Contribution to International Economy

  • Ринок робочої сили та особливості його розвитку в Україні

ЗМІСТ

ВСТУП   3

1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РИНКУ РОБОЧОЇ СИЛИ   5

1.1. Сутність та суб’єкти ринку робочої сили   5

1.2. Зайнятість населення та її види   6

2.ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ РОБОЧОЇ СИЛИ В УКРАЇНІ ТА СВІТІ 11

2.1. Світовий досвід формування ринку робочої сили   11

2.2. Тенденції розвитку ринку робочої сили в Україні 15

3. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЗАЙНЯТОСТІ В УКРАЇНІ 22

3.1. Державне регулювання зайнятості 22

3.2.Система органів регулювання ринку праці в Україні 25

4. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИНКУ РОБОЧОЇ СИЛИ В УКРАЇНІ 29

4.1. Проблеми безробіття та зайнятості в Україні 29

4.2. Методи подолання негативних соціальних економічних наслідків на ринку робочої сили   31

ВИСНОВКИ   34

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ   36

 


ВСТУП

У сучасних умовах національні ринки праці перетворилися на важливу складову частину світового ринку праці. Високий рівень міждержавних господарських взаємозв’язків на фоні поглиблення світового розподілу праці призвів до формування єдиного механізму задоволення пропозиції робочої сили незалежно від конкретного місця проживання людини.

Ефект ситуації, що склалася в економіці України під впливом світової фінансової та економічної кризи, а також внутрішніх проблем вітчизняної економіки, на соціальну політику, становище соціальної сфери, рівень та якість життя населення, виявився дещо відкладеним та почав набувати відчутного прояву лише в останні місяці 2009 року. Реакція показника сукупних доходів населення на кризові явища була повільнішою. За офіційними даними Держкомстату, наявний реальний дохід населення, який визначається з урахуванням цінового фактору, зріс за 2009 рік на 10,3 %, що насамперед обумовлене інфляційним сплеском першої половини року, а номінальний наявний дохід був на 36,1 % вищий, ніж торік. Між тим, динаміка реального доходу продемонструвала чітку тенденцію до зниження у порівнянні з попередніми роками (2008 р. - 12,8 %, 2007 р. - 16,1 %).

Метою курсової роботи є оцінка ринку робочої сили та обґрунтування перспектив його розвитку в контексті завдань сучасної соціально-економічної політики України.

Відповідно до визначеної мети в роботі поставлено й послідовно розв’язувалися такі основні задачі:

- визначити теоретико-методологічні підходи до дослідження поняття робочої сили та зайнятості в умовах трансформації економіки України;

- на основі узагальнення існуючих наукових надбань визначити формування світового та національного ринків робочої сили;

- визначити поняття та с особливості державної політики в області зайнятості;

- розробити методичні підходи до комплексної оцінки конкурентоспроможності робочої сили в Україні;

- обґрунтувати пріоритети забезпечення зростання конкурентоспроможності робочої сили в економіці України;

- розглянути стан ринку робочої сили в Україні в умовах кризи.

Об’єктом дослідження є процеси формування ринку робочої сили в контексті реформування трудових відносин.

Предметом дослідження є методологічні, методичні та прикладні проблеми забезпечення формування та функціонування ринку робочої сили.

Методологічною основою курсової роботи стали фундаментальні положення сучасної економічної теорії, наукові досягнення вітчизняних і зарубіжних вчених у сфері конкурентоспроможності, вартості і якості робочої сили.

Розв’язання поставлених у роботі задач здійснювалося із залученням методів системного аналізу, абстракції та аналогії - для поглиблення соціально-економічної сутності категорії „ринок робочої сили”, обґрунтування методологічних основ її оцінки; економіко-статистичні методи (групувань, побудови динамічних рядів), факторний аналіз, класифікація та типологія - для оцінки конкурентоспроможності робочої сили з урахуванням факторів забезпечення її зростання; моделювання – для розробки моделей прогнозування конкурентоспроможності робочої сили.

 

 


1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РИНКУ РОБОЧОЇ СИЛИ

1.1. Сутність та суб’єкти ринку робочої сили

Ринок робочої сили - це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів, особливий, властивий розвинутим товарно-грошовим відносинам спосіб включення робочої сили в економічну систему. В умовах ринкової економіки робоча сила виступає як товар і в цьому схожа з іншими товарами, піддається економічній оцінці й оптимізації. Ринок робочої сили характеризується системою відносин між продавцями (власниками) робочої сили і її покупцями та відповідною інфраструктурою[18, c.23].

Головними суб'єктами ринку робочої сили є найманий працівник та роботодавець. Кожен з них має свою суспільну форму і розгалужену структуру. Систему суб'єктів ринку робочої сили доповнюють посередники.

 

Рис.1.1 Суб'єкти ринку робочої сили

Принципи функціонування ринку робочої сили такі:

кожен індивідуум має право і можливість вільно продавати свою робочу силу на засадах трудового найму за власним вибором і бажанням і за ринковою ціною на основі контракту між робітником і наймачем;

роботодавець (підприємець, виробничий колектив, держава тощо) сам вирішує, скільки і яких робітників йому наймати;

робочі місця створюються і регулюються державою не більшою мірою, ніж іншими роботодавцями.

На яких засадах будуються взаємовідносини між основними суб'єктами ринку робочої сили: її продавцями і покупцями? Серед західних економістів досить поширеною є точка зору (яку тепер поділяє більшість вітчизняних економістів - прибічників прискореного ринкового реформування економіки), що акт купівлі-продажу робочої сили нічого особливого в собі не має й нічим не відрізняється від купівлі-продажу будь-якого іншого товару. А продавці і покупці робочої сили знаходяться в однаково рівних умовах. Насправді ж ситуація виглядає дещо інакше. Особливістю цього акту є те, що він породжує певні соціальні наслідки як для того, хто продає свою здатність до праці (робочу силу), так і для того, хто ЇЇ купує.

Зокрема, людина продає свою робочу силу (продавець) не за­ради спортивного інтересу, а через те що не має інших джерел до існування. За цих умов бажання продати робочу силу якомога дорожче породжується не просто комерційним прагненням, а соціальними факторами, бо продаж робочої сили виступає єдиним джерелом, яке забезпечує: а)існування й відтворення здатності робітника до праці; б)утримання сім'ї; в)можливість вчитись, підвищувати кваліфікацію, а значить довше перебувати в розряді діючих працівників; г)певний рівень духовних благ[6, c.22].

Для роботодавця (покупця робочої сили) інтерес в цьому акті (купівлі-продажу робочої сили) зовсім протилежний. Для нього робоча сила - джерело додаткової вартості, а отже, майбутніх прибутків. Чим дешевше він купує робочу силу (наймає), тим на більший прибуток може розраховувати. Отже, говорити про якусь спільність інтересів між найманим працівником, який продав свою робочу силу, і роботодавцем, який її купив, принаймні некоректно, бо для одного (продавця) в цьому акті йдеться про виживання, а для іншого (покупця)'- про можливість отримати більший або менший прибуток. Тому, чим вища заробітна плата (плата за робочу силу), тим менший прибуток, і, навпаки42, бо це складові частини єдиного цілого - нової вартості (v+m).

 

1.2. Зайнятість населення та її види

Двоєдина сутність зайнятості та її функції знайшли своє відображення в Законі України «Про зайнятість населення» (ст. 1),
а саме: «Зайнятість населення — це є суспільно-корисна діяльність громадян, яка пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі».

Концептуально зайнятість населення можна поділити на такі форми: повна, глобальна і примусова.

Повна зайнятість населення — це така зайнятість, за якої пропозиція робочої сили повністю покривається попитом на робочу силу в суспільному виробництві. Повна зайнятість працездатного населення означає використання всіх трудових ресурсів. Повну зайнятість населення в макроекономічному розумінні, про яку йдеться, не можна плутати з повною зайнятістю окремої особи, що визначається ступенем індивідуального використання робочого часу: неповний або повний робочий день (тиждень).

Глобальна зайнятість — це врахування всіх видів корисної діяльності як у суспільному виробництві, так і поза ним, тобто ведення домогосподарства, догляд за дітьми і хворими, тимчасова зайнятість громадян. До глобальної зайнятості можна віднести також нерегламентовану і тіньову зайнятість за умов корисності праці.

Будь-який вид зайнятості людина відповідно до Конституції України (ст. 43) і міжнародних норм обирає добровільно, за винятком зайнятості примусової за вироком суду або надзвичайного стану чи інших випадків, якщо такі зумовлені законом.

Види зайнятості класифікуються за різними ознаками. Найбільш вдало, на нашу думку, їх класифікують за такими ознаками:

за формою організації робочого часу — повна, неповна, видима, невидима, добровільна, вимушена;

за статусом — первинна і вторинна;

за характером організації робочих місць та робочого часу — стандартна і нестандартна;

за стабільністю трудової діяльності — постійна, тимчасова;

за формою правового регулювання — легальна, нелегальна, нерегламентована.

Видима неповна зайнятість — поняття, яке використовується статистикою. Це — зайнятість, яку можна виміряти через заробітну плату або шляхом вибіркових обстежень.

Невидима неповна зайнятість — поняття аналітичне, яке використовується для відображення порушення рівноваги між робочого силою та іншими факторами виробництва. Її можна встановити за низькими доходами і низькою продуктивністю праці.

Первинна зайнятість — це зайнятість громадян за основним місцем роботи (там, де знаходиться трудова книжка). Вона має бути основним джерелом доходів. Хоч додатковою зайнятістю може бути нерегламентована зайнятість, доходи від якої нерідко вищі, ніж за основним місцем роботи; первинна зайнятість у такому випадку більше служить для легального визначення особи як працюючої, ніж основним джерелом доходів.

До вторинної зайнятості належить зайнятість додаткова, на іншому підприємстві або не регламентована з метою отримання додаткових доходів.

Стандартна зайнятість — це зайнятість на конкретному робочому місці зі стандартами законодавчо встановленого часу роботи, з визначеним початком і кінцем робочого дня.

До нестандартної відносять зайнятість, яка не має певних стандартів і повної регламентації робочого часу. Це — тимчасова, сезонна зайнятість, самозайнятість громадян та їх сімей, сезонна робота тощо.

Постійна зайнятість — зайнятість на постійному місці роботи.

Тимчасова зайнятість пов’язана з тимчасовим або сезонним характером роботи, а також з разовими епізодичними роботами особи.

Легальна або регламентована — це зайнятість не заборонена законодавством, регламентована державними законодавчими актами і така, від якої сплачуються податки. Сюди входить робота найманих працівників в організаціях будь-якої форми власності і господарювання, індивідуальна трудова діяльність, інші види зареєстрованої діяльності[5, c.9].

Нерегламентована (іноді неформальна) зайнятість — це не регламентована державними актами діяльність громадян, яка виключена зі сфери офіційних соціально-трудових відносин, здійснюється без укладання письмового трудового договору, не враховується державною статистикою і така, від якої не сплачуються податки. Вона включає різні види торгівлі поза межами встановлених для цього норм і правил, «економічний» туризм, виготовлення в домашніх та різних непристосованих умовах харчових продуктів з метою продажу, «дикі» бригади будівельників і ремонтників, неліцензоване репетиторство та інші види дозволеної, але прихованої від реєстрації діяльності. Нерегламентована зай­нятість не тотожна кримінальній, але знаходиться на її межі. Так, незареєстрована охорона торгівельних точок іноді використовується для вимагання боргу, рекету і стає прямим криміналом.

Нелегальна зайнятість має за мету приховати або заборонені види діяльності (підпільне виготовлення зброї, вибухових пристроїв, наркотиків, ліків, горілки тощо), або незаконне наймання працюючих та їх надмірну, майже рабську експлуатацію.

Слід також підкреслити головну характеристику зайнятості за її соціально-економічною суттю. В такому аспекті зайнятість може бути продуктивною і непродуктивною.

Продуктивна зайнятість (іноді вживають термін — ефективна) — це така діяльність, яка за рахунок корисної і високопродуктивної праці створює необхідні для розвитку суспільства ресурси і дає працівникові дохід не менший, ніж потрібно для відтворення його фізичних, інтелектуальних і професійних якостей, тобто, як мінімум, дає можливість простого відтворення робочої сили.

Зайнятість, яка не відповідає цим критеріям, є непродуктивною. До неї можна віднести виробництво бракованої і неліквідної продукції, зайнятість у тіньовій економіці, нерегламентовану і нелегальну діяльність. Тіньова економіка, нерегла­ментована та нелегальна зайнятість не відраховують кошти від своєї діяльності, не даючи тим самим суспільству ресурсів, а тому не відповідають головному критерію продуктивної зай­нятості.

Ефективну зайнятість слід визначити як ступінь використан­ня робочої сили (трудових ресурсів). Але російська вчена, про­фесор Р. П. Колосова дає визначення і характеристики ефектив­ної зайнятості, які майже збігаються з визначенням продуктивної зайнятості. Ефективною може вважатися зайнятість населення, яка забезпечує достатній дохід, здоров’я, ріст особи, підвищення її освітнього і професійного рівня для кожного члена суспільства на основі зростання суспільної продуктивності праці. Це:

пропорції розподілу ресурсів праці суспільства за характером їх участі в суспільно-корисній діяльності;

рівень зайнятості працездатного населення в суспільному виробництві;

структура розподілу працюючих по галузях економіки, яка являє собою пропорції розподілу трудового потенціалу за видами діяльності;

професійно-кваліфікаційна структура працюючих, яка відображає розподіл працюючих за професійно-кваліфікаційною структурою [5, с. 81].

 


2.ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ РОБОЧОЇ СИЛИ В УКРАЇНІ ТА СВІТІ

2.1. Світовий досвід формування ринку робочої сили

Формування світового ринку праці в сучасних умовах, як правило, здійснюється за двома шляхами: перший – через поєднання національних ринків праці, коли нівелюються культурні, етнічні, юридичні, адміністративні та соціальні перешкоди між ними (наприклад, утворення в Європейській спільноті чи країнах, які підписали Шенгенську угоду єдиного ринку праці), а другий – через міграцію трудового потенціалу країни і капіталу, яка може відбуватися шляхом фізичного переміщення, або шляхом віртуального переміщення (за допомогою нових систем зв’язку, телекомунікацій, Інтернету тощо).

Причому трудовий потенціал поєднується з капіталом двояко: шляхом міграції капіталу, який минає кордони і шляхом міграції самого трудового потенціалу через кордони у місця найбільшого попиту на нього. Схема світового ринку праці представлена на рис. 2.1[3, c.121].

 

Рис.2.1 Схема світового ринку праці

Продавців на світовому ринку праці можна умовно розділити на два основних типи: тих, хто працює за контрактом і тих, хто працює не за контрактом. До перших відносяться працівники, які юридично оформили відносини з роботодавцем і термін їх перебування у приймаючій країні чітко визначений. Тобто ними являються: учені, наукові робітники, студенти; висококваліфіковані фахівці з рівнем підготовки, наявністю відповідної освіти і практичним досвідом роботи (програмісти, інженери, менеджери та інші); некваліфіковані робітники, що зайняті на підсобних роботах (наприклад, у сфері торгівлі, будівництва, туризму) або сезонні робочі, які виїздять з метою збирання врожаю.

Відповідно до працюючих не за контрактом відносяться працівники, термін перебування яких у приймаючій країні чітко не визначений: нелегальні робітники – іноземці, які займаються трудовою діяльністю з простроченою або туристичною візою;

біженці – ті, хто змушені емігрувати із своїх країн через загрозу їх життєдіяльності. Наприклад, з регіонів збройних конфліктів і стихійних лих, з екологічно небезпечних районів, із середньоазіатських країн та із зон демографічного перенаселення території.

Покупців на світовому ринку праці можна умовно розподілити на п’ять основних типів.

У зв’язку з інтенсифікацією міжнародних зв’язків і зростанням кількості глобальних проблем, усе більший попит на робочу силу пред’являють міжнародні фінансові, торгові та інші організації (МОП, МВФ, СОТ, ЮНЕСКО, ООН, ФАО, Світовий банк тощо). Ці організації відбирають тільки висококваліфікованих робітників на міжнародній основі.

У формуванні світового ринку праці значну роль відіграють транснаціональні корпорації (ТНК), які представляють собою інтегровану структуру, що поєднує на основі науково-технічної, виробничої і комерційної кооперації у своєму складі підприємства будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності, які діють у двох і більше країнах, та проводять єдину політику й загальну стратегію через один і більше центрів прийняття рішень [9, с.79]. Вони мають можливість переносити своє виробництво і фінансовий капітал у периферійні райони світу, де є резерви дешевої робочої сили. У межах ТНК утворюється свій внутрішній ринок праці, де відбуваються не лише міжнародні переміщення транснаціональної робочої сили, а й зближення соціальної політики різних країн (оплати праці, способів найму і звільнень, тривалості робочого часу, відпочинку тощо). Вони сприяють покращенню змін соціальної і кваліфікаційної структур національних ринків праці, тому що безпосередньо впливають на процеси освоєння науково-технічного прогресу, передових навичок праці, демократичних форм взаємовідносин, мобільності та обміну знаннями.

Систематизовано фактори, які комплексно впливають на розвиток світового ринку праці, а саме: міжнародний розподіл праці і спеціалізація; НТП, інформатизація і зв’язок; міжнародна конкуренція; розвиток міжнародної транспортної інфраструктури; міжнародна мобільність капіталу; структурні зрушення в економіці; лібералізація цін і міжнародна міграція (рис. 2.2).

Зарубіжними вченими виділено такі фактори впливу в сучасних умовах: інтернаціоналізація у вигляді глобалізації та регіоналізації, глобальна конкуренція і технологічний прогрес, які встановлюють жорсткий зв’язок між параметрами розвитку і функціонування ринків праці, соціальних інститутів захисту національних систем підготовки кадрів, а також конкурентними позиціями окремих держав на уніфікованих і лібералізованих ринках [10, с.23-47].

 

 

Рис. Фактори впливу на світовий ринок праці

Порівняно з відповідними даними по країнах СНД, за показником навантаження на 10 вільних робочих місць (вакансій) Україна посідала третє місце після Вірменії та Киргизстану (таблиця 2.1).

 Таблиця 2.1

Навантаження незайнятого населення на 10 вільних робочих місць

 

2008р.

2009р.

Україна

39

96

Азербайджан

41

43

Білорусь

14

11

Вірменія

951

1153

Казахстан

26

33

Киргизстан

209

190

Молдова

23

33

Росія

15

19

Таджикистан

47

43

Джерело інформації: Експрес-доповідь Міждержавного Статкомітету СНД "Социально-экономическое положение стран Содружества Независимых Государств в 2009 году", січень 2009р.

 

2.2. Тенденції розвитку ринку робочої сили в Україні

Найпростішою компенсацією браку робочої сили могло б стати підвищення пенсійного віку. Але й це проблематично через надмірну смертність населення саме працездатного віку. Ймовірність не дожити до пенсії у 16-літнього хлопчика становить 31%, а у 40-літнього чоловіка - 22%. Проте середня очікувана тривалість життя при досягненні 60-річного віку становить 14,3 року у чоловіків і 19,6 року у жінок.

Не має свого реального підтвердження й думка, що літні люди не дають можливості молоді працевлаштуватися. Молодь не йде на ті робочі місця, які займають особи похилого віку. Винятком можуть бути хіба що лікарі та вчителі.

Надзвичайно важливим стає завдання підвищення економічної активності та забезпечення належної якості робочої сили. Визначальним у поліпшенні якості робочої сили вона вважає освіту і отримання такого рівня кваліфікації, який диктуватиме ринок праці. Та от біда - в Україні за всі роки так і не було розроблено будь-яких прогнозів, не кажучи вже про середньострокові, потреби ринку праці в робочій силі. Тому й не дивно, що значна частина фахівців з високою професійно-освітньою підготовкою, зокрема, з вищою освітою, працюють не за фахом, або взагалі залишають межі України.

За останнє десятиріччя відсотків на 70 збільшилися обсяги підготовки фахівців з вищою освітою. Однак, як показують дослідження, питома вага молодих фахівців з вищою освітою в державі знижується. І це відбуватиметься доти, доки конкурентною перевагою в Україні буде не якісна робоча сила, а її низька ціна. Якщо так триватиме, то через років п'ять у нас буде дефіцит не тільки кваліфікованої, а й будь-якої робочої сили.

Невідповідність кількості та професійної спрямованості кадрів, що готуються у навчальних закладах, потребами ринку праці, започаткувалася ще в 90-х роках, коли відбувся фактичний розподіл професій на престижні (юрист, економіст, менеджер тощо), які стали символом успіху у житті, та не престижні (інженер, науковець, вчитель, робітник тощо). Саме тоді професійно-технічні навчальні заклади, у зв’язку зі зменшенням попиту на робітничі спеціальності, провели переорієнтацію учбових установ на "модні" спеціальності, що зовсім не узгоджуються з потребами сучасного ринку праці. В результаті кількість професійно-технічних закладів скоротилося з 1251 у 1991 році до 1022 у 2009 році, а кількість учнів в них знизилася з 648,4 тис. до 454,4 тисяч. Наслідки скорочення обсягів та якості професійно-технічної підготовки вже відчуваються в українській промисловості, яка має значний попит на висококваліфікованих робітників, й який навчальні установи не можуть задовольнити (Таблиця 2.2).

Таблиця 2.2

Потреба підприємств у працівниках за професійними групами у 2004‑2009 рр. (на кінець звітного періоду; тис. осіб)

 

2004

2005

2006

2007

2008

2009

законодавці, вищі державні службовці, керівники, менеджери (управителі)

6,7

8,0

10,3

12,7

10,6

11,1

професіонали

12,9

15,1

16,9

18,6

14,5

16,5

фахівці

12,2

13,8

15,3

17,4

15,4

15,6

технічні службовці

2,3

2,6

4,4

5,1

5,3

6,4

працівники сфери торгівлі та послуг

6,8

7,5

9,9

12,4

14,5

15,1

кваліфіковані робітники сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства

1,7

1,8

2,0

2,3

1,9

1,4

кваліфіковані робітники з інструментом

44,7

48,8

53,6

56,0

50,7

48,8

робітники з обслуговування, експлуатації та контролювання за роботою технологічного устаткування, складання устаткування та машин

27,9

30,4

38,0

39,6

33,4

31,7

найпростіші професії

8,7

10,8

16,1

22,5

24,2

23,1

Джерелоhttp://ukrstat.gov.ua/control/uk/localfiles/display/operativ/operativ2009 .

Слабка прив'язка програм підготовки у професійно-технічних закладах до потреб виробництва, втрата матеріальної та методологічної бази навчання заклали серйозну проблему структурної невідповідності майбутнього попиту та пропозиції робочої сили в професійно-кваліфікаційному розрізі.

Проблема нововведення "престижних" спеціальностей торкнулася й вищих учбових закладів, які забезпечили пересичення ринку праці спеціалістами з менеджменту, правознавства, підприємництва тощо. Водночас, рівень професійної підготовки у випускників ВУЗів з "престижними" спеціальностями, залишається незадовільним. З огляду на діяльність в Україні численних рекрутингових кампаній, які здійснюють селекцію як випускників, так і досвідчених фахівців, і забезпечують працевлаштування кращих з них в іноземні фірми або до незначної кількості вітчизняних комерційних структур найвищого рівня [8, c.67], загальний ринок праці, який залишається основним виробником національного продукту, вимушений використовувати "найкращих з найгірших". Негативним наслідком таких процесів є зменшення конкурентноздатності вітчизняного виробника.

В Україні фактично зруйновано систему перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів відповідно до вимог часу, яку вони в середньому проходять лише раз на 5 років [9, c.79] (для порівняння, в країнах з розвиненою економікою – раз на 3 роки). Брак моніторингу реального стану на ринку праці та його нагальних потреб, відсутність дієвого механізму прогнозування та державного замовлення при формуванні попиту на необхідні спеціальності, нестача інформації про рівень забезпеченості кадрами підприємств, зводить нанівець ефективність функціонування вищих та професійно-технічних учбових закладів.

Погіршення якості підготовки фахівців, падіння престижу науково-технічних професій, формування системи освіти без урахування структури вітчизняного виробництва, створює серйозну проблему невідповідності майбутнього попиту та пропозиції робочої сили. Зокрема, потреба у працівниках різних галузей господарства на кінець березня 2009 року в Україні становила 207,2 тис. осіб (за період 2000 р. ‑ березень 2009 р. ця величина зросла на 139 тис. осіб). Максимум потреби фіксувався у промисловості – 62,6 тис. осіб. Спостерігається значна диференціація пропозиції на робочу силу за видами економічної діяльності (Рис. 2.3).

Пропозиція  ж  робочої  сили  в  Україні  зменшилася  за  період  2000 р. ‑ червень 2008 року на 600,1 тис. осіб. Хоча у співвідношенні попиту та пропозиції робочої сили останнім часом спостерігається зменшення невідповідності між їхніми обсягами, але попит і пропозиція робочої сили не збалансовані за професійними групами.

у % до економічно активного населення працездатного віку

 

Рис. 2.3. Пропозиція робочої сили працездатного віку у 2009 році

За адміністративними даними державної служби зайнятості на обліку цієї установи упродовж 2009р. перебувало 2,5 млн. не зайнятих трудовою діяльністю громадян, що на 3,4% більше, ніж у 2008р. Серед таких осіб кожен другий (50,2%) раніше займав місце робітника, кожен четвертий (25,8%) – посаду службовця, решту складали некваліфіковані працівники та особи без професії. Статус безробітних впродовж 2009р. набули 1,1 млн. незайнятих осіб, що на 17,7% більше, ніж у 2008р. Середньомісячна кількість зареєстрованих безробітних, порівняно з 2008р., зменшилась на 11,5% та становила у 2009р. 596,0 тис. осіб, що складає близько половини (41,9%) кількості безробітних працездатного віку, визначених за методологією МОП.

Рівень зареєстрованого безробіття в середньому за 2009р. склав 2,9% економічно активного населення працездатного віку. Зазначений показник був вищим серед жінок (3,8%), порівняно з чоловіками (2,1%) та у населення сільскої місцевості (5,0%), порівняно з міськими жителями (2,0%). Слід зазначити, що на кінець 2009р. рівень зареєстрованого безробіття становив 4,1% економічно активного населення працездатного віку.

Таблиця 2.3

 Попит та пропозиція робочої сили

 

Кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку, тис. осіб

Потреба підприємств у працівниках на заміщення вільних робочих місць (вакансій), тис. осіб

Навантаження незайнятого населення на 10 вільних робочих місць (вакансій), осіб

2008р.

2009р.

2008р.

2009р.

2008р.

2009р.

Січень

823,2

691,2

177,7

175,0

46

39

Лютий

838,2

693,6

174,4

182,6

48

38

Березень

803,1

659,6

194,6

194,6

41

34

Квітень

757,4

624,1

200,7

194,7

38

32

Травень

707,7

592,1

212,4

205,6

33

29

Червень

656,2

555,0

214,8

207,2

31

27

Липень

631,5

537,5

211,1

201,8

30

27

Серпень

615,4

525,7

218,1

197,5

28

27

Вересень

599,9

538,2

213,3

198,6

28

27

Жовтень

578,5

560,5

207,4

177,5

28

32

Листопад

619,9

694,8

195,3

136,8

32

51

Грудень

660,3

876,2

169,7

91,1

39

96

 Зниження потреби в працівниках на заміщення вільних робочих місць у грудні 2009р. у порівнянні з відповідним місяцем 2008р. спостерігалось в усіх видах економічної діяльності. Найбільше зниження цього показника відбулося в таких видах економічної діяльності, як добувна промисловість (на 69,2%), будівництво (на 63,9%), переробна промисловість (на 61,4%).

У загальній кількості вільних робочих місць (вакансій), заявлених підприємствами, установами, організаціями на кінець грудня п.р., кожне шосте було в переробній промисловості, сьоме – у державному управлінні, десяте – в торгівлі; ремонті автомобілів, побутових виробів і предметів особистого вжитку, одинадцяте – в операціях з нерухомим майном, оренді, інжинірингу та наданні послуг підприємцям і в охороні здоров'я та наданні соціальної допомоги.

Наявність структурної диспропорції між попитом на робочу силу та її пропозицією за професіями є фактором, що обмежує можливості працевлаштування безробітних та задоволення потреб роботодавців у працівниках.

Зокрема найвищий рівень навантаження незайнятого населення на 10 вільних робочих місць характерний для працівників найпростіших професій в сільському господарстві, професій кваліфікованих робітників сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства.

 За сприяння державної служби зайнятості у 2009р. було працевлаштовано 1084,0 тис. осіб, або близько половини (43,3%) незайнятого населення, що перебувало на обліку цієї установи (у 2008р. – 1098,6 тис. та 45,4% відповідно). Із зазначеної кількості громадян 44,7 тис. отримали роботу шляхом надання дотацій роботодавцям, а 31,0 тис. осіб організували власну справу за рахунок виплат одноразової допомоги по безробіттю.

Серед незайнятих трудовою діяльністю громадян, працевлаштованих у зазначеному періоді через державну службу зайнятості, майже половину (48,6%) з них становили жінки та молодь у віці до 35 років (49,1%).

Поряд з цим загострюється проблема регіональних показників ринку праці. В Україні сформувалася сукупність регіонів з критичним співвідношенням попиту та пропозиції робочої сили, що характеризується покажчиком навантаження на вільні робочі місця. Найгірша ситуація склалася в Черкаській, Хмельницькій, Івано-Франківській, Тернопільській, Луганській, Вінницькій, Чернівецькій, Сумській та Закарпатській областях.

Розв’язання проблеми узгодженості попиту та пропозиції робочої сили можливе лише при наявності координації регіональної соціально-економічної, фінансової та демографічної політики, метою якої буде управління мобільністю робочої сили з урахуванням питань забезпечення житлом при зміні місця роботи та одночасним удосконаленням системи професійної підготовки та перепідготовки. Відсутність виваженої політики державного управління в цій сфері перешкоджає нормальному перерозподілу робочої сили між регіонами країни й між секторами економіки. Упорядкування ситуації, що склалася, можливо лише за умов створення та впровадження на державному рівні працездатного механізму узгодження попиту та пропозицій трудових ресурсів, корегування цих процесів шляхом введення жорсткого зворотного зв’язку.

Яскравим прикладом недостатньої уваги з боку держави до узгодження попиту та пропозицій трудових ресурсів є відсутність у Держкомстаті України даних щодо зіставлення попиту та пропозиції робочої сили за видами економічної діяльності, що не дає можливості проведення належного аналізу ситуації у повному обсязі.

 


3. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЗАЙНЯТОСТІ В УКРАЇНІ

3.1. Державне регулювання зайнятості

Усі дії суб’єктів державного регулювання зайнятості повинні керуватися лише правовими нормами. В Україні правове поле для регулювання зайнятості правовими методами, яке почало оформлюватись з 1991 р., вже достатнє, хоч деякі закони, розширюючі це поле, ще не прийняті. Воно базується на прийнятих МОП міжнародних нормах праці, зайнятості і безробіття. Метою взаємопов’язаних і узгоджених законів та інших нормативних актів є створення правової можливості всебічного регулювання зайнятості, безробіття й ринку праці та соціального захисту безробітних і членів їх сімей.

Правове забезпечення є одним з основних напрямів забезпечення державного регулювання зайнятості, а головним державним документом правового забезпечення — Конституція України. У Конституції України викладені права на працю і соціальний захист громадян України та іноземців, які проживають в Україні. Цьому присвячений розділ ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».

Відповідно до Основного Закону пріоритетним соціальним правом громадян є право на працю. З огляду на важливість цього права і з метою упередження неоднозначного тлумачення його в Конституції дається загальне визначення цього права і передбачається ряд гарантій його здійснення. Зокрема, в Конституції стверджується, що кожний має право на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава, як визначається в Основному Законі, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, дає рівні можливості у виборі професій та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб [18, с. 35].

У процесах, що відбуваються на практиці, методи впливу на зайнятість органічно пов’язані між собою та з організацією реалізації конкретних заходів. Їх поділ на економічні, правові та організаційні є певною мірою умовним. Він служить, головним чином, для орієнтації кожного з виконавців (трьох гілок влади) щодо розробки конкретних заходів, їх виконання і контролю.

Триєдність дії економічних, правових і адміністративно-ор­ганізаційних методів наочно ілюструє схема (рис. 3.1). Розроблені заходи і програми мають конкретних виконавців, терміни виконання, певну систему контролю, чітко зумовлені фінансове і матеріально-технічне забезпечення та взаємодію різних органів.

 

Рис. 3.1. Механізм функціонування економічних,
правових і організаційних методів

Слід звернути увагу на те, що основу всіх методів становлять: інформація, аналіз, прогноз та висновки і лише на підставі цього в будь-якому випадку — прийняття адміністративного рішення щодо коригування діючих поточних заходів і програм, а також внесення коригувань або розробки законів, постанов Кабінету міністрів України, наказів Мінпраці, Мінекономіки, Мінюсту України тощо.

Наведена схема принципово зберігається на будь-яких рівнях управління (Україна, АР Крим, область, місто, район) з розробкою відповідних загальнонаціональних або регіональних заходів і нормативних актів, а також за пропозицією регіонів можуть бути прийняті закони України і постанови Кабінету міністрів України.

Таким чином, ефективність результатів впровадження економічних, правових і адміністративно-організаційних методів полягає в їх єдності, комплексності й системності розробки та реалізації, тобто тоді, коли вони здійснюються в межах правового поля й економічних (фінансових) можливостей та в тісній взаємодії виконавців.

Практика використання методів впливу на зайнятість виявила два типи уявлення стосовно політики держави на ринку праці — активної і пасивної [9, с. 44]. Адміністративно-органі­заційні методи спрямовані, передусім, на впровадження активної політики держави на ринку праці.

Активна політика — це спрямування дій на підвищення конкурентоспроможності робочої сили і розширення сфери докладання праці з метою запобігання безробіттю і збільшення чисельності зайнятих. Тобто вона спрямована на забезпечення роботою не зайнятих активних громадян. Активна політика держави в галузі зайнятості реалізується за допомогою таких інструментів, як Державна та регіональні програми зайнятості населення, які передбачають низку активних заходів щодо розширення сфери докладання праці.

Суб’єктивним чинником, що впливає на характер активної політики держави в галузі зайнятості, є непрофесіоналізм окремих суб’єктів у виконавчих та в інших гілках влади, внаслідок чого не виконується комплексний підхід до проблем зай­нятості з негативними наслідками.

Пасивна політика держави в галузі зайнятості передбачає її відповідальність за становище найманих працівників і роботодавців на ринку праці. У цьому випадку формується своєрідний ринковий державний патерналізм. Пасивна політика здійснюється пасивними заходами, до яких належать: реєстрація та облік безробітних і незайнятих громадян, які шукають роботу; організація системи надання допомоги по безробіттю; здійснення як грошових, так і негрошових форм підтримки безробітних і членів сімей, котрі знаходяться на їх утриманні. Ці заходи не впливають на співвідношення попиту та пропозиції робочої сили і в умовах нашого ринку праці не регулюють зайнятість населення.

 

3.2.Система органів регулювання ринку праці в Україні

Особливістю сфери соціального захисту є те, що в загальному вигляді обов'язок щодо організації і надання соціального забезпечення і соціального захисту покладається на державу[23, c.211]. Держава бере на себе виконання соціально-захисної функції, яка становить частину загальної спрямованості держави щодо забезпечення прав і свобод громадян та їх гарантій (ст. З Конституції України). У плані визначення відповідального суб'єкта за соціальний захист громадян визначальним є положення частини другої ст. 46 Конституції України, згідно з якою право на соціальний захист у першу чергу гарантується саме загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. Проте слід розуміти, що посилання на державний характер соціального страхування ще не означає, що держава має у всіх випадках фінансувати витрати на соціальне забезпечення. Державний характер полягає в обов'язковості цього механізму, обов'язковій сплаті страхових внесків, обов'язковому застосуванні підстав, умов соціального забезпечення, застосуванні відповідальності тощо. Однак з розвитком ринкових засад зміст соціального страхування змінився. Нова організаційно-правова модель соціального страхування зумовила відокремлення коштів соціальних страхових фондів від коштів державного бюджету. Управління фондами здійснюється на паритетних засадах, у ньому беруть участь три сторони — застраховані працівники, роботодавці і держава. Таким чином, в управлінні соціальним страхуванням правовий статус держави суттєво змінився, вона стала рівноправним партнером поряд з іншими учасниками соціального страхування. Відповідно значно звузилися сфера впливу і обсяг та зміст зобов'язань держави у цій галузі.

Водночас у віданні держави залишилася сфера державної соціальної допомоги, яка фінансується повністю з державного або комунального (місцевого) бюджетів. Проте й тут відбулися ринкові зміни. Це виявилось у загальній тенденції до муніципалізації соціальної допомоги. Соціальна допомога має бути наближеною до споживача, тобто до громадян, які потребують такої допомоги. Упровадження принципу адресності соціальної допомоги зумовило передачу значної її частини до відання місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Управління сферою соціального захисту є державним і недержавним.
Державне управління у сфері соціального захисту здійснюють органи загальної і спеціальної компетенції.

Законодавчу основу для управління соціальним страхуванням забезпечує Верховна Рада України шляхом прийняття законів. До повноважень Верховної Ради України належить затвердження загальнодержавних програм соціального розвитку (п. 6 ст. 85 Конституції України). Виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав, основні обов'язки громадянина (п. 1 ст. 92); основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, охорони здоров'я (п. 6 ст. 92). Виключно законом встановлюються Державний бюджет України, податки і збори (п. 1. частини другої ст. 92). У Державному бюджеті встановлюються видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення окремих категорій населення.
Державне управління у сфері соціального захисту населення здійснюють Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі й розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні органи, які забезпечують проведення в життя державної політики у сфері надання соціальної допомоги населенню та інші державні органи відповідно до законодавства України. •
На Кабінет Міністрів України покладається обов'язок забезпечення проведення політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту населення (п. З ст. 116 Конституції України).
Систему спеціально уповноважених органів, що мають компетенцію щодо соціального захисту, утворює Міністерство праці та соціальної політики України, функції якого визначені Положенням про Міністерство праці та соціальної політики України, затвердженим Указом Президента України від ЗО серпня 2000 р. №1035/2000 (з наступними змін, і доповн.). Мінпраці є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Основними завданнями Міністерства праці та соціальної політики України є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у визначених сферах; забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі державної допомоги малозабезпеченим громадянам, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку. Міністерство праці та соціальної політики України бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України; забезпечує здійснення моніторингу у сфері праці, зайнятості, соціального захисту, соціального страхування, пенсійного забезпечення та соціального обслуговування; здійснює державний нагляд у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування та за додержанням вимог законодавства щодо призначення і виплати пенсій у солідарній системі; бере участь у розробленні державних соціальних стандартів і нормативів тощо[9, c.98]

До державних не страхових фондів передусім належить Пенсійний фонд України. Нині Пенсійний фонд України не є центральним органом виконавчої влади, бюджет Пенсійного фонду України затверджує Кабінет Міністрів України. Згідно із Законом "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" Пенсійний фонд України протягом п'яти років має бути перетворений у Пенсійний фонд, який набуде статусу неприбуткової самоврядної організації. Нестраховими державними фондами також є: Фонд соціального захисту інвалідів, Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення.

 


4. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИНКУ РОБОЧОЇ СИЛИ В УКРАЇНІ

4.1. Проблеми безробіття та зайнятості в Україні

Проблема розвитку трудових ресурсів в Україні, незважаючи на певні позитивні соціально-економічні перетворення останніх років, залишається актуальною. Наявні на сьогоднішній день у цій сфері недоліки негативно позначаються на макроекономічних показниках, й, в цілому на соціально-економічній ситуації в нашій державі. Без підвищення кількісних і якісних показників трудових ресурсів, Україна не зможе успішно конкурувати з іншими країнами, економічні системи яких мають переваги за рахунок високої якості трудових ресурсів (Західна Європа, США, Японія тощо), або за рахунок їх високої кількості та низької вартості (Китай, Південно-Східна Азія), або за рахунок надприбутків в енергетичній сфері (Росія).

У цьому контексті виявляється корисним проведення аналізу сучасної трудоресурсної ситуації в Україні та визначення на його основі напрямків подолання негативних тенденцій у цій сфері[16, c.111].

Для проведення такого аналізу були використані порівняння на підставі статистичних даних Державного комітету статистики України та регіональних комітетів статистики, за наступними складовими, які характеризують кількісний та якісний стан трудових ресурсів, а саме:

–        демографічні показники;

–        професійно-кваліфікаційні та освітні показники.

Характерною ознакою українського ринку праці, на думку фахівців, є відсутність кількісного і якісного балансу між попитом і пропозицією на робочу силу. Скажімо, торік роботодавці за сприяння державної служби зайнятості сподівалися заповнити 2,2 млн вільних робочих місць, однак оскільки лише 8% вакансій пропонували зарплату, вище середньої по регіону, вдалося заповнити тільки кожну п'яту. Тим часом дуже важливою складовою проблем зайнятості є брак кваліфікованих працівників.

Проблеми, що формуються на вітчизняному ринку праці та ринку освітніх послуг, не можна розглядати відокремлено від тенденцій, які відбуваються нині у глобальному світі. Ми змушені жити за тими законами, що диктує нам міжнародний ринок праці. Побудувати власний ринок праці поза впливом зовнішніх факторів неможливо. Авторитетні міжнародні експерти стверджують, що ХХІ сторіччя стане сторіччям конкуренції за робочу силу, яка буде основним фактором прогресу.

У нас є два варіанти дій. Або ми розвиваємо економіку знань і входимо до складу розвинених країн; або ми відкочуємося на узбіччя історії й перетворюємося на придаток, що є постачальником якщо не сировини, то чорноземів або робочої сили.

Сьогодні Україна має унікальний шанс прискорення економічного розвитку у зв'язку зі світовою продовольчою кризою, але для цього потрібно підняти сільське господарство, створити відповідну інфраструктуру, провести реформу охорони здоров'я, зокрема, забезпечити доступ сільського населення до якісних медичних послуг. Нам, безперечно, необхідно підвищити народжуваність і знизити смертність. Серед конкурентних переваг, які має наша держава, є земельні ресурси і розвиток сільського господарства, яке неминуче зіткнеться з проблемою дефіциту робочої сили: Вже сьогодні можна сказати, що чимало аграрних регіонів потерпають від демографічної деградації.

Глибоку демографічну кризу, яку нині переживає Україна, називають періодом "украй затяжної депопуляції". За прогнозом, розробленим її інститутом, у 2050 році в Україні буде 36 млн. населення. Щоправда, ООН називає більш песимістичну цифру - 26 млн. Тим часом кардинально вплинути на цю ситуацію важко.

В Інституті демографії та соціальних досліджень спробували прорахувати, що буде з нашим населенням, якщо кожна жінка народжуватиме двох дітей (ніде в Європі немає такого високого показника), а середня тривалість життя збільшиться до рівня Японії, тобто на 13 років. І навіть за таких умов населення України буде скорочуватися.

 

4.2. Методи подолання негативних соціальних економічних наслідків на ринку робочої сили

Наявність дієвої, ефективної системи соціального захисту - це свідчення рівня розвитку держави, його відповідність вимогам часу. Чим вищий рівень життя членів суспільства, які втратили за різними причинами можливість працювати, тим більш розвинутим може вважатися суспільство. На жаль, в Україні протягом довгих років соціальний захист підмінювався різними постановами та інструкціями, які найчастіше були не забезпечені необхідними коштами. Як результат ми мали величезні заборгованості по соціальних виплатах, тяжке становище пенсіонерів, інвалідів й т. ін. П. І. Шевчук проводить всебічний аналіз основних норм і напрямків реалізації соціальної політики, соціального захисту та соціальної безпеки людини в нашій державі. Він вважає, що «...соціальна політика і система соціального захисту в Україні, хоч уже набули ознак, характерних для країн західної демократії, ще не цілком задовольняють життєві потреби своїх громадян. Український уряд зробив спроби реформування багатьох напрямів соціальної політики, однак через використання багатьох способів, яким часом бракувало відповідного змісту, вони призвели лише до часткових результатів...». Також такий український дослідник, як Т. І. Рудченко багато приділяє уваги в цій сфері таким питанням, як: виділення соціальних проблем української держави, зіставлення рівня життя населення у сучасному світі та в Україні; а також проблемі диференціювання доходів та бідності в нашій країні. Можна ще додати таких вчених, як Н. В. Оленцевич, О. В. Чубучна (донецька наукова школа)[30, c.55] та багатьох інших. Але ж, не звертаючи уваги на те, що соціальні питання української сучасності вивчаються всебічно, все одно проблема їх вирішення стоїть гостро, що й складає передумови подальшого дослідження у цій сфері. Виходячи з вищенаведеного, головна мета статті полягає в обґрунтуванні необхідності створення ефективного механізму управління соціальними процесами в країні як засобу налагодження соціально-економічного становища держави, подолання бідності народу.

Основні напрями поліпшення соціального захисту безробітних. Кабінету Міністрів та місцевим органам влади:

* забезпечити істотне збільшення масштабів надання населенню (не тільки безробітним, а й тим, хто звертається до центрів зайнятості ще до втрати роботи) профорієнтаційних та консультаційних послуг;

* розширити масштаби професійної підготовки та перепідготовки безробітних на замовлення роботодавців під конкретні робочі місця;

* забезпечити поширення громадських робіт у соціальній сфері;

* істотно збільшити масштаби надання допомоги на відкриття власної справи шляхом організації попередньої підготовки та дальшого супроводу, надання консультаційних послуг у перші роки самостійної діяльності;

* використовувати сучасні методи інформування працедавців щодо пропозиції робочої сили, а населення - щодо попиту на неї.

Трансформація політики ринку праці має бути спрямована на забезпечення достойною роботою населення незалежно від місця проживання, на стимулювання економічної активності населення, розвиток та реалізацію трудового потенціалу. Це стане вагомим чинником дальшого економічного зростання.

Найближчим часом Україна повинна віднайти своє місце у системі міжнародного поділу ринку праці та стати активним продуцентом конкурентоспроможної продукції. Проблеми українського ринку праці неможливо вирішити без впровадження державного регулювання зайнятості, яке містить активну і пасивну складові політики зайнятості.

Основними напрямами активної політики зайнятості є:

ѕ створення нових робочих місць;

ѕ професійна підготовка і перепідготовка робочої сили;

ѕ організація інтервенційних г громадських робіт.

Заходи активної політики зайнятості фінансуються з державного та місцевого бюджетів.

Основним елементом пасивної політики зайнятості є надання відповідної допомоги з безробіття, яка виконує не лише компенсаційну, а й стимулятивну функції. Програми пасивної політики зайнятості фінансуються зі спеціальних страхових фондів [10, c. 288].

 


ВИСНОВКИ

Важливу роль у формуванні структури і зайнятості відіграє ринок робочої сили. Він є невід'ємною складовою частиною системи ринкового господарства. Під ринком робочої сили (ринком праці) розуміють сукупність засобів, установ та соціальних організацій, з допомогою яких роботодавці наймають працівників для реалізації своїх проектів, а ті, хто шукає роботу, знаходять її відповідно до своєї професії, кваліфікації, бажання тощо. Ринок робочої сили характеризується системою відносин між продавцями (власниками) робочої сили і її покупцями та відповідною інфраструктурою.

Головними суб'єктами ринку робочої сили є найманий працівник та роботодавець. Кожен з них має свою суспільну форму і розгалужену структуру. Систему суб'єктів ринку робочої сили доповнюють посередники.

З одного боку, ринок праці подібний до інших ринків (засобів виробництва чи споживчих товарів), а з іншого - він має низку характерних особливостей. Як і будь-який інший, ринок праці регулюється законами попиту та пропозиції. Внаслідок їх дії формується рівноважна ціна товару "робоча сила", яка називається заробітною платою. Зрозуміло, що ринок праці є узагальнюючим поняттям щодо множини різних конкретних ринків праці, на яких пропонується й купується праця різних спеціальностей.

Особливості ринку робочої сили визначаються такими її унікальними властивостями, як універсальність і прагнення соціальної справедливості. Універсальність робочої сили полягає в здатності працівників завоювати нові професії та підвищувати свій професійний рівень, а також змінювати місце роботи, тобто переходити з однієї фірми, установи, місцевості в іншу фірму, установу, місцевість. Прагнення соціальної справедливості виявляється в намаганні домогтися однакового рівня оплати праці на різних фірмах (підприємствах) і в різних галузях для робітників тієї самої професії і того самого рівня майстерності (розряду праці).

Ці особливості робочої сили відчутно впливають на її ринок. Мобільність найманих робітників дає їм змогу постійно змінювати місце роботи, шукаючи такі фірми, які пропонують кращі умови та вищу оплату праці. Роботодавці змушені конкурувати між собою за можливість використати робочу силу. Відтак повсюдно поліпшуються умови праці та зростає її оплата.

Необхідно відзначити, що для того, щоб ринок робочої сили діяв ефективно, потрібно забезпечити певні додаткові умови. Так, наприклад, у країні має бути достатньо розвиненим ринок житла. Той, хто бажає змінити місце роботи і переселитися в інше місто, повинен мати можливість продати й купити житло. Як і на інших ринках, попит на найману працю має перевищувати її пропозицію, щоб роботодавці змушені були конкурувати між собою.

Серед сучасних тенденцій формування ринку робочої сили в країнах з розвинутою ринковою економікою, крім названих, слід виділити: посилення й ускладнення конкуренції як серед працівників (за робочі місця з високою оплатою, додатковими соціальними гарантіями, перспективою просування по службі), так і серед роботодавців (за найбільш цінні кадри); збільшення частки до однієї третьої висококваліфікованих кадрів у структурі трудових ресурсів, тривалості загальноосвітньої підготовки; уповільнення припливу працездатного населення, його старіння; ускладнення форм трудової діяльності та трудових відносин тощо.

 


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Закон України „Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 року N 803-XII.//В редакції Закону N 662-IV від 03.04.2004.

Андрущенко В.П. Та ін. Соціальна робота / Короткий енциклопедичний словник. - К.: ДЦССМ , 2002. -536 с. // СР. Книга 4.

Базилевич В.Д. Економічна теорія: Політекономія. - К.: Знання - Прес, 2005.- 615 с.

Басай О.В. Міжнародно-правові с



Другие работы по теме: