Contribution to International Economy

  • Роль сімейного виховання у формуванні особистості дитини
ЗМІСТ:
ВСТУП…………………………………………………………………………….2
РОЗДІЛ 1. Родина як фактор формування особистості………………………4
Родина і її соціальні функції…………………………………………..…6
Сімейне виховання в формуванні цінностей дитини…………………...11
Сучасна родина і її проблеми…………………………………………….19
ВИСНОВОК……………………………………………………………………..25
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………26






















ВСТУП
У цей час проблеми родини й сімейного виховання придбали особливу актуальність. Соціальна й економічна кризи помітно погіршили демографічну ситуацію. Родина, традиційно дуже шановний у нашій країні соціальний інститут, значною мірою втратила свою цінність.
Однак зараз важливість родини поступово зростає: усвідомлюється її роль у розвитку підростаючого покоління - адже саме в родині в дитини формуються моделі майбутнього життя, тому дуже багато чого залежить від батьків й інших близьких.
Над проблемою сімейного виховання працювали багато вчених: Азаров Ю.П., Байков Ф.Я., Васильєва Е.В., Гуров В.Н., Каган Е.В., Куликова Т.А., Лесгафт П.Ф., Харчев А.Г., Шеляг Т.В. й інші. 
Актуальна проблема родини й для держави, суспільства, школи. На державному рівні для допомоги родині є різні програми по підтримці родини, материнства й дитинства. Говорячи про допомогу суспільства, можна привести в приклад різні соціальні організації й суспільні об'єднання, такі як служба соціального захисту, служба психологічної допомоги, центри роботи з дітьми й так далі. [3]
Взаємодія школи й родини стоїть особняком, адже навчання й шкільне життя тривають звичайно не менш 8-9 років і все це час здійснюється їхній вплив на дитину в сполученні, природно, з вихованням у родині. Тому так сильна потреба в об'єднанні зусиль школи й родини для розвитку дітей.
У даній роботі розглянуті такі теми як родина, її типи й функції, проблеми сучасної родини, а також роль сімейного виховання в розвитку дитини.  
Метою даної роботи є довести, що родина, як осередок суспільства, є базисною основою первинної соціалізації особистості й головною умовою реалізації задатків і здатностей людини.
Завданнями даної роботи є: визначити саме поняття "сімейне виховання" і його роль у формуванні особистості дитини; виявити проблеми сімейного виховання на сучасному етапі. 
 


























РОЗДІЛ 1. Родина як фактор формування особистості
Духовне багатство особистості, її погляди, потреби й інтереси, спрямованість і здатності багато в чому залежать від того, у яких умовах протікає їхнє формування в дитинстві. 
Виділяються три фактори, що впливають на розвиток людини: спадковість, середовище й виховання. 
Розвиток - це відбування в людині послідовних й закономірних змін в психіці і її біологічній природі, він в більшій мері залежить від спадковості.
У даній же роботі використається термін "формування" - зміни в розвитку особистості людини або окремих її якостей, які відбуваються під впливом певних факторів. Формувати значить організовувати всю життєдіяльність людини, здійснювати виховання й навчання, впливати на неї так, щоб розвити та або інша якість.
Фактори, що впливають на формування особистості діляться на три групи: макрофактори, мезофактори й мікрофактори (по класифікації А.В. Мудрика). 
До макрофакторів відносять космос, планету, країну, суспільство й державу. Макрофактори реально впливають на процеси формування й розвитку індивідів, доказом чого є зразкова однотипність росту й розвитку дітей у різних частинах земної кулі. У другу групу входять мезофактори: тип поселення (сіло, місто), етнокультурні й історичні умови.
Серед мікрофакторів виділяють родину, школу й найближче оточення дитини. З боку родини й школи на дитину виявляється цілеспрямований вплив - виховання. [9]
Поняття "виховання" має два основних значення: широке (соціальне) і вузьке (педагогічне). У широкому соціальному змісті виховання розуміється як соціальне явище, функція суспільства, що полягає в підготовці підростаючого покоління до життя. На це спрямовано зусилля всього соціального пристрою суспільства: родини, дитячого саду, школи, засобів масової інформації, церкви й т.д.  
Виховання в педагогічному змісті - це спеціально організований і керований процес, що сприяє розвитку особистості.
У даній роботі розглядається сімейне виховання. Родина виступає і як соціальний осередок суспільства й у той же час як найважливіший фактор формування особистості.

























Родина і її соціальні функції
Родина являє собою малу соціальну групу, засновану на шлюбному союзі й кровному спорідненні, члени якої зв'язані спільністю побуту, взаємною допомогою, моральною відповідальністю. Цей найдавніший інститут людського суспільства пройшов складний шлях розвитку: від родоплемених форм гуртожитку, до сучасних форм сімейних відносин. 
Родина - складна багатофункціональна система, вона виконує ряд взаємозалежних функцій. Функція родини - це спосіб прояву активності, життєдіяльності її членів. До функцій варто віднести: економічну, господарсько-побутову, рекреативну, або психологічну, репродуктивну, виховну. А.Г. Харчев уважає репродуктивну функцію родини головною суспільною функцією, в основі якої лежить інстинктивне прагнення людини до продовження свого роду. 
Виконуючи цю функцію, родина є відповідальною за фізичний, психічний й інтелектуальний розвиток дитини, вона виступає своєрідним регулятором народжуваності. У цей час демографи відзначають зниження народжуваності.
Людина здобуває цінність для суспільства тільки тоді, коли вона стає особистістю, і становлення її вимагає цілеспрямованого, систематичного впливу. Саме родина з її постійним і природним характером впливу покликана формувати риси характеру, переконання, погляди, світогляд дитини. Тому виділення виховної функції родини як основної має суспільний сенс. [13]
Для кожної людини родина виконує емоційну й рекреативну функції, що захищають людину від стресових й екстремальних ситуацій. Затишок і тепло домівки, реалізація потреби людини в довірчому й емоційному спілкуванні, співчуття, співпереживання, підтримка - все це дозволяє людині бути більш стійкою до умов сучасного неспокійного життя. 
Сутність і зміст економічної функції складається у веденні не тільки спільного господарства, але й в економічній підтримці дітей й інших членів родини в період їхньої непрацездатності. 
У період соціально-економічних перетворень у суспільстві перетерплюються зміни й функції родини. Провідною в історичному минулому була економічна функція родини, що підкоряє собі всі інші: глава родини - чоловік - був організатором загальної праці, діти рано включалися в життя дорослих. Економічна функція цілком визначала виховну й репродуктивну функції. У цей час економічна функція родини не відмерла, але змінилася. Найбільш повно функції сучасної родини представлені фінським педагогом Ю. Хямяляйненом. Виділяючи періоди формування родини, він відзначає, що для кожного етапу сімейних відносин характерні певні функції.
Основні періоди розвитку родини й функції членів родини:
Етап формування родини. Усвідомлення партнерських відносин, зміцнення взаємин між людьми; створення сексуальних відношень, що задовольняють обох; розвинене взаєморозуміння, що дозволяє кожному вільно проявляти свої почуття, налагодження відношень з батьками й іншими родичами, що задовольняють обидві сторони; розподіл часу між будинком і роботою; вироблення порядку прийняття рішень, що задовольняють обидві сторони; бесіди між подружжям про майбутнє родини. 
Родина, що чекає дитину, родина з дитиною. Звикання до думки про вагітність і народження дитини; підготовка до материнства й батьківства, звикання до ролі батька й матері; звикання до нового життя, пов'язаного з появою дитини; створення в родині атмосфери, сприятливої й для родини, і для дитини; турбота про потреби дитини; розподіл обов'язків по дому й догляду за дитиною, що не перевантажує жодного з батьків Дитина залежна від матері й починає довіряти їй; поява прихильностей; оволодіння навичками найпростішої соціальної взаємодії; пристосування до очікувань інших людей; розвиток координації рухів рук й очей; знаходження зручного ритму зміни спокою й дії; оволодіння словами, короткими фразами, мовою.
Родина з дитиною дошкільного віку. Розвиток інтересів і потреб дитини; подолання почуття пересичення материнством (батьківством) і роздратування із приводу хронічної недостачі часу для власних потреб: пошук квартири, що відповідає потребам родини; звикання з появою в домі дитини з матеріальними витратами; розподіл обов'язків і відповідальності між батьками в постійно мінливих ситуаціях; підтримка сексуальних відносин, що задовольняють обох, і бесіди про майбутніх дітей; подальший розвиток взаємин у родині - відкритих, які дозволяють говорити на самі різні теми; розвиток відношень з батьками у зв'язку з появою дитини й виконанням ними нової ролі; збереження колишнього кола друзів і своїх захоплень поза домом (залежно від можливостей родини); вироблення способу життя родини, формування сімейних традицій, бесіди батьків про виховання дітей. Подолання протиріччя між бажанням бути завжди з об'єктом своєї прихильності й неможливістю цього; звикання до самостійності; виконання вимог дорослого по дотриманню чистоти (охайність під час їжі, гігієна полових органів): прояв інтересу до товаришів по іграх; прагнення бути як мама або як папа.
Родина школяра. Виховати в дітей інтерес до наукових і практичних знань; підтримка захоплень дитини; подальший розвиток взаємин у родині (відкритість, відвертість); турбота про подружні відносини й особисте життя батьків; співробітництво з батьками інших школярів. Одержання навичок, необхідних для шкільної освіти; прагнення бути повноправним і готовим до співробітництва членом родини; поступовий відхід від батьків, усвідомлення себе як особистості, що люблять і поважають; включення в групу однолітків, спільна с ними діяльність; знайомство із правилами поведінки й мораллю групи; розширення словникового запасу й розвиток мови, що дозволяють чітко викладати свої думки, усвідомлення значення причинно-наслідкових зв'язків і формування наукової картини світу.
Родина з дитиною старшого шкільного віку. Передача відповідальності й волі дії дитині в міру дорослішання й розвитку її самостійності; підготовка до нового періоду життя родини; визначення функцій родини, розподіл обов'язків і поділ відповідальності між членами родини; підтримка відкритості у взаєминах між різними поколіннями в родині; виховання дітей на гідних зразках, на власному прикладі - дорослого чоловіка, що любить чоловіка, але знаючу міру батька (дорослої жінки, дружини, матері); розуміння й прийняття індивідуальності дитини, довіра й повага до нього як до унікальної особистості Позитивне відношення до власної статі й фізіологічних змін, що відбуваються; прояснення для себе ролі чоловіка й жінки; відчуття приналежності до свого покоління; досягнення емоційної незалежності, відхід від батьків; вибір професії, прагнення до матеріальної незалежності; підготовка до дружби з однолітком протилежної статі, шлюбу, створенню родини; поступове формування власного світогляду
Родина з дорослою дитиною, що входить у світ. Відрив від дитини, здатність відмовитися від колишньої влади над ним; вселяння дитині, що в будь-яких життєвих ситуаціях вона завжди одержить розраду й допомогу під батьківським дахом; створення доброзичливої обстановки для нових членів родини, що прийшли в неї через шлюбні зв'язки; турбота про подружні відносини при новій структурі родини; спокійний вступ у нову стадію шлюбу й підготовка до виконання ролі бабусі й дідуся, створення гарних відносин між власною родиною й усвідомлення свого положення як положення самостійної людини, що може відповідати за свої вчинки; створення міцних й у той же час гнучких відносин зі своїм можливим майбутнім чоловіком (дружиною); позитивне відношення до власної сексуальності і її задоволення у відносинах з партнером; створення власної системи цінностей, світогляду, свого укладу життя; знайомство із завданнями розвитку партнерських відношенні при формуванні родини. Партнерські функції.
Родина середнього віку ("порожнє гніздо"). Відновлення подружніх відносин; пристосування до вікових фізіологічних змін; творче, радісне використання великої кількості вільного часу; зміцнення взаємин з родичами й друзями; входження в роль бабусі (дідуся).
Пристаріла родина. Усвідомлення власного відношення до смерті й самітності; зміна будинку відповідно до потреб людей похилого віку; пристосування до життя на пенсії; виховання готовності в міру зменшення власних сил прийняти допомогу інших людей; підпорядкування своїх захоплень і справ своєму віку; підготовка до неминучого кінця життя, знаходження віри, що допоможе спокійно дожити роки й спокійно вмерти. Поряд з функціями по розвитку власного сімейного життя прояв турботи про старих батьків; допомога їм, якщо це необхідно, матеріальна й духовна; підготовка до остаточного відходу батьків, підготовка своїх дітей до втрати бабусі (дідуся).
Отже, можна зробити висновок, що в різні періоди становлення й розвитку родини функції її членів міняються. 
















Сімейне виховання в формуванні цінностей дитини 
У батьківській праці, як у всякій іншій, можливі й помилки, і сумніви, і тимчасові невдачі, поразки, які переміняються перемогами. 
Виховання в родині - це те ж життя, і наше поводження й навіть наші почуття до дітей складні, мінливі й суперечливі. До того ж батьки не схожі один на одного, як не схожі один на одного діти. Відносини з дитиною, так само як і з кожною людиною, глибоко індивідуальні й неповторні. 
Наприклад, якщо батьки у всьому досконалі, знають правильну відповідь на будь-яке питання, то в цьому випадку вони навряд чи зможуть здійснити саме головне батьківське завдання - виховати в дитині потребу до самостійного пошуку, до пізнання нового.
Батьки становлять перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають велику роль у житті кожної людини. Не випадково, що до батьків, особливо до матері, ми подумки звертаємося у важку хвилину життя.
Разом з тим почуття, що офарблюють відносини дитини й батьків, - це особливі почуття, відмінні від інших емоційних зв'язків. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми й батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А нестаток батьківській любові - воістину життєво необхідна потреба маленької людської істоти. Любов кожної дитини до своїх батьків безмежна, безумовна. Причому якщо в перші роки життя любов до батьків забезпечує власне життя й безпеку, то в міру дорослішання батьківська любов усе більше виконує функцію підтримки й безпеки внутрішнього, емоційного й психологічного миру людини. Батьківська любов - джерело й гарантія благополуччя людини, підтримки тілесного й щиросердечного здоров'я. [11]
Саме тому першим й основним завданням батьків є створення в дитини впевненості в тім, що її люблять і про неї піклуються. Ніколи, ні при яких умовах у дитини не повинне виникати у батьківській любові. Сама природна й сама необхідна із всього обов'язків батьків - це любов до дитини в будь-якому віці любовно й уважно.
І, проте, підкреслення необхідності створення в дитини впевненості в батьківській любові диктується рядом обставин. Не так рідкі випадки, коли діти, подорослішав, розстаються з батьками. Розстаються в психологічному, щиросердечному змісті, коли втрачаються емоційні зв'язки з найближчими людьми. Психологами доведено, що за трагедією підліткового алкоголізму й підліткової наркоманії часто стоять не люблячи своїх дітей батьки. 
Головна вимога до сімейного виховання - це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитину й керуватися любов'ю у своїх повсякденних турботах по догляду за нею, у своїх зусиллях по її вихованню, необхідно, щоб дитина відчувала, почувала, розуміла, була упевнена, що її люблять, була наповнена цим відчуттям любові, які б складності, зіткнення й конфлікти не виникали в її відносинах з батьками. Тільки при впевненості дитини в батьківській любові й можливо правильне формування психічного світу людини, тільки на основі любові можна виховати моральне поводження, тільки любов здатна навчити любові. [15]
Багато батьків уважають, що в жодному разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що її люблять, це приводить до розпещеності, егоїзму, себелюбності. Потрібно категорично відкинути це твердження. Всі ці несприятливі особистісні риси саме виникають при недоліку любові, коли створюється якийсь емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності. Вселяння дитині почуття, що її люблять і про неї піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють дітям батьки, ні від того, виховується дитина вдома або з раннього віку перебуває в яслах і дитячому саду. Не зв'язано це й із забезпеченням матеріальних умов, з кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Більше того, не завжди видима дбайливість інших батьків, численні заняття, у які включається з їх ініціативи дитина, сприяють досягненню цієї самої головної виховної мети.
Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною - це універсальна вимога до виховання, що однаковою мірою може бути рекомендована всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття й переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу. 
Основа для збереження контакту - щира зацікавленість у всьому, що відбувається в житті дитини, цікавість до її дитячих, нехай самих дріб'язкових і наївних, проблем, бажання розуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, які відбуваються в душі й свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми й прояви цього контакту широко варіюють, залежно від віку й індивідуальності дитини. Але корисно задуматися й над загальними закономірностями психологічного контакту між дітьми й батьками в родині.
Контакт ніколи не може виникнути сам собою, його потрібно будувати навіть з дитиною. Коли говоритися про взаєморозуміння, емоційний контакт між дітьми й батьками, мається на увазі якийсь діалог, взаємодія дитини й дорослого один з одним. [5]
Головне у встановленні діалогу - це спільне устремління до загальних цілей, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку спільних дій. Мова йде не про обов'язковий збіг поглядів й оцінок. Найчастіше точка зору дорослих і дітей різна, що цілком природно при розходженнях досвіду. Однак першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до рішення проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в спілкуванні з нею. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об'єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті, у відомому змісті її творцем і творцем. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її мети й плани, зникає звичне виховання, поступаючись місцем справжньому діалогу.
Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує, полягає у встановленні рівності позицій дитини й дорослого. 
Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною досить важко. Звичайно стихійно виникаюча позиція дорослого - це позиція "над" дитиною. Дорослий має силу, досвідом, незалежністю - дитина фізично слабшала, недосвідчена, повністю залежима. Всупереч цьому батькам необхідно постійно прагнути до встановлення рівності. 
Рівність позицій означає визнання активної ролі дитини в процесі її виховання. Людина не повинна бути об'єктом виховання, вона завжди активний суб'єкт самовиховання. Батьки можуть стати володарями душі своєї дитини лише в тій мірі, у якій їм вдається розбудити в дитині потребу у власних досягненнях, власному вдосконалюванні.
Вимога рівності позицій у діалозі опирається на той незаперечний факт, що діти роблять безсумнівний вплив, що виховує, і на самих батьків. Під впливом спілкування із власними дітьми, включаючись у різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії по догляду за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній щиросердечний світ помітно трансформується.
Із цього приводу звертаючись до батьків, Я. Корчак писав: "Наївна думка, що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи, формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається впливу, що виховує, середовища, оточення й дітей".
Рівність позицій аж ніяк не означає, що батькам, будуючи діалог, потрібно снизойти до дитини. 
Рівність позицій у діалозі складається в необхідності для батьків постійно вчитися бачити світ у самих різних його формах очами своїх дітей. 
Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до неї, варто будувати, ґрунтуючись на постійному, безустанному бажанні пізнавати своєрідність її індивідуальності. Постійне тактовне придивляння, чуттєвість емоційного стану, внутрішній світ дитини, зміни, що відбуваються в неї, особливо її щиросердечного ладу - все це створює основу для глибокого взаєморозуміння між дітьми й батьками в будь-якому віці.
Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило.
Психологічною мовою ця сторона спілкування між дітьми й батьками є прийняття дитини. Що це значить? Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву її індивідуальність, несхожість на інших, у тому числі несхожість на батьків. [1]
Приймати дитину - значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, з усіма властивими їй якостями. Як можна здійснювати прийняття дитини в повсякденному спілкуванні з нею? Насамперед, необхідно з особливою увагою ставитися до тих оцінок, які постійно висловлюють батьки в спілкуванні з дітьми. Варто категорично відмовитися від негативних оцінок особистості дитини й властивих їй якостей характеру. На жаль, для більшості батьків стали звичними висловлення типу: "От безглуздий! Скільки разів пояснювати, нетяма!", "Так навіщо ж я тебе тільки на світло народила, упертюх, негідник!", "Любий дурень на твоєму місці зрозумів би, як надійти!".
Всім майбутнім і нинішнім батькам варто дуже добре зрозуміти, що кожне таке висловлення, яким б справедливим по суті воно не було, якою би ситуацією не викликалося, завдає серйозної шкоди контакту з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснену дію або помилковий, необдуманий вчинок. Дитина повинна бути впевненою у батьківській любові незалежно від своїх сьогоднішніх успіхів і досягнень. 
Формула істиною батьківської любові, формула прийняття - це не "люблю, тому що ти - гарний", а "люблю, тому що ти є, люблю такого, який є" .
Але якщо хвалити дитини за те, що є, вона зупиниться у своєму розвитку, як же хвалити, якщо знаєш скільки в неї недоліків? По-перше, виховує дитину не одне тільки прийняття, похвала або осудження, виховання складається з багатьох інших форм взаємодії й народжується в спільному житті в родині. Тут же мова йде про реалізації любові, про творення правильного емоційного фундаменту, правильної почуттєвої основи контакту між батьками й дитиною. По-друге, вимога прийняття дитини, любові до такої, якою є, базується на визнанні й вірі в розвиток, а виходить, у постійне вдосконалювання дитини, на розуміння нескінченності пізнання людини, навіть якщо вона зовсім ще мала. Умінню батьків спілкуватися без постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне й сильне, що є в кожній, навіть у самій неблагополучній, дитині. Щира любов допоможе батькам відмовитися від фіксування слабостей, недоліків і недосконалостей, направить виховні зусилля на підкріплення всіх позитивних якостей особистості дитини, на підтримку сильних сторін душі, до боротьби зі слабостями й недосконалостями. 
Контакт із дитиною на основі прийняття стає найбільш творчим моментом у спілкуванні з нею. Іде шаблонність і стереотипність, оперування запозиченими або викликаними схемами. На перший план виступає творча, натхненна й щораз непередбачена робота зі створення все нових і нових "портретів" своєї дитини. Це шлях все нових і нових відкриттів.
Оцінку не особистості дитини, а її дій і вчинків важливо здійснювати, міняючи їхнє авторство. Дійсно, якщо назвати свою дитину недотепою, ледарем або грязнулею, важко очікувати, що вона щиро погодиться з вами, і вуж навряд чи це змусить змінити її своє поводження. А от якщо обговоренню піддався той або інший учинок при повнім визнанні особистості дитини й твердженні любові до неї, набагато легше зробити так, що сама дитина оцінить своє поводження й зробить правильні висновки. Вона може помилитися й наступного разу або по слабості волі піти по більш легкому шляху, але рано або пізно "висота буде взята", а ваш контакт із дитиною від цього ніяк не постраждає, навпаки, радість від досягнення перемоги стане вашою загальною радістю. 
Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще й тому, що досить часто за батьківським осудом стоїть невдоволення власним поводженням, дратівливість або утома, що виникли зовсім по інших приводах. За негативною оцінкою завжди стоїть емоція осуду й гніву. Прийняття дає можливість проникнення в світ глибоко особистісних переживань дітей, поява паростків "співучасті серця". Сум, а не гнів, співчуття, а не мстивість - такі емоції істинно люблячої своєї дитини, що приймають батьків.
Зв'язок між батьками й дитиною відноситься до найбільш сильних людських зв'язків. Чим більше складний живий організм, тим довше повинен він залишатися в тісній залежності від материнського організму. Без цього зв'язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього зв'язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане повністю незалежною. Людина не може черпати життєві сили тільки із самої себе. [3]
Людське життя, як говорив психолог А.Н. Леонтьєв, - це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою. Разом з тим зв'язок дитини з її батьками внутрішньо конфліктний. Якщо діти, які дорослішають, усе більше здобувають бажання віддалення цього зв'язку, батьки намагаються як можна довше її удержати. Батьки хочуть уберегти молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом, застерегти, а молоді хочуть придбати свій власний досвід, навіть ціною втрат, хочуть самі довідатися світу. Цей внутрішній світ здатний породжувати безліч проблем, причому проблеми незалежності починають проявлятися досить рано, фактично із самого народження дитини. 
Дійсно, дистанція в спілкуванні з дитиною проявляється вже в тій або іншій реакції матері на плач дитини. А перші самостійні кроки, а перше "Я - сам!", вихід у більш широкий світ, пов'язаний з початком відвідування дитячого саду. 
Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні визначати границі дистанції. 
Рішення цього завдання, іншими словами, надання дитині тієї або іншої міри самостійності регулюється насамперед віком дитини, що здобуваються нею у ході розвитку новими навичками, здатностями й можливостями взаємодії з навколишнім світом. 
Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, від стилю їхні відносини до дитини. Відомо, що родини досить сильно розрізняються по тім або іншому ступеню волі й самостійності, надаваної дітям. В одних родинах першокласник ходить у магазин, відводить у дитячий сад молодшу сестричку, їздить на заняття через все місто. В іншій родині підліток звітує у всіх, навіть дрібних, учинках, його не відпускають у походи й поїздки із друзями, охороняючи його безпеку. Він строго підзвітний у виборі друзів, всі його дії піддаються найсуворішому контролю .
Необхідно мати у виді, що встановлювана дистанція пов'язана з більше загальними факторами, що визначають процес виховання, насамперед з мотиваційними структурами особистості батьків. Відомо, що поводження дорослої людини визначається досить більшим і складним набором різноманітних побудників, позначуваних словом "мотив". В особистості людини всі мотиви вибудовуються в певну, індивідуальну для кожного рухливу систему. Одні мотиви стають визначальними, чільними, найбільш значимими для людини, інших - здобувають підлегле значення. Іншими словами, будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, які неї спонукують. Буває так, що діяльність збуджується декількома мотивами, іноді та сама діяльність викликається різними або навіть протилежними по своєму психологічному змісті мотивами. Для правильної побудови виховання батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими збуджується їх власна виховна діяльність, визначати, що рухає їхніми виховними умовами.

Сучасна родина і її проблеми
Виховання і потреба в емоційному контакті.
У людини як суспільної істоти мається своєрідна форма орієнтування – спрямованість на психічний вигляд іншої людини. Потреба «орієнтирів» в емоційному настрою інших людей називається потребою в емоційному контакті. Контакт буває двостороннім, коли людина почуває, що сам є предметом зацікавленості.
Може случитися так, що ціль виховання дитини виявляється саме в задоволенні потреб емоційного контакту. Дитина стає центром потреби, єдиним об'єктом її задоволення. Прикладів тут досить: наприклад, батьки, по тим чи іншим причинам утруднення, що випробують, у контактах з іншими людьми. Найчастіше при такім вихованні виникають великі проблеми. Батьки несвідомо ведуть боротьбу за збереження об'єкта своєї потреби, перешкоджаючи виходу емоцій і прихильностей дитини за межі сімейного кола.
Виховання і потреба сенсу життя.
Великі проблеми виникають у спілкуванні з дитиною, якщо виховання стало єдиною діяльністю, що реалізує потреба сенсу життя. Без задоволення цієї потреби людина не може нормально функціонувати, не може мобілізувати усі свої здібності в максимальному ступені. Задоволення такої здатності пов'язано з обґрунтуванням для себе змісту свого буття, з ясним, практично прийнятним і заслуговуючим схвалення самої людини напрямком його дій. 
Задоволенням потреби сенсу життя може стати турбота про дитину. Мати, чи батько бабуся можуть вважати, що зміст їхнього існування є відхід за фізичним станом і вихованням дитини. Вони не завжди можуть це усвідомлювати, думаючи, що ціль їхнього життя в іншому, однак щасливими вони почувають себе тільки тоді, коли вони потрібні. Якщо дитина, виростаючи, іде від них, вони часто починають розуміти, що «життя утратило всякий зміст». Яскравим прикладом тому служить мама, що не бажає випускати отрока з-під своєї опіки. У результаті він одержує необхідне почуття своєї необхідності, а кожен прояв самостійності сина переслідує з разючою завзятістю. Шкода такої самопожертви для дитини очевидний.
Виховання і потреба досягнення.
У деяких батьків виховання дитини спонукається так називаною мотивацією досягнення. Ціль виховання полягає в тому, щоб домогтися того, що не удалося батькам із за відсутності необхідних умов, чи ж тому, що самі вони не були досить здатними і наполегливими. Подібне батьківське поводження неусвідомлене для самих батьків здобуває елементи егоїзму: Ми хочемо сформувати дитини по своїй подобі, адже він продовжувач нашого життя...
Дитина позбавляється необхідної незалежності, спотворюється сприйняття властивих йому задатків, сформованих особистісних якостей. Звичайно не приймаються в увагу можливості, інтереси, здібності дитини, що відмінні від тих, що зв’язані з запрограмованими цілями. Дитина стає перед вибором. Він може втиснути себе в рамки далеких йому батьківських ідеалів тільки заради того, щоб забезпечити любов і почуття задоволеності батьків. У цьому випадку він піде помилковим шляхом, не відповідній його особистості і здібностям, що часто закінчується повним фіаско. Але дитина може і повстати проти далеких йому вимог, викликаючи тим самим розчарування батьків із за несправджених надій, і в результаті виникають глибокі конфлікти у відносинах між дитиною і батьками.
Виховання як реалізація визначеної системи.
Зустрічаються родини, де мети виховання як би відсуваються від самої дитини і направляються не стільки на нього самого, скільки на реалізацію визнаної батьками системи виховання. Це звичайно дуже компетентні, ерудовані батьки, що приділяють своїм дітям чимало часу і турбот. Познайомивши з якою-небудь виховною системою в силу різних причин довіривши їй, батьки педантично і цілеспрямовано приступають до її безустанної реалізації.
Безсумнівно, у кожної з новомодних виховних систем є свої коштовні знахідки, чимало корисного і важливого. Головне при цьому, щоб батьки не забували, що не дитина для виховання, а виховання для дитини. До речі, батьки, що випливають вихованню по типі «реалізації системи», внутрішньо схожі, їх поєднує одна загальна особливість – відносна неуважність до індивідуальності психічного світу своєї дитини. 
Виховання як формування визначених якостей.
Під впливом минулого досвіду, історії розвитку особистості людини в його свідомості можуть з'являтися так називані зверхцінні ідеї. Ними можуть бути представлення про ту чи іншу людську якість як найбільш коштовному, необхідному, що допомагає в житті. У цих випадках батько будує своє виховання так, щоб дитина була обов'язково наділена цим особливо коштовним якістю. Наприклад, батьки впевнені в тому, що їхній чи син дочка повинні обов'язково бути добрими, ерудованими чи сміливими.
Яскравим прикладом може служити ситуація, коли захоплення спортом приводить до того, що чоловіки будують плани про спільні сімейні походи, катання на яхтах, заняттях гірськими лижами, не зауважуючи, що в їхніх мріях про майбутню дитину їм бачиться хлопчик. Але народжується дівчинка, а виховання будується по заздалегідь запрограмованому зверхцінному зразку: чоловічий стиль одягу, зайві для дівчинки спортивні вправи, глузливе відношення до ігор з ляльками і т.п. Усе це може привести до негативних наслідків у психічному розвитку дитини: формування в дитини рис протилежної підлоги, приховане переконання його в тім, що такий, який він є, дитина не потрібний і т.д.
Висновок: регулюючі виховання зверхцінні мотиви батьків обмежують волю розвитку властивій дитині задатків, ускладнюють розвиток, порушуючи його гармонію, а іноді і спотворюючи його хід. [11]
Основні складності в спілкуванні, конфлікти виникають через батьківський контроль за поводженням, навчанням підлітка, його вибором друзів і т.д.
Зупинюся на розповсюджених стилях сімейного виховання, що визначає виникнення конфліктних відносин дитини з батьками.
Авторитарні батьки жадають від підлітка беззаперечного підпорядкування і не вважають, що повинні йому пояснювати причини своїх вказівок і заборон. Вони жорстко контролюють усі сфери життя, причому можуть це робити і не цілком коректно. Діти в таких родинах звичайно замикаються, і їхнє спілкування з батьками порушується. Ситуація ускладнюється, якщо висока вимогливість і контроль сполучаються з емоційно холодним, що відкидає відношенню до дитини. Тут неминуча повна втрата контакту.
Сполучення байдужного батьківського відношення з відсутність контролю – гіперопіка – теж несприятливий варіант сімейних відносин. Підліткам дозволяється робити усе, що їм здумається, їх справами ніхто не цікавиться. Поводження стає неконтрольованим. А підлітки, як би вони іноді не бунтували, мають потребу в батьках як в опорі, вони повинні бачити зразок дорослого, відповідального поводження, на який можна було б орієнтуватися.
Гіперопіка – зайва турбота про дитину, надмірний контроль за всім його життям, заснований на тісному емоційному контакті, – приводить до пасивності, несамостійності, труднощам у спілкуванні з однолітками. Труднощі виникають і при високих чеканнях батьків, виправдати які дитина не в змозі. З батьками, що мають неадекватні чекання, у підлітковому віці звичайно втрачається духовна близькість. Підліток хоче сам вирішувати, що йому потрібно, і бунтує, відкидаючи далекі йому вимоги. Конфлікти виникають при відношенні батьків до підлітка як до маленької дитини і при непослідовності вимог, коли від нього очікується та дитяча слухняність, те доросла самостійність.
 Існує 4 способи підтримки конфліктних ситуацій:
Відхід від проблеми (чисто ділове спілкування)
Світ за будь-яку ціну (для дорослого відношення з дитиною дорожче всього). Закриваючи ока на негативні вчинки, дорослий не допомагає підлітку, а навпаки – заохочує негативні форми поводження дитини.
Перемога за будь-яку ціну (дорослий прагнути виграти, намагаючись придушити непотрібні форми поводження дитини. Якщо він програє в одному, то буде прагнути виграти в іншому. Ця ситуація нескінченна.)
Продуктивний (компромісний варіант). Цей варіант припускає часткову перемогу й в одному й в іншому таборі. До цьому обов'язково потрібно йти разом, тобто це повинно стати результатом спільного рішення.
Якщо дитині в дитинстві батьки постійно вселяли, що він: матрац, нехлюй, телепень, то чи рано пізно в це починає вірити. Але спочатку усередині дитини відбувається конфлікт, тому що він знає, що він не такий поганий, що він намагається порадувати своїх батьків, а вони цього не зауважують, намагаючись підігнати дитини під свої мірки. З цього конфлікту випливає нервова напруга, з яким дитина під годину не може справитися. Можливо два варіанти рішення дитиною цієї проблеми: або він пристосуватися під непомірні вимоги дорослих і сховає свої особистісні якості, але буде змушений шукати механізм захисту власного "Я" доступними для нього способами, або він буде пручатися, що породить безліч конфліктів з родителями. І те й інше неминуче приведе до підвищеної нервової напруги, а якщо батьки не перемінять свою "виховну політику", те в дитини виникне нервовий розлад, невроз, що підростаючий людина понесе із собою в доросле життя.
Невирішені психологічні проблеми батьків, проектуючи на дитину, можуть повторитися в нього в збільшеному виді. Схованим формам програмування розвитку дітей у родині приділяється велика увага в роботах представників трансактного аналізу – Е. Берна, Р. і М. Гулдінг.
Я знаходжу, що це питання, що відноситься до компетенції психотерапії, повинний бути розглянутий саме в контексті реферату по сімейній педагогіці. Адже вирішуючи свої невирішені проблеми, батьки зможуть ефективно допомогти своїй дитині! [7]
Дітям часто приходиться чути від батьків фрази типу: Коли ж ти нарешті станеш розумнішим?, Так що ти б'єшся, у тебе все рівно не вийде, давай краще я... чи Ех ти, моє горе. Усе це і багато інші батьківських уселянь, програмування прийняте називати батьківськими директивами. Термін уведений Р. і М. Гулдінгами і означає схований наказ, неявно сформульоване чи словами діями батька, за невиконання яких дитина не буде покараний явно, але буде покараний побічно – власним почуттям провини перед батьком, що дав цю директиву. Щирі причини своєї провини дитина (і навіть дорослий) не може усвідомити без сторонньої допомоги. Саме директиви відповідальні за живучу уже в дорослих людях залежність від когось з батьків, що неявно навчили дитини поводитися помилковим, непродуктивним, невротичним образом. 
















ВИСНОВОК
Рішення виховних завдань у процесі соціального формування особистості здійснюється під впливом численних факторів стихійного характеру й соціальних інститутів суспільства. Базисною основою первинної соціалізації особистості є родина як осередок суспільства, необхідна для збереження й відтворення існуючих у суспільстві структур і відносин, будучи в той же час головною умовою реалізації задатків і здатностей людини.
У дійсній ситуації, як показав аналіз масової практики, родина переживає не кращі часи й не виконує на належному рівні свої соціально обумовлені функції.
Причинами цього є кризові явища, що йдуть у родині. Це проявляється в першу чергу в нестабільності її (розлучення), і наші дані підтверджують сказане, по-друге, спостерігається дезорганізація родини, що знаходить своє відбиття в збільшенні кількості конфліктних родин, у яких морально-психологічний клімат явно не сприяє ефективній соціалізації особистості дитини. Відзначені негативні явища, що відбуваються в родині, змушують суспільство шукати шляхи й засоби підвищення її ролі в соціалізації особистості.











СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Азаров Ю.П. Семейная педагогика. - М.,1994. – 186 с.
Анцыферова А.Г. Психологическая опосредованность социальных воздействий на личность, ее развитие и формирование. Психологические исследования социального развития личности. — М.: Институт психологии, 1991. - 123 с.
Байков Ф.Я. Ответственность родителей: заметки о воспитании. - М., 1985. - 59 с.
Васильева Э.В. Семья и учебные успехи школьников. Социологические проблемы образования и воспитания. — М., Педагогика, 1973. – 112 с.
Каган Е.В. Семейное воспитание и тоталитарное сознание: от психологии насилия к личностному росту. — Современная семья: проблемы, решения, перспективы развития. — М., 1992. – 128 с.
 Кон И.С. Психология ранней юности. — М.: Просвещение, 1989. – 198 с.
Куликова Т. А. Семейная педагогика и домашнее воспитание. - М., 1997. - 183 с.
 Лесгафт П.Ф. Семейное воспитание ребенка и его значение. — М.: Педагогика, 1991. - 264 с.
Островская Л.Ф. Педагогические знания - родителям. - М., 1989. – 167 с.
Памела С.Марр, С.Кеннеди. Воспитание детей в нетипичных семьях. — В кн.: Помощь родителям в воспитании детей. Перев. с англ. — М.: Прогресс, 1992. - 224 с.
Полонский И.С. Педагогические проблемы внешкольного общения подростков. — В кн.: Комплексный подход к воспитанию школьников. — М.: Просвещение, 1982. – 139 с.
Сатир В.Как строить себя и свою семью. - М.: Педагогика-пресс, 1992. - 106 с.
Филонов Л.Б. Психологические способы установления контактов между людьми. — М., 1983. – 174 с.
Харчев А.Г. Социология воспитания. — М., 1990. - 163 с.
Шеляг Т.В. Социальные проблемы семьи. — В кн.: Теория и практика социальной работы: проблемы, прогнозы, технологии. — М., 1992. - 88 с.




Другие работы по теме: