Contribution to International Economy

  • Психолого-педагогічні особливості сімейного виховання
ЗМІСТ:
ВСТУП……………………………………………………………………………2
РОЗДІЛ 1. Загальні умови та психолого-педагогічні особливості сімейного виховання дошкільників…………………………………………………………6
Традиційні шляхи сімейного виховання як педагогічна система……….6
Загальні психолого-педагогічні умови сімейного виховання…………11
Особливості сімейного виховання дошкільників………………………17
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..29
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………30





















ВСТУП
Як усякий організований процес, сімейне виховання вимагає певну цілеспрямованість, наявність конкретних завдань. Оскільки в нашому суспільстві інтереси держави й батьків у відносинах до виховання підростаючого покоління найчастіше збігаються, мета й завдання суспільного й сімейного виховання в основному також є ідентичними. Отже, головною метою виховання дітей у родині є всебічний розвиток особистості, що сполучає в собі духовне багатство, моральну чистоту й фізичну досконалість. Досягнення цієї мети включає здійснення таких завдань, як фізичне, розумове, моральне, трудове, естетичне виховання.
У сімейному вихованні важливе місце займає турбота про здоров'я дитини, її фізична підготовка, загартовування, розвиток сили, спритності, швидкості, витривалості. Здорова, фізично розвита людина здатна більш успішно займатися розумовою й фізичною працею, у неї звичайно гарний, бадьорий настрій, і вона, як правило, доброзичлива до навколишніх, готова прийти на допомогу, гостріше сприймає красу й сама прагне все робити красиво.
В інтересах фізичного виховання батьки повинні привчати дітей з раннього дитинства регулярно робити ранкову фіззарядку, привлекати їх у різні рухливі ігри, спортивні заняття, разом займатися доступним туризмом. Важливо за порадою лікаря привчати дитини до загартовування, учити піклуватися про своє здоров'я, не допускаючи дурних звичок. І у всьому цьому головне - приклад батьків. Якщо батько курить, але забороняє курити синові, навряд чи тут вийде щось гарне. Парубійко, поки маленький, буде курити тайкома, а потім - і не боячись. [10]
Виховання дітей у родині необхідним компонентом включає розумовий розвиток. Перші звертання матері до ще безсловесної дитини вже закладають початку розумового виховання. Подальше навчання мові, розповідання казок, читання книжок, стимулювання й заохочення дитячої допитливості, відповіді на питання дитини, що відповідають роз'яснення - все це відповідає інтересам розвитку мислення, пам'яті, уваги, уяви, служить важливому завданню підготовки до навчання в школі. Коли ж дитина стає школярем, борг батьків - створити належні умови для її продуктивних занять, тактовно допомагати у випадку утруднень. І тут особливого значення набувають неухильний розвиток допитливості, самостійності мислення, орієнтування на безперервну освіту, приучення до читання художньої літератури, періодичної печатки. Позитивну роль щодо цього грає заохочення занять дітей у предметних і інших кружках у школі або позашкільних установах - з урахуванням їх інтересів, схильностей і стану здоров'я.
Батьки повинні багато уваги приділяти моральному вихованню дітей, оскільки в повсякденному житті постійно й неминуче з’являються різноманітні проблеми, пов'язані з поводженням, взаємовідносинами між людьми. Саме в родині діти головним чином осягають абетку моральності, засвоюють, що таке добре й що таке погано, учаться проявляти доброзичливість до людей, надавати посильну допомогу. У міру дорослішання дитини моральні вимоги до неї значно зростають і заглиблюються. Моральне виховання в родині припускає формування любові до рідного краю, своєї Батьківщині, гуманності, почуття товариства, чесності, справедливості, відповідальності. І тут відіграють більшу роль не тільки й не стільки спеціальні бесіди й роз'яснення, скільки організація всього життя дитини відповідно до принципів загальнолюдської моралі, повсякденна практика належного поводження.
Надзвичайно відповідальне місце в системі сімейного виховання належить трудовому вихованню дітей. З раннього віку дітлахи, як правило, у міру своїх сил і можливостей прагнуть брати участь у домашніх справах, допомагати дорослим, у своїх іграх імітують різні види праці. Важливе завдання батьків - не відбивати в дітей полювання до трудових занять, заохочувати їх у цьому відношенні, робити всіляке сприяння. Доступні форми самообслуговування, участь у домашній турботі, озброєння дитини по-різному образними трудовими вміннями й навичками, роз'яснення їй ролі праці в житті людини й суспільства, ознайомлення із професіями, заохочення участі в суспільно корисній праці - все це досить істотно для підготовки сумлінного трудівника, здатного в майбутньому забезпечити себе й свою родину всім необхідним і принести користь суспільству.
Серед конкретних напрямків всебічного розвитку особистості дитини в умовах родини немаловажну роль грає естетичне виховання. Тісно пов'язане з іншими сторонами виховання, воно сприяє прилученню дітей до прекрасного, учить сприймати й цінувати красу в житті, природі, мистецтві, привчає їх творити за законами краси. У цих цілях батьки повинні використати заняття малюванням, ліпленням, спільне прослуховування музики, пісень, навчання дитини грі на музичних інструментах, відвідування театрів, музеїв, виставок, екскурсії по рідних місцях і багато чого іншого. Завдання родини - виховувати не тільки споживачів, споглядальників прекрасного, але й активних учасників його творення у всіх можливих областях і сферах.
У батьків як вихователів нічого не вийде, якщо вони не будуть знати особливостей своєї дитини. Адже кожна людина, скільки б їй не було років, - це конкретна своєрідна особистість. Тому батькові й матері не можна задовольнятися повсякденним поданням про свого сина або дочку. З метою виховання потрібно постійне й глибоке вивчення дитини, спеціальне виявлення її інтересів, запитів, захоплень, схильностей і здатностей, достоїнств і недоліків, позитивних якостей і негативних рис. Тільки тоді батько й мати одержать можливість цілеспрямовано й обґрунтовано, отже, і плідно впливати на формування особистості зростаючої людини, акцентувати увагу на її позитивних сторонах і розвиваючи їх, а з іншого боку, наполегливо переборюючи негативні риси. [7]
У вивченні дитини батькам допоможуть невимушені бесіди по питаннях, що цікавлять, спостереження за її поводженням, як вдома, так і на вулиці, у громадських місцях, у школі - у спілкуванні з товаришами, під час праці, відпочинку. Що читає дитина, як проводить вільний час, з ким дружить, у які ігри грає - відповіді на ці й подібні питання батьки повинні знати. На якісь питання відповідають учителя. Але оцінка сторонніх людей може бути й необ'єктивною, невірною. Довіра - от головна лінія поводження батька й матері. Дуже важливо, щоб і дитина їм теж довіряла.
Все, вище перераховане відноситься як до виховання дівчинок, так і до виховання хлопчиків. Однак, при вихованні дівчинок і хлопчиків є свої розходження, про які й піде мова в даній роботі. 
Об'єктом даної роботи буде виступати сімейне виховання. Предметом – психолого-педагогічні особливості сімейного виховання. 
Завданнями, які я постараюся вирішити при написанні даної роботи, будуть виступати: розгляд загальних умов сімейного виховання, розгляд психолого-педагогічних особливостей сімейного виховання дітей дошкільного віку.


















РОЗДІЛ 1. Загальні умови та психолого-педагогічні особливості сімейного виховання дошкільників
Традиційні шляхи сімейного виховання як педагогічна система
Метою сімейного виховання є забезпечення високого рівня освіченості й виховання свідомого громадянина України, здатного на основі життя й досвіду власного народу та досягнень світової науки і культури, врахування національно – територіальних особливостей України здійснювати соціально-економічний розвиток і господарювання в республіці, утверджувати найвищі ідеали гуманістичної культури й демократичних взаємовідносин людей, відстоювати і захищати права, гідність і честь своєї Вітчизни.
Зміст виховання в сім’ї обумовлений метою виховання в демократичному суспільстві і специфікою сімейного виховання. Тому його складовими компонентами є відомі напрями виховання – національне, моральне, правове, статеве, художньо-естетичне, героїко – патріотичне, трудове, екологічне, фізичне та розумове. [9]
Основними завданнями сімейного виховання є [6]:
виховання фізично й морально здорової дитини, забезпечення необхідних екосоціальних умов для реалізації можливостей розвитку дитини (генотипу);
створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові, умов для розвитку почуттів і сприймань, її самореалізації;
засвоєння моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, виховання культури поведінки, правдивості, справедливості, гідності, людяності, здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабких і людей похилого віку;
залучення дітей до чарівного світу знань, вивчення народних казок, пісень, прислів’їв, приказок, дум, лічилок тощо; виховання поваги до школи і вчителя, прагнення до освіти й творчого самовдосконалення;
включення дитини в спільну з дорослими діяльність, розвиток працелюбності, творчої особистості, спрямування її зусиль на турботу про навколишнє середовище, виховання дітей цивілізованими господарями та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин;
формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти красиве і потворне в мистецтві і житті, поважати прекрасне у вчинках людей; забезпечення умов для творчої практичної діяльності дітей;
забезпечення духовної єдності поколінь, збереження сімейних традицій та реліквій, вивчення родоводу; прилучення дітей до народних традицій, звичаїв, обрядів, виховання в них національної свідомості і самосвідомості. 
Сімейне виховання ґрунтується на таких принципах гуманістичної педагогіки [8]: 
креативності вільного розвитку здібностей дітей;
гуманізму;
демократизму; 
громадянськості; 
виховання на традиціях народної педагогіки; 
пріоритетності вселюдських моральних норм і цінностей.
Методи сімейного виховання – способи, шляхи, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований педагогічний вплив на свідомість і поведінку дітей членами сім’ї (батьки, прабатьки, брати та сестри, інші родичі).
Вибір методів виховання в сім’ї залежить від педагогічної культури батьків: розуміння цілі виховання, батьківської ролі, уявлення про цінності, стилю відносин, культури мовлення і т.д. Тому методи сімейного виховання несуть в собі яскраве відображення особистості батьків і невіддільні від них. Скільки батьків – стільки різновидів методів. Наприклад, переконання в одних батьків – м’яке навіювання, в інших – погроза, крик. Коли в сім’ї відносини з батьками близькі, теплі, дружні, головний метод – заохочення. При холодних, відчужених, звичайно, переважає строгість і покарання. Методи дуже залежать від встановлених батьками виховних пріоритетів: одні хочуть виховати в дітей рису слухняність, тому методи їх спрямовані на те, щоб дитина безвідмовно виконувала вимоги дорослих. Інші вважають більш важливим бачити як дитина самостійно мислить, вчать виявляти ініціативу і, звичайно, знаходять для цього відповідні методи.
Всіма батьками використовуються методи (прийоми): 
переконання (пояснення, настанова, порада, розповідь, навіювання та інші); 
вправи і привчання, організація різних доручень і обов’язків дітей, режиму їх навчання, праці та відпочинку; 
заохочення (похвала, подарунки, цікава для дітей перспектива); 
покарання ( позбавлення задоволень, відмова від дружби тощо, крім фізичного і морального насилля).
Сімейна педагогіка обережно підходить до покарання дітей і не схвалює методів, що є проявом жорстокості, які шкодять фізичному і психічному здоров’ю дитини і принижують людську гідність.
Вибір і застосування методів сімейного виховання спирається на ряд загальних умов: Знання батьками своїх дітей; особистий досвід батьків; спільна діяльність; педагогічна культура батьків; вміння спілкуватися (частота, обсяг, мова, тема спілкування, інтереси).
"Педагогічні знання батьків особливо важливі в той період, коли батько і мати є єдиними вихователями своєї дитини... У віці до 6-ти: років розумовий розвиток, духовне життя дітей в вирішальній мірі залежить від ... елементарної педагогічної культури матері і батька, яка виражається в мудрому розумінні надзвичайно складних душевних рухів людини, яка розвивається", - писав В.О.Сухомлинський. [11]
Різноманітними є засоби вирішення виховних завдань в сім’ї. Серед поширених засобів є: слово, фольклор, праця, домашній побут, духовний і моральний клімат сім’ї, символи, атрибути, реліквії, традиції (родинні, народні, релігійні, державні) тощо.
Ефективне та результативне сімейне виховання можливе, якщо воно буде здійснюватися за наступних умов [13]: 
батьківське тепло, 
взаємна повага в сім’ї, 
довіра до дитини, 
частота й інтенсивність спілкування з батьками, 
сімейна дисципліна, 
методи виховання, які використовуються батьками, 
приклад батьків.
Сучасна сім’я переживає перехідний період від патріархальної до бархатної сім’ї, де існує влада обох, де здійснено рівність чоловіка і дружини як в правах, так і в обов’язках. [4]
Сім’я буде повноцінною і повною ланкою суспільства тільки за умови виконання своїх основних функцій, а саме: економічна, репродуктивна, виховна, рекреативна, комунікативна, регулятивна, прагнення до особистого щастя.
Разом з тим стабільність, міцність і єдність сім’ї забезпечується і взаємною любов’ю, моральною, економічною, правовою та іншими видами взаємної відповідальності всіх її членів, взаємопідтримкою, - розумінням та емоційною прив’язаністю. В сім’ї людина відновлює свої духовні та фізичні сили, заряджається енергією для трудових, творчих звершень, активної участі в суспільному житті. [5]
Протягом усього ХХ ст. сім’я в Україні переживала глибокі зміни, які торкалися усіх ланок її існування. З одного боку, сім’я подолала кризу патріархальних родинних стосунків, а з іншого, вона стикнулася з новими проблемами, значною мірою втратила здатність виконувати життєво необхідні для людства функції й опинилася в кризовому стані. 
Кризові явища, що спостерігаються в сучасній сім’ї, стосуються її економічних, морально - духовних та демографічних основ.
Вивчаючи ситуацію, що склалася в сфері сімейного виховання І.П. Підласий виділив такі недоліки у сімейному вихованні: 
невисокий економічний рівень більшості сімей; 
низька культура суспільного життя, подвійна мораль; 
перевантаженість жінки в сім’ї та на роботі; 
високий процент розлучень; 
загострення конфліктів між поколіннями; 
збільшення розриву між сім’єю і школою. 
Сукупність цих та інших змін привели до фундаментальних зрушень у системі взаємодії особистість – сім’я – суспільство. Прийняті в державі Закони, Програми щодо сім’ї в більшості залишаються декларованими (низькі розміри соціальної допомоги тощо). Проте успіх сімейного виховання залежить від того, наскільки батьки готові до усвідомленого батьківства і материнства, щирі і чесні у своїй любові до дітей.
















Загальні психолого-педагогічні умови сімейного виховання
Звичайно всі несприятливі явища, що зауважують у дитини, приписують самій дитині, говорять навіть іноді про уроджену у неї злісність, не думаючи й не підозрюючи, що якості дитини є відбиттям якостей навколишніх її осіб. Уродженими в дитини можна вважати тільки явища, пов'язані з її темпераментом, тобто тільки ступінь сили й швидкості її міркувань і дій. Потім вона переживає імітаційний період, під час якого в неї складаються мова, всі головні її звички й звичаї, взагалі всі типові її явища. Насправді дитина повинна бути серйозною причиною вдосконалювання представників родини, особливо щодо їхньої правдивості, щирості й прямоти: якщо любляча мати стурбована розвитком своєї дитини й зі спостереження знає, як якості останньої складаються з дій і міркувань навколишніх осіб, то вона, безсумнівно, стане зірко стежити за всякою своєю дією й словом, уникати всякої сваволі й завжди щадити особистість своєї дитини; цим вона, безсумнівно, буде сприяти власному удосконалюванню, а повною відповідністю між своїм словом і справою неодмінно привчить і дитину до правдивості, безпосередності й щирості й цим покладе вірну підставу для розвитку морального характеру людини. 
При вивченні людини й умов її освіти всього глибше складається переконання, наскільки сильне впливають не слова, а дії близьких осіб на дитину, що розвивається, і наскільки любов до праці, робота й правдивість вихователя сприяють моральному розвитку дитини. Внаслідок недоліку уваги, а головне внаслідок незнання звичайно поспішають припустити існування вроджених поганих нахилів, красномовно тлумачать про " зіпсованих" дітей, точно ця зіпсованість з'явилася сама по собі й за неї відповідає сама дитина. Вплив керівництва дорослих якось завжди залишається в тіні; і вони вірити не хочуть, що "зіпсованість" дитини шкільного або дошкільного віку є результат системи виховання, за яку розплачується все-таки один вихованець.
У величезній більшості випадків не природжена тупість дитини, а педагогічні помилки підготовляють дитину до майбутності, залишаючи на її особистих проявах і звичках незгладимі сліди морального псування: розумового безсилля. [12]
Кому не відомо, що вся справа виховання найчастіше зводиться до того, що дитину потрібно "учити", причому під словом "учити" нерідко мають на увазі: "стягнути", "покарати", "пригрозити". Так інакше й бути не може, поки будуть надходити зовсім сліпо, по рутині, не віддаючи собі звіту в кожному кроці; якщо не "пізнати себе", не привчитися зв'язувати причину з наслідком, то рутинні педагогічні прийоми примусового характеру як і раніше будуть панувати в стінах школи, як і в сімейному побуті.
Звичайно припускають, що дитину можна й обдурити: адже вона дурна, не розбере; а тим часом розходження правди й неправди в неї складається саме таким чином, що вона привчається перевіряти чуте нею видимим і відчутним. Якщо їй говорять, що "мами немає вдома", а вона випадково побачить її, то вона при першому зручному випадку, якщо їй що не сподобається, заявить, що її самої немає будинку. Чим частіше її обманюють і чим більше вона зустрічає в родині невідповідність слова зі справою, тим менш з'ясовуються для неї ознаки правди й тим легше вона починає говорити тільки те, що їй вигідніше. Необхідно твердо пам'ятати, що дитина спочатку тільки й знає враження, одержувані органами її почуттів, вона тільки їм і кориться й діє винятково на підставі цих чисто реальних вражень; вона неодмінно робить тільки те, що їй приємно, і уникає всього, що їй в якому-небудь відношенні неприємно. Від дитини мають звичай усе приховувати, але, якщо вона бачить, що навколишні користуються чим-небудь, а їй не дають, то й вона при першому, зручному випадку неодмінно привласнить цікаву для неї річ, раз вона погано лежить, і потім у всякому подібному випадку повторить це. Будучи пійманою у своїх провинах і за це покараною, вона, знову ж на досвіді, бачить, що необхідно бути обережніше й що вигідніше користуватися всяким випадком так, щоб цього не бачили й не знали; вона намагається бути розумником, і користується зручними випадками вже обережніше, більш потай.
Покарання не може з'ясувати їй об'єктивних ознак правди, воно тільки покаже їй, що не попадатися - добро, а попадатися - зло й, маючи можливість зробити кому-небудь зло, вона саме так і надійде, як з нею надходили при покаранні.
Крім простого, завжди щирого й правдивого слова, не можуть бути допущені ні в родині, ні в школі ніякі заохочення, ніякі покарання. Звичайно привчають дитину до штучного прибавочного роздратування із самої появи її на світло й цим сприяють зниженню її вразливості й перешкоджають нормальному ходу її розвитку. Дитину носять на руках, її качають, присипляють різними одноманітними наспівами, її цілують, підробляються під вимовні їй звуки, - все це виявляється штучними подразниками. Коли після всього цього починається навчання, дитина виявляється млявою, апатичною, ледачою; на неї скаржаться за байдужість її до занять, тим часом як усе зроблено, щоб саме понизити її життєдіяльність, щоб зробити її апатичною і млявою. Щоб збудити її до навчання, знову прибігають до штучних збудників у вигляді похвали, оцінок, подарунків і нагород. Розвинена за таких умов апатія викликає в парубка пожену за зміною вражень; кондитерська виявляється передоднем до винного погребу й гульбам точно так само, як оцінки й заохочення розвивають прагнення до різних видів спорту, картковою гри. Людину заїдає нестерпна нудьга, вона готова насолодитися всяким цькуванням і грубою почуттєвою розвагою, щоб тільки заглушити гнітюче її відчування. У неї немає внутрішнього життя, воно не збуджується думкою й не зайняте розумовим своїм удосконалюванням. Парубка укоряють за його грубу й розбещену вдачу, зовсім випускаючи з уваги причини, що сприяли його розвитку, забувають, що тільки умови його сімейного й шкільного життя могли сприяти розвитку тих типових явищ, які в нього спостерігаються, що ними вбите ідейне життя й розвинені одні тваринні прояві.
Значення звичок, придбаних у ранньому віці, величезне, відскіпатися від них згодом дуже важко, а іноді й не під силу дорослому. При нормальних умовах розвитку дитини, коли її не обмежують постійними регламентаціями, вона завжди відрізняється спостережливістю, причому зараз же повторює помічені нею дії й потім уже міркує над ними. Це самий вигідний спосіб розвитку дитини, який необхідно підтримувати; при цьому дитина найбільше зупиняється над тими явищами, які їй доступні. Вона сама їх помічає, вони їй не нав'язані, відповідають її силам і здатностям, і тому вона легше їх засвоює. У дитини не можна штучно розвити спостережливість, можна тільки усунути всякі сильні впливи, які могли б понизить її вразливість; крім того, можна ще сприяти поступовій видозміні матеріалу, необхідного для її освіти. При всякому штучному способі, застосовуваному для порушення спостережливості дитини, бракує першого моменту, і саме: вона не сама натрапляє на нові явища, а її увагу зупиняють на тих явищах, з якими хочуть її познайомити. У такому випадку легко припуститися помилки при оцінці сил дитини і її підготовок, тим часом як усяка така невідповідність приводить до того, що дитина недостатньо засвоює сприймане. Слідом за спостереженням дитина повторює те, що зробило на неї більш сильне враження; цим повторенням вона привчається до різних прийомів, уживаним у повсякденному житті. При штучному ж привчанні до таких прийомів і дій дитина не сама вибирає вироблену дію, а імітує необхідне від неї: зрозуміло, що й тут такі вимоги можуть не відповідати ступеню фізичного розвитку дитини й вмінню робити такі дії.
Після спостереження й повторення спостережуваного дитина звичайно охоче міркує над значенням сприйнятого й повтореного нею; ця дорогоцінна якість головним чином і сприяє її освіті, а також обмеженню сваволі її дій і з'ясуванню особистих якостей людини. [3]
Звичайно знаходять, що дитина повинна тільки виконувати звернені до неї вимоги, що вона повинна набирати матеріал і знання для майбутньої своєї діяльності. Із цим ніяк не можна погодитися на підставі наступного психологічного положення: дивлячись по тому, яким образом людина ставиться до яких-небудь явищ при першій зустрічі з ними, відповідно до цього, швидше за все вона буде до них ставитися й згодом. Якщо вона у ранньому віці не привчилася міркувати над своїми враженнями й діями, то вона згодом дуже важко до цього звикає. Набором знань вона розвиває свою пам'ять, що до того витончує вправою, що їй легше всього все сприймати цією розумовою здатністю; вона не звикла і не вміє міркувати, у неї знання залишаються сирим матеріалом, що не переварений міркуванням. Без аналізу й міркування, без перевірки своїми діями дитина особисто не знайомиться із якостями сприйманого, вона тому сама не в змозі виводити загальних положень, не в змозі скласти загального образа; у неї немає загальних понять, вона знає, але не розуміє. Тому самостійно видозмінити свої дії вона не в змозі й тільки повторює те, що знає, що чула, що віднімала із книги; у неї немає особистого характеру, а для розвитку морального характеру немає умов.
Людина, якій постійно всі готують і попереджають всі її вимоги й бажання, помалу настільки відвикає стежити за собою й за своїми потребами, що не помітить, що частини її туалету в неможливому безладді, волосся не чухані, над міру з'їдене. Пильність навколишніх трохи ослабнула, і вона робиться нечупарою. Різниця тільки в тім, що в дорослого все це може обмежуватися тільки зовнішніми проявами, а в дитини неохайність і безтурботність виразяться у всіх її діях і проявах.
Часто думають, що дитина не розуміє значення особистих відношень, що в неї немає ще поняття про особу й особисту її недоторканність. Батьки звичайно думають, що їхні діти становлять їхню власність, що вони повинні бути безособові й перебувати в повній залежності від їхніх вимог і дій. З такими грубими поглядами, зрозуміло, ніяк не можна погодитися, тому що, чим раніше в дитини пробуджується поняття про свою особисту недоторканність і про свої людські права, тим більше вона привчається дорожити ними й цінувати ці права в інших; але такі поняття можуть у неї зложитися не зі слів, а винятково з дій і обігу з нею, вони складаються не по слову, а тільки в справі.
Любов, заснована на ідеї правди, піднімає людину й змушує поважати її, без чого немислимий розвиток щирих людських якостей і достоїнств; тому-те самий головний і істотний агент при вихованні - це щира, непідроблена й глибока любов.
Зовнішні пещення й ніжності приводять до помилкового і лицемірного відношення до матері й взагалі до людей, тим часом як відсутність їх і правдиве, уважне й тепле відношення, а головне, перевага, що відповідає на ділі інтересам улюбленої особи перед своїми, завжди сильніше всього зближають і зв'язують людей між собою.























Особливості сімейного виховання дошкільників
У сім'ї дитина отримує перші уявлення про себе та інших людей, розвиває необхідні для життя соціальні почуття, навички спілкування і спільної діяльності. Сім'я створює передумови для взаємопроникнення світу дітей і світу дорослих, що є важливим чинником соціалізації особистості. Унікальні виховні можливості сім'ї впливають на людину протягом усього її життя.
Універсальний, всеохопний, постійний виховний вплив сім'ї на особистість є наслідком дії таких чинників:
Безкорислива любов до дитини, яка вселяє їй почуття захищеності, створює атмосферу душевності, соціального і життєвого оптимізму. Взаємини дітей і дорослих у сім'ї є справжньою школою почуттів, найважливішим фактором, що формує емоційно-мотиваційну сферу дошкільника, його ставлення до людей і життя. Все це є важливими передумовами розвитку індивідуальності дитини.
Природне включення дитини у найрізноманітніші людські стосунки. Відбувається це передусім завдяки участі дитини у спільних з дорослими видах діяльності. Багатоплановість життєвих ситуацій, які виникають в сімейному житті дитини, неможливо змоделювати в жодній досконалій виховній системі.
Багаторольова структура сімейного колективу, яка забезпечує багатогранність, постійність і тривалість його виховного впливу. Цей вплив відбувається у процесі взаємодії дитини і дорослих за найрізноманітніших життєвих ситуацій, щодня повторюється у різних формах.
Можливість набуття дитиною позитивного досвіду і переживання негативних почуттів. Усе це відбувається в атмосфері довіри, гуманного ставлення до дитини, які є необхідними для набуття почуття впевненості, відповідальності, уміння долати життєві негаразди, гідно поводитися за будь-яких обставин.
Головне, щоб дитина сприймала сім'ю як фактор її емоційного затишку, внутрішнього комфорту, гарантію того, що за будь-яких умов вона знайде тут розуміння, підтримку і захист.
У сім'ї дитина вперше пізнає почуття ревнощів, набуває досвіду подолання непорозумінь, вчиться виконувати не лише приємні для себе, а й обов'язкові, необхідні для інших справи. Вона повинна навчитися визнавати свої негативні почуття, уміти тактовно стримувати, вгамовувати їх. Як зауважував П. Лесгафт, «таємниця сімейного виховання у тому і полягає, щоб дати дитині самій розгортатися, робити все самій». Тому дорослі повинні «завжди ставитись до дитини з першого дня появи її на світ, як до людини, з повним визнанням її особистості...».
Характерною особливістю виховного впливу сім'ї є його первинність. Йдеться про те, що сім'я є першим джерелом цього впливу, а, як зазначав Ж.-Ж. Руссо, кожен наступний вихователь значно слабше впливає на дитину, ніж попередній. Крім того, процес виховання в сім'ї є більш природним, ніж у виховному закладі. Взаємодія у сім'ї передбачає ширші можливості для дитини бути суб'єктом діяльності, ніж у дошкільних закладах, у яких вона є більш зарегламентованою.
Виховні можливості сім'ї можуть бути реалізовані за наявності відповідних об'єктивних і суб'єктивних умов.
До об'єктивних умов реалізації виховного потенціалу в сім'ї належать:
рівень матеріального достатку сім'ї (рівень і структура використання доходів, матеріальні умови життєдіяльності);
забезпеченість дитячими дошкільними закладами, школами, закладами охорони здоров'я;
кількість і склад (структура) сім'ї. Суб'єктивними умовами реалізації виховного потенціалу сім'ї є:
громадянська спрямованість і культура батьків, їхнє прагнення бути авторитетними для своїх дітей, виховувати їх як гармонійних особистостей;
загальний культурний потенціал, традиції, моральні та духовні цінності сім'ї;
місце дитини в сімейному колективі, моральний авторитет батьків в її очах;
педагогічна культура батьків.
Гармонійна взаємодія об'єктивних і суб'єктивних чинників є передумовою формування і розвитку досконалої особистості. Однак з різних причин такої гармонійної єдності не існує. У різні історичні епохи ці причини мають свої специфічні особливості, хоч загалом їх джерела приблизно однакові та й наслідки мало чим відрізняються. Наприклад, соціально-політична, економічна стабільність у суспільстві є передумовою матеріального благополуччя і сприятливого для розвитку дитини морального, психологічного клімату в сім'ї. За таких умов дитина має змогу відкривати для себе й опановувати механізми міжособистісної взаємодії, вчитися поводитися у конкретних життєвих ситуаціях на рівні цивілізаційної культури. Головним у цьому для неї є реальна життєва практика її батьків і найближчих родичів.
Політична, соціально-економічна нестабільність деструктивно впливають на соціальне самопочуття сім'ї, породжують нервозність, апатію, соціальний песимізм дорослих або їх гіпертрофоване ставлення до матеріальних чинників буття, що неминуче позначається на формуванні внутрішнього світу дітей. Адже, переймаючись пошуком джерел існування або нагромадженням багатства, батьки все менше приділяють уваги моральним чинникам функціонування сім'ї. Із матеріальними аспектами пов'язаний авторитет батька в сім'ї, оскільки він за традиційним розподілом тендерних ролей відповідальний за це. Нерідко зниження його авторитету у складні періоди життя пов'язане з не цілком тактовною поведінкою матері. Часто батьки або хтось один із них змушені шукати заробітків далеко від дому, що породжує властиві неповним сім'ям проблеми, передусім позбавляє дітей спілкування, душевного тепла, зразків соціальної поведінки.
За твердженням психологів, неповна сім'я є одним із найпотужніших джерел психогенних переживань особистості (неврозів, гострих афективних реакцій, ситуативне обумовлених порушень поведінки). Психічно травмує дітей розлучення батьків та їхня боротьба за дитину чи, навпаки, збайдужіння до дитини одного з них. Розлучення породжує проблему дозованого спілкування, задарювання дитини як засіб підтвердження любові до неї та інші болісні явища. Часто переживання дитини посилює психічна травма того з батьків, з ким вона залишилася.
Відчуття дошкільником неповноцінності сім'ї, в якій він виховується, може позначитися на його статевій соціалізації, розвитку очікувань стосовно власної майбутньої сім'ї. У дівчинки формується підсвідоме уявлення про те, що без батька її діти можуть обійтися, тобто повноцінна сім'я не стає головною цінністю її життя. Хлопчик за такої ситуації має матір за зразок чоловічої поведінки у сім'ї, оскільки вона перебирає на себе роль захисника, хазяїна, створювача і розпорядника матеріальних благ. За таких умов він виростає малоініціативним, несміливим, йому не вистачає необхідних для дорослого життя чоловічих (маскулінних) якостей, що в майбутньому плодитиме проблеми формування його дітей.
Зі специфічними труднощами пов'язане виховання дітей у молодих сім'ях, що зумовлене недостатньою моральною, психологічною, соціальною зрілістю учасників подружжя. Збідненим, нерозвиненим є їх розуміння своєї ролі в житті дитини, відповідальності за ЇЇ виховання. І навіть щирі їхні старання щодо цього наштовхуються на відсутність життєвого досвіду, знань, уміння терпляче, послідовно і наполегливо дорослішати разом із своєю дитиною. 
Труднощі виховання дітей у молодих сім'ях полягають у:
нерозумінні батьками самоцінності дошкільного дитинства, його значення для формування особистості дитини;
не сформованості у батьків педагогічної рефлексії — вміння аналізувати, критично оцінювати власну виховну діяльність, знаходити причини педагогічних помилок, неефективності методів, які вони використовують, тощо;
орієнтації на виховання з дитини «генія», намагання реалізувати в дитині власний невикористаний, як вони вважають, потенціал, упущені ними життєві шанси.
Молоді батьки часто вдаються до авторитарного виховання, вважають покарання найефективнішим виховним засобом, пред'являють суперечливі вимоги до поведінки дитини, непослідовно, суб'єктивно оцінюють ЇЇ дії, що породжує або надмірну жорстокість у ставленні до неї, або вседозволеність.
Взаємини, тактику виховання дітей у сім'ї можна віднести до одного з таких типів:
диктат. Такі взаємини засновані на жорсткій регламентації поведінки дитини, суворому контролі за нею, використанні покарань, погроз тощо. Як правило, у таких сім'ях діти живуть у страху, постійно лицемірять, брешуть, наслідком чого стають різноманітні відхилення у їхній поведінці;
опіка. Вдаючись до такої тактики, батьки намагаються відгородити дитину від життєвих реалій, випробувань, намагаються все вирішувати за неї, задовольняти її потреби і примхи. За таких умов дитина позбавлена змоги формувати в собі необхідні для подальшого життя психологічні, вольові якості, об'єктивно оцінювати себе, свої можливості й інших людей, цілеспрямовано працювати над собою. Усе це деформує її внутрішній світ, систему цінностей, різко занижує або завищує її вимоги до оточення, спонукає до девіантних форм задоволення своїх потреб;
мирне співіснування на засадах невтручання. Цю тактику характеризують максимальне дистанціювання дорослих від життя дитини, абсолютне невтручання у її справи, залишення наодинці зі своїми проблемами, мінімальні вимоги до її поведінки. Це породжує відчуження дітей і батьків. Діти, не маючи від батьків належної підтримки, будучи позбавленими необхідних для їх становлення зразків соціальної поведінки, часто почуваються складно у ситуаціях, з якими легко справлятимуться їх однолітки, які виростали у сприятливіших педагогічних умовах. У них можливі образи на своїх батьків за байдужість до себе;
співробітництво. Така тактика взаємин у сім'ї, виховання дітей є найпродуктивнішою, оскільки батьки намагаються бути їхніми соратниками, є відкритими і щирими з ними, охоче впускають їх у свій світ. Між ними немає необґрунтованих таємниць, недовіри. За таких умов діти охоче експериментують, шукають, пробують себе, не боячись помилитися і бути за це покараними. Батьки охоче допомагають у всіх справах, вміло підводять дітей до вирішення проблем, завдяки чому діти відкривають у собі все нові можливості, здобувають упевненість у своїх силах. А участь у справах батьків збагачує їх соціальним досвідом, розширює світ, окреслює їм соціальну перспективу, яка часто є орієнтиром їхнього розвитку. 
Важливою умовою дії механізмів впливу є авторитет батьків.
Розрізняють такі види авторитету:
формальний, що визначається особливостями соціальної ролі;
функціональний, що спирається на компетентність, ерудицію, досвід;
особистий, що залежить від особистісних якостей.
Авторитет батьків залежить від частоти і якості контактів з дити¬ною; інформованості про справи дитини; ступеня розуміння і рівня вирішення питань, що турбують дитину; активності в самовдоскона¬ленні і вдосконаленні оточення.
Аналізуючи досвід сімейного виховання, А. Макаренко дійшов ви¬сновку: багато хто з батьків не розуміє значення свого авторитету для дітей. Іноді поведінка батьків призводить до формування помил¬кового авторитету. Наведемо основні його види. [1]
Авторитет пригноблення. При цьому діти виростають або за¬ турканими, безпорадними, або самодурами, відплачуючи за при¬гноблене дитинство.
Авторитет чванства, коли батьки постійно вихваляються свої¬ми заслугами, є зарозумілими у ставленні до інших людей. При цьому діти часто виростають хвалькуватими, не вміють критич¬но ставитись до власної поведінки.
Авторитет підкупу, коли слухняність дитини "купується" подарунками, обіцянками. При цьому може вирости людина, привчена викручуватись, пристосовуватись, яка прагне одержати якнай¬більше вигод тощо.
Справжній авторитет ґрунтується на любові, повазі до особистості дитини в поєднанні з високою вимогливістю до неї.
Сімейна соціалізація не зводиться до безпосередньої взаємодії дитини і батьків. Так, ефект ідентифікації може нейтралізуватись ме¬ханізмом рольової взаємодоповнюваності (наприклад, у сім'ї пра¬цьовитих батьків незважаючи на добрий взірець дитина може й не бути працьовитою, якщо сім'я не мала потреби виявляти цю якість).
Важливим є також механізм психологічної протидії, коли дити¬на, волю якої жорстко обмежували, може виявляти підвищений потяг до самостійності, а дитина, якій усе дозволяли, може вирости несамо¬стійною.
І хоча неможливо однозначно виявити залежність конкретних властивостей особистості дитини від властивостей її батьків або ж від методів їхнього виховання, проте така залежність існує. При цьому різні сфери розвитку дитини пов'язані з різними проявами сімейних взаємин. Так, дослідники Ф. Кован і К. Кован виявили, що когнітивний розвиток дитини найсильніше корелює з особливостями її на¬вчання у процесі спілкування в підсистемі "батько — дитина", а поведінкова сфера найбільшою мірою пов'язана з поведінкою батьків один щодо одного при спільній сімейній взаємодії.
Ці самі дослідники виявили тендерні залежності особистісних характеристик, стилю поведінки батьків і рівня розвитку дитини. Так, практично неможливо спрогнозувати ставлення батька до сина за¬лежно від задоволеності батька шлюбом. Разом з тим незадово¬леність батька шлюбом призводить до менших проявів ним позитив¬них емоцій до доньки. Задоволеність матері шлюбом, вірогідно, пов'я¬зана з характером взаємодії як із синами, так із доньками.
Особливо важливими для розвитку особистості дитини є дві пари ознак, які визначають поведінку батьків: прийняття (тепло, любов) — неприйняття (ворожість), що задають емоційний тон стосунків, і тер¬пимість (самостійність, воля) — стримування (контроль), що визнача¬ють переважаючий у сім'ї тип контролю і дисципліни.
За віссю "прийняття — неприйняття" в першому випадку ос¬новними засобами виховання є увага і заохочення; батьки орієнтовані насамперед на виокремлення позитивних якостей дитини, задоволені спілкуванню з нею, сприймають її такою, якою вона є. У другому випад¬ку основними засобами виховання є суворість і покарання; батьки не сприймають своїх дітей (виокремлюють у них насамперед негативні Риси), не дістають задоволення від спілкування з ними, часом виявля¬ючи ворожість.
Численними дослідженнями доведено перевагу першого підходу до виховання дітей.
Дитина, яка позбавлена любові, має менше можливостей для досяг¬нення високої самоповаги, створення стійкого, позитивного Я-образу, побудови теплих стосунків з іншими людьми. Вивчення особистості людей, які страждають на невротичні розлади, відчувають труднощі у спілкуванні та професійній діяльності, свідчить про те, що всі ці яви¬ща набагато частіше виявляються в людей, яким у дитинстві бракува¬ло батьківської уваги і тепла.
Недоброзичливість або неуважність, мало того, жорстоке повод¬ження батьків із дітьми викликає в останніх неусвідомлювану воро¬жість, що спрямовується зовні (наприклад, трансформується в агре¬сивні дії не тільки проти батьків, а й проти сторонніх людей) або все¬редину і виявляється в почутті провини, тривоги, низькій самоповазі тощо. [2]
За віссю "тривожність — стримування" в першому випадку батьки впливають на дитину через похвалу, пояснення їй наслідків її дій, обґрунтовують свої вимоги. У другому випадку тактика стримуван¬ня припускає застосування батьківської влади через наказ, насильство, фізичне покарання, батьківський контроль над бажаннями дитини.
Психолог Д. Баумрінд виявила три моделі поведінки дітей за¬лежно від особливостей поведінки батьків: [1]
модель І — діти з високим рівнем незалежності, зрілості, упевненості в собі, активності, стриманості, допитливості, доброзичли¬вості, які вміють розбиратися в оточенні;
модель ІІ — діти, недостатньо впевнені в собі, замкнені й недо¬вірливі;
модель III — діти, не впевнені в собі, не виявляють допитливості
і не вміють стримуватись.
Здійснивши дослідження, Д. Баумрінд вирізнила чотири показни¬ки поведінки батьків, що впливають на формування у дітей певних рис:
контроль — високий бал за цим показником означає істотний вплив батьків на діяльність дітей, послідовність у висуванні до них вимог;
вимога зрілості — високий бал за цим показником свідчить про те, що батьки висувають вимоги, що сприяють формуван¬ню у дітей зрілості, незалежності, самостійності, високого рівня здібностей в інтелектуальній, соціальній та емоційній сферах;
спілкування — високий бал за цим показником означає, що батьки орієнтовані на переконання дитини, обґрунтування своїх вимог, готовність вислухати думку дитини;
доброзичливість — високий бал за цим показником свідчить про зацікавленість батьків у розвитку дитини (похвала, радість від успіхів дитини), тепле ставлення до дитини (любов, турбота).
Отже, виокремлено три моделі поведінки батьків, пов'язані з фактором контролю, що відповідають моделям поведінки дітей:
модель авторитетного батьківського контролю — відпові¬дає моделі І поведінки дітей;
авторитарна модель — відповідає моделі II;
поблажлива модель — відповідає моделі III.
При цьому адекватний контроль з боку батьків, що відповідає мо¬делі І, припускає поєднання емоційного сприйняття з великою кіль¬кістю вимог, що висуваються до дитини, їх зрозумілістю, несуперечливістю і послідовністю.
Для дітей батьків, які застосовують адекватний контроль, харак¬терні добра адаптованість до оточення і спілкування з однолітками; ці діти активні, незалежні, ініціативні, доброзичливі.
Сукупність установок батьків, їх емоційного ставлення до дитини, сприйняття дитини батьками і відповідних способів поводження з нею утворюють стиль сімейного виховання.
Оптимальним для практики сімейного виховання вважається де¬мократичний стиль, що характеризується високим рівнем вербаль¬ного спілкування між дітьми і батьками; включеністю дітей в обговорення сімейних проблем; урахуванням їхньої думки; готовністю бать¬ків у разі потреби прийти на допомогу дітям, одночасно з вірою в їх успішну самостійну діяльність, адекватним батьківським контролем. Відхилення від демократичного стилю в бік авторитаризму, лібераль¬ної вседозволеності чи надмірної центрації на дитині спричинює відповідні деформації її особистості.
Так, В. Гарбузов вирізняє три типи неправильного виховання, що практикуються батьками дітей, хворих на неврози: [1]
А (неприйняття, емоційне відторгнення) — неприйняття індивідуальних особливостей дитини у поєднанні з жорстким контро¬лем, регламентацією життя дитини, нав'язуванням їй єдиного правильного (з погляду батьків) типу поведінки; поряд із жор¬стким контролем цей тип може поєднуватися з недостатнім рівнем контролю, байдужістю, цілковитим потуранням;
Б (гіперсоціалізація) — тривожно-недовірлива концентрація батьків на стані здоров'я дитини, її соціальному статусі, очіку¬ванні успіхів часто з недооцінюванням індивідуальних психоло¬гічних особливостей дитини;
В ("кумир сім'ї") — центрація батьків на дитині, потурання її примхам, іноді на шкоду іншим дітям або членам сім'ї.
Дослідники А. Лічко і Е. Ейдеміллер припускають крім виховання за типами "кумир сім'ї" (у їхній інтерпретації — "поблаж¬лива гіперпротекція") і "емоційне відторгнення" існування таких сти¬лів виховання (особливо несприятливих для підлітків з акцентуаціями характеру і психопатіями):
гіпопротекція (недостатність опіки і контролю за поведінкою дитини, брак чи відсутність уваги, тепла, турботи про фізичний і духовний розвиток дитини, невключеність у її життя);
домінуюча гіперпротекція (поєднання загостреної уваги до дитини з великою кількістю обмежень і заборон, що призво¬дить до формування нерішучості, несамостійності дитини чи до яскраво вираженої реакції емансипації);
підвищена моральна відповідальність (покладання відпові¬дальності на дитину за життя і благополуччя близьких, що не відповідає віку й реальним можливостям дитини; очікування від дитини великих досягнень у житті на тлі ігнорування її потреб та інтересів).
Найбільшою мірою шкодять дитині непослідовний, змішаний стиль чховання, неузгодженість і суперечливість установок батьків на процес виховання, оскільки постійна непередбачуваність реакцій батьків позбавляє дитину відчуття стабільності оточуючого світу, породжую¬чи в неї підвищену тривожність. 
Особливо збагачує виховний потенціал сім'ї участь у вихованні дітей представників різних поколінь (бабусь, дідусів), які мають більший життєвий досвід, більше вільного часу, ніж батьки. За правильної поведінки батьків стосунки їхніх дітей з бабусями і дідусями є емоційно близькими. Адже часто дідусі й бабусі ласкавіші у спілкуванні з онуками, ніж батьки, а ті їм платять за це довірою, виявляють непідробну турботу, піклуються про них, розвиваючи в собі при цьому такі важливі для особистості людські якості, як доброта, чуйність, щирість.
Щодо цього важливе узгодження виховних впливів на дитину представників різних поколінь. Старше покоління більше орієнтоване на те, щоб онуки повноцінно проживали своє дитинство, батьки здебільшого розглядають дошкільний вік своїх дітей як підготовку до успіхів у дорослому житті, намагаючись урізноманітнити її заняттями іноземними мовами, спортом, музикою та ін. Там, де існує гармонія поглядів і впливів на розвиток, становлення дитини, вона має найбільше шансів повноцінно сформуватися як гармонійна особистість.
Особливу роль у сімейному вихованні, соціалізації дитини відіграють родинні традиції і звичаї. 
Традиція — історично складені порядки, способи, правила поведінки, що передаються від покоління до покоління. Сімейні традиції регламентують створення сім'ї, появу дитини, подружні, батьківські стосунки, ведення домашнього господарства, організацію дозвілля, вшанування пам'яті предків. Вони призначені слугувати зміцненню сімейно-родинних зв'язків як механізму передачі таких особистих і соціальних цінних якостей, як любов, вірність, доброта, взаєморозуміння, щирість. До них належать спільні заняття певними видами трудової діяльності, передавання родинних реліквій (документів, нагород, пам'ятних речей), складання родовідного дерева тощо. 
Звичаї — безпосередні приписи певних дій у конкретних ситуаціях, що відтворюють сімейні стосунки у життєдіяльності наступних поколінь. Стосуються вони як зовнішніх (прихід у гості, прийом гостей, пошанування предків), так і внутрішніх (колискова і поцілунок на добраніч, побажання доброго ранку тощо) форм поведінки.
Традиції та звичаї є взаємопов'язаними у реальному житті. Традиції є більш динамічним і багатоманітним явищем родинного життя, ніж звичаї, вони створюють простір для творчого використання звичаїв. Регулюючи прості форми взаємин у сім'ї, звичаї доповнюють традиції, однак вони не настільки динамічні, як традиції. Здебільшого звичаї можуть бути формою вияву традицій.
Щирі стосунки між членами сім'ї, безпосередність почуттів одне до одного є джерелом формування гармонійної, самодостатньої особистості дитини, а також збагачення взаємин дорослих, стимулювання їхнього самовиховання.
ВИСНОВКИ
Сім'я – це соціальне утворення, члени якого зв’язані спільністю побуту, взаємною моральної відповідальністю і взаємодопомогою. Сім'я – це своєрідний соціальний феномен, суспільство в суспільстві, де існують свої правила і обов’язки. 
До найголовніших функцій сім'ї можна віднести такі як: репродуктивну (продовження роду); виховну функцію;організація і використання вільного часу; взаємне піклування і взаємодопомога членів сім'ї.
Сім'я є сферою формування і ареною практичного прояву політичних ідеалів, поглядів, інтересів людини. В сім'ї і через сім’ю формуються первинні ціннісні орієнтації і соціальні установки дитини, підлітка. Не потрібно забувати і про те, що сім'я закладає основи відносин між близькими людьми, формує орієнтації на трудове, суспільно-політичне життя людини. 
Багато проблем виховання морально, естетично зрілої людини вирішуються з великими труднощами, тому що батьки нерідко не володіють ефективними засобами і методами розвитку свідомості і поведінки особистості, яка формується. У цьому розрізі стає зрозумілим уся складність і трагічність наявності в суспільстві неповних сімей, які так чи інакше впливають на суспільно-політичне життя держави. 
Виховання дітей в сім'ї не завжди успішне і через негативні зміни всередині сім'ї: зниження її стабільності, малодітність, послаблення традицій¬ної ролі батька, трудова зайнятість жінки та ін.
Сім'я виступає складним соціальним феноменом. Держава повинна створювати умови для повноцінного розвитку сімей. В сучасних умовах охорона благополуччя сім'ї повинна вводитися в ранг державної політики і, насамперед – через гарантоване право на працю кожної людини, кожної сім'ї, впровадження в життя програм, пов’язаних з підтримкою молодих сімей тощо.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Бондарчук О.І. Сім’я як осередок соціалізації дитини // Проблеми соціальної захищеності дітей в ринкових умовах. – К.: АЛД, 1998. – 95 с.
Ващенко Г. Роль релігії в житті людства і релігійне виховання молоді // Вибрані педагогічні твори – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”. 1997. – С. 128-141.
Возрастная и педагогическая психология / Под ред. А.В. Петровского. - М.: Педагогика, 1973. - 259 с.
Кравець В.П.Психолого – педагогічні основи підготовки школярів до сімейного життя. – Тернопіль, 1997. – 180 с.
Макаренко А.С. Книга для батьків. - К., 1987.
Мойсеюк Н.Е. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти, - К., 1999. – 350 с.
Мухина В.С. Возрастная психология: феноменология развития, детство, отрочество: Учебник. - М.: Академия, 1999. - 456 с.
Подласий И.П. Педагогика. Новий курс. Учебник для студентов педвузов. В 2 кн. – М.: Владос, 1999.
Постовий В.Г. та ін. Сім’я і родинне виховання: Концепція. // Рідна школа, 1996. - № 11-12.
Райс Ф. Психология подросткового и юношеского возраста. - СПб.: Питер, 2000. - 656 с.
Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка \Вибр. Твори. В 5-ти томах. – Т-5. –К., 1977.
Токарева С.Н. Социальные и психологические аспекты семейного воспитания. - М.: Академия, 1999. - 402 с.
Фіцула М.М. Педагогіка. Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К.: Академія. 2000. – 542 с.





Другие работы по теме: