процесом, спрямованим на розробку інвестиційних проектів, вибір і реалізацію найбільш ефективних з них, а також постійне відтворення інвестиційної діяльності з метою задоволення різних економічних інтересів у процесі формування й використання фінансових, матеріальних і інших ресурсів, забезпечення зростання доходів як власників підприємства, так і членів трудового колективу.

Інвестиційну політику підприємства класифікують у залежності від її спрямованості[80, с.118]. Із цього погляду, виділяють інвестиційну політику, спрямовану на:

підвищення ефективності;

модернізацію технологічного встаткування, технологічних процесів;

створення нових підприємств;

впровадження принципово нового обладнання й вихід на нові ринки збуту.

Будь-які інвестиції пов'язані з інвестиційною діяльністю підприємства, що являє собою процес обґрунтування й реалізації найбільш ефективних форм вкладень капіталу, спрямованих на розширення економічного потенціалу підприємства.

Для здійснення інвестиційної діяльності підприємства виробляють інвестиційну політику. Ця політика є частиною стратегії розвитку підприємства й загальної політики управління прибутком. Вона укладається у виборі й реалізації найбільш ефективних форм вкладення капіталу з метою розширення обсягу операційної діяльності й формування інвестиційного прибутку.

Механізм реалізації інвестиційної діяльності формується під впливом конкретних умов господарювання й призначений для організації, здійснення й збереження цієї діяльності, досягнення мети підприємця. Цей механізм визначається формою власності (державна або приватна), чинним законодавством, рівнем економічного розвитку національної економіки, фінансово-кредитної й банківської систем і т.п. [72, с. 96].

Сутність механізму реалізації інвестиційної діяльності складається в тому, що він є конкретним господарським інструментом (сукупністю заходів, методів, функцій), завдяки якому організовується й досягає мети діяльність суб'єктів підприємництва. Наукові розробки сучасних економістів структурують механізм реалізації підприємницької діяльності за певними ознаками, згідно яким розрізняють економічний, соціальний і організаційний механізми.

Економічний механізм у ринкових умовах ґрунтується на використанні вартісних інструментів (самостійне бізнес-планування, аналіз угод, ціноутворення й т.п.). Соціальний механізм діє відповідно до інтересів учасників підприємницького процесу. Організаційний механізм формує рівні організації підприємницької діяльності протягом повного життєвого циклу підприємницької структури (від її реєстрації й можливої державної підтримки до інфраструктури ринку в цілому, і можливої санації й порядку ліквідації структури). Уздовж життєвого циклу структур ці механізми діють, як єдина система здійснення, збереження й розвитку підприємницької діяльності[19, с. 253].

Таким чином, сутність інвестиційної політики укладається в забезпеченні відтворення основних фондів виробничих і невиробничих галузей, їх розширенні й модернізації.

Характер інвестиційної політики визначається ступенем державного втручання в економічні процеси, ступенем ув'язування даної політики з іншими державними інститутами, до яких ставляться податкова, фінансово-кредитна, ліцензійна й цінова політика, політика доходів і зайнятості, залучення іноземних інвестицій, правове поле й загальний адміністративний уклад. Амортизаційна політика входить у загальну інвестиційну політику. Амортизаційна політика, у свою чергу, повинна бути пов'язана з податковою політикою. У країнах розвиненого ринкового типу при загальному підвищенні рівня податків на прибуток компаній, як правило, у фазі економічної кризи заохочуються методи прискореної амортизації й вводяться пільги по інвестиційних кредитах. У цьому випадку прискорена амортизація застосовується тільки до нового обладнання.

Рівень розвитку інвестиційної політики організації залежить від особливостей інвестиційної політики держави, тому на її формування впливають фактори, що стримують інвестиційну активність української економіки. До них ставляться:

відносно високий рівень інфляції;

досить високий рівень податків;

неповне фінансування державних інвестиційних програм;

низька ефективність інвестиційних вкладень;

нестача власних коштів в організацій для відновлення основного капіталу й труднощі в одержанні комерційних кредитів через нестійке їх фінансове становище й високі відсотки ставок кредиту;

високий інвестиційний ризик.

Зміст інвестиційної політики організації складається у визначенні обсягу, структури й спрямований використання інвестицій для досягнення корисного ефекту[42, с. 311].

Для реалізації інвестиційної політики підприємствами розробляється інвестиційна програма, що являє собою сукупність реальних інвестиційних проектів, згрупованих по галузевим, регіональних і привабливим для інвестицій (інвестиційна привабливість) ознакам. Програма являє собою єдиний об'єкт управління .

Інвестиційна привабливість - узагальнююча характеристика переваг і недоліків окремих об'єктів інвестування з позицій конкретного інвестора за формованими їм критеріями[56, с. 46].

Сформувавши інвестиційну програму й визначившись із об'єктами інвестування підприємство, може приступиться до формування інвестиційних проектів.

Інвестиційний проект - це об'єкт реального інвестування, який обрано до реалізації у формі придбання цілісного майнового комплексу, реконструкції, модернізації, капітального ремонту й т.п. Підготовка інвестиційного проекту до реалізації вимагає звичайно розробки бізнес-плану.

Загальний обсяг витрат інвестиційних ресурсів, розподілений по конкретних періодах здійснення інвестицій, описується графіком інвестицій. Він розробляється в складі бізнес-плану по реальних інвестиційних проектах, що вимагає тривалого періоду реалізації. Графік інвестицій включає прогнозування й розрахунок загального грошового потоку підприємства.

Під грошовим потоком розуміється надходження (позитивний грошовий потік) і витрата (негативний грошовий потік) коштів у процесі здійснення господарської діяльності підприємства[53, с. 452]. Розрізняють наступні потоки:

Грошовий потік по операційній ( виробничо-комерційної) діяльності.

Грошовий потік по інвестиційній діяльності.

Грошовий потік по фінансовій діяльності.

Різниця між позитивним і негативним грошовим потоком по конкретному виді діяльності або по господарській діяльності підприємства в цілому являє собою чистий грошовий потік.

У практиці використовуються  п'ять методів фінансування інвестиційних проектів[46, с.201]:

1) повне самофінансування;

2) акціонування;

3) кредитне фінансування;

4) фінансовий лізинг;

5) змішане фінансування.

Таким чином, методи фінансування інвестиційних проектів це принципові підходи до фінансування окремих реальних інвестиційних проектів, використовувані підприємством при розробці політики формування інвестиційних ресурсів.

З метою залучення й мобілізації фінансових ресурсів для реалізації інвестиційних проектів підприємства здійснюють емісійну політику. Це система критеріїв і мер, розроблювальних підприємством для забезпечення залучення необхідного обсягу фінансових ресурсів. За рахунок зовнішніх джерел шляхом випуску й розміщення на первинному фондовому ринку власних цінних паперів: акцій або облігацій.

Розрізняють наступні види емісійної політики[90, с.50]:

Консервативна дивідендна політика.

Компромісна (помірна) дивідендна політика.

Агресивна дивідендна політика.

Консервативна дивідендна політика - варіант дивідендної політики, основною метою якої є першочергове задоволення інвестиційних потреб підприємства, а виплата дивідендів здійснюється в мінімальному стабільному розмірі або по остаточному принципі.

Компромісна (помірна) дивідендна політика - варіант дивідендної політики, що передбачає стабільний рівень виплати дивідендів з надбавкою в окремі періоди. Ця політика найбільшою мірою вв'язана з результатами фінансової діяльності підприємства й рівнем задоволення його інвестиційних потреб .

Агресивна дивідендна політика - варіант дивідендної політики, що передбачає стабільний рівень виплати дивідендів з агресивною надбавкою в окремі періоди з метою ринкової фондової «розкручування» підприємства[65, с. 98]. Ця політика в найменшому ступені пов'язана з результатами фінансової діяльності підприємства.

Для оцінки ефективності реальних інвестицій (проектів) підприємства використовують систему принципів і показників, що визначають ефективність вибору для реалізації окремих реальних інвестиційних проектів.

Основними з показників є:

Строк окупності.

Облікова прибутковість.

Чистий наведений ефект.

Внутрішня прибутковість.

Модифікована внутрішня прибутковість.

Індекс рентабельності.

Крім цього здійснюється:

Оцінка грошових потоків.

Оцінка інвестиційного риска.

Формування оптимального інвестиційного бюджету.

З урахуванням необхідності подолання подальшого спаду виробництва й обмеженості фінансових можливостей держави інвестиційну передбачається здійснювати на основі наступних принципів[49,50]:

послідовна децентралізація інвестиційного процесу шляхом розвитку різноманітних форм власності, підвищення роли внутрішніх (власних) джерел накопичений підприємств для фінансування їхніх інвестиційних проектів;

державна підтримка підприємств за рахунок централізованих інвестицій;

розміщення обмежених централізованих капітальних вкладень і державне фінансування інвестиційних проектів виробничого призначення строго відповідно до федеральних цільових програм і винятково на конкурентній основі;

посилення державного контролю за цільовою витратою коштів федерального бюджету;

удосконалювання нормативної бази з метою залучення іноземних інвестицій;

значне розширення практики спільного державно-комерційного фінансування інвестиційних проектів.

Для ефективного здійснення інвестиційної політики виділяють наступні основні елементи інвестиційної політики підприємства[86, с. 281]:

визначення стратегічної мети підприємства;

прогноз кон'юнктури ринку й визначення пріоритетів інвестицій;

аналіз економічних результатів і інвестиційної діяльності підприємства;

планування інвестиційної діяльності;

вибір між інвестиційними програмами;

забезпечення ресурсами інвестиційної діяльності.

У цей час на розвиток підприємств і формування їх інвестиційної політики впливають:

динаміка попиту та пропозиції на ринку продукції, виробленою організацією, якість і ціна цієї продукції;

особливості загальної стратегії організації;

фінансово-економічне положення організації, зокрема співвідношення власних і позикових коштів;

технічний рівень виробництва в організації;

фінансові умови інвестування на ринку капіталів;

можливість одержання державної підтримки;

норма прибутку от реалізації інвестиційних проектів за участю організації;

умови страхування й одержання гарантій от некомерційних ризиків.

Основна мета інвестиційної політики підприємства може бути сформульована як створення оптимальних умов для вкладення власних і позикових фінансових і інших ресурсів, що забезпечують зростання доходів на вкладений капітал, для розширення економічної діяльності підприємства, створення кращих умов для перемоги в конкурентній боротьбі.

Убрання з основною метою підприємницькі структури в процесі здійснення інвестиційної політики прагнуть до досягнення окремих цілей або під цілей. Передусім, до таким цілей або під цілей відносять:

вироблення стратегії й тактики економічної діяльності підприємства на короткостроковий і довгостроковий період;

2) пошук найбільш ефективних об'єктів для інвестування;

3) вибір оптимального варіанта інвестиційного проекту;

4) пошук і оцінка альтернативних джерел фінансових ресурсів для здійснення інвестиційного процесу;

5) досягнення максимального результату в процесі реалізації інвестиційної політики при мінімальному можливому обсязі капіталу, тривалості його експлуатації й організаційних зусиль.

При розробці інвестиційної політики підприємства необхідно дотримуватися наступних принципів:

- націленість інвестиційної політики на досягнення стратегічних планів підприємства і його фінансову стабільність;

- облік інфляції й фактору риска;

- економічне обґрунтування інвестицій;

- формування оптимальної структури портфельних і реальних інвестицій;

- ранжирування проектів і інвестицій по їхній важливості й послідовності виходячи з наявних ресурсів і з урахуванням залучення зовнішніх джерел;

- вибір надійних і більше дешевих джерел і методів фінансування інвестицій.

Облік цих і других принципів дозволить уникнути багатьох помилок і прорахунків при розробці інвестиційної політики підприємства.

У сучасних умовах ефективна інвестиційна політика повинна будуватися в розвитку чотирьох базових принципів:

- удосконалювання законодавчого забезпечення інвестиційної діяльності;

- здійснення концентрації інвестиційної політики на стратегічних напрямках інвестиційних програм;

- організація взаємодії з підприємствами з метою мобілізації в інвестиції їхніх власних коштів (реалізація взаємних інтересів підприємств регіону в розвитку інвестиційної політики);

- здійснення постійного моніторингу позитивних і негативних моментів розвитку.

Зміст процесу управління інвестуванням поточної діяльності розглянемо детальніше. У сучасній економічній літературі [65, 88], виділяють до дев’яти різних функцій, але відповідно до методології системного аналізу спробуємо розкрити суть загальних функцій.

Перша функція – планування. Процес планування починається з аналізу зовнішнього середовища підприємства, включаючи прогнозування кон’юнктури товарного ринку. Потім відповідно до цього розробляється стратегія інвестування в поточну діяльність, визначається потреба в інвестиційних ресурсах і джерелах їх отримання. Наступна стадія – формування інвестиційного портфеля та його оцінка за критеріями прибутковості й ризику.

Друга функція – організація. Організація управління проектом здійснюється виходячи з цілей організації управління – забезпечення взаємодії між учасниками проекту; розподілу ролей та відповідальності за ті чи інші управлінські функції; визначення відповідальності за прийняття рішень; забезпечення гнучкості використання ресурсів.

Третя функція – контроль і регулювання. Загальні принципи побудови ефективної системи контролю включають наявність: чітких планів, ясної системи звітності, ефективної системи аналізу фактичних показників і тенденцій та ефективної системи реагування. В межах функції контролю і оперативного управління реалізацією проекту вирішуються задачі вимірювання, прогнозування і оцінки оперативної ситуації за досягненням результатів, витратам часу, ресурсів і фінансів, аналізу і усунення причин відхилення від виробленого плану, корекція плану[43, с. 140].

Таким чином, в процесі контролю можливо виділити три основні кроки:

стеження за фактичним станом робіт – збір і документування фактичних даних;

аналіз результатів і вимірювання прогресу – оцінка поточного стану робіт і порівняння досягнутого результату із запланованим;

коректуючи дії – планування та здійснення заходів, спрямованих на виконання робіт згідно плану або мінімізацію невідповідностей.

Для організації поточного моніторингу конкретних інвестиційних проектів здійснюється функція контролю, який передбачає прийняття рішень, необхідних для корегування процесу реалізації вибраних проектів або припинення неефективних проектів.

Матеріалізацією процесу менеджменту інвестицій є прийняття інвестиційного рішення і його ефективна реалізація. Управлінське рішення є частиною ланцюга: мета управління; функції управління; методи діяльності персоналу управління; технології управління та прийняття рішень; управлінське рішення.

У теорії систем під рішенням розуміють вибір альтернативи [24, 48, 65]. Термін «управлінське рішення» використовується в декількох значеннях: обміркований намір зробити щось, що припускає попереднє усвідомлення цілей і засобів дії; процес підготовки та прийняття найкращого варіанта (альтернативи) для вирішення проблеми або завдання; фіксований управлінський акт [18].

Система прийняття рішень є сучасною моделлю функціонування організаційних систем, в якій як первинний елемент розглядається «рішення». Особливості сучасного етапу розвитку економіки України обумовлюють наявність у зовнішньому середовищі змін і тих що постійно відбуваються і тих які призводять до появи проблем, та необхідність застосування ситуативного підходу до управління, сучасної концепції управління об’єктами («management by objects») з побудовою відповідної системи прийняття рішення.

Найпоширенішою в економічній теорії останніх років є комплексна концепція прийняття управлінських рішень [14, 79, 80,86]. Вона адекватно описує суть прийняття рішень і відрізняється суворою логіко-якісною послідовністю опису процесу прийняття рішення. В рамках цієї концепції ведуться дослідження з вирішення проблем, генерації елементів завдання прийняття рішень (цілей, обмежень варіантів рішень, визначення критеріїв або принципів вибору), змін характеристик елементів завдань при зміні зовнішнього та внутрішнього середовища системи, багатоцільового вибору рішення, побудови моделі ймовірності, оцінки ефективності рішення. Важливою прикладною проблемою є розробка методологічних і технологічних положень щодо генерації елементів завдання прийняття інвестиційного рішення, оскільки на сучасному етапі переходу української економіки до умов ринку виклад ситуацій, пов'язаних з формуванням цілей, обмежень і варіантів рішень, базується на загальних рекомендаціях емпіричного характеру.

Процес здійснення інвестицій можливо розглядати як впорядковане явище в рамках теорії систем у вигляді «чорного ящика», а механізм управління ним зображений на рис. 1.1.

«Вхід» системи характеризується параметрами інвестиційної проблеми, яку необхідно вирішити за конкретними видами поточної діяльності. В результаті на «виході» системи виникає рішення, яке може бути виражене кількісно або якісно, має певний ступінь адекватності, ймовірність реалізації та ступінь ризику досягнення запланованого результату.

 

           Рис. 1.1. Узагальнена схема етапів управління процесом інвестування у поточну діяльність підприємства

 

До компонентів «зовнішнього середовища» системи належать чинники макросередовища підприємства, кон’юнктура ринку, яка впливає на якість управлінського рішення. Зворотний зв’язок характеризує різні інформаційні потоки, які надходять як до осіб, які ініціювали прийняття рішення, так і до «процесу» (осіб, які прийняли рішення). Наявність такої інформації може бути пов’язана з неякісним рішенням проблеми, необхідністю корегування і переробкою рішення у зв’язку зі змінами зовнішнього або внутрішнього середовища підприємства, іншими чинниками.

В управлінській практиці розрізняють оптимальні, ефективні та результативні рішення. Під оптимальністю управлінського рішення розуміють його властивість бути кращим відповідно до критерію (системи критеріїв оптимальності). Ефективними є рішення, які приводять до необхідних і дієвих результатів, а результативними – рішення, які приводять до підсумкових результатів, тобто сприяють досягненню глобальної мети.

У сучасному менеджменті [8, 83, 85, 92] до управлінських рішень висуваються наступні вимоги:

своєчасність розробки, прийняття та реалізації, яка сприяє вирішенню проблем, що виникають і недопущенню їх загострення;

            наявність механізму реалізації, тобто дій, завдання підлеглим та порядок їх виконання; а також організацію, мотивацію, контроль, можливості визначати необхідні організаційні зміни в системі, призначеній для досягнення цілей;

            оптимальність, або забезпечення максимальної віддачі від потенційних можливостей в процесі реалізації рішення;

            можливість бути реалізованим, тобто забезпеченим відповідними ресурсами; недопущення конфліктів;

            гнучкість – можливість змін, корегування рішення при зміні умов або ситуацій;

            можливість верифікації та контролю виконання;

            зміст необхідної інформації для підлеглих;

            зрозумілість за формою та обґрунтованість.

Програма, алгоритм прийняття рішення – це логіко-конструктивна операція, яка включає: конкретний аналіз об’єкта інвестицій, стану й тенденцій його розвитку та виявлення на основі такого аналізу бажаного стану підприємства як системи в майбутньому; створення й можливу координацію мети інвестицій, яка буде скоординована заздалегідь з метою інших вертикально та горизонтально розміщених систем (підприємства і зовнішнє середовище) в складних генетичних, функціональних і структурних зв’язках між системами вищого та нижчого порядків; вибір способів і оцінка можливостей досягнення поставленої мети інвестиційної діяльності в заданих умовах і з наявними обмеженими ресурсами.

Критеріями вибору переважаючих варіантів є показники, за допомогою яких визначаються очікувані результати – ризик, прибутковість. Ці критерії можуть бути як кількісними, так і якісними, вони визначають ефективність використання інвестиційних ресурсів під час досягнення мети системи. Вимоги та правила вирішення – альтернативні варіанти, проекти, спрямовані на досягнення оптимального результату, які відображають вимоги об’єктивних законів управління та особливості проблемних ситуацій:

стандартних, що мають очевидний зв’язок з витратами інвестиційних ресурсів і ступенем досягнення мети;

            структурованих, або кількісно представлених, що містять чітко виражені математичні залежності (математичні методи й моделі);

            слабкоструктурованих або змішаних, що характеризуються наявністю як кількісних, так і якісних елементів;

            неструктурованих, або якісно виражених нестандартних, що містять лише опис найважливіших інвестиційних ресурсів, ознак і характеристик (евристичні методи та правила прийняття рішень).

Модель системних взаємозв’язків – взаємозв’язки між цілями, засобами їх досягнення, зовнішнім середовищем і ресурсами, необхідними в процесі прийняття інвестиційного рішення, а мета – наявність і формалізація досвіду менеджера спеціальними методами, які об’єктивізують його уявлення.

Правильне визначення мети, критерію її досягнення або показника ефективної діяльності системи досить важливе, оскільки дозволяє контролювати реальне досягнення запланованих результатів.

Процес прийняття управлінських рішень розглянутий з позицій різних управлінських шкіл, має свої особливості, які відображені в літературі (американська, німецька, японська, російська [68], українська [49]). Американська школа передбачає наявність таких етапів процесу прийняття рішень: діагноз проблеми, формулювання критеріїв та обмежень, виявлення і оцінка альтернатив, кінцевий вибір. Практика американського менеджменту свідчить, що прийняти оптимальне рішення за умови дефіциту часу дуже складно, тому керівники обмежуються «задовільним» рішенням, а не «максимізуючим».

Німецька школа розглядає процес прийняття рішення як складову частину планування й контролю яке має наступні етапи: постановка проблеми, пошук інформації, оцінка можливих дій, які впливають на мету, прийняття рішення (встановлення альтернативи дії, яка потім буде реалізована).

Японська школа, на думку П. Друкера [29], розробила методичний і стандартизований підхід до рішення, його правильної оцінки. Першою та найважливішою стадією є коректна постановка завдання, друга – пропонування різних варіантів рішень, а третя – вибір кращого з них. Особливістю системи є те, що відповідальність за прийняття рішення несе не індивідуум, а вся група, оскільки рішення приймається на основі консенсусу.

Схема прийняття рішення, впроваджена російською та українською школами, базується на прямоточнім русі від одного етапу до другого. Після виявлення проблеми та встановлення умов і чинників, які сприяють її виникненню, розробляється декілька варіантів рішень, з яких обирається кращий. Більш детально структура процесу прийняття інвестиційних рішень за етапами і процедурами, яка розроблена нами на базі підходів вітчизняної школи наведена в табл. 1.1.

З урахуванням викладеного вище, узагальнена схема прийняття рішення з інвестування в поточну діяльність підприємства, пропонована нами, зображена на рис. 1.2. Вона включає підсистеми планування та контролінгу і дозволяє приймати рішення, ґрунтуючись на певному рівні прибутковості і ризику.

Таблиця 1.1

Етапи і процедури процесу прийняття рішення з інвестування  в поточну діяльність

№ з/п

Етап

Процедура

1

Постановка проблеми (ситуація дефіциту ресурсів)

Залучення необхідних інвестицій для фінансування поточної діяльності

Збір необхідної інформації про стан кон’юнктури ринку

Опис проблемної ситуації, яка виникла на підприємстві

2

Розробка варіантів рішення

Формулювання вимог – обмежень до інвестиційного рішення

Збирання необхідної інформації із зовнішнього та внутрішнього середовища. Проведення ризик-аналізу

Розробка можливих варіантів інвестиційних рішень

 

3

Вибір рішення

Визначення критеріїв рішення: прибутковість і ризик інвестицій

Вибір рішень, які відповідають критеріям. Оцінка можливих наслідків прийняття варіантів інвестиційного рішення на основі технології оптимізації структури інвестиційного портфеля

Вибір переважаючого рішення з урахуванням критеріїв і можливих наслідків. Вибір оптимальної стратегії

З метою економії часу та засобів на розробку інвестиційного рішення, доцільно було б дотримуватися наступної послідовності формування й обробки компонентів «чорного ящика». Спочатку слід чітко сформулювати суть очікуваного рішення і визначити параметри, які воно повинне мати.

До таких параметрів для інвестиційного вирішення можна віднести:

ступінь ризику та прибутковості вкладення;

імовірність реалізації рішення за показниками якості, витрат і термінів;

ступінь адекватності теоретичної моделі фактичним даним, на підставі

яких вона була розроблена.

 

 

Рис. 1.2. Процес управління прийняттям рішення з інвестування в поточну діяльність

 

Після цього встановлюється мінімально допустима ефективність, за якої може бути реалізовано інвестиційне рішення (наприклад, внутрішня норма рентабельності, ризик і ліквідність портфеля), а потім аналізуються чинники зовнішнього середовища, які здійснюють вплив на якість і ефективність рішення, вхідні інформаційні потоки, і вживаються можливі заходи з підвищення їх якості. Після уточнення вимог «виходу», чинників зовнішнього середовища, відпрацювання «входу» системи, необхідно уточнити саму технологію прийняття рішення, проаналізувати параметри процесу, підвищити, наскільки можливо, їх якість і лише після цього починати

підготовку інвестиційного рішення.

Доцільно віднести до основних умов забезпечення високої ефективності

та якості інвестиційного рішення:

застосування системного підходу при розробці рішення;

постійний моніторинг параметрів зовнішнього середовища (особливо кон’юнктури ринку, законодавчого простору);

забезпечення якості та своєчасності всіх видів інформаційних потоків;

застосування різних видів економіко-математичних методів і моделей,

адекватних складності і рівню прийнятого інвестиційного рішення;

структуризація проблеми;

забезпечення варіантності рішень і їх порівнянності;

автоматизацію процесу збору, обробки інформації та самого процесу прийняття рішення;

наявність механізму реалізації рішення та контролю за його ефективністю.

 

 

1.2. Типи (види) інвестиційної політики

 

 

 

Різноманіття форм і видів інвестицій, здійснюваних підприємством, вимагає певної їх класифікації. У процесі управління інвестиції підприємства класифікуються в такий спосіб.

1. За об'єктами вкладення капіталу розділяють реальні й фінансові інвестиції підприємства.

Реальні інвестиції характеризують вкладення капіталу у відтворення основних коштів, в інноваційні нематеріальні активи, у приріст запасів товарно-матеріальних цінностей і в інші об'єкти інвестування, пов'язані зі здійсненням операційної діяльності підприємства або поліпшенням умов праці й побуту персоналу[27,44].

Фінансові інвестиції характеризують вкладення капіталу в різні фінансові інструменти, головним чином у цінні папери, з метою одержання доходу.

2. За характером участі в інвестиційному процесі виділяють прямі й непрямі інвестиції підприємства.

Прямі інвестиції мають на увазі пряму участь інвестора у виборі об'єктів інвестування й вкладенні капіталу. Звичайно прямі інвестиції здійснюються шляхом безпосереднього вкладення капіталу в статутні фонди підприємств. Пряме інвестування здійснюють в основному підготовлені інвестори, що мають досить точну інформацію про об'єкт інвестування й добре знайомі з механізмом інвестування.

Непрямі (портфельні) інвестиції характеризують вкладення капіталу інвестора, опосередковане іншими особами (фінансовими посередниками), тобто вкладення в цінні папери (облігації й акції для формування портфеля).

3. За періодом інвестування виділяють короткострокові й довгострокові інвестиції підприємства.

Короткострокові інвестиції характеризують вкладення капіталу на період до одного року. Основу короткострокових інвестицій підприємства становлять його короткострокові фінансові вкладення[52].

Довгострокові інвестиції характеризують вкладення капіталу на період більше одного року. Основною формою довгострокових інвестицій підприємства є його капітальні вкладення у відтворення основних коштів.

4. За рівнем інвестиційного ризику виділяють наступні види інвестицій[54,85]:

Безризикові інвестиції. Вони характеризують вкладення коштів у такі об'єкти інвестування, по яких відсутній реальний ризик втрати капіталу або очікуваного доходу й практично гарантоване одержання розрахункової реальної суми інвестиційного доходу.

Низькоризикові інвестиції. Вони характеризують вкладення капіталу в об'єкти інвестування, ризик по яких значно нижче среднерыночного.

Середньоризикові інвестиції. Рівень ризику по об'єктах інвестування цієї групи приблизно відповідає середньо ринковому.

Високоризикові інвестиції. Рівень ризику по об'єктах інвестування цієї групи перевищує середньоринковий.

Спекулятивні інвестиції. Вони характеризують вкладення капіталу в найбільш ризикові інвестиційні проекти або інструменти інвестування, по яких очікується найвищий рівень інвестиційного доходу.

5. За формами власності капіталу, що інвестується, розрізняють інвестиції приватні й державні[79,90].

Приватні інвестиції характеризують вкладення коштів фізичних осіб, а також юридичних осіб недержавних форм власності.

Державні інвестиції характеризують вкладення капіталу державних підприємств, а також коштів державного бюджету різних його рівнів і державних позабюджетних фондів.

По наявності й характеру правової бази можна виділити формалізовану й неформалізовану державну інвестиційну політику. При цьому формалізована інвестиційна політика означає наявність цілісної правової бази, що регулює основні параметри інвестиційного процесу, такі, як податки, ціни, доходи, тарифна система, строки амортизації встаткування й методи обліку основних фондів. Як правило, їй властива високий ступінь державної участі в економіці. Неформалізована інвестиційна політика характеризується порівняно низкою часток державних капіталовкладень (до 30%), більшим обсягом приватного капіталу (до 80% від всіх господарюючих суб'єктів і обсягів промислового виробництва), вільним переміщенням капіталу за рубіж і з-за кордону й головне — несистематизованою правовою базою.

6. По регіональній приналежності інвесторів виділяють національні (внутрішні) і іноземні інвестиції.

Національні або внутрішні інвестиції характеризують вкладення капіталу резидентами (юридичними або фізичними особами) даної країни в об'єкти (інструменти) інвестування на її території.

Іноземні інвестиції характеризують вкладення капіталу нерезидентами (юридичними або фізичними особами) в об'єкти (інструменти) інвестування даної країни.

У своїй інвестиційній політиці підприємство може вибирати різні її види[27,33]:

Консервативна інвестиційна політика.

Компромісна (помірна) інвестиційна політика.

Агресивна інвестиційна політика.

Консервативна інвестиційна політика - варіант політики інвестиційної діяльності підприємства, пріоритетною метою якої є мінімізація рівня інвестиційного риска. При здійсненні такої політики інвестор не прагне ні до максимізації рівня поточної прибутковості інвестицій, ні до максимізації темпів росту капіталу.

Компромісна (помірна) інвестиційна політика - варіант політики здійснення інвестиційної діяльності підприємства, спрямованої на вибір таких об'єктів інвестування, по яких рівні прибутковості й риска найбільшою мірою наближені до середньо ринковим.

Агресивна інвестиційна політика - варіант політики здійснення інвестиційної діяльності підприємства, спрямованої на вибір таких об'єктів інвестування, по яких рівні прибутковості й риска значно вище середньо ринковим.

За формою управління можна виділити наступні типи інвестиційної політики: ліберальна й централізована. Ліберальному типу інвестиційної політики властиві переважно економічні методи державного регулювання інвестиційними процесами, розвинена вертикальна система інвесторів (держава — фінансові інститути — бізнесмени — дрібні інвестори), а також різноманітні джерела інвестицій (приватні, державні, притягнуті й т.д.), розвинена фінансова інфраструктура.

Роль держави складається у встановленні «правил гри» у взаєминах «інвестор — держава», що дозволяє економічній системі саморегулюватися й розвиватися відносно вільно. Цьому типу інвестиційної політики протистоїть централізована інвестиційна політика, основною рисою якої є використання переважно твердих адміністративних методів управління. Джерела інвестицій у цьому випадку формуються за допомогою акумулювання ресурсів різними державними структурами, централізовано здійснюється довгострокове прогнозування, а загальне правове поле жорстко регламентує розвиток інвестиційного процесу. Участь фондового ринку в інвестиційному процесі чисто номінальне.

Виходячи із цих критеріїв сучасну регіональну інвестиційну політику, що проводиться більшістю регіонів України, можна оцінити як формалізовану й централізовану. Роль державного втручання значна як за обсягами контрольованих їм інвестицій, так і по ступені регулювання даного процесу. Кошти державного інвестиційного бюджету склали ледве більше 60%. Будь-яке рішення, що стосується залучення великих кредитів державними або комерційними підприємствами, так чи інакше контролюється державними відомствами.

 

 

 

1.3. Особливості управління інвестиційною політикою

 

 

Важливе місце в індустрії займає готельний бізнес, широкий і різноманітний характер якого охоплює й елементи пов'язаних з ним секторів індустрії, наприклад харчування, відпочинок і розваги й ін. Відповідно готельний бізнес демонструє більше широку й різноманітну організаційну структуру, чим інші сектори індустрії.

Менеджери в індустрії гостинності намагаються розглядати її як окрему сферу економіки й не має нічого загального з іншими видами бізнесу. Однак це не зовсім вірно.

            В останні два десятиліття був зроблений значний рух у бік застосування теорії загального менеджменту в індустрії гостинності. Однак окремі фахівці продовжують вважати, що досягнуто невеликий прогрес у справі застосування теорії менеджменту бізнесу виробничої сфери в сфері обслуговування в цілому й у готельному бізнесі зокрема.

Підприємства індустрії гостинності мають загальні характеристики, які визначають природу індустрії гостинності. А остання формує організаційну структуру підприємств, визначає їхню управлінську політику й операції:

Велика кількість підприємств різних розмірів і видів розкидані по країні й миру;

Багато підприємств працюють цілодобово й всі дні тижня;

Ціни фіксовані й високі, пропозиція також фіксована, але існують із сезонні коливання, що залежать від непередбаченого попиту;

Це індустрія й виробництва, і обслуговування;

Існують різні клієнти з різними потребами й очікуваннями;

Обслуговування спрямоване безпосередньо до клієнта, а пропонований продукт має відчутну й невловиму природу;

Багато операцій комбіновані, більшість із них провадяться одночасно;

Потрібен високий рівень координації й часто в дуже стислий термін;

від менеджерів потрібен високий професіоналізм і вправність, особливо в питаннях управління;

- крім висококваліфікованої праці існує й багато некваліфікованої праці;

- більшість робіт низькооплачувані;

- персонал часто змушують працювати в позаурочний час;

- велика частка молодіжної, жіночої й погодинної праці;

- багато працівників з інших країн;

- велика плинність усередині індустрії (між галузями).

Але тому що не всі вищезгадані характеристики обов'язкові для кожного сектора або підприємства, при розробці їх організаційної структури необхідний індивідуальний підхід. Наприклад, великий готель виконує багато різних операцій, бюрократичних процедур, має в більшій мірі вузькоспеціалізовані обов'язки для своїх працівників і більше високий рівень мобільності й витоку кадрів, чим маленький провінційний готель, що має вузький сектор клієнтів, або інше підприємство індустрії гостинності. Хоча індустрію не можна назвати сугубо обслуговуючою, вона проявляє багато основних характеристик інших галузей сфери обслуговування. Ці характеристики західні фахівці об'єднали в сім пунктів:

- клієнт є учасником у процесі обслуговування;

- процеси виробництва й споживання збігаються в часі;

- обсяги обслуговування не міцні в часі;

- місце розташування (розміщення) визначається споживчим попитом;

- процес обслуговування трудомісткий;

- продукт невловимий;

- складно вимірювати ступінь виконувасті.

Особиста участь у процесі обслуговування породжує певні проблеми, а саме: треба створювати відповідну обстановку, де здійснюється обслуговування. Наприклад, у готелях і ресторанах необхідно вибрати для цього найкраще місце, створити відповідну декорацію, правильно розташувати меблі й т.д. А клієнти, будучи складовою частиною обслуговування, у свою чергу можуть самі готовити собі напої, окремі блюда, тим самим звільняючи персонал готелю від обслуговування їх у номерах.

Тому що надання й споживання послуг в індустрії гостинності відбувається одночасно, тут на відміну від виробничої сфери не потрібно складування послуг - основного продукту сфери обслуговування. Обслуговування відбувається в процесі безпосереднього спілкування із клієнтом. Саме через відсутність складування на підприємствах індустрії клієнти можуть устати в чергу чекаючи одержання необхідного їм обслуговування, а іноді може відбутися й втрата послуг.

На відміну від виробництва процес обслуговування обмежений у часі. У період падіння попиту й при високих цінах, що залишаються, неповну завантаженість на підприємствах не можна відшкодувати в наступні дні великого попиту. А при збільшенні попиту недостатність коштів обслуговування може стати причиною зниження доходів через неможливість повністю задовольняти попит.

Ще одна відмінність індустрії гостинності від виробництва укладається в тім, що пропозиція послуг і споживачі повинні бути зв'язані один з одним, тому тут не можна досягти ефекту економії в масштабі за допомогою централізованих поставок для різних ринків. Пропозиція послуг безпосередньо клієнтові обмежує місця обслуговування й зменшує обсяги операцій.

Трудомісткість індустрії обумовлена в першу чергу взаєминами між клієнтами й працівниками. Ефективність обслуговування залежить від уваги й турботи персоналу до клієнта, незважаючи на збільшення застосування новітніх технологій і автоматизації багатьох процесів обслуговування.

Індустрія гостинності провадить продукт, що на відміну від продукту промислової сфери невловимий, тому його важче обмінювати й просувати на ринку. Критерієм оцінки якості продукту є емоційна реакція клієнта, що залежить від виховання й відношення до справи персоналу, а також від самого клієнта.

Оцінка продукту в індустрії складна через відсутність єдиного критерію, що оцінював би його ефективність. Наприклад, облік прибутку або кількість клієнтів не зовсім досить для повної оцінки процесу обслуговування (обов'язково треба врахувати і якість обслуговування).

Організації індустрії гостинності функціонують у постійній взаємодії з навколишнім середовищем. Зміни зовнішніх факторів (економічна активність, державна політика, культура, міжнародні відносини, конкуренція, клімат, акціонери, постачальники, технологічна інновація, соціальні відносини) впливають на їхню діяльність і обумовлюють необхідність обліку цих змін при розробці стратегії розвитку кожного підприємства. Наприклад, Кейзер запропонував сім етапів для стратегічного планування в індустрії гостинності:

- Оцінка поточного положення організації - у чому її чинність і слабість, конкуренція й ринок, вимоги й можливості?

- Оцінка поточного й майбутнього навколишнього середовища - що трапилося із внутрішнім і зовнішнім середовищем, які зміни будуть впливати на поточний бізнес або на створення нових підприємств?

- Оцінка впливів спроектованих змін - як будуть діяти, чи будуть заподіювати погрози, їхньої можливості?

- Визначення можливостей і оцінка можливих ризиків - визначення передбачуваних можливостей, пов'язаних зі змінами навколишнього середовища, і оцінка ризиків, включаючи різні ринки й вплив на поточний бізнес, вартість.

- Відбір імовірних завдань або цілей - розширення поточного бізнесу або розвиток нових підприємств.

- Побудова пріоритетів і розміщення ресурсів - визначення й відбір цілей, забезпечення необхідними ресурсами.

- Забезпечення операційним керівництвом - застосування докладних операційних і тактичних планів.

При розробці інвестиційної політики підприємства індустрії гостинності враховують наступні фактори:

• фінансове становище підприємства;

• технічним рівень виробництва, наявність незавершеного будівництва й невстановленого встаткування;

• можливість одержання встаткування по лізингу;

• наявність власних коштів, можливості залучення позикових коштів у формі кредитів і позик;

• кон'юнктуру ринку капіталу;

• пільги, одержувані інвестором від держави;

• комерційну й бюджетну ефективність намічуваних до реалізації інвестиційних проектів;

• умови страхування й одержання гарантій від некомерційних ризиків.

Потреба в ресурсах для реалізації інвестиційної політики підприємства визначається його виробничим і науково-технічним потенціалом, необхідним для забезпечення випуску продукції (послуг) відповідно до потреб ринку.

При оцінці ринку продукції підприємства беруть до уваги:

• географічні межі ринку реалізації даної продукції;

• загальний обсяг продажів і його динаміку за останні три роки;

• динаміку споживчого попиту, прогнозованого на період реалізації інвестиційної політики;

• рівень конкуренції на ринку;

• технічний рівень продукції й можливості його підвищення за рахунок реалізації конкретних інвестиційних проектів і ін.

Потреба підприємства в інвестиційних ресурсах відповідає видаткам, які мають бути з початку періоду реалізації інвестиційної політики. Вартість об'єктів незавершеного будівництва, оплаченого невстановленого встаткування, інші витрати минулого років не включають у загальний розмір капітальних вкладень майбутнього періоду.

При розробці інвестиційної політики підприємства рекомендується визначити загальний обсяг інвестицій, способи раціонального використання власних коштів і можливості залучення додаткових грошових ресурсів із кредитного й фондового ринків. Інвестиційні проекти в рамках довгострокової стратегії підприємства доцільно погоджувати між собою по обсягах виділюваних ресурсів і строкам реалізації виходячи з досягнення максимального загального економічного ефекту (доходу або прибутку) у процесі реалізації інвестиційної політики.

Середньострокова інвестиційна політика розробляється підприємством на період один-два року, а довгострокова - на більше тривалу перспективу (понад дві років).

Інвестиційна політика підприємства індустрії гостинності підлягає розгляду й затвердженню його керівництвом. Ключові положення даної політики рекомендується враховувати при техніко-економічному обґрунтуванні інвестиційних проектів, виборі різних джерел фінансування, залученні до реалізації проектів сторонніх організацій у порядку пайового внеску в будівництво.

Ефективність інвестиційної політики оцінюють по строку окупності інвестицій, що визначають на основі даних бізнес-плану й попередніх розрахунків по обґрунтуванню інвестиційних проектів.

Багатогранність інвестиційної діяльності як соціально-економічного явища вимагає постійного вдосконалення і розвитку науково-теоретичних і методологічних засад управління ним, тобто глибокого пізнання, вивчення та аналізу нової управлінської концепції, що є адекватною сучасним умовам і особливостям функціонування підприємств у трансформаційному середовищі, яким є економіка України.

Розглядаючи сучасні тенденції управління інвестиційною діяльністю зазначені їх особливості, а саме:

посилення соціальної орієнтації управління на споживача, власника, персонал, інвестора, що вимагає застосування принципу персоно центричності;

поступова відмова від впливу і прийняття концепції діалогу в побудові взаємин між суб’єктом і об’єктом управління інвестиційними процесами, зовнішнім і внутрішнім середовищем підприємства, що вимагає формування довіри на основі семантичної та інвестиційної активності в процесі встановлення і підтримки партнерських взаємин;

підвищення рівня професіоналізації та інтелектуального капіталу як пріоритетних виробничих ресурсів;

формування мікросередовища на підприємстві, в якому менеджери можуть реалізувати себе як особистості, тобто формування організаційної культури, адекватної місії підприємства, загальній стратегії його розвитку;

посилення соціальної значущості і корисності управлінської праці, її поступова трансформація в сервісне інтелектуальне обслуговування, консультування колективної праці;

інтернаціоналізація методологічного і методичного забезпечення процесу управління.

 

Висновки до розділу 1.

 

 

 

Інвестиційна політика — сукупність дій агентів відтворювальної діяльності із забезпечення умов відтворен



Другие работы по теме: