Contribution to International Economy

  • Зовнішня торгівля України

ЗМІСТ

ВСТУП   3

1. СУТНІСТЬ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ ЯК СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН   4

1.1. Сутність міжнародної торгівлі та її концепції 4

1.2. Теорії вільної торгівлі 10

1.3.Етапи розвитку міжнародної торгівлі 14

2.  МІСЦЕ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ В ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ КРАЇНИ   21

2.1.Система показників економічного зростання країни   21

2.2. Основні напрями впливу міжнародної торгівлі на економічний розвиток країни   24

2.3. Система показників розвитку міжнародної торгівлі 26

3. ЗОВНІШНЯ ТОРГІВЛЯ УКРАЇНИ ЯК ФАКТОР ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ   32

3.1. Роль зовнішньої торгівлі в економічному розвитку України   32

3.2.Проблема залучення України до МПП і напрямки її вирішення  35

ВИСНОВКИ   39

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ   40

 


ВСТУП

Актуальність теми. В останні роки у світі надзвичайно інтенсивно розвивається глобалізація, прискорено зростають масштаби світової торгівлі та інші процеси міжнародного обміну, світова економіка стає більш інтегрованою і відкритою. Глобалізація - це об'єктивний процес, який сприяє поступовому взаємному проникненню технологічних та культурних стандартів різних держав. Тож очевидно, що самодостатність країни сьогодні вже є несумісною із сучасними тенденціями розвитку міжнародної спільноти та економічних відносин.

У таких умовах Україна має визначити механізми оптимального розв'язання проблеми ефективного приєднання до світових глобалізаційних процесів, що забезпечило б їй максимальні зовнішні переваги та мінімальні внутрішні втрати. Не слід забувати, що взаємозалежність національних суб'єктів світогосподарського механізму здатна як додати їм нових можливостей, так і завдати чималих збитків. Для використання переваг, що несе глобалізація, уряду та бізнес-структурам України необхідно виробити відповідну позицію, яка б спиралася на глибоку і всебічну теоретичну оцінку нинішніх світових реалій. Оскільки економіка функціонує за об'єктивними законами, їх незнання чи ігнорування в економічній політиці призводить до суттєвих втрат у господарській практиці.

Дослідженню стану, ролі та місця зовнішньоторговельних зв'язків в економічному розвитку держави в науковій літературі приділялось достатньо уваги [1-13]. Останнім часом вона зросла, оскільки посилення впливу зовнішнього простору на формування і функціонування національних економічних систем стало однією з головних тенденцій глобалізації.

Мета роботи – розглянути міжнародну торгівлю як фактору економічного зростання.

Завдання: визначити сутність, теорії та фактори розвитку міжнародної торгівлі, місце України в розвитку міжнародної торгівлі.


1. СУТНІСТЬ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ ЯК СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

1.1. Сутність міжнародної торгівлі та її концепції

Механізмом реалізації світогосподарських зв'язків є світовий ринок як сфера усталених економічних відносин, що ґрунтуються на міжнародному розподілі праці. Господарські зв'язки на світовому ринку проявляються через форми міжнародних економічних відносин — міжнародну торгівлю, міжнародну міграцію робочої сили, міжнародний рух капіталу, а також валютно–кредитні відносини (рис. 1.1)[11, c.55].

 

Форми міжнародних економічних відносин тісно пов'язані між собою, впливають одна на одну, створюючи додаткові стимули для взаємного розвитку. Так, торгівля створює умови для міжнародного інвестування, а міграція капіталу, в свою чергу, стимулює торговельні зв'язки та міграцію робочої сили. Однак основною і центральною ланкою світогосподарських зв'язків завжди була і є міжнародна торгівля. За оцінками Джефрі Сакса, міжнародна торгівля становить на сьогодні 80 % усіх міжнародних економічних відносин.

Міжнародна торгівля як обмін товарами і послугами є не тільки зовнішньою ознакою існування світового ринку, а й матеріальною основою міжнародних економічних відносин, що забезпечує зростаючу інтеграцію світового господарства. Вона — форма зв'язку між товаровиробниками і споживачами різних країн, який виникає на основі розвитку міжнародного поділу праці.

В умовах докапіталістичних формацій, які базувалися на натуральному господарстві, існували лише деякі елементи міжнародного поділу праці, що були пов'язані в основному з особливостями природних умов в окремих країнах. Відповідно до міжнародної торгівлі залучалась невелика частина виробленої в країні продукції, а сам обмін здійснювався переважно між сусідніми землями і не завжди був усталеним.

Поява розвинутих форм міжнародного поділу праці характерна для епохи промислового капіталізму. Крупна машинна індустрія стимулювала поглиблення диференціації виробництва, що, врешті–решт, зумовило його вихід за національні межі і стимулювало значне розширення міжнародної торгівлі.

Спочатку в міжнародній торгівлі брали участь тільки найрозвинутіші країни і лише з розвитком товарного виробництва до неї почала залучатися дедалі більша кількість країн, що спричинило виникнення світового ринку. Фахівці відносять зародження світового ринку до XVI ст., коли капіталізм перебував на мануфактурній стадії розвитку. А вже на початку XIX ст. світовий ринок характеризувався досить розвинутими формами торговельно–економічних і фінансово–кредитних відносин країн.

Отже, міжнародна торгівля — історично перша форма міжнародних економічних зв'язків, що являє собою обмін товарами і послугами між державно оформленими національними господарствами, тобто між державами.

Для національного господарства участь у міжнародній торгівлі набуває форми зовнішньої торгівлі.

Зовнішня торгівля (ЗТ) — це торгівля однієї країни з іншими, яка складається з оплачуваного вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів і послуг. У сукупності зовнішня торгівля різних країн утворює міжнародну торгівлю, яка до того ж є складною соціально–економічною категорією. її можна розглядати з двох позицій — операційної та державно–політичної.

З операційної точки зору міжнародна торгівля — це процес безпосереднього обміну товарами та послугами між господарюючими суб'єктами різних держав, державами та міжнародними організаціями. Тобто йдеться про рух товарів (у т. ч. послуг, ліцензій, ноу–хау, інжинірингу тощо), інструменти та механізми розширення товарообігу, вдосконалення структури експорту та імпорту, прогнозування та оцінку світових товарних ринків, планування можливостей експорту та потреб імпорту, організацію контрактної роботи, контроль за поставками та відвантаженням, здійснення валютно–фінансових операцій тощо[16, c.273].

При цьому предметом міжнародної торгівлі як сфери знань є організація виконання експортно–імпортної операції, а об'єктом, відповідно, будь–яка операція з експорту чи імпорту.

З державно–політичної точки зору міжнародну торгівлю можна розглядати як особливий тип суспільних відносин, які виникають У світовій системі господарства в процесі і з приводу обміну товарами та послугами між державами, що мають власні зовнішні і зовнішньоторговельні політики.

Такі відносини регулюються спеціальними міжнародними регламентами: договорами, угодами, актами та іншими нормами міжнародного права. Проте, оскільки суспільні відносини не можуть не залежати від зовнішньої і внутрішньої політики країн, то відносини обміну на світовому ринку значною мірою регулюються й актами та діями політичного характеру.

Якщо розглядати міжнародну торгівлю як сукупність актів купівлі–продажу товарів, то в цьому процесі можуть брати участь усі суб'єкти міжнародних економічних відносин (МЕВ) різних країн (фізичні та юридичні особи, держави, міжнародні організації). Метою обміну в будь–якому випадку буде задоволення економічних інтересів (при експорті — отримання прибутку, завоювання частки ринку тощо, а при імпорті — задоволення потреб у необхідних ресурсах і товарах), а інструментами досягнення мети — положення та умови контрактів і угод.

На сьогодні можна виокремити п'ять груп концепцій розвитку міжнародної торгівлі:

– меркантилізму (раннього та пізнього);

– переваг (абсолютних і відносних);

– факторів виробництва;

– неотехнологічні;

– конкурентоспроможності.

Першою спробою теоретичного обґрунтування причин, напрямів, ефективності міжнародної торгівлі та розробки рекомендацій щодо зовнішньоторговельної політики була концепція меркантилізму (від італ. mercante — торгівля). Ранній меркантилізм, ідеологами якого були У. Стаффорд (Англія), Г. Скаруффі (Італія), виник наприкінці XV ст. та ґрунтувався на доктрині «грошового балансу» — нагромадженні грошей внаслідок вивезення товарів при забороні (або суб'єктивному обмеженні) вивезення грошей.

Розвиток міжнародної торгівлі в епоху після Великих географічних відкриттів і переходу провідних країн до крупного машинного виробництва зумовив появу теорії абсолютних переваг. Її автором став Адам Сміт, який, використовуючи трудову теорію вартості, у відомій праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776 р.) піддав критиці меркантилізм.

Теорію факторів виробництва обґрунтував у 30–х роках XIX ст. Жан–Батист Сей, включаючи до таких чинників працю, капітал і землю, які в сукупності визначають витрати виробництва. Шведські економісти Елі Хекшер та Бертіль Олін у 20—30–х роках XX ст. застосували цю теорію для пояснення причин міжнародної торгівлі. Основні положення їхньої концепції можна подати таким чином: найважливішою умовою раціонального обміну товарами між країнами є різниця у співвідношенні в них факторів виробництва (наявність більших за розмірами та продуктивніших земельних ресурсів, значних або дешевших ресурсів робочої сили, функціонування порівняно більшого за обсягом і продуктивнішого за структурою капіталу).

Хекшер та Олін започаткували теорію факторонаділеності, яка на сьогодні у концентрованому вигляді зводиться до чотирьох теорем[19, c.316]:

– кожна країна має порівняльні переваги щодо випуску товару, виробництво якого потребує значних витрат відносно надлишкового фактора (теорема Хекшера–Оліна);

– вільна торгівля, зрівнюючи факторні винагороди між країнами, слугує заміною зовнішньої мобільності факторів виробництва (теорема П. Самуельсона);

– зростання відносних цін товарів призводить до винагороди того фактора, який ефективно використовується у виробництві товару і скорочує реальні винагороди іншого фактора (теорема Столпера–Самуельсона);

– зростання пропозиції одного з факторів виробництва у разі постійності інших змінних призводить до зростання випуску товару, який виробляється за інтенсивного використання цього фактора, і до скорочення випуску інших товарів (теорема Рибчинського).

Модель наукомісткої спеціалізації обґрунтовує об'єктивність спеціалізації індустріально розвинутих країн на виробництві та експорті наукомістких і технологічно складних товарів, а країни, що розвиваються, мають спеціалізуватися на виробництві та експорті переважно ресурсномістких товарів.

Теорія технологічного розриву пояснює торгівлю між країнами існуванням відмінностей у рівнях їх технологічного розвитку. Тобто, прогресивні технології, якими володіє країна, створюють унікальні нові товари та послуги, які й забезпечують країні першість або суттєві переваги у пропозиції товарів на відповідних товарних і регіональних ринках. Теорія обґрунтовується наявністю імітаційного лага, який складається з лага попиту (часу, необхідного для формування попиту на новий продукт) і лага реагування (часу, необхідного виробникам країни–імпортера для налагоджування національного виробництва аналогічного товару). Різниця між цими двома лагами і пояснює передумови міжнародної торгівлі (експорт до іншої країни можливий, якщо лаг попиту коротший за лаг реагування)[10, c.9].

Теорія життєвого циклу продукту на світовому ринку, розроблена Раймондом Верноном у 1966 р., ґрунтується на теорії життєвого циклу продукту, що, в свою чергу, була запропонована на початку 60–х років фахівцями Гарвардської школи бізнесу на чолі з Теодором Левіттом. Сутність цієї теорії полягає в тому, що один і той же товар в один і той же час знаходиться в різних країнах на різних стадіях свого життєвого циклу.

Теорія конкурентних переваг розроблена та обґрунтована американським економістом Майклом Портером у 1991 р. У цій теорії запропоновано принципово новий підхід до проблем міжнародної торгівлі, який базується на твердженні, що на міжнародному ринку конкурують фірми, а не країни. Особливості конкуренції в галузі залежать від п'яти факторів (або сил, за М. Портером):

– можливість появи нових конкурентів;

– вірогідність появи або ступінь впливу товарів–замінників;

– поведінка постачальників;

– поведінка споживачів;

– суперництво існуючих конкурентів між собою.

Значення кожного з цих факторів зумовлюється його основними технічними та економічними параметрами. Крім того, ці фактори визначають прибутковість галузі, оскільки впливають на ціни, що встановлюють фірми, їх витрати, капіталовкладення тощо.

Країни досягають успіху в тих або інших галузях завдяки тому, що середовище в цих країнах розвивається динамічніше і прогресивніше, формуючи умови для створення та реалізації фірмами власних конкурентних переваг як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках.

 

1.2. Теорії вільної торгівлі

Економічна думка протягом принаймні трьох останніх сторіч намагається теоретично осмислити проблеми міжнародної торгівлі, відповісти на ці питання. Аналіз публікацій П. Брентона, О. І. Шниркова, А. Філіпченка, Ю. Г. Козака, М. Портера, І. В. Бураковського, Є. В. Савельєва, Ф. Рута, В. Р. Сіденка, М. Якубяк, А. Колесніченко засвідчив актуальність цієї проблематики. Важливо також дослідити розвиток теорій вільної торгівлі, сучасну інтерпретацію економічних концепцій, проаналізувати їх вигоди та недоліки.

Класики економічної теорії (Сміт, Рікардо, Мілль) були прихильниками вільної торгівлі (фрітредери). У їх підході до зовнішньої торгівлі лежав класичний принцип вигоди країни від спеціалізації виробництва й обміну товарами на базі міжнародного розподілу праці. Цей підхід і лежить в основі теорії міжнародної економічної інтеграції.

Продаж товарів без обмежень, або вільна зовнішня торгівля, як головний принцип міжнародних економічних відносин був уперше сформульований А. Смітом.

Величезною заслугою А. Сміта є висунута теорія абсолютних переваг [9, 273]; доповнена і розвинута Д. Рікардо і Дж. Ст. Міллем, вона становить наукову першооснову світової торгівлі. За А. Смітом, розвиток міжнародної спеціалізації здійснюється внаслідок використання абсолютних переваг від виробництва певного товару, що виникають за умови, коли витрати на його виготовлення в одній країні нижчі, ніж в іншій. Торговельні партнери, що мають такі прерогативи, одержують пряму вигоду в результаті економії на витратах праці. Процедура товарного обміну має бути побудована на взаємному зарахуванні зобов’язань шляхом порівняння величин абсолютної економії витрат на виробництво експортної продукції.

Теоретичне обґрунтування механізму зовнішньоторговельного обміну на основі концепції порівняльних переваг було вперше закладено Д. Рікардо. Аналізуючи торгівлю між європейськими країнами, він спостерігає нові тенденції, пов’язані з розвитком міжнародного поділу праці. З погляду А. Сміта, для двох країн, що мають найменші витрати на виробництво тієї або іншої продукції, доцільність диференціації національних господарств на її виготовлення і в наступному обміні безсумнівна. Однак із позицій теорії абсолютних переваг не можна зрозуміти, чому окремі країни, що мають значний економічний пріоритет у виробництві деяких видів вітчизняної продукції, усе-таки завозять їхні аналоги з-за кордону. Д. Рікардо вперше правильно визначає причину цього парадоксу на основі відносних переваг, що виникають у результаті більш низького співвідношення трудових витрат на виготовлення товарів на внутрішньому ринку однієї держави порівняно з іншою.

Виділяючи їх як критерій міжнародної спеціалізації, він показує вигідність товарообмінної операції навіть у тому випадку, коли тільки одна з країн має найменші виробничі витрати обох товарних продуктів. На основі рікардіанської теорії відносних переваг формується класична схема міжнародного товарного обміну, що спирається на експорт тих товарів, які мають порівняльні переваги у виробництві [3, 86–99].

Світова система торгівлі переживає періоди спадів та піднесень. Кінець ХІХ ст. було визначено розквітом міжнародної торгівлі. Проте ця стадія закінчилася початком Першої світової війни, коли перемогла протилежна тенденція. Економічна криза 20–30-х рр. викликала занепад міжнародної торгівлі. Незабаром розпочалася Друга світова війна і спад поглибився. І тільки у повоєнний період світова торгівля знову набрала сили. Цього разу тенденція до розширення торговельних зв’язків тривала 50 років. Країни, що брали активну участь у світовій торгівлі, отримали нечувану вигоду.

Тим країнам, що віддали перевагу самоізоляції, тепер доводиться надолужувати прогаяне. Сьогодні міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшувати обсяг виробництва.

Відносні преференції наочно ілюструють одержання взаємовигоди від міжнародного товарообміну. Теорія порівняльних переваг показує, що в кожній країні можна знайти декілька товарів, виробництво яких за співвідношенням витрат буде дешевшим, ніж у інших країнах. Розширення національних ринків і вихід у світовий економічний простір відкриває широкі можливості для країн у одержанні високих доходів від спеціалізації на виготовленні найдешевших видів продукції, що стає для них головною орієнтацією довгострокової політики, сприяє сталому розвиткові й зростанню добробуту.

Вирівнювання умов торгівлі є одним із центральних принципів ринкового регулювання.

Унаслідок міжнародного обміну досягається наближення цін виробників до цін тих видів товарів, що мають найнижчі витрати. У результаті дії принципу відносних переваг на світовому ринку формуються сфери найефективнішого обміну. Міжнародна торгівля стає вигідна з тими країнами, де співвідношення витрат на одні й ті самі товари на внутрішньому ринку набагато вище, а курс національної валюти значно нижче.

Ефект економії витрат – один з основних у міжнародному обміні. Економія на витратах в умовах міжнародного ринку стає найважливішою суспільною потребою, об’єктивним проявом загального суспільного закону економії часу, на підставі якого будуються відносини виробництва й обміну матеріальних благ. Світовий ринок виступає середовищем опосередкування найбільш ефективних національних сфер обміну. У процесі міжнародного обміну здійснюється конкурентний відбір товарного продукту за принципом економії витрат. У результаті сукупні втрати мають тенденцію до зниження, оскільки механізм їхнього формування побудований за принципом мінімізації витрат на окремі товари і послуги [9, c.275–276].

Ефект заміщення є суто ринковим проявом міжнародного обміну. Його специфіка пов’язана з появою товарів-субститутів, що є замінниками основного товару. Наявність товарів-замінників дозволяє вирішити проблему задоволення попиту для тих категорій населення, які не мають достатньої кількості грошей для придбання основних товарів[13, c.8].

Елімінування витрат, тобто ефект “витіснення” високих витрат, має виняткове значення для розуміння переваг ринкового механізму перед адміністративним плануванням. Принцип відносних переваг діє в напрямі відбору товарів із найменшими витратами. На світовий ринок надходять тільки ті товари, котрі перевершують закордонні аналоги за якісними характеристиками, новизною й одночасно мають нижчі витрати. Інакше обмін не може бути здійснений. Що ж відбувається з тими товарами, котрі не витримали конкуренцію? Через визначений проміжок часу вони поступово будуть витиснуті з ринкового обміну і зняті з виробництва через відсутність попиту. Дослідження концепцій зовнішньої торгівлі має принципове значення для системної характеристики теоретичних основ відкритої економіки з позицій економіко-математичного моделювання. У класифікаціях виділяються моделі економічної рівноваги, міжгалузевої збалансованості, оптимізації і т. ін. З метою забезпечення єдиного підходу до систематизації розглянемо еволюцію концепцій за розвитком двох основних принципів: кількістю факторів, узятих для моделювання, та їхнім економічним змістом (праця, капітал та ін.).

Подальший розвиток теорій відкритої економіки пов’язано з однофакторними моделями капіталу. Процес нагромадження капіталу в європейських країнах як наслідок міжнародної спеціалізації і його вплив на вирівнювання світових цін був уперше досліджений К. Марксом [5, 277]. На відміну від своїх попередників, він пов’язує основну мотивацію країн у міжнародному обміні з мобільністю капіталу, що дає підставу вважати логіко-теоретичну схему “вивозу капіталу” однією з перших однофакторних моделей. Досліджуючи механізм “вільного переливу капіталу”, К. Маркс виявляє тенденцію до утворення середньої норми прибутку, яка стає для того часу однією із закономірностей економічного розвитку країн, що здійснюють нагромадження капіталу.

Надалі однофакторні моделі капіталу було удосконалено. Наприклад, модель фон Неймана модифіковано з урахуванням вільної зміни нефакторних цін. Найбільш відома модель Харрода-Домара відбиває залежність темпу зростання ВНП від двох показників: норми нагромадження і коефіцієнта капіталовіддачі. Широке застосування цієї моделі в практиці прогнозування ВВП країн, що розвиваються, зумовлено доступністю інформації, необхідної для її побудови в умовах відсутності збалансованості національних рахунків за факторами капіталу і праці. Подібна ситуація складається й у країнах з перехідною економікою, коли перехід на національну систему рахунків відповідно до методики ООН супроводжується незбалансованістю показників ефективності капіталу і праці, що створює серйозні перешкоди для використання двофакторних моделей.

Таким чином, сучасні світогосподарські процеси характеризуються лібералізацією торгівлі. Вільна торгівля стає головним постулатом сучасної світової економіки і головним об’єктом дослідження світової науки. Перспективою подальших наукових досліджень буде аналіз ефектів вільної торгівлі: ефекту економії, ефекту заміщення, елімінування витрат, тобто ефекту “витіснення” високих витрат тощо.

 

1.3.Етапи розвитку міжнародної торгівлі

Фахівці з історії світової економіки пропонують різні критерії періодизації розвитку міжнародної торгівлі: за етапами розвитку науково-технічного прогресу (за змінами у виробничих силах); за етапами вдосконалення транспортної системи (як транспортних засобів, так і доріг); за пріоритетними напрямами у зовнішньоторговельних політиках країн (лібералізація чи протекціонізм). Насправді доведено, що між усіма переліченими етапами існує пряма залежність. Але наочнішою, поширенішою та логічнішою, на наш погляд, є періодизація розвитку світових процесів, у т. ч. міжнародної торгівлі, за основними подіями в світі.

З огляду на це можна виокремити такі етапи розвитку міжнародної торгівлі[17, c.211]:

І - початковий (з XVIII ст. до першої половини XIX ст.);

II - друга половина XIX ст. - початок Першої світової війни (1914 p.);

III - період між двома світовими війнами (1914-1939 pp.);

IV - повоєнний (50-60-ті роки);

V - сучасний (з початку 70-х років).

Останній, сучасний, етап розвитку міжнародної торгівлі вже сьогодні можна поділити на два періоди:

конкуренції двох світових систем господарства - капіталістичної та соціалістичної (до початку 90-х років);

глобалізації світової економіки (з початку 90-х років).

Кожному із зазначених вище п'яти етапів розвитку міжнародної торгівлі притаманні:

- певні середовищі чинники розвитку;

- особливості, що відтворюють рівень інтернаціоналізації виробництва і роль міжнародної торгівлі у розвитку національних господарств;

- пріоритетні методи регулювання зовнішньої торгівлі більшості країн світу

I Етап характеризується промисловими революціями, що замінили мануфактурне виробництво великою машинною індустрією в усіх розвинутих країнах. Важка промисловість фактично сформувала світовий ринок і одночасно різко посилила свою залежність від нього.

Характерною рисою цього етапу є випереджаючі темпи зростання світового товарообороту порівняно з темпами зростання промислового виробництва в світі, що свідчить про велике значення для країн розвитку зовнішньої торгівлі.

II етап характеризується такими основними середовищними чинниками:

- науково-технічний прогрес у виробництві товарів, який забезпечив зниження ваги одиниці товару, підвищення якості збереження продукції під час транспортування (консервування, заморожування);

- подальше вдосконалення транспортних шляхів (збільшення до 1900 р. загальної довжини залізничних шляхів майже в 100 разів порівняно з 1840 p.;

- завершення будівництва Панамського каналу, що з'єднав найкоротшим шляхом Атлантичний і Тихий океани) та суттєве вдосконалення якісних характеристик транспортних засобів (збільшення місткості, розширення номенклатури: поява спеціалізованих транспортних засобів для транспортування специфічних товарів, збільшення швидкості пересування);

- динамічний розвиток промислового виробництва у найбільш розвинутих країнах.

III етап деякі фахівці називають «мертвим», або «чорним» періодом у розвитку міжнародної торгівлі. Чверть сторіччя (1914- 1939 рр.), що тривав цей етап, позначені подіями Першої світової війни та її руйнівними наслідками для економік європейських країн, економічними кризами 1920-1921 pp. та 1929-1933 pp., початком формування двох світових систем господарства.

Основні особливості і риси цього етапу можна охарактеризувати таким чином:

- довготермінове і глибоке порушення міжнародних торговельно-економічних зв'язків, зумовлених наслідками світової війни та революції в Росії;

- значне скорочення світового товарообороту внаслідок загальних несприятливих економічних і політичних умов, що спричинили як падіння фізичного обсягу торгівлі, так і зниження світових цін (середньорічний приріст обсягів виробництва індустріально розвинутих країн становив приблизно 2 %, що вдвічі менше, ніж у 1889- 1913 pp.; у 1937 р. обсяг світової торгівлі був у 2 рази нижчим за передкризовий 1929 р.; на початку Другої світової війни експорт був майже у 1,5 рази меншим, ніж у 1913 p.);

- незмінність товарної структури світового товарообороту (основними товарами залишились сировина, продовольство та паливо, частка яких сягала 60 % світового експорту);

- різке коливання обсягів товарообороту міжнародної торгівлі, зумовлене економічними кризами.

IV, повоєнний, етап розвитку міжнародної торгівлі дістав ще назву «золотого» - саме в цей період було досягнуто 7 % щорічного приросту світового експорту. В цей період міжнародна торгівля розвивалась під впливом таких середовищних чинників:

- посилення двох світових систем господарства - капіталістичної та соціалістичної; у 1947 р. було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ), яка об'єднала такі соціалістичні країни: Радянський Союз (у складі 15 республік), Болгарія, Угорщина, Німецька Демократична Республіка, Польща, Румунія, Чехословаччина;

- розпад колоніальної системи, який почався після Другої світової війни: за 30 повоєнних років політичну незалежність завоювали більше ніж 100 колишніх колоній і напівколоній, а повна ліквідація колоніальної системи закінчилась у середині 70-х років падінням останньої і найстарішої португальської колоніальної імперії;

- початок формування регіональних економічних інтеграційних угруповань: Рада економічної взаємодопомоги - міжурядова економічна організація соціалістичних країн Європи, 1947 р.; Бенілюкс - економічний союз Бельгії, Нідерландів та Люксембургу, 1958 р.; Європейська Асоціація вільної торгівлі - торговельний блок семи західноєвропейських країн (Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія та Швеція), 1956 p.; Європейська економічна спільнота (ЄЕС) - державне об'єднання шести європейських держав (Федеративна Республіка Німеччина, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург), створене з метою формування спільного ринку шляхом ліквідації митних тарифів і проведення спільних заходів в економічній та соціальній сферах), 1957 р.; Організація американських держав - універсальна організація латиноамериканських республік (Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Домініканська Республіка, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, Сальвадор, Уругвай, Чилі, Еквадор), під егідою США, 1948 р. - затвердження статуту; Організація держав Центральної Америки - об'єднання Гватемали, Гондурасу, Коста-Ріки, Нікарагуа, Сальвадору з метою політичного, економічного та культурного зближення, 1951 p.; Ліга арабських держав, 1945 р. - організація арабських країн зі сприяння економічним, політичним та культурним зв'язкам між країнами-учасницями - Йорданія, Ірак, Ємен, Ліван, Лівія (з 1953 p.), Марокко (з 1958 p.), Об'єднана Арабська Республіка, Саудівська Аравія, Судан (з 1956 р.), Туніс (з 1958 р.); Асоціація держав Південної-Східної Азії (АСЕАН), куди ввійшли Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни (1967 р.) та ін.;

- поява глобальних міжнародних організацій, таких як Організація Об'єднаних Націй (ООН), Міжнародний Валютний Фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР).

V, сучасний, етап розвитку міжнародної торгівлі характеризується такими чинниками міжнародного середовища, як посилення міжнародної конкуренції, зміцнення існуючих і поява нових інтеграційних угруповань, індустріалізація більшості країн, що розвиваються, проблема заборгованості як цих країн, так і постсоціалістичних (перехідних) економік, розпад світової соціалістичної системи господарства[14, c.88].

Зміни у товарній структурі світової торгівлі, зумовлені науково-технічним прогресом і структурними перетвореннями у виробництві, сприяли такому:

- збільшилась питома вага готових виробів і напівфабрикату і відповідно знизилась частка сировинних і продовольчих товарів;

- зросла частка машин, обладнання і транспортних засобів у світовому товарообороті; значно збільшились обсяги експорту автоматичних пристроїв обробки даних, електронних товарів, телекомунікаційного та офісного обладнання;

- інтенсифікувався обмін продукцією інтелектуальної праці (ліцензії, ноу-хау, інжинірингові послуги);

- експорт-імпорт послуг (особливо нових видів консультаційних, банківських, інформаційних, зв'язку, оренди тощо) виокремився у найбільш динамічно зростаючий сектор світової торгівлі.

До інших суттєвих особливостей розвитку міжнародної торгівлі на сучасному етапі слід віднести:

- поширення усталених і довгострокових відносин між постачальниками та покупцями і збільшення питомої ваги внутрішньофірмових поставок всередині транснаціональних корпорацій;  майже 30 % взаємної торгівлі промислово розвинутих країн припадає на внутрішньофірмові поставки міжнаціональних корпорацій;

- активізація (починаючи з другої половини 70-х років) зустрічної торгівлі, що зумовлено як незбалансованістю зовнішньо торговельних розрахунків, так і тенденцією до збільшення в світовому товарообміні частки комплексних і довгострокових зв'язків, які виходять за межі разових комерційних угод.

- посилення конкуренції між країнами Тріади. Порівняно з попереднім етапом розвитку міжнародної торгівлі позиції США, Великобританії, Франції та Італії дещо похитнулись порівняно з успіхами Японії на зарубіжних ринках;

- поява тенденції до створення замкнутих економічних просторів, розподіл глобальної системи торгівлі на кілька крупних блоків. У 90-ті роки значна частка світової торгівлі припадала на торгівлю у межах блоків.


2.  МІСЦЕ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ В ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ КРАЇНИ

2.1.Система показників економічного зростання країни

Економічне зростання, чи динаміка ВВП оцінюється за допомогою індексів і темпів росту та приросту. Використовується кілька різновидів цих показників:

- Темпи (індекси) росту і приросту до базисного року;

- Ланцюгові темпи (індекси) росту і приросту до попереднього року;

- Середньорічні темпи росту і приросту за період.

Темпи росту і приросту виражаються у відсотках, а індекси – у співвідношенні до одиниці. Щоб перейти від ланцюгових показників до базового треба перемножити ланцюгові індекси. Наприклад, ланцюгові індекси росту складали: перший рік до базового – 1,02; другий рік до першого – 1,03; третій рік до другого – 1,025.

Щоб визначити індекс росту за весь період, тобто в третьому році до базового, необхідно перемножити три ланцюгових індекси: 1,02 х 1,03 х 1,025 = 1,077. Темпи росту будуть дорівнювати 107,7%, а темпи приросту – 7,7%.

Для визначення середньорічних темпів росту чи приросту за період треба знайти корінь ступеня t – 1, (де t – число років часового ряду) з індексу росту до базисного року, тобто відношення ВВП у році t до ВВП у базовому році.

У нашому прикладі середньорічний темп росту буде дорівнювати102,4%, а індекс приросту 0, 024[8, c.66].

У макроекономічному аналізі прийнято порівнювати темпи росту ВВП і НД із темпами росту чисельності населення. Якщо перші перевищують другі, то динаміку національного виробництва можна оцінити як позитивну, оскільки зростає обсяг ВВП і НД на душу населення.

Високими вважаються середньорічні темпи приросту, що перевищують 7-8% за період. Нормальними можна вважати темпи приросту в 4-6%, помірними 2-3%, низькими – близько 1%. Нульові темпи означають, що обсяг ВВП не змінився в порівнянні з базисним роком. Якщо виробництво ВВП скорочується, то показник темпів приросту буде негативним.
Як правило, країни що розвиваються, в сприятливі фази економічних циклів мають дуже високі темпи приросту. Наприклад, Китай за період з 1990 по 2000 рік збільшив обсяг ВВП на 74%, що відповідає 12% середньорічного приросту.

Розвинуті країни підтримують відносно помірні темпи в інтервалі 3-5% за рік при порівняно сприятливій економічній кон'юнктурі. Однак у менш сприятливі періоди ці темпи знижуються до 1-2%.

У макроекономічному аналізі встановлено, що тривале збереження як дуже високих, так і занадто низьких чи негативних темпів росту може привести до негативних наслідків. У першому випадку відбувається так званий “перегрів” економіки, за яким може піти криза надвиробництва і фінансовий крах багатьох фірм. Таку катастрофу потерпіли в 1998 році країни Азіатського регіону (Південна Корея, Індонезія, Таїланд). В другому випадку відбувається зниження рівня життя населення і небезпечний спад інвестиційної активності. Така ситуація була характерна для України в останньому десятиріччі ХХ ст., де виробництво ВВП скоротилося за цей період на 60 відсотків. Причини цього полягали не тільки в помилках і складностях проведення реформи, але й у несприятливих фазах економічного циклу.

Макроекономічний аналіз для визначення рівня соціально-економічного розвитку країни використовує кілька груп показників-індикаторів. Деякі з них застосовуються в Програмі міжнародних порівнянь, що проводиться під методичним і організаційним керівництвом ООН.

Найважливішим індикатором рівня економічного розвитку є показник ВВП на душу населення, виражений у доларах. Перерахування в долари проводиться не за ринковим курсом гривні до долара, а на більш об'єктивній підставі – паритетові купівельної спроможності національної валюти до долара (ПКС). Для його розрахунку статистичні органи встановлюють товари-представники з первинних товарних груп. Усього в розрахунок включається 600-800 найменувань споживчих товарів і послуг, 200-300 інвестиційних товарів і 10-20 умовних будівельних об'єктів. Усі ці товари оцінюються за ринковими цінами в національній валюті і за цінами США в доларах. Порівняння сумарних величин показує паритет купівельної спроможності двох валют.

Розрахунки. Якщо оперувати цим індикатором показників ВВП на душу населення за Програмою міжнародних порівнянь для 100 країн за даними за 2009 рік, то найбільш розвинутими були країни, де річний ВВП на душу населення перевищував 40 тис. дол. Це – Люксембург, Бельгія, Голландія, США, Швеція, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Японія, ФРН, Франція, Великобританія тощо. Найнижчий рівень економічного розвитку характерний для більшості африканських країн, де ВВП на душу населення не перевищував 500-700 дол. Виключення склали Алжир, Ботсвана, Єгипет, Туніс, де цей показник був на рівні 5 тис. дол[4, c.87].

Близьким до показника ВВП на душу населення є інший індикатор економічного розвитку – національний доход на душу населення. Він краще відбиває рівень добробуту населення, оскільки на відміну від ВВП у показник національного доходу не входять споживання основного капіталу (амортизація), непрямі податки і державні субсидії на виробництво й імпорт.
У систему вимірників рівня життя населення включаються також показники структури споживчих витрат. У розвинутих країнах відносно високу питому вагу займають витрати на придбання предметів споживання тривалого користування, витрати на освіту й охорону здоров'я, вища частка нагромадження і вкладень у нерухомість. У країнах зі слабкою економікою переважають витрати на харчування і предмети першої необхідності.

У макроекономічному аналізі започатковані цікаві спроби визначати агреговані оцінні індикатори, що розраховуються шляхом зважування ряду макроекономічних показників. Наприклад, почали застосовувати індекси людського розвитку, у яких відбиваються не тільки показники виробництва і споживання, але і тривалість життя, стан здоров'я, освітній рівень населення.
Таким чином, методологія виміру рівня соціально-економічного розвитку постійно збагачується новими прийомами і моделями. Міжнародні порівняння макроекономічних показників дають можливість фахівцям бачити місце будь-якої країни у світовій економічній системі, виявити причини успішного розвитку чи відставання.

 

2.2. Основні напрями впливу міжнародної торгівлі на економічний розвиток країни

Основою системи показників розвитку міжнародної торгівлі є група обсягових індикаторів, до складу якої входять експорт, реекспорт, імпорт, реімпорт, зовнішньоторговельний обіг, гене­ральна торгівля, спеціальна торгівля та фізичний обсяг торгівлі.

Експорт (від. лат. exportare — вивозити) — вивезення то­варів, робіт, послуг, результатів інтелектуальної діяльності, в т. ч. виключних прав на них, з митної території країни за кордон без зобов'язання їх зворотного ввезення.

За визначенням статистичної комісії ООН, експорт — це вивезення з країни товарів:

1) вироблених, вирощених або добутих у країні;

2) раніше ввезених з-за кордону та:

• перероблених на митній території;

• перероблених під митним контролем;

3) Найбільшими країнами—експортерами товарів і послуг на сві­товому ринку в останнє десятиріччя є Сполучені Штати Америки, Німеччина, Японія, Великобританія, Франція, Італія, Канада, Ні­дерланди та Бельгія, питома вага яких у світовому експорті пере­вищує 50 %.

Імпорт (від лат. importare — ввозити) — ввезення това­рів, робіт, послуг, результатів інтелектуальної діяльності, в т. ч. виняткових прав на них, на митну територію країни з-за кордону без зобов'язання про зворотне вивезення. Цей процес характери­зує показник «імпорт», який розраховується у вартісних одини­цях за певний період, найчастіше, за рік. Обсяги імпорту однорід­них, порівняних товарів можуть розраховуватись у кількісних, одиницях (цукор, пшениця, цемент тощо).

Уряд кожної країни встановлює кордони митної території, а також вирішує питання щодо виокремлення з неї вільних зон, які не підлягають митному контролю.[12, с. 165]

Зовнішньоторговельний обіг — сума вартості експорту і імпорту країни або груп країн за певний період: рік, квартал, мі­сяць. Зовнішньоторговельний обіг показує загальні обсяги зовніш| ньоторговельної діяльності, тобто експорту та імпорту в цілому:

ЗТО = Е + І, де

ЗТО — зовнішньоторговельний обіг;

Е — обсяг експорту (у вартісних одиницях);

I—обсяг імпорту (у вартісних одиницях).[15, с. 61]

Світовий товарообіг — сума вартості експорту та імпорту всіх країн світу (вартість усіх товарів, що перетинають державні кордони). Вартість світового експорту завжди менша (приблизно на 3—6 %) за вартість імпорту на суму фрахту на страхування внаслідок того, що майже всі країни оцінюють експорт за цінами ФОБ, а імпорт більшості країн обліковується за цінами СІФ (FOB < GIF).

Генеральна (загальна) торгівля — прийняте у міжнарод­ній статистиці позначення зовнішньоторговельного обігу з урахуванням вартості транзитних товарів. Показує загальне зовнішньоторговельне «навантаження» на країну, включаючи обсяги ввезення, вивезення та транзиту товарів:

 

де ГТ— генеральна (загальна) торгівля;

Е — вартість експорту;

I—вартість імпорту;

Т— вартість транзитних товарів, перевезених через територію країни.[12, с. 163]

Спеціальна торгівля — експорт та імпорт, зумовлені іс­нуванням двох систем обліку товарів у статистиці зовнішньої тор­гівлі:

• спеціальної системи обліку для деяких видів товарів;

• загальної системи, що застосовується до всіх товарів. Спеціальний експорт включає: » національний експорт;

• вивезення товарів після переробки під митним контролем;

• націоналізовані товари.

Загальний експорт складається зі спеціального експорту та реекспорту.

Спеціальний імпорт включає:

• товари, ввезені для внутрішнього споживання або переробки; товари, ввезені для переробки під митним контролем;

• товари, ввезені для переробки на приписних митних складах. Загальний імпорт складається зі спеціального імпорту та вар­тості товарів, що знаходяться на приписних складах.[2, с. 64]

 

2.3. Система показників розвитку міжнародної торгівлі

Фізичний обсяг зовнішньої торгівлі — оцінка експорту або імпорту товарів у незмінних цінах одного періоду (як прави­ло, року) для отримання інформації щодо руху товарної маси без впливу коливання цін.

Індекс фізичного обсягу розраховується за формулою:

 

I ф.о — індекс фізичного обсягу;

p — ціна товару в базисному періоді;

q1 -— кількість товару в періоді, що вивчається;

q0 — кількість товару в базисному періоді.[12, с. 175]

Результуючі показники, до яких належать сальдо торговель­ного балансу, сальдо балансу послуг, сальдо балансу поточних опе­рацій, індекси стану платіжного балансу, індекс «умови торгівлі», індекс концентрації експорту, коефіцієнт імпортної залежності країни, у сукупності характеризують стан зовнішньої торгівлі за критерієм збалансованості експорту та імпорту, ефективності та місця країни в світовій торгівлі.

Розрахунковий баланс — це співвідношення вимог і зобов'я­зань даної країни щодо інших країн на певну дату, незалежно від термінів надходження платежів. Розрахунковий баланс за певний період характеризує лише динаміку вимог і зобов'язань однієї країни стосовно інших, але не може використовуватись для оцінки результативності, збалан­сованості міжнародних економічних, в т. ч. торговельних відно­син. Цю функцію виконує платіжний баланс.

Платіжний баланс — це співвідношення суми платежів, здій­снених даною країною за кордоном, і надходжень, отриманих нею з-за кордону, за певний період (рік, квартал, місяць).

За методологією Міжнародного Валютного Фонду, платіжний баланс — це систематичний перелік усіх економічних операцій, що були здійснені за певний проміжок часу між резидентами даної країни та нерезидентами (резидентами всіх інших країн світу).

Сальдо (від італ. saldo — розрахунок, залишок) — різниця між грошовими надходженнями і витратами за певний проміжок часу.

Сальдо балансу поточних операцій:

Г = F - 1 Cп -Eпо -Iпо

де Спо — сальдо балансу поточних операцій;

ЕПО — надходження за статтями балансу поточних операцій;

Iпо — платежі за статтями балансу поточних операцій.

Сальдо, розраховані за даними статей балансу поточних опе­рацій, показують результат зовнішньоторговельних операцій (пе­ревищення експорту або імпорту) та абсолютний розмір різниці між експортом та імпортом.[15, с. 71]

Індекс «умови торгівлі» — відношення експортних цін країни до її імпортних цін.

Якщо індекс розраховується щодо великої сукупності товарів, то він визначається як співвідношення індексів експортних та ім­портних цін. Для цього розраховується індекс експортних цін (в одиницях національної або іншої валюти):

Остаточно індекс «умови торгівлі» розраховується як співвідношення двох індексів:

 

 

де Iу.т. — індекс «умови торгівлі»;

Рх — індекс експортних цін (в одиницях національної або ін­шої валюти);

Рт — індекс імпортних цін.

Індекс «умови торгівлі» дає важливу інформа­цію для оцінки змін у зовнішній торгівлі країн, але використову­вати його доцільно тільки в сукупності з даними щодо обсягів торгівлі та причин коливання (зменшення або збільшення) екс­портних та імпортних цін.[12, с. 186]

Індекс концентрації експорту (індекс Хіршмана) — за­стосовується у світових зіставленнях і показує, наскільки широ­кий спектр товарів експортує країна. При 239 класифікованих видах продукції (за методологією ООН), він має вигляд:

 

Нj — індекс концентрації експорту країни/ (j — індекс країни); 239 — кількість видів продукції за класифікацією ООН;

i — індекс товару (від 1 до 239); хі — вартість експортованих товарів країною. [2, с. 35]

Коефіцієнт імпортної залежності країни — відношен­ня обсягу імпорту певного товару до обсягу його споживання в країні. Імпортну залежність можна охарактеризувати як залеж­ність країни від зовнішнього ринку в яких-небудь товарах або їх групах внаслідок відсутності в країні необхідних для виробницт­ва потужностей, сировини, кваліфікованих кадрів або через при­чини економічного та політичного характеру.

Індекс диверсифікації експорту — це індекс відхилення товарної структури експорту країни від структури світового екс­порту. Використовується, як правило, для визначення розбіжнос­тей У структурі зовнішньої торгівлі країн, експорт яких є достат­ньо різнобічним. Розраховується на базі абсолютного відхилення частки або іншого товару в експорті країни від його частки у сві­товому експорті. Для цього використовується формула:

 

Sj — індекс диверсифікації експорту країни;

hj — частка товару в загальному експорті країни у';

hij. — частка товару в загальному світовому експорті.

Хоча індекс і характеризує кількісну відмінність товарної структури експорту країни від структури світового чи регіональ­ного експорту, але на його підставі не можна засвідчувати, що структура експорту однієї країни краща або гірша за іншу.

Недоліком даного показника є його значна залежність від кон'юнктури світових товарних ринків і насамперед від коливан­ня цін на сировину. Навіть незначна їх зміна на окремі товари може суттєво вплинути на рівень індексу диверсифікації експор­ту країни.[12, с. 189]

Показники інтенсивності міжнародної торгівлі. У світо­вій практиці для виміру зовнішньоторговельної інтенсивності країн використовується два типи показників: обсяг зовнішньої торгівлі (або експорту, або імпорту окремо) на душу населення країни та відношення експорту (або імпорту, або зовнішньотор­говельного обігу окремо) до валового внутрішнього продукту (ВВП) країни.

 

Обсяг експорту, імпорту або зовнішньоторговельного обігу на душу населення:

Де Ед — експорт на душу населення;

Ід — імпорт на душу населення;

ЗТОд — зовнішньоторговельний обіг на душу населення;

Е — вартість національного експорту за рік;

І — вартість національного імпорту за рік;

ЗТО — зовнішньоторговельний обіг країни за рік (Е + І);

Ч — чисельність населення країни на відповідний рік.[15, с. 70]

Макроекономічний показник ефективності зовнішньо­торговельного обігу[9, c.109]:

 

де ето — ефективність зовнішньоторговельного обігу;

bi — економія витрат у результаті імпорту;

be — національні витрати на експорт.

Макроекономічний показник ефективності експорту:

 

де ее — ефективність національного експорту;

ve — валютна виручка від експорту товарів і послуг;

be — національні витрати на експорт.[12, с 189]

Макроекономічний показник ефективності імпорту:

 

де ej — ефективність національного імпорту;

bj — економія витрат у результаті імпорту;

Vj — валютні витрати на імпорт.

Сферою застосування цих макроекономічних показників є тільки аналітичні макроекономічні розрахунки з метою розробки та обґрунтування можливих варіантів торговельно-політичних заходів, спрямованих на реалізацію державних інтересів у розвитку зовнішньоторговельної діяльності країни.


3. ЗОВНІШНЯ ТОРГІВЛЯ УКРАЇНИ ЯК ФАКТОР ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

3.1. Роль зовнішньої торгівлі в економічному розвитку України

Аналізуючи стан зовнішньої торгівлі України, всі дослідники відмічають її неефективну товарну структуру, що "базується переважно на ціновій конкуренції у сфері напівфабрикатів та продукції з невисоким рівнем доданої вартості, незначним рівнем технологічності" [13, с.80]. Проте визначення причин такого стану і, відповідно, рекомендації щодо поліпшення ситуації неоднозначні. Оцінка тенденцій розвитку в будь-якій сфері господарства залежить від економічної доктрини, яка впроваджується державою в певний період. Нині більшість дослідників схиляється до того, що з концептуального погляду можна виокремити дві доктрини, які формують економічну політику держав у глобальному середовищі, - класичного космополітизму та автаркії [12, с.29]. Прибічники першої пов'язують незначні масштаби та незадовільну структуру зовнішньої торгівлі з недостатньою реальною лібералізацією експортно-імпортної діяльності, а їх опоненти, навпаки, з надмірною відкритістю національної економіки для деструктурного зовнішнього впливу.

Слід також зазначити, що чимало вчених, обстоюючи власну позицію, зазвичай не ставлять за мету виявлення об'єктивного механізму функціонування причинно-наслідкових зв'язків у системі "зовнішня торгівля - національна економіка". Однак без нього будь-які цільові настанови щодо перспектив, стратегії, пріоритетів розвитку експортно-імпортної діяльності "зависають" у повітрі, оскільки втрачають теоретичне підгрунтя. За таким алгоритмом аналізу неможливо визначити оптимальне співвідношення зовнішніх та внутрішніх джерел економічного зростання, обгрунтувати вкрай важливу в умовах глобалізації роль зовнішньоекономічної політики держави, сформувати її зміст, адекватний потребам сучасного етапу економічного розвою України.

Як пише Ю. Гохберг, лібералізація зовнішньої торгівлі відіграла стратегічно важливу роль у перехідний період в Україні, стимулюючи в кінцевому підсумку процес становлення ринкових відносин [3, с.43]. Доступ до світового ринку дозволив вітчизняним виробникам одержувати за допомогою ринкових цін необхідні сигнали для ефективного розподілу ресурсів, а їх включення в конкурентну боротьбу на зовнішньому ринку створило сприятливі умови для суспільного прогресу. Адже кращого за конкуренцію стимулу для вдосконалення людство ще не винайшло.

Лібералізація зовнішньої торгівлі була започаткована в Україні Декретом Кабінету Міністрів "Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності" від 11 січня 1993р. Починаючи з 1994 року, у країні значно поменшало протекціонізму (істотно знижено квоти, ліцензії, експортний тариф), а рівень лібералізації експорту помітно зріс.Відтак були створені передумови для збільшення експорту товарів і послуг, що, своєю чергою, забезпечувало фінансові ресурси для оплати імпорту.

Товарна структура зовнішньої торгівлі України протягом десятиріччя практично не змінилася. Провідні позиції в українському експорті належать металопродукції - близько 40%, хімічній промисловості і добривам - майже 20%, продукції машинобудування - 10-13%, деяким видам продукції харчової промисловості. У товарній структурі імпорту переважають енергоресурси - близько 40%; на машини та обладнання припадає 13-18%, продукцію хімічної промисловості - приблизно 10%.

Масштабний імпорт сировини країною, що розвивається, та її інтеграція у світогосподарські зв'язки за схемою "експорт сировини одного виду - імпорт сировини іншого виду" призводять до позитивних зрушень тільки тоді, коли експортні галузі тісно пов'язані з іншими секторами економіки. У такому випадку виникнення в їх межах нових потреб матиме мультиплікативний ефект для економічного розвитку країни. А якщо експортні галузі є своєрідними ізольованими анклавами, позитивний ефект зростання зовнішнього попиту проявлятиметься тільки в позитивному сальдо торгового балансу.

Отже, можна дійти висновку, що нинішній механізм здійснення зовнішньоторговельних відносин в Україні, який відбиває соціальні, економічні, суспільно-політичні та інші інтереси (що створюють стимули до змін чи, навпаки, збереження попереднього стану), є малоефективним як з погляду відповідності викликам глобалізації, так і економічного розвитку загалом.Останнє означає, що Україна сьогодні, як не прикро, не демонструє явної потреби в якісному розвитку економіки. Соціальна, технологічна привабливість стандартів життя провідних країн не трансформувалася в економічний попит на інститути та механізми освоєння цих стандартів. Декларативно Україна прагне розвитку, але за умови збереження чинних традицій і порядків.

В умовах глобалізації для забезпечення економічного розвитку зовнішньоторговельна політика держави має бути націленою на[13, c.89]:

активізацію зовнішньої торгівлі в цілому;

реалізацію наявних і потенційних конкурентних переваг завдяки правильно визначеним структурним пріоритетам зовнішньої торгівлі;

усіляке заохочення зростання високотехнологічного імпорту (машин, устаткування, технологій, ідей) з метою скорочення технологічного розриву з передовими країнами.

Необхідними умовами реалізації такої зовнішньоторговельної політики є:

подальший розвиток базових інститутів ринкової економіки з метою створення прийнятних умов для підвищення конкурентоспроможності національного бізнесу;

державне фінансування закупівлі за кордоном запатентованої технології та ноу-хау;

вільне від митного обкладання ввезення сучасної техніки та обладнання;

вивільнення від оподаткування прибутку в розмірі частини суми витрат на науково-технічні розробки;

зменшення ставок оподаткування у випадках виробництва та експорту продукції з високим ступенем доданої вартості.

 

3.2.Проблема залучення України до МПП і напрямки її вирішення

Слабка включеність України в міжнародний поділ праці не тільки не відповідає, а й суперечить її національним інтересам, бо залишає економіку країни поза розвитком світових продуктивних сил, провідних напрямів сучасної науково-технічної революції, що призводить до виштовхування її на узбіччя світового економічного прогресу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що частка експорту у загальному обсязі виробництва України ще до проголошення її незалежності не перевищувала 4-5%, у той час як середньосвітовий показник дорівнював 17%. У 90-ті роки відбулося подальше зменшення експорту як у фізичному, так і відсотковому відношенні, а в його товарній структурі левова частка припадає на сировину, матеріали, товари народного споживання.

Україна поки що не готова зі своїм невідпрацьованим господарським механізмом на паритетних принципах взаємодіяти з лідерами світової економіки. Перед нею нині не тільки відкриваються широкі можливості, а й виникають нові проблеми й труднощі.

На шляху формування інтернаціонального виробництва на грунті міжнародної спеціалізації та кооперування зроблені лише перші кроки, які виявилися передусім у створенні на території України кількох сотень спільних з іноземним капіталом підприємств, а також у підписанні поки що незначної кількості контрактів із зарубіжними фірмами на поставку українським підприємствам комплектуючих деталей тощо.

Для прискорення процесу входження України у світові господарські структури необхідно брати до уваги такі обставини:

по-перше, основними орієнтирами українських виробників мають бути: технологічний фактор, світові норми та ємність ринку.

по-друге, характерною рисою сучасного ефективного виробництва є його вибірковість.

по-третє, важливою закономірністю інтернаціоналізації сучасних світових продуктивних сил є те, що економічна доцільність створення в окремих країнах багатогалузевої економіки, включаючи підприємства з повним технологічним циклом, поступово відпадає, бо прагнення кожної країни до самозабезпечення всіма товарами вимагає великих затрат.

по-четверте, пошук власного місця у світовій господарській структурі вимагає знання специфіки сучасного світового ринку, який також зазнає суттєвих змін: не тільки розширюються його межі, а й зростають потреби, змінюється їхня структура, а також склад тих виробників, які задовольняють основну частку світового попиту на продукцію.

по-п'яте, НТР додала до традиційних факторів всесвітнього поділу праці нові об'єктивні стимули, що набувають поступово визначального характеру.

Високий рівень відкритості національної економіки України у загальний обсяг світового експорту товарів і послуг досить незначний. Це значно звужує перспективи формування конкурентоспроможності економіки, оскільки саме платоспроможність та потужність внутрішнього ринку визначають стабільність та динамічність соціально-економічного розвитку країни. Маючи вигідні первинні конкурентні переваги, а саме: високий рівень кваліфікації працівників, базу високотехнологічних виробництв, власну сировинну базу для більшості промислових виробництв, вигідне географічне розташування, забезпеченість власною електроенергією, потенційно потужний внутрішній ринок та широку диверсифікацію виробництва, Україна має високі шанси посісти вагоме місце у міжнародному поділі праці.

На шляху становлення сучасних чинників конкурентоспроможності українського експорту стоїть низка серйозних структурних проблем, які утруднюють повноцінне задіяння національних конкурентних переваг. Серед них[18, c.100]:

 - довготривала тенденція до зменшення попиту та цін на світових ринках товарів традиційного українського експорту;

 - посилення міжнародної конкуренції на тлі зростання державної підтримки експорту та активного застосування захисних заходів в інтересах національних виробників у провідних країнах світу;

 - збереження тенденції дискримінації українських товарів на зовнішніх ринках, в тому числі негласні домовленості про витіснення або обмеження допуску України на перспективні ринки;

 - стрімке підвищення вимог споживачів до якості, сервісного супроводу, технологічного рівня продукції;

 - недостатні обсяги інвестицій в технологічне та організаційне оновлення українських підприємств, що перешкоджає збільшенню їхньої конкурентоспроможності та поширенню на нові світові ринки;

 - відсутність цілеспрямованої та послідовної політики державної підтримки розвитку експорту, непрямі перешкоди для експортерів у вигляді реальної ревальвації гривні, неповернення ПДВ, несприятливий підприємницький клімат всередині країни загалом тощо;

 - нерозвиненість інфраструктури організаційно-правової, інформаційної, фінансової підтримки і супроводу експортерів.

Змагання за ринки, що постійно посилюється, вимагає від фірм більших зусиль та потужностей, а для країн їх базування – зваженої внутрішньої та зовнішньої політики. США, що у 1995 р. посідали провідне місце у рейтингу світових експортерів, дедалі частіше віддають перевагу внутрішньому місткому ринку, який добре захищений. У країні експорт у ВВП становить 8,41% (11,37% світового експорту). Німеччина має 10,18% світового експорту, забезпечує його часткою у 21,68% ВВП та орієнтується на зовнішні ринки. Географічне положення України сприяє вигідним відносинам з таким впливовим партнером. Зростання експорту Німеччини у середньому становить 2,2% щороку. В Італії виробляється у 15 разів більше експортної продукції на душу населення, ніж в Україні. Протягом 2000-2008 рр. там спостерігалася стійка тенденція до щорічного зростання експорту на 6%.

Україна поступається Китаю, Угорщині, Польщі та Туреччині за показниками здійснення експортних операцій. Структура експорту в цих країнах також краща: частка промислових товарів відповідно становить 81%, 68%, 60% та 72%.  Порівняльні параметри валових інвестицій та валових заощаджень внаслідок неоднакових шляхів економічного розвитку характеризують країни по-різному. Так, для промислово розвинутих країн валові інвестиції становлять у середньому 20% від ВВП (зважаючи на високий номінальний показник ВВП) задовольняють високу продуктивність суспільної праці та інших показників. Приблизно такі ж за розміром у структурі валові заощадження забезпечують місткість та динамічність внутрішнього ринку. Для країн – колишніх республік СРСР структура зазначених параметрів, враховуючи низький номінальний показник ВВП, не дає підстав для оптимістичних оцінок. До того ж спрямування інвестицій у неефективну економіку призводить до їхнього марнотратства. Заощадження населення, по-перше, витрачаються на ефективніший іноземний товар. По-друге, внаслідок значної диференціації населення за доходами вони зберігаються у відносно невеликої частки населення, яка об’єктивно не може їх реалізувати повністю. Таким чином, робити висновки щодо поліпшення структурних пропорцій ВВП – передчасно.

 


ВИСНОВКИ

Головне завдання, яке повинна виконати держава щодо своїх товаровиробників і споживачів — якнайшвидше створити передумови для конкурентного середовища. Без справжньої конкуренції на внутрішньому ринку не можна забезпечити ефективний вихід на міжнародну арену.

Підґрунтям забезпечення сталого підвищення добробуту нації є постійне зростання конкурентоспроможності національної економіки. Базових конкурентних переваг для національного товаровиробництва, які, фактично, зводяться до первинних економіко-географічних умов, ресурсної забезпеченості, наявності масштабної транспортної інфраструктури та поки ще значної кількості освіченого населення, для ефективної конкурентної боротьби в глобальній економіці катастрофічно недостатньо. Між тим темпи інноваційного та науково-технічного розвитку, який має створювати для України новітні конкурентні переваги, недостатні. За цим показником Україна поступається не лише провідним країнам світу, але й більшості країн-сусідів.

В Україні продовжує втрачатися науково-технічний базис інноваційного розвитку: цілі наукові напрями і школи фундаментальної науки, відродження яких вельми тривалий та дорогий процес. Водночас в Україні склалися об'єктивні передумови для позитивних зрушень у сфері зміцнення національної конкурентоспроможності. Підставою для такого твердження є становлення засад ринкової економіки, фінансової системи, наявність великих підприємств, які активно розвиваються та можуть стати основою «осередків економічного зр



Другие работы по теме: