Contribution to International Economy

  • Філософська спадщина Григорія Савича Сковороди

ЗМІСТ

 

Вступ

Розділ 1. Філософська спадщина Григорія Савича Сковороди

Життєвий шлях філософа

Філософія  Г. С. Сковороди та сучасність

Розділ 2. Філософія Г. С. Сковороди та сучасна філософія права

2.1.    Людина у системі етико - гуманістичних позицій філософа

2.2.    Соціально політична філософія  Г. С. Сковороди та моральність

Висновки

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 Дослідження філософсько – правових поглядів Сковороди стає дуже актуальним на сучасному етапі розвитку філософії права, особливо в аспекті розуміння права як засобу реалізації загальнолюдських цінностей, з точки зору аксіології. Філософсько - правові погляди Сковороди дозволяють осмислити по-новому такі фундаментальні понятті, як «рівність», «свобода», «справедливість» та «закон».

Актуальність теми курсової роботи обумовлена тим, що сьогодні визначальною для філософії права є ідея гуманізації, а філософсько – правові погляди Г. С. Сковороди сприяють розробці цієї проблематики.

     Об’єкт дослідження – філософське вчення Г. С. Сковороди.

     Предмет дослідження – філософсько – правові погляди Сковороди.

     Мета виконання курсової роботи – виявлення та розвиток можливості використання правових поглядів Сковороди у процесі розробки теорії людиномірного права.

      Для досягнення поставленої мети автором були поставлені наступні завдання:

Розгляд та аналіз філософсько – правових поглядів Сковороди;

Дослідження етико – гуманістичних позицій філософа;

Аналіз можливостей використання ідей філософа для побудови сучасної людиномірної системи права.

     При написанні курсової роботи автором безпосередньо досліджувались твори філософа та його біографічні дані. Головним джерелом відомостей про життя Г.С. Сковороди є «Житіє Григорія Сковороди», складене учнем і іншим українським філософом М.І. Ковалінським. Але цей життєпис доведений  лише до 60-х років: майже тридцять років життя і діяльності мислителя залишалися поза увагою його першого біографа. Тому при написанні роботи автор звертався до спогадів й інших сучасників Г. С. Сковороди - А. Хіджеу, І. Вернета, Луб'яновського та іншим. Деякі біографічні дані виявлялись безпосередньо з творів Г. Сковороди і його листування.

      У процесі виконання курсової роботи використовувались також матеріали публікацій вітчизняних та закордонних авторів з питань філософії права, історії права, правознавства, втіки та соціології.  Усі літературні джерела наведені наприкінці роботи у списку використаних джерел.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ФІЛОСОФСЬКА СПАДЩИНА ГРИГОРІЯ САВИЧА СКОВОРОДИ

 

Життєвий шлях філософа

 

       Передчуваючи швидкий прихід смерті, Сковорода був готовий продовжити мандри за межами тлінного світу. Багато раз він говорив і писав про те, що смерть, що забирає у людини всього лише тіло, не страшна, а швидше бажана. Божий зміст пронизує собою всю природу, але сам він  прихований. Чому ж ми так любимо і цінуємо видиме? Смерть відкине не потрібне більше лушпиння, а залишиться вічне зерно, з якого проросте нове життя. За свідченням очевидця, філософ сам вирив собі могилу і в день перед смертю був весел, згадував минуле, розповідав друзям про своє життя.

      Григорій Савич сковорода народився у селі Чернухи Полтавської губернії 3 грудня 1722 року (за новим стилем). Видатний український філософ , поет, педагог був всебічно обдарованою людиною. За свідченнями сучасників та біографів він вільно грав на декількох музичних інструментах, мав неординарний голос та музичні здібності, феноменальну пам'ять, талант до малювання. Освіту Г. С. Сковорода здобув у Києво-Могилянській академії. У період з 1750 по 1753 роки [1, 56 с.] Сковорода був за кордоном (Токай, Будапешт та ін.). З поверненням до України, Сковорода почав викладацьку діяльність. Він викладав поетику у Переяславської семінарії. Також Сковорода був домашнім вчителем у селі Каврай.

     В період 1750 – 1760 років Г. С. Сковорода пише літературні твори. Він написав біля п’ятдесяти пісень та віршів, цикл байок  під назвою «Байки Харківські». Окрім цього  Сковорода переклав твори декількох античних філософів.   

      Творчість українського філософа була пронизана наскрізь традиціями демократичної української культури. Саме через це його літературні твори такі «по-українськи самобутні» [5, 25с.]. У своїх поетичних творах Сковорода використовував традиції староукраїнської пісенної лірики. Літературна манера Сковороди відрізняється власною експресивністю образів, контрастними переходами від патетики до гумору та гротеску, наявністю великої кількості метафор, антитез, символів.

     З 1759 року він біля десяти років, з перервами, викладав гуманітарні дисципліни у Харківському колегіумі. Його перебування в статусі викладача Харківської колегії плачевно закінчилося. У той час офіціальна позиція церкви не передбачала такого поняття як свобода висловлення своєї релігійної позиції. Тому, за курс «християнського добронравія», який він читав студентам, Сковорода був «звільнений» з посади.

     З 70-х років Сковорода вів життя нужденного мандрівника – філософа. У роки мандрів розцвіла філософська творчість Сковороди, саме в цей період написані всі його діалоги (всі його філософські твори написані в діалогічній формі). Незадовго до смерті відправився він в Орловську губернію, щоб побачитися зі своїм другом Ковалінським, якому і віддав всі свої рукописи. Повернувшись на південь, Сковорода через два місяці помер. Таким чином, Г. С. Сковорода тільки останні двадцять п’ять років свого життя щільно займався філософською діяльністю. Здобутий ним досвід за довгі роки вчення та викладання наряду з неординарними здібностями, дали йому змогу створювати чудові філософські трактати, діалоги, притчі. Сковорода почав мандрувати по країні та проповідувати власну філософську течу.

     П’ятдесят років Г. С. Сковорода «готувався» до головного іспиту свого життя – до шляху мандрівника – філософа. Підготовчий етап вплинув на філософію Г. С. Сковороди, відобразивши усю історичну своєрідність того часу та власний, особистий досвід філософа. Час життя Сковороди був переламним етапом феодалізму, коли на зміну знищеного феодалізму прийшов зовсім новий процес – процес первісного накопичення капіталу.  Як завжди буває в історії людства, зміна соціального устрою відбувається зі значними соціально – духовними змінами. Сковорода став свідком морального розтління, жадібності, розпусти та духовної бідності суспільства.

      Перша філософська робота Г. С. Сковороди  була написана у 1766 році. Філософ намагався сформулювати головні філософські – світоглядні принципи «нової української духовності на основі переосмислення Біблії та православної догматики» [3,79 с]. Наступні філософські – богословські трактати «Наркис», «Асхань», «Кольцо» проникнуті проблемою самопізнання. Сковорода бачив процес самопізнання як остов осмислення людиною власної божественної сутті. Самопізнання він розумів як прагнення людини зрозуміти у собі Бога. Галузь освіти, культури, моралі висувається філософом на передній план у сфері боротьби з соціальним злом. При цьому, необхідно зауважити, що філософ вкрай негативно ставився до сучасного йому світу, який «ув'яз у користі та розпусті» [6, 65 с.].

Сковорода привніс у філософію багато своїх термінів. Такі, наприклад, поняття «сродність» і «несродність», що характеризують зміст його етично-релігійного учення. Сродність в найзагальнішому її виразі — це структурна впорядкованість людського буття, визначувана перш за все причетністю і подібністю людини Богові: «Боже ім'я і єство його є ті ж». Несродність як протилежність сродності є персоналістичне втілення гріха, людської злої волі, що розходиться з Божім промислом. Ухилення від «несродної статі» відбувається в результаті самопізнання, збагнення людиною свого духу, покликання, призначення. Ти, хто пізнав свою сродність склали, за Сковородою, «родючий сад», гармонійне співтовариство щасливих людей, сполучених між собою як ланки однієї машини причетністю до «сродної праці». У вченні про сродність та несродність Сковорода переосмислює в християнському дусі деякі ідеї античної філософії: людина — міра всіх мір (Протагор); сходження людини до прекрасного (ерос у Платона); життя згідно природі (стоїки). Наближення до сродності Сковорода трактує як особливий різновид пізнання — не доктринального, а практичного, придатного до застосування в житті, пов'язаного з самостійним пошуком правди, з «роботою». Сродність — це також свого роду гармонія, злиття етичного і естетичного,  ідеал гармонійного життя, образ поведінки досконалої людини, до якої слід прагнути, бо «сродність мешкає у Царстві Бога» [8, 235 с.]. І нарешті, спорідненість — це розвиток за органічним типом, обумовлений задумом Бога процес, де кожна подальша фаза підготовлена попередньою і витікає з неї; «Природа і сродність означає природжене боже благовоління і таємний його закон...» [1, 26 с.].  Дізнатися таємні пружини прихованого від очей механізму розвитку людини, всесвіту і означає, за Сковородою, пізнати сродність.

Сковорода був філософом в справжньому сенсі цього слова, мудрецем, який не тільки проповідував своє учення, але і слідував йому в житті.

     Особливими були стосунки філософа та церкви. Сковорода був вільним церковним філософом, членом Церкви, який твердо зберігав свободу думки, — всяке ж утруднення шукаючої думки здавалося йому відпаданням від церковної правди. Філософ з гіркотою констатував, що церква перетворюється на театральні підмостки, а учасники обрядів і церемоній забувають сенс того, що грають.

      «О Господь мій! Як же вони не знають? Вони з малих років почали базікати Біблію твою, на ній постаріли, не залишили ні вірша, ні слівця, не оспоривши його; ім'я твоє, хрест твій завжди у них на грудях, на губах, на одязі, на стінах, на блюдах, в церемоніях... Задивилися на церемонії, засіли в м'ясних бенкетах, не узяли в розум свій шукати істини божої, до якої вела їх церемонія» [6, 56 с.]. На думку Сковороди, церковні церемонії — це «компліменти і манірні зовнішності, обіцяючи старанність до Бога і дружбу». Обіцянка, але ще не виконання! Обрядові дії, як і біблейські символи, підказують, як жити.

      Любов — це живий і вічний зв'язок людини з Богом, а церемонії — її зовнішні прояви, не більш того.

      І хіба необхідно, щоб релігійні обряди були однаковими для всіх народів і всіх часів? Хіба має значення, яким ім'ям називають Бога: природою або вічністю, долею, буттям, необхідністю, або царем небесним, або істиною?.. Невже Господь доступний тільки жменьці вибраних? Хіба його нескінченна влада повинна виявлятися в тому, щоб пожвавити мертвих або зупиняти сонце, як би в насмішку над встановленими їм самим законами природи? «Навіть дар воскрешати з мертвих нічим не корисний душі-неробі — що ні воскрешає, ні воскрешається» [9, 204 с.]. Люди шукають істини «по всім світам», роздають майно, мучать своє тіло аскетизмом в надії дістати безсмертя, чекають особливого божого благословення й дива, прагнуть розкрити «останні» таємниці. А розгадка життя поряд, тільки треба розгледіти її в своєму серці.

      «Дізнайся ж раніше себе. Не броди по планетах і за зірками. Повернися додому» [5. 210 с.]. Люди бояться смерті і мріють про вічне життя, а воно вже є у них.

       Сковорода повторював: пізнай себе, дійсної людини в собі, і тим самим ти пізнаєш Бога і знайдеш вічне життя. «Це і означає бути живою, вічною і нетлінною людиною і бути перетвореним у бога, а бог, любов і з'єднання — все це одне» [5, 124 с.].

      Що є зло? Чому Бог допустив його присутність в світі? Хто такий диявол, і де знаходиться пекло? За сторіччя до одкровень Достоєвського Сковорода намагався знайти свою відповідь на ці непрості питання. Нам нерідко здається, що в театрі життя є дещо зайве і шкідливе для нас, і ми обурюємося: несправедливо! чому саме я страждаю? Але ж ми всього лише комедіанти, кожен зі своєю маленькою роллю і тому не можемо спіткати всього задуму великого вигадника.

       «Злість не що інше, як створені Богом благі речі, приведені в безлад», — так вважав Сковорода. Але хто ж приводить їх в безлад? Залізо завжди прагне до магніту, а вогонь вгору; стихії, рослини і тварини слідують законам природи. А ось людське плем'я забуває про божественні закони або спотворює їх. Світло Бога однаково доступне кожному. Але необхідне всім, як повітря, божественна істина так само, як повітря, невідчутна. І якщо ми не згадуємо про повітря, яким дихаємо, то набагато легше забути про найпотаємніше — про те, «що очищене від всякої речової грязі, втаєне від всіх наших відчуттів, звільнене від всіх шумів, трісків і змін, у вічному спокої і в спокійній вічності блаженно перебуває» [4, 124 с.]. Тому так мало по-справжньому щасливих людей. Мало тих, хто всім серцем шукав божу істину і тому розглядів її. Обвішані мішками накопичених пожитків, виконані жадності і боязні, нічим не задоволені, бредуть нещасні злі люди по шляху свого життя, і дорога їх сумна, а смерть для них страшна. Вони втратили шлях до своєї дійсної суті, яка і є прояв Бога. Але у кожного є можливість знов знайти його. Не бійтеся пекла за брамами смерті, говорив Сковорода, пекло у вас самих, у вашій власній волі, в жаданнях і пристрастях.

      Чи не дивно чути від такої вольової людини, як Сковорода, що наша воля — це зло? Чи легко, та і чи потрібно відмовлятися від власної волі? Так, необхідно, писав філософ, якщо беззаконна воля керує нами і несе нас по життєвому шляху, як скажена колісниця.

      Про його відчуття до Церкви говорять рішуче всі його твори, мислення Сковороди ніколи не відривається від Біблії, — і чим далі зріє його думка, тим глибше представляється йому сенс біблейських оповідань. Про близькість його до конкретного церковного життя говорить переконливо одна фраза в одному з останніх його діалогів: «Скільки разів прив'язала мене до Бога таємниця Євхаристії» [8, 356 с.].

       Часто Сковорода переживав духовний підйом, свого роду екстаз. Сам Сковорода так пише про одне таке містичне переживання: «.я пішов прогулятися по саду. Перше відчуття, яке я відчував серцем моїм, була якась розбещеність, свобода, бадьорість. Я відчув усередині себе надзвичайний рух, який сповнив мене сили незрозумілої. Якесь солодке миттєве виявлення наповнило мою душу, від чого все усередині мене зажевріло вогнем. Весь світ зник переді мною, одне відчуття любові, спокою, вічності пожвавило мене. Сльози полилися з очей моїх і розлили якусь зворушливу гармонію у весь мій склад» [6, 234 с.]. У іншому  місці він пише: «Багато хто питає, що робить Сковорода? Я про Господа радію, веселюся про Бога Рятівника мого. Вічна мати — святиня живить мою старість» [6, 306 с.]. Сковорода жив своєю вірою — і йому абсолютно чужа боязнь розгубити віру на шляхах вільної думки. «Мудрованіє мертвих сердець, — із зітханням пише він, — перешкоджає філософствувати в Христу» [6, 320 с.].

       Сковорода переконано говорить в одному місці, що «істина Господня, а не бісівська», тобто хто в істині, той і коло Бога. Ця ідея дозволяє Сковороді відчути язичество так, як тоді не відчували його ніде (окрім, звичайно, тих, хто стояв на лінії релятивізму).

      На основі релігійного відчуття виникає в Сковороді відчуження від світу — життя миру постає перед ним в подвійному вигляді. Реальність буття — різна на поверхні і в глибині, — і звідси Сковорода приходить до центрального для його філософії гносеологічного дуалізму. Є пізнання, що ковзає по поверхні буття, а є пізнання «в Богу» [5, 205 с.].

      Сковорода наполягає на психологічному пріоритеті плотського знання, від якого потрібно сходити до знання духовного. «Якщо хочеш що-небудь дізнатися в істині, — пише він, — угледь спочатку в плоті, тобто в зовнішності, і побачиш на ній сліди Божі, що викривають безвісну і таємну премудрість» [5, 203]. Це вище пізнання, розгляд «слідів Божих» дається через осяяння духу, але воно доступне всім, хто здатний відірватися від полону чуттєвості.

     «Якщо Дух Божий (увійшов до серця), — пише він, — якщо очі наші осяяні духом істини, то все тепер бачиш по двоє, вся тварюка у тебе розділена на дві частини. Коли ти новим оком побачив Бога, тоді все в Нім побачиш, як в дзеркалі, — все те, що завжди було в Нім, але чого ти не бачив ніколи» [6, 305 с.]. «Потрібно скрізь бачити двоє», — затверджує Сковорода, — це означає незалежність плотського і неплотського знання.

      Шлях до такого поглибленого споглядання буття має бути знайдений перш за все у відношенні до самого собі. Самопізнання, що відкриває в нас два «шару» буття, тобто за тілесно-психічними переживаннями відкриває духовне життя, дозволяє все бачити в подвійності буття. Гносеологія тут переходить в учення про подвійність самого буття. Самопізнання  є тому початок мудрості: «не змірявши себе перш за все, — помічає Сковорода, — яку користь отримаєш із знання міри в інших істотах?», «Всіх наук насіння приховане усередині людини, тут їх таємне джерело, — затверджує Сковорода.  - Тіло моє, знаю я, на вічному плані засновано. Ти  бачиш в собі одне земне тіло, але не бачиш тіла духовного» [8, 451 с.].  Г. С. Сковорода сам пройшов усі етапи самопізнання за своїм вченням та залишив після себе великий філософський, культурний спадок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     1.2. Філософія  Г. С. Сковороди та сучасність

 

      Філософія Г. С. Сковороди набуває нового значення сьогодні. Технократичний синдром канув у літу та на попередній план виступає антропологія права як досить нова для нашої науки галузь. Антропологія у філософії права міцно пов’язана з філософською та культурною антропологією. Антропологія вимагає нового уявлення про людину та Ії середовище, подолання старих уявлень про Ії суть. З точки зору аксіологічного підходу у дослідженні правової антропології філософія Г. С. Сковороди має велике значення. Філософ не ординарно розробляв методи дослідження людської поведінки, розглядав мораль людини крізь призму світу, який  є «лік п’яно – навіжених» [5, 35 с]. При всьому цьому філософ приділяв більшу увагу питанню подолання моральної кризи українців, а не політичній боротьбі. Неодинокі спроби донести до своєчасників власну філософську мораль виливались у його філософських трактатах. Життя філософа повністю співпадало з його філософським вченням. Не можна казати, що Сковорода не знав матеріального нестатку, але він ніколи не приділяв цьому факту більш уваги, чим своєї філософській праці.

      Сковорода розглядує можливість подолання моральних пороків людині через внутрішні якості, які має людина. У філософії Сковороди не має більш значущій науці, ніж наука про людину. Ії він розглядає як саму вищу науку у світі. Життя і філософія Сковороди присвячені осмисленню повноти буття людини. Філософські побудови Сковороди прагнуть виразити містично побачену таємницю буття людини, відкрити для конкретної людини шлях до оволодіння сенсом свого життя. У філософії Сковороди можна відшукати усі ті інтуїції і теми, які пізніше стають стрижнем української філософії, визначають круг її тем та напрям її розвитку. ХIX століття гостро поставило дилему людської свободи, всі філософські доктрини так або по іншому її стосувалися. Вирішення даного питання українською філософією виявилось оригінальним і органічним, воно значно відрізняється від західного, бо «Захід приватне, особисте начало ставив на місце начала соборного, уселенського» [7. 450 с]. Природно, українські філософи по-різному міркували свободу, але всі вони прагнули до того, щоб свобода була справжня. Для філософії Сковороди неув'язка свободи це не раціональна неув'язка свободи і необхідності і не екзистенціальна неув'язка свободи і відповідальності, а особлива, можна сказати, неув'язка антропологічна, питання свободи і порятунку. Його думці постійно була близька думка про те, що врятуватися поодинці не можна, але в той же час, порятунок є особиста справа кожного, хоча і досяжна лише за участю всіх.

       Сьогодні виклик людству, що виявився, зокрема, в загальносвітовій кризі, що розгортається зараз, говорить про те, що наближується глобальна системна перебудова всієї світової спільноти. Разом з тим, перспективна модель суспільного розвитку, запропонована К.Марксом і Ф.Енгельсом в «Маніфесті комуністичної партії» півтора сторіччя тому, пройшла за цей час апробацію в різних варіантах і не дала переконливих позитивних результатів.

     І сьогодні виникла насущна необхідність в пропозиції світовій спільноті нової перспективної моделі, відповідної сучасному рівню розвитку і духовно-етичним вимогам.

      Перебудова світової спільноти повинна торкатися усіх боків життя суспільства, зокрема, боку права та місця антропології в ньому. Цей процес вже розпочався. Наприклад, на Харківщині Рада Союзу об'єднань громадян "Цивільна рада Харківщини" 8.10.2009 року прийняла проект «Григорій Сковорода».  У даному проекті пропонується реалізувати варіант моделі перебудови державності України на основі ідей Г.С. Сковороди. «Їх системне втілення в життя здатне забезпечити позитивний результат насамперед на рідній українській землі, на відміну від будь-яких спроб встановити яку-небудь запозичену модель суспільних стосунків» проголошує цей проект. Ініціатори проекту пропонують навіть у першій статті головного Закону України зробити такий запис: «Україна є держава, яка має за мету свого існування та розвитку надання кожному громадянину країни можливості для щасливого життя шляхом суспільно-корисної самореалізації». Весь подальший текст Конституції і все життя країни мають бути системно підпорядковані даній цілі, вважають засновники проекту. Окрім цього, проект передбачає реальне народовладдя. Даний проект стартує в Харківській області, але припускає своє розповсюдження на всю Україну.

       Соціально-економічний вектор проекту знаходиться у стадії осмислення економічної моделі майбутнього. У травні 2009 року був проведений перший круглий стіл в рамках даного напряму "Мораль і економіка". У першій декаді листопада 2009 року було проведено засідання наступного круглого столу. Засідання було присвячено розгляду теми: «Розвиток інституту приватної власності як чинник гуманізації суспільних стосунків».

       Проект пронизано ідеєю духовного відродження. Він має низку проектів, яка поставлена у першочерговий список. Ці проекти мають своєю метою: одухотворення аудіовізуального середовища, охорону дитинства і материнства, відновлення природного навколишнього середовища, захист домашніх і безпритульних тварин від жорстокого звернення.

     Про що свідчить наведена вище інформація?

     Насамперед, на думку автора цієї роботи, ця інформація свідчить про зміну мислення українців, про розуміння людьми своєї визначної ролі у судьбі країни, про необхідність детальнішого розгляду філософсько – правових поглядів Сковороди з точки зору можливості їх застосування для реконструкції права. Для пострадянських держав, зокрема для України, така реконструкція неминуча необхідність. Суспільні течії, які спрямували свою діяльність на удосконалення державності в Україні повинні розглядатися філософією права з аксіологічної точки  зору (звичайно коли ці течії того варті і пропонують зрозумілі українському народу зміни). Філософія Сковороди близька сучасній людині, за сторіччя вона не втратила свою актуальність, а здобула ще більшу.

      Філософія права повинна збагачуватись аксіологічними ідеями Сковороди, бо вони стають все більш актуальними для людства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

ФІЛОСОФІЯ Г. С. СКОВОРОДИ ТА СУЧАСНА ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

 

      2.1.    Людина у системі етико - гуманістичних позицій філософа

 

       Творчість Г. С. Сковороди вміщала в собі два основні типи філософської культури:

 Традиційний;

Світський, звернений до мирських, нецерковних тем і проблем, який тільки набирав силу у XVIII сторіччі.

В центрі філософії Сковороди — вчення про «три світи»: макрокосм, «світ малий» (людина) і «світ символічний» (світ Біблії).

     Центральною ланкою цієї тріади є людина як вінець творіння, дійсний суб'єкт і мета філософствування.

     Цим пояснюється і акцентування уваги Сковороди на проблемах добра і зла, щастя, сенсу життя і тому подібне.

      Він створив своєрідну етично-антропологічну філософію життя, що підкреслює пріоритет етичної суті в людині і суспільстві, пронизану ідеями любові, милосердя і співчуття.

 Для Сковороди ключ до всіх розгадок життя, як космічного, так і божественного, є людина, тому що всі питання і всі таємниці миру зосереджені для нього в людині... Не розгадавши себе, людина не може нічого розуміти в тому, що оточує; розгадавши ж себе до кінця, людина проникає в найглибші таємниці Всесвіту» [10, 242 с.]. Сковорода «логічно записує» життя, як воно відкривається людиною і для людини в його загальності, необхідності і свободі. Таким чином, українська філософія вже в самих своїх витоках заявляє про себе в антропологічній парадигмі філософського мислення.

Вчення Сковороди про людину спирається на поняття «Внутрішньої людини», яке в ученнях східних батьків церкви говорить про людину як єднання серця і розуму [8, 256 с.], а також на поняття «сродності», яке пізніше отримало розвиток у слов'янофілів і характеризувало цілісне відношення людини до світу. Звернення до внутрішньої людини виділяє особливе дослідницьке поле, в якому всесторонньо з'ясовуються феномен людини емпіричної, суть людини внутрішньої і принцип «пізнай самого себе», який направлений на те, щоб «вирвати серце з клейкої стихійності миру» [6, 234 с.].

У підставі метафізики людини Сковороди лежить зіставлення зовнішнього і внутрішнього, що в цілому традиційно як для релігійної антропології, так і для антропологічних ідей, сучасних Сковороді.

Формування антропологічної парадигми на Заході пов'язане з подоланням цього зіставлення, що, зокрема, відзначав А. Гелен в своїй статті «Про систематику антропології» [7, 56 с.]. Але якщо філософи XVII–XVIII ст. шукали підставу зв'язку зовнішнього і внутрішнього, способів прояву одного в іншому, якщо християнська антропологія, слідуючи догмату, аксіологічно підпорядковувала зовнішнє (тіло) внутрішньому (душі), то Сковорода, залишаючись в традиції свого віку, розуміє це відношення трохи інакше: зовнішнє таїть в собі внутрішнє, приховує його. Таке розуміння явно несе в собі момент містичного трактування, але для Сковороди таке розуміння відношення зовнішнього і внутрішнього має методологічний сенс: те, що втаює, береться їм в життєвій повноті, хоча і розуміється їм як «недійсна» цілісність. Таким чином, вже у самих витоків українська філософія виявляється у позиції відмінної від позиції раціоналізму західноєвропейської філософії.

У аналізі людини Сковорода висвічує дві сторони проблеми його буття.

     З одного боку, він розглядає людину в контексті структури буття, оголошує її одним зі світів, мікрокосмом. Але, узявши людину як мікрокосм, філософ приходить до необхідності розглянути зв'язок цього мікросвіту з макросвітом. Для Сковороди це зв'язок містичний, тому він дається або як подарунок Бога людині, або як напрямок людини до Бога на дорозі самопізнання. Тут важливе те, що цей зв'язок, як підкреслюють дослідники творчості Сковороди (Ерн, Чижевський, Зеньковський і ін.), може бути зрозумілий тільки як символічний мир, що і робить Сковорода в своєму вченні про Біблію.

     З іншого боку, сокровенний характер цього зв'язку вводить у філософствування Сковороди, як би ми тепер сказали, экзистенціал надії. Надія знайти себе, істинно осягнути життя, тобто стати щасливим, і тим самим уникнути «тліну» – ось другий аспект аналізу людини у Сковороди і предмет добре розроблених їм педагогічних ідей. Таким чином, положення людини в світі, по Сковороді, має два вирази: об'єктивне  – в структурі миру, і суб'єктивне – для себе.

Сама людина розуміється як мікрокосм. Ця ідея припускає, як вже було відмічено, однорідність природи миру і людини, по-перше, і осягається буття переживанням, самопізнанням, по-друге.

Природа людини подвійна, як і природа миру. Розрізняючи в цілісній емпіричній людині «зовнішнє тіло» і «думку», Сковорода встановлює між ними залежність, бачить, таким чином, в емпіричній людині цілісність системну. «Адже ти, без сумніву знаєш, – говорить Сковорода, – що зване нами око, вухо, мова, руки, ноги і все наше зовнішнє тіло само собою нічого не діє ні в чому. Але все воно поневолено думкам нашим. Думка, владичиця його, знаходиться в безперервному хвилюванні день і ніч. Вона – те міркує, радить, визначення робить, примушує. А зовнішня наша плоть, як приборкана худоба, або хвіст, мимоволі їй слідує. Так от бачиш, що думка є головна наша крапка і середня. Отже вона часто і серцем називається. Отже, не зовнішня наша плоть, але наша думка, – те головна наша людина. У ній-то ми полягаємо, а вона є ми» [8, 128 с]. Думка як «головна наша людина», згідно Сковороді, утворює внутрішню людину, але тільки за умови, що ця думка направлена не на задоволення потреб «зовнішнього тіла», а на збагнення Бога. Особливо важливо для Сковороди, що Бога чоловік осягає в серці своєму не як деякий зовнішній об'єкт, але як власну внутрішню суть, як думку Бога про себе.

Внутрішня людина Сковороди – це те, що складає суть кожної людини. По думці філософа, Бог дав план і миру, і людині. І він наполягає на тому, що внутрішня людина це не абстрактна ідея людини, не платонівський ейдос, але нова людина, в яку перетворився старий. Цієї нової людини кожен повинен в собі відкрити, хоча він вже є спочатку в кожному. Сковорода протиставляє тіло «земне» і «тіло духовне, таємне, вічне» [8, 145 с], нову руку, що ховається в старій, нове серце і т. д., і цими зіставленнями додає поняттю «Внутрішня людина» особовий характер, підкреслює його індивідуальність, таку ж повну, як індивідуальність емпіричної «старої» людини. І старе, і нове, згідно Сковороді, – цілісності, але різної природи; нове, внутрішня людина – ентелехія старої, ії мета і прагнення, напрям ії життя. Відношення між ними – відношення сенсу життя, т. е. відношення також цілісне. Тут ми знов знаходимо інтуїцію єдності.

Борг самопізнання і екзистенціальний вибір забарвлюють емпіричне існування людини, ії бажання, надії і мрії. Цьому екзистенціальному вибору відповідає вибір моральний. Вони зв'язані за тим же центральним для філософії Сковороди принципом: як «яблуня і її тінь, як вічне і тлінне». Моральний вибір залежить від ситуації, це проблеми суб'єктивного положення людини в світі: для Сковороди вони виступають як проблеми мети життя людини, свободи волі, стосунки суспільства і особи, переважно як педагогічні проблеми.

Опис суб'єктивного положення людини в світі, тобто того, як розуміє людина свої можливості і з чим зв'язує свої надії, Сковорода починає з парадоксу, який виражає подвійну природу людини. Життя людини, єдине і неповторне, безцінне, тому мірою його може бути тільки щастя, але воно таке скороминуще і так швидкоплинно, що смертному на тимчасовому світі щасливим бути неможливо: «Він побачив в щасті перетворення, в друзях зраду, в надіях обман, в утіхах порожнечу, в союзах – самовидність, в ближніх остуду, в своїх упередженість» [3, 405 с.]. Сковорода говорить про три позиції людини у відношенні до такого світу. Перша позиція – надія на щастя і радість серця: «Люди в житті своєму трудяться, мятуться, накопичують, а для чого, то багато хто самі не знає. Якщо розсудити, то всім людським затіям, скільки їх там тисяч різних не буває, вийде один кінець – радість серця» [8, 456 с.]. Причому радість цю людина вносить до наочного світу, наділяючи його своїми бажаннями, надіями і мріями: «Чи не для оної вибираємо ми на смак нашому друзів, – говорить Сковорода, – щоб від повідомлення своїх думок мати задоволення; дістаємо високі чини, щоб думка наша від пошани інших захоплювалася; винаходимо різні напої, страви, закуски для потішання смаку; знаходимо різні музики, складаємо тьму концертів, менуетів, танців і контротанців для звеселяння слуху; творимо хороші будинки, насаджуємо сади, робимо золототкані парчі, матерії, вишиваємо їх різними шовками і погляду приємними квітами і обчіпляємося ними, щоб цим зробити приємне очам і тілу ніжність доставити; складаємо благовонні спирти, порошу, помади, духи і оними нюх постачаємо» [8, 457 с.]. Словом, створюємо культурний світ, в якому предмети і стосунки повинні задовольняти серед інших потреб і потребу людини в радості і щасті. Власне, Сковорода піднімає питання, актуальне для його часу: чи сприяє розвиток цивілізації щастю людини?

Це питання актуальне досі. Сковорода бачив переваги цивілізації, бачив і її витрати, але не заперечував досягнення цивілізації ради збереження моралі. Він приймав емпіричний мир на містичних підставах: мир інтимно відкривається людині в своїй таємниці. Він вимагає не моралізаторства, а організації своїй і лише своєму житті відповідно відкритої таємниці спорідненості, таємниці внутрішньої людини. Самому Сковороді це вдалося: його мандри, бездомність, втеча від чинів і одруження, – все це мале місце у його житті.

Філософ розумів, що кожен повинен йти своєю дорогою, але до однієї мети – знайти себе. Своє ж завдання він бачив в тому, щоб своїм життям відповідати своїй філософії.

Друга позиція, яка може бути виділена у вченні Сковороди про емпіричну людину, – людська діяльність. В зв'язку з цим філософ міркує про волю, розум і душу. Душа є передчуття внутрішньої людини, вічної його ідеї, вона головне в людині: «Що користі придбати цілому Всесвіту володіння, а душу втратити?» [8, 341 с.]. Тут виникає у філософа проблема волі і розуму, їх згоди як умови душевного здоров'я. В світі емпіричному вони розірвані і протистоять один одному: «Не маємо в собі цілої людини». Сковорода бачить відношення розуму і волі так: незлиття і нероздільність, тільки при такому відношенні вони можуть зберегти здоров'я душі. Воля і розум в основі своєю єдині: розум діяльний, а воля розумна. Дорога людини до єдності волі і розуму є його особиста інтимна історія, повна напруженого драматичного змісту. Вона, згідно Сковороді, визначається містичною метою і в житті людини розкривається покликанням, в якому він знаходить себе.

І, нарешті, третя позиція відношення емпіричної людини до навколишнього Ії світу може бути позначена як відповідальність людини за діяльність ії в світі і за ті відчуття, яким вона віддає перевагу на цьому світі випробовувати. Це відповідальність, перш за все перед самим собою.  Відповідальність за те, де людина шукає собі міру – в предметах зовнішнього світу або у «тиші» безплідних бажань й отриманні душевного миру, а разом з ним свободи від світу зовнішнього. Тільки таку свободу, по думці Сковороди, може знайти людина, яка повинна здійснити ідею Бога, осягаючи божу волю як свою, в чому і знаходить внутрішню людину. Ідея свободи від світу – це ідея свободи від тліну, від смерті, це ідея воскресіння і загального перетворення. Таким чином, відповідальність людини перед собою, по суті, виявляється відповідальністю перед Богом, з яким людину порівняно.

Крім того, людина несе відповідальність та перед іншими людьми за ті відчуття і настрої, які вона переживає і культивує. Сковорода говорить про виховання, про те, що в дитині насамперед необхідно виховувати відчуття подяки. У людині вічно борються два серця – ангельське і сатанинське, вважає філософ, і виховання повинне допомогти в цій боротьбі [5, 126 с.].

Концепція Сковороди – це концепція християнська. Щастя для Сковороди – це сенс життя і повнота, це «ціла людина», гармонійна і серцева. Сковороді близьке вчення Епікура про задоволення як граничне взаємопроникнення плотської і розумної областей людської свідомості. Але для українського філософа самодостатність людини, отримання ним себе, своєї внутрішньої людини, є виконання думки Бога про неї.

Таким чином, міркуючи про людину, Сковорода приходить до вчення про світ, по-перше, по-друге, до розуміння природи людини, і, нарешті, по-третє, до розуміння природи людського життя. Тим самим він вперше в історії української філософії формує область роздумів про людину, ії ідентичності собі в часі, про суть людини, про сенс життя і т. д., словом, формує круг антропологічних проблем.

Погляд його на людину як на особливу цілісність, пошук єдності цілісності духовною і тілесною, розуміння самопізнання як безпосередній даності свідомості плотського і духовного досвіду визначили значення філософії Сковороди в історії української думки. У нашій вітчизняній культурі він виступає як мудрець, вчитель життя, а не як вчений, який прагне пояснити явища зовнішнього і внутрішнього світу.  Думки філософа не залишилися непоміченими. Сьогодні  філософські думки Сковороди повинні стати джерелом збагачення філософії права, подарувати Ії скарби антропологічного мислення філософа.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     2.2 Соціально політична філософія  Г. С. Сковороди та моральність

 

Г. С. Сковорода прагнув обґрунтувати принципи аналізу суспільного життя, багато в чому спираючись на висновки власної філософії, передові ідеї Києво-Могилянської академії та інших вітчизняних і зарубіжних мислителів. Демократичні ідеї сивої античності і народні ідеали XVIII ст. були предметом його політично - філософського синтезу. Сковорода прагнув дати посильний аналіз політичної дійсності свого часу з її волаючим розгулом беззаконня, нестерпимим свавіллям царських чиновників і воєначальників, безглуздим марнотратством російських дворян і українських панів і разом з цим убогістю селянських мас, в цілому - миру несправедливості і зла.

 На плечах безправного і знедоленого люду утвердився мир «благородних» дармоїдів, паразитичне неробство яких і їх божевільна гонитва за престолами, скіпетрами, золотом, чинами і «ґрунтами» (землею) складає сенс їх життя, її закон.

Г. С. Сковорода царську владу вважав за головну винуватицю того, що високі чини, маючи право і землі робили усе за принципом поділення військової здобичі: воєначальники-дворяни, забирали усе, солдатам - селянському «чорному»  людові - не залишалося нічого.

Мислитель-гуманіст вважав, що поширені серед імущих і знатних членів суспільства сребролюбство та лихварство породжені владолюбством і неробством. В своїх творах письменник – філософ не раз називає володарів влади «лицемірами», «мавпами святості» [8, 587 с.].

В своєму творі «Сон» Сковорода підносить мораль до ступеню цивільного протесту. У цьому, як і в інших творах, автор викрив грабіжників народу – «шершнів» (трутнів), кріпосників, всіх тих, хто прагнув побудувати своє щастя на капіталі або дворянському походженні. Філософ був прямим продовжувачем Кантемира, попередником Котляревського.

Сковорода вказує на джерело його «туги», причину його гнітючих думок.

З одного боку -  це виразне розуміння поетом бід, нелюдських випробувань сучасного йому покоління простих людей; з іншого - відчуття безпорадності яким-небудь чином, але істотно допомогти перебороти це горе. Мислитель впритул підходив до розуміння того трагічного положення, в якому знаходилися передові люди його епохи, що перебували, як і він в умовах кріпосного рабства. Обмовимося, що висновок мислителя про «сплячий» народ відноситься до середини 60-х років [4, 213 с.].

Прагнучи підняти народ до кращого життя, Сковорода призвав його до «не спати», до боротьби з убогістю, пригнічуванням. Пошуки засобів перетворення життя складають одну із сторін соціальної – політичної концепції українського мислителя. Філософ-демократ звертався до простих людей із закликом «обходити» знатних персон або в спілкуванні з ними залишатися «самим собою». Сильних «світу цього» філософ уподібнював яструбам, які живуть кров'ю жайворонка і об його тіло «загострюють кігті». Навіть метод «сродності» він застосовував як метод викриття того положення, при якому чини, звання, високі пости займали не по «покликанню», не «по розуму» і здібностям, а по званнях, що відкривали дворянам двері в життя, закриваючи їх для людей з «простого народу».

Відкрити ці двері народу, вважав Сковорода, двері до вільного життя винні перш за все освіта, наука, філософія, нові моральні принципи, створені у згоді з поняттям «сродності» людини і відповідно до ії натури.

Головна перетворююча сила суспільства - нова мораль, тверді переконання, думки, які «не видно, неначе їх немає, але від цієї іскри, вся пожежа… від цього зерна залежить ціле життя наше» [8, 145 с.].  Моральна сила, сила думки, учив Г. Сковорода - головний чинник історії, що діє. Осереддя цієї сили - душа, розум і серце людини, а її дією забезпечується духовне життя людини і суспільства: розумні ідеали стають критерієм і метою моральності.  Такі правові ідеї філософа актуальні й на наш час, бо перебудова права з людиномірної точки зору висвітлена у філософських думках Сковороди найкращим чином.

Ідея рівності перед законом, що отримала гучне звучання в праві, соціології і етиці, в ученні Сковороди у вигляді вимоги соціальної рівності поєднувалася з моральною нормою загальності трудової діяльності. Праця на думку Сковороди - це загальна моральна вимога, громадянський обов'язок кожної людини і природна необхідність. «Солодше стільника труд» [8, 32 с.]. Без зусиль всякий достаток «висохнути, як озеро може», лише «чесне ремесло є джерелом, що не убожіє, не рясного, але безпечного годування» [8. 32с].

Звичайно, «трудова» теорія прогресу не є науковою. Але в умовах другої половини XVIII ст. ця теорія була новим, позитивним явищем. Направлена проти паразитизму і дозвільного неробства дворянства вона відображала прогресивні вимоги епохи.

Окрім етичної норми «на зло відповідати злом, на добро – добром» Сковорода висував положення про те, що всі дії людини мають бути узгоджені з наукою, її істинами, а не з домислами марновірних людей або забобонами «неосвіченого минулого» [8, 45 с.].

Виступаючи проти марновірств, релігійної нетерпимості, сектантства і тому подібне, філософ вказував, що саме вони були одній з найважливіших причин жахливого вандалізму в історії людства, на зразок спалювання Олександрійської бібліотеки, ночі Варфоломеєвської.

Звідси вимоги українського філософа поширювати освіту серед народу.

«Я міркую, - писав він, - що знання не повинне принизити свого виявлення на одних жерців науки, які жеруть і обжираються, але повинно переходити на весь народ, увійти до народу і встановитися в серці і в душі всіх тих, які мають правду сказати: «і я людина, і мені, що людське, але не чужо!» [8, 356 с.].

Український філософ чітко уявляв, що для повнокровного життя народу немає умови, що щонайпершим з цих умов є свобода. Свободу він вважав за невід'ємне право людини, ії повітря й хліб і бажав її всім, а перш за все - масам, що покріпачили.

Захоплено філософ-поет оспівав вільність у вірші «De libertate». Вихор свободи, хвиля народного гніву, нарешті вихор часу - ось сила, яка в уявленнях Сковороди вища за силу тиранів. У «Потопі Зміїному» Сковорода висловлює переконання, що людство неодмінно створить собі належні умови життя, що справжнє щастя людей не у минулому, не на небі, а в майбутньому і на землі. «Ми створимо, - писав він, - світло краще. Зробимо день веселіший» [6, 87 с.].

Незайве вказати, який сенс вкладав український філософ в поняття «практика». Раціоналістичне, суб'єктивно-ідеалістичне і сенсуалістичне тлумачення досвіду не задовольняли вже його попередників раціоналистів-деістів.

Розвиток промислового виробництва, досвідчених знань, теоретичне обґрунтування їх в Україні вимагали нового підходу до трактування поняття досвіду. Тому свій погляд на досвід, практику Г. Сковорода тлумачить з позиції включення в це поняття не тільки спостереження, «спілкування з природою», але також «роботи», відтворення, «праці», «дії» і тому подібне. Це уявлення являло собою новий погляд на досвідчену сферу пізнавального процесу. Теорія, мораль, наука, вважав він, - «сім'я благих справ» в ім'я людини і суспільства [8, 105 с.].

У байці «Дві курки» поняття практики пов'язане з поняттям «сродності», властивої всім людям.

Українському просвітителеві-демократові ідеал щастя представлявся настільки широко і настільки наочно, наскільки він об'єктивно розкривався в суспільних стосунках, наскільки виразно виявлялися соціальні прагнення українського селянства, інтереси простих людей XVIII ст.

Зробимо висновки. Принципи суспільного - політичного ідеалу Сковороди містили в собі елементи ідеалізації «сільського побуту», способу життя «козачої вольниці». Пізніше ці сторони стихійної свідомості селянських мас і бідного козацтва знайдуть свій вираз в переконаннях Котляревського, в ранніх творах Гоголя, а також Шевченка. Форма суспільного ідеалу Сковороди – «царство боже» також свідчить про прямий вплив на українського мислителя селянської ідеології його епохи.

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Пізнання себе з антропологічної точки зору - це пізнання людиною своїх власних сил і засобів, їх організації.

Теорія самопізнання Сковороди була не тільки пантеїстичною філософською побудовою, але також, формою, теологічне учення. Її автор бачив в самопізнанні пізнання Бога, в якому він шукав «дійсну людину - подібну до бога», оскільки вважав, що знання людиною законів природи, повне звільнення від помилок і пороків в результаті «самопізнання» і «самовдосконалення» піднімає людину вище за Платона, Епікура, Сенеки і Декарта, тобто робить його «богоподібним».

       Гносеологія Г. Сковороди - передове учення свого часу. Головні її виводи не тільки в умовах XVIII ст., але і пізніше грали велику роль в розвитку природознавства і філософії на Україні і у ряді інших, перш за все слов'янських, регіонів миру.   

      Григорій Сковорода вів розробку правових проблем у руслі природничо – правової доктрини. Поєднання людини і права, людини та природи висловлює філософсько – правову думку Сковороди. Ідея «сродності» виражає моральну автономію особи і справедливості.  В поняття «сродної праці» Сковородою покладена сутність права. Право та справедливість виражають свободу людини. При цьому перевага віддається філософом внутрішній свободі людини. Ідея права висвітлюється філософом як не формально – владний примус з боку держави, а як регулювання життя людини з урахуванням ії буття в морально – ціннісній концепції. Таким чином, окремі права та свободи людини висувались Сковородою вперше в історії правової філософії.

      Суспільно-політичні, філософські, педагогічні, етичні і естетичні погляди українського філософа з народу набули значного поширення за життя, а ще більше - після його смерті.

      Вони зіграли значну роль в пробудженні самосвідомості селянства, в розвитку демократичного світобачення дворянської й різночинської інтелігенції України XVIII-XIX ст.

      Сковорода не в малому ступені сприяв розвитку гуманізації знання і суспільного життя, затвердженню нового погляду на перспективи розвитку України  та  всього людства.

Відображаючи життєві устремління народних мас Сковорода виступав глашатаєм найбільш передових ідей свого часу.

Довгі покоління його філософські погляди вивчалися нащадками. Великі письменники, філософи та просто усі ти, хто цікавилися філософією, мораллю, культурою досліджували вчення великого українського філософа.

Хоча філософія Сковороди й не була спрямована на дослідження правових проблем, вона торкається й права. На зламі історичних епох, філософ розробив специфічну філософську теорію, етику. Її антропологічне значення потрібно не тільки правильно розуміти, а й використовувати за для  блага народу. Розвиток суспільства, права вимагає особливого ставлення до людини. Сьогодні необхідно збагатити аксіологію права філософським спадком Сковороди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

 

Сковорода Г. С. Збірник творів. – К.: Знання, - 1995. - 456 с.

Криль Г. Р. Сучасний Сократ. -  К.: Либідь, - 1991. – 542 с.

Величко Н. П. Філософія: підручник. – К.: АСК, - 1993. – 672 с.

Ковель В. В. Релігія та сучасність. – Х.: Пролісок. – 1994. – 645 с.

Михейчук Н. Р. Культуротворчість. – Х.: Рада. – 2004. – 546 с.

Сковпень М. Р. Антологія української філософської думки. – К.: Знання, - 1994. – 746 с.

Загрубий П. В. Філософська спадщина Г. С. Сковороди. – К.: Знання. – 2000. – 562 с.

Збірник творів Г. С. Сковороди. – Х.: Пролісок, - 1992. – 694 с.

Філософія: підручник/за ред. К. Р. Скрибницького. – Х.: Промінь, - 2004. – 684 с.

 Коваль Р. Н.    Г. С. Сковорода та сучасність. Нарис. – Донецьк. – 2009, - 246 с.

 Грушевский М.С. Очерки истории украинского народа, - К.: Знання. – 2000. – 546 с.

 Мажаєв П. К. Правова культура. – К.: АСК, - 2000. – 654 с.

Політологія. Кінець XIX - перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред. O.I. Семйова. – Львів. -  1996. – 786 с.

 Потульницький В. Історія української політології. - К.: Либідь, - 1992. – 325 с.

 Трубецкой Н.С. История. Культура. Язык. – Х.: Промінь,  - 1995. – 302 с.

 

 

 

 

 

 

 



Другие работы по теме: