Contribution to International Economy

  • Основні засади техніки ефірного мовлення

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОСНОВНІ ЗАСАДИ ТЕХНІКИ ЕФІРНОГО МОВЛЕННЯ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП………………………………………………………………………….3

 

РОЗДІЛ 1. Основні засади техніки ефірного мовлення та проблеми їх якісної реалізації на території України………………………………………….5

 

РОЗДІЛ  2. Актуальні проблеми усного мовлення спортивних тележурналістів…………………………………………………………………..20

 

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………..28

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………30

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Телебачення стало невід'ємною частиною нашого життя й охопило практично всі сфери людської діяльності.

Журналістика радіо- і телебачення належить до тих виняткових галузей знань, для яких мовлення є не абстрактним поняттям, а знаряддям висловлення авторської думки, способом передачі та засвоєння інформації, засобом спілкування, джерелом виразності та міфотворчості. Задля того щоб ефективно впливати на розум, волю і почуття інших людей, представники цієї професії повинні досконало володіти мовленнєвою культурою [1: 2].

Як стверджує О. Скочинець, мистецтво володіти словом чи не найбільше повинно розкриватися у засобах масової інформації, зокрема на телебаченні, яке пов’язане ізживиммовленням. Сфера журналістської діяльності наповнена найновішими технологіями оперативного інформування телеглядачів, формування громадської думки, задоволення естетичних потреб. У цьому процесі творчої праці найважливішим інструментом журналіста є слово [26: 179].

Сьогодні надзвичайно високим став рівень поінформованості кож­ної людини. Широка мережа засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення), зрослий загальноосвітній рівень усього населення, активі­зація особистих контактів відчутно знизили “ефект новизни”, що зав­жди був головним стимулом кожного пізнавального акту [2: 1].

Комплексне дослідження основних засад техніки ефірного мовлення на сьогодні відсутнє. Усе це зумовлює актуальність нашого дослідження.

Мета нашого дослідження – проаналізувати основні засади техніки ефірного мовлення, охарактеризувати їх і вказати чи виконуються вони.

Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:

– опрацювати літературу;

– вказати на значення ефірного мовлення в країні та його взаємодію з усною мовою;

– розкрити проблеми якісної продукції в українському телеефірі;

– охарактеризувати основні вимоги до роботи журналіста в ефірі;

– вказати на актуальні проблеми культури усного мовлення спортивних тележурналістів.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну базу курсової роботи складають праці учених, присвячені дослідженню ефірного мовлення (Шаповал Ю., Сербенська О., Пономарів О., Мельник Т., Єлісовенко Ю., Бабич Н. тощо). Використано такі методи дослідження, як структурно-семіотичний аналіз.

         Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані при написанні курсових і дипломних робіт, присвячених проблемам ефірного мовлення на території України і теоретичним питанням із теорії журналістики.

Структура курсової роботи. Структура курсової роботи визначається її метою й завданнями. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження 29 сторінок та 3 сторінки використаних джерел (30 позицій).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ОСНОВНІ ЗАСАДИ ТЕХНІКИ ЕФІРНОГО МОВЛЕННЯ ТА ПРОБЛЕМИ ЇХ ЯКІСНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

 

За слушним визначенням Ю. Шаповала, журналіст – професія з цілим рядом своєрідних вимог до людини. Як і будь-яка інша професія, вона передбачає наявність навиків, які, доповнюючись індивідуальними рисами людини, дозволять кваліфіковано виконувати завдання [4: 31]. Однак, зауважують автори наукової статті “Журналістська телерадіоосвіта: сучасні тенденції”, професія теле- і радіожурналіста має те, що дається не всім, а приходить тільки на рівні здібностей і навичок – телевізійний жанр і радійний жанр. Розуміння і відчуття, що таке телевізійний жанр і радійний жанр, з’являться, коли журналіст передусім відчуватиме, наскільки для телебачення і радіомовлення важливе поєднання вербального і візуального. Справді, якщо для телевізійного екрана зображення і звук – це своєрідна функціональна гармонія сприйняття дійсності, то для радіо – синтез зображення і звуку відбувається швидше на підсвідомому рівні. [3: 2].

Сучасна телерадіожурналістика, наголошують автори статті, – це прикладна наука, яка діє в контексті ринкових законів і є формою бізнесу, формою підприємництва, тимчасом, як бізнес і підприємництво є змістом існування телерадіожурналістики як творчого процесу. У результаті такого поєднання форми і змісту функціонує телерадіоринок, сенс існування якого виправданий тоді, коли телерадіокомпанія виставляє на продаж продукт і починає на ньому отримувати прибуток [3: 3].

Сучасна телерадіожурналістика, акцентують увагу дослідники, – це поєднання творчого процесу в телерадіоефірі зі знаннями, пов'язаними з технічним забезпеченням телерадіомовлення, технічним процесом діяльності станції, студії, каналу. Нові телерадіотехнології, які постійно розвиваються, поліпшуються, змінюються, певною мірою впливають і на вдосконалення навчальних планів – за всім цим повинна стежити журналістська наука, щоб не відставати від практики телерадіомовлення [3: 5].

На думку Н. Бабич, будь-який журналіст повинен уміти:

1) читати художньо, тобто читати художні тексти напам'ять або з книги, зберігаючи особливості стилю автора, правдиво і яскраво відтво­рюючи його творчий задум, колорит епохи тощо;

2) читати чи промовляти кожен текст відповідно до його стильових, жанрових і колоритних особливостей (публіцистичний, науковий, офі­ційний, діловий, художній стилі);

3) виразно розповідати матеріал свого предмета, власні спогади, роз­думи, спостереження, враження та ін.;

4) уміти говорити взагалі — вільно, просто (невимушено), доречно, точно, володіти багатством словника, архітектоніки тексту, інтонацій та ін. [19: 333].

"Середньостатистичний", за висловлюванням Гоянів, професійний телерадіожурналіст цілком може обіймати будь-яку посаду в телерадіокомпанії, починаючи від рекламного агента і закінчуючи керівником організації. Хоча кожний професійний журналіст прагне на тій чи іншій посаді бути господарем свого ефіру.

Ю. Шаповал також наголошує на тому, що у кожному конкретному випадку емоційна й смислова наповненість героя передачі не награна, а визначена реальною участю в житті, в певних її виявах. Реальність буття людини, що виявляється в журналістиці, визначає різноманітність засобів, якими користується автор для вираження певних думок і почуттів. „Живе слово має такі властивості, яких не має писемна мова. Тут і голоси, які звучать, погляд, міміка, жест, інтонація. Особливо інтонація, яка надзвичайно розширює межі слова. Більше того, інтонація настільки збагачує слово, що як сказав перетворюється в що сказав. Бо найпростішу фразу можна вимовити на тисячу різних манер, й вона буде означати зовсім інше. Просте слово „добридень” можна промовити суворо, улесливо, капризно, байдуже, любовно, по-дружньому, покровительськи. Дуже важливий і ритм мови” [20: 73].

Н. Бабич у підручнику “Основи культури мовлення” пише, що значення слова у телевізійному мовленні можна зреалізувати такими чинниками:

1) сама мова;

2) ступінь (рівень) володіння мовою (залежно від того, наскільки майстерно журналіст володіє мовленням, один і той же зміст він виражає більш або менш вдало, більш або менш правильно);

3) функціонально-стилістична мета мовлення (у телебаченні треба вдало обирати стиль мовлення, його колорит, тональність тощо);

4) соціально-психологічні умови взаємин тележурналіста і співрозмов-

ника;

5) індивідуальні відмінності мовленнєвого досвіду (від цього залежить

самобутність, оригінальність мовлення, відсутність у ньому штампів);

6) мовленнєвий контекст;

7) мовленнєва ситуація (вона зумовлює не тільки зміст, обсяг, синтаксичну організацію, але й форму мовлення, зокрема його темп, висоту тону, паузи тощо) [27: 144].

За влучним спостереженням О. Сербенської, характерною особливістю ефірного мовлення є те, що воно перебуває в полі двох сил: з одного боку, підпадаючи під диктат техніки, прагне максимально зберегти особливості усного мовлення; з іншого – використовує можливі для своєї сфери функціонування засоби музичного мистецтва, драматичного, кіномистецтва, малярства та ін.; усе це реалізується в радіо- та телепрограмах [18: 121].

Нові формати телерадіомовлення (власне приватних телерадіокомпаній) передбачають нове розуміння професії журналіста, який може бути ведучим ефіру (модератором), презентером новин, редактором (випусковим, літературним) програми, диск-жокеєм (музикознавцем), теле- і радіорепортером, коментатором, оглядачем (аналітиком) або, зрештою, "людиною-оркестром", яка здатна поєднати всі ці професії в ефірі. Звичайно, ці параметри журналістської діяльності цілком є характерними для телебачення і радіомовлення минулих десятиліть, оскільки передбачають чітко визначені рамки застосування творчого процесу. Сьогодні всі вони універсально пов’язані між собою технологічними рамками, тобто вмінням виготовляти інформацію за допомогою нових телерадіомовних технологій (цифрове телерадіомовлення, внутрішні комп'ютерні мережі телерадіостанцій, передача аудіо- та відеофайлів через інтернет тощо) і за допомогою мультимедіа (професійні редактори звуку і відеозображення, компресори звуку, відео- та аудіоархіви і т. д.) [3: 7].

Як слушно наголошує О. Сербенська, сучасні технічні засоби, серед яких мас-медіальним належить надзвичайно важлива роль, повинні свідомо виправляти такі деформації, творити важливий для національної держави цілісний звуковий образ, усіляко плекаючи неповторність феномену нашого звукового мовлення [17: 15].

Як зазначає О. Зирін, Україна знаходиться в передчутті серйозних та знакових змін в соціокультурному просторі держави, в гуманітарній сфері людської діяльності. Вагомо продемонстровано устремління нового керівництва держави будувати в Україні всі аспекти громадянського суспільства. Одним з таких аспектів є діяльність громадського телебачення і радіомовлення. В суспільстві поступово формується і завойовує все більш вагомі позиції усвідомлення необхідності створення громадського телебачення і радіомовлення [5: 1].

Звертаючись до історії становлення телерадіоінформаційногопростору на території України, констатуємо, що він пройшов кілька етапів свого розвитку [6: 3].

Перший етап становлення та кількісного зростання телерадіоорганізацій (надалі – ТРО) України припав на 1993–1999 рр. За цей час їх кількість зросла з 25 (головним чином державні ТРО) до 791 компанії. Паралельно розгортався процес форматування мовлення кожної з телерадіоорганізацій, здебільшого хаотичний.

Другий етап (2000–2004 рр.) ознаменувався якісними змінами в національному телерадіопросторі. Хоча домінуючою тенденцією залишалося кількісне зростання, зокрема кількість ТРО сягнула 1100, а загальний обсяг мовлення – майже 9 тисяч годин щодоби. Після характерного для першого етапу засилля в українському телерадіоефірі зарубіжної  відео- і аудіопродукції почала збільшуватися кількість програм вітчизняного виробництва, спроможних успішніше конкурувати із зарубіжними аналогами. Розпочалося очищення вітчизняного телерадіоефіру від пропаганди насильства і розпусти. Мешканці більшості регіонів України стали приймати, крім передач місцевих ТРО, також і програми 6–8 центральних (київських) теле- і радіокомпаній.

Третій етап, що розпочався в 2004–2005 рр. і триває донині, характеризується передусім масовим переходом ТРО на цифрове мовлення і викликаною цим докорінною перебудовою їхньої діяльності. Оскільки запроваджувані технології якісно змінюють ситуацію в телерадіопросторі, Національна рада визначила цей процес як один із своїх пріоритетів, плануючи діяльність таким чином, щоб до 2014 року в Україні було завершено перехід на цифрову форму мовлення.

Якісні зміни відбуваються не лише в технологічних аспектах телерадіомовлення, а й у його наповненні.

Національна рада має можливість перейти від політики форматування кожного каналу окремо до планування форматів мовлення як у кожному з територіальних сегментів телерадіоінформаційного простору, так і загальнодержавного простору в цілому [6: 4].

Щодо перспектив розвитку цифрового телебачення, то, коли воно міцно увійде в наше життя, каналів побільшає. І проблема їх наповнення ще більше загостриться [7: 12].

Проблема впровадження цифрового мовлення всебічно обговорюється в Україні вже кілька років. За цей час державними органами, до компетенції яких входить вирішення цієї проблеми, було прийнято численні регуляторні акти, в тому числі – стратегічного характеру, такі, як нова редакція Закону України „Про телебачення і радіомовлення”, що містить врегулювання питань переходу до цифрового мовлення,  Концепція Державної програми впровадження цифрового телерадіомовлення та Державна програма впровадження цифрового телерадіомовлення в Україні, План розвитку національного телерадіоінформаційного простору тощо [8: 1].

На сучасному етапі розвитку електронних засобів масової інформації, акцентують увагу автори статті “Культура і техніка телерадіомовлення”, журналіст радіо- і телебачення виступає одночасно в кількох іпостасях – здобувача, укладача, редактора, аналітика, оформлювача, тлумача, коментатора, оглядача інформації та безпосереднього виконавця ролі, її дикторського озвучування. До реалізації останньої в процесі розвитку вітчизняної мережі телерадіомовлення склалися професійні вимоги, спрямовані передусім на забезпечення якості подачі інформації в ефір. Вони передбачають дотримання певних законів, принципів і правил у трьох основних напрямах: культура публічного виступу, культура мови і техніка усного мовлення. Кожен з них має свої складові, що потребують ретельного осмислення, вивчення й практичного опанування. Адже в цій професії виявляється важливим не лише те, що говориться, а й обов'язково те, як говориться. У певному розумінні це є специфікою телерадіожурналістики, бо неправильно вжиті в ефірі наголос, вимова, слово можуть спотворити зміст і мати непередбачені наслідки. До того ж, будь-які порушення техніки усного мовлення миттєво позначаються на культурі мови журналіста і цілком обґрунтовано викликають недовіру як до нього самого, так і до результатів його професійної діяльності [1: 2].

Небезпечних масштабів набули порушення норм вимови. Тут спостерігаються щонайменше три руйнівні тенденції. Перша стосується “фекання”, від якого виникає враження про те, що наша журналістська молодь ніколи не чула про нескладовий “у” в орфоепії української літературної мови, оскільки не послуговується ним, принаймні практичними навичками його застосування у своєму публічному мовленні вона не володіє. Сліпе ж наслідування інших мов – німецької, ідишу, російської та недбале ставлення до культури української мови, постійне порушення правил і норм її вимови і призвело до поширення згаданої вище тенденції. Напевно тому “фекання” в телевізійному ефірі набуло загрозливих масштабів. Звучить таке: “Сказаф, пішоф, зробиф” замість “сказау, пішоу, зробиу”; “свідкіф, фактіф, доларіф”, замість “свідкіу, фактіу, доларіу”; “Киїф, Каніф, Харкіф”, замість “Киїу, Каніу, Харкіу”; "піфтора, безкоштофно, будіфничий”, замість “піутора, безкоштоуно, будіуничий” [1: 4].

Не менш загрозливою є тенденція “шокання”, що інколи нагадує про себе з вуст не лише продавців одеського привозу, а й, на жаль, і тележурналістів. Вона відображає ігнорування норм вимови шиплячих приголосних української мови “ч” і “щ” , які відповідно до них повинні звучати твердо, наприклад: “часто, щоразу, чемний, щирий, чоловік, борщ”. На щастя, вона поширена переважно в південних та південно-східних регіонах України.

Третя тенденція – “цікання” теж є характерною не лише для деяких говірок північних і північно-східних районів Чернігівщини. Вона відрізняється неприпустимою зміною у вимові м'якої проривної приголосної “т” на м'яку свистячу “ц”. Наслідком такої зміни і є “цікання”: “поцім” замість “потім”, “цік” замість “тік”, “кацівський” замість “катівський”.

Н. Тоцька виділяє такі поширені вади у мовленні журналістів:

невміння правильно артикулювати шиплячі звуки [ж], [ч], [ш]. В українській мові вони тверді, передня частина язика нелягаєна піднебіння (це характерно для артикуляції російського м’якого звука [ч’]) правильно чому, Правовий статус благодійних організацій

  • Загально-соціальне і спеціальне попередження злочинів. Напрямки, рівні, про ...
  • Критерії об'єктивної оцінки партнера
  • Індукція і дедукція
  • Порушення законів логіки як прийом комічного в літературі