Contribution to International Economy

  • Щільність уроку фізичного виховання як умова досягнення необхідного навантаження
ЗМІСТ:

Вступ……………………………………………………………………………….2

Розділ 1. Загальна характеристика уроку фізичного виховання……………..5
1.1. Характерні риси, зміст і побудова уроку…………………………………5
1.2. Проблеми, які виникають при побудові уроку фізичного виховання…11

Розділ 2. Методи дослідження………………………………………………….21
2.1. Теоретичний аналіз та узагальнення літературних даних………………21

Розділ 3. Вимоги до уроку як основної форми фізичного виховання………26
3.1. Щільність уроку як умова дослідження необхідного навантаження……26
3.2. Дозування навантаження…………………………………………………..30
3.3. Щільність – головна риса дослідження результату на уроці фізичного виховання…………………………………………………………………………..34

Висновок………………………………………………………………………….37

Список використаної літератури ………………………………………………39










ВСТУП
Формування національної системи фізичного виховання школярів вимагає нового змісту та пошуку ефективних форм, засобів і методів підготовки шкіль¬ного вчителя, створення відповідного навчально-методичного забезпечення.
В основі педагогічної майстерності вчителя фізичного виховання лежать знання предмета викладання (фізична культура) та його методики, і дуже важ¬ливо, щоби кожен вчитель усвідомив, що найсуттєвішим у методиці є рівень індивідуальної майстерності педагога. Через його діяльність ме¬тодика і віддзеркалюється в конкретних досягненнях учнів.
Учитель своєю особистістю і діяльністю завжди впливав на хід історич¬ного процесу, долю суспільства. Він бере активну участь у формуванні суспільства, а, отже, повинен відчувати велику відповідальність за його долю перед минулими, сучасними і наступними поколіннями людства.
Виховна діяльність найбільшою мірою вико¬нує інтегральну функцію, бо педагог одночасно виступає фахівцем зі свого предмету, вихователем, практичним психологом, консультантом, наставни¬ком і навіть психотерапевтом.
Пам'ятаймо, що значною перешкодою у процесі фізичного виховання є часто невідповідність між закликами педагога та його особистим життям і переконаннями. Особистість наставника повинна бути взірцем для наслідування. Учитель, що відповідає цим вимогам, у скрутний час життєвої невизначеності учня допоможе йому зрозуміти власні помилки, об'єктивно оцінити свій стан, разом накреслити шляхи подальшого розвитку, підкаже ефективні методи самовдосконалення. Водночас він ніколи не повинен прив'язувати учня до власної особистості, а навпаки, привчати його до самостійного розвитку.[14]
Сьогодні перед вчителем фізичної культури в школі стоїть проблема — зробити фізичне виховання процесом безперервної дії (навіть протягом такого короткого часу, як добовий цикл). Це означає, що вчитель не має права обмежувати свою діяльність якимись епізодичними заходами з фізич¬ного виховання або лише час від часу залучати до цього процесу інших осіб. На порядок денний роботи вчителя час висуває питання про фізичне вихо¬вання школярів як систему всезагального обов'язкового навчання основ здоров'я і гігієнічного виховання. 
У зв'язку з цим необхідно взяти до уваги: як організувати заняття з відстаючими, ослабленими і тими, що мають відхилення від нормального стану здоров'я; як зробити уроки привабливими, щоб стимулювати самовдоскона¬лення учнів; як пов'язати інтереси батьків і дітей із питань фізичного виховання; які форми позаурочних занять і коли бажано використовувати, щоби вони, з одного боку, стали продовженням уроку, а з іншого, — під¬готовкою до нього; як організувати роботу за місцем проживання; що робити з обдарованими дітьми, які прагнуть до спортивної до¬сконалості; як створити належну матеріальну базу; як залучити до фізичного виховання весь педагогічний колектив, медичних працівників і громадські організації, актив. 
Перелічені завдання можуть бути ефективно розв'язані лише в тому ви¬падку, коли всі названі ланки органічно доповнюють одна другу, утворюючи систему факторів постійного і цілеспрямованого впливу на учнів.
Отже, зробити фізичне виховання безперервним (перманентним) проце¬сом — це означає: залучити всіх дітей до різноманітних форм занять; включити в цей процес все доросле оточення дитини (від батька до вчителя музики); об'єднати зусилля всіх державних і громадських організацій, що займаються питаннями виховання, охорони здоров'я і захисту дітей.
Звідси випливає специфіка роботи вчителя фізичної культури. З одного боку, він виступає як «чистий» вчитель (предметник), проводячи уроки, а з іншого, — як організатор процесу фізичного виховання школярів, спря¬мовуючи зусилля всіх учасників цього процесу на досягнення єдиної мети.
Отже, кожному вчителеві варто пам'ятати, що результати фізичного виховання учнів залежать не тільки безпосередньо від вчителя фізичної культури, а й від загальної орієнтації на цей процес навко¬лишнього середовища.
Звідси, крім іншого, і виникає потреба вчителя постійно і пильно тримати в полі зору навколишнє середовище. У цьому полягає складність професії вчителя, його велика відповідальність і неповтор¬ність. Водночас сьогоднішній рівень професіоналізму, педагогічна й, особливо, психологічна підготовка викладача не відповідають вимо¬гам народної освіти. Досі чимало вчителів фізичної культури не відрізняються широкою освіченістю, високим рівнем культури (зокрема, фізичної), духов¬ністю, інтелігентністю. Слабке знання своєї спеціальності, низька методична майстерність не дають змоги обирати найкращі для конкретних умов методи або їх сукупність. У більшої частини вчителів не сформована здатність спів¬переживати, розуміти мотиви поведінки учнів, їхній внутрішній світ. Вони не вміють співпрацювати з учнями, не стимулюють дитячу ініціативу, твор¬чість, самоуправління у сфері фізичної культури. Тому актуальність розгляду роботи вчителя фізичної культури на даний час є актуальною.
Мета роботи: проаналізувати навчально-методичне забезпечення урочної діяльності з фізичного виховання в контексті формування фізичної культури учнів в умовах диференційованого навчання.
Об’єкт курсової роботи – уроки фізичного виховання.
Предмет роботи – щільність уроку фізичного виховання як умова досягнення необхідного навантаження.
Завдання роботи:
Вивчити психолого-педагогічну літературу по даному питанню;
Дати загальну характеристику уроку фізичного виховання;
Розглянути вимоги до уроку як основної форми фізичного виховання.
Методи: аналіз літературних джерел, навчальних програм з фізичного виховання; педагогічне спостереження. 



РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УРОКУ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ
Характерні риси, зміст і побудова уроку
Фізична культура як навчальний предмет передбачена в усіх класах загальноосвітньої і професійної школи. В умовах, коли освіта стає все більш професійно орієнтованою, фізична культура належить до обов'язкових предметів поряд із рідною мовою і літературою, природознавством, математикою, історією України. Зміст предмета регламентується програмою, практична реалізація якої здійснюється на уроках фізичної культури. Відвідування уроків є обов'язковим для всіх учнів школи. Залежно від стану здоров'я після проведення щорічного поглибленого медичного огляду лікар розподіляє учнів на медичні (основну і спеціальну медичну) групи для занять фізичною культурою на підставі «Положення про лікарсько-фізкультурну службу», затвердженого наказом міністра охорони здоров'я України від 31 грудня 1992 року за № 2111. До основної групи входять практично здорові діти, а ті, що мають відхилення у стані здоров'я, належать до спеціальної медичної групи і навчаються за спеціальною програмою. 
Характерними рисами уроку, що відрізняють його від інших форм фізичного виховання, є те, що: на уроках фізичної культури вчитель створює найкращі умови для розв'язання усіх завдань фізичного виховання та спрямовує самостійну роботу учнів; уроки визначають основний зміст інших форм фізичного виховання школярів; на уроках яскраво виражена дидактична спрямованість, зумовлена вирішенням освітніх завдань; керівна роль належить вчителю, який викладає предмет і здійснює виховання учнів; діяльність учнів чітко регламентується, а навантаження строго дозується згідно з їхніми індивідуальними можливостями; на уроках присутній постійний склад учнів, яким притаманна вікова однорідність; уроки зумовлені розкладом занять.
Ці риси підносять урок фізичної культури до рівня основної форми занять і створюють сприятливі умови для досягнення мети навчання у школі — підготовки всіх учнів до самостійного життя, праці, формування в них потреби та вміння регулярно займатися фізичними вправами, зміцнювати здоров'я і підтримувати належний рівень фізичної підготовки протягом усього життя.
Це вимагає такої побудови навчального процесу, коли учні під керівництвом педагога опановують систему знань і способи діяльності, виховуються та розвиваються. [13]
Отже, урок фізичної культури можна розглядати як своєрідний системо утворюючий фактор. У ньому, з одного боку, в діалектичній єдності виступають мета, завдання, засоби і методи навчання, а з іншого — урок об'єднує в єдине ціле всі форми фізичного виховання школярів.
Досягненню високої ефективності кожного заняття сприяє глибоке знання вчителем теорії і методики уроку. Творче осмислення теорії та існуючої практики фізичного виховання дасть змогу вчителеві використати все багатство фізичних вправ, широке коло методів навчання і виховання, прогресивні форми організації занять відповідно до конкретних умов, завдань і реальних рухових можливостей учнів. 
Віддаючи належне засновникам української національної методики фізичного виховання, звертаємо увагу читача на те, що вже на початку XX ст. вчитель фізичної культури Коломийської гімназії Петро Франко у статті «Фізичне виховання в народних школах першого ступеня» чітко визначив завдання фізичного виховання та умови їх досягнення, що свідчить про існування цілісної системи впливу на учнів.
Крім запобігання негативного впливу сидячого способу життя на розвиток організму, заняття фізичними вправами, на думку П. Франка, повинні сприяти розв'язанню таких завдань: вирощувати здорову, всебічно розвинуту молодь, навчати її долати лінивість душі і тіла; виробляти в юнаків і дівчат життєво важливі рухові навички та вміння; виховувати сміливість, силу волі, витривалість, дисциплінованість і солідарність; сприяти формуванню веселої вдачі, погідності духу; розвивати любов до рідного краю, природи; відвернути молодь від шкідливих звичок і спрямувати до доцільних (залежно від віку та статі) занять за інтересами. При цьому треба широко використовувати традиції, звичаї українського народу як загальнонаціональні, так і місцеві.
Для проведення занять школи пристосовували приміщення (зали із лавами, подвір'я), береги річок, лісосмуги тощо. Для практичних занять учні повинні були самі виготовляти для себе булави, палиці, рукавиці для боксу, ходулі, «крокові» пояси для плавання, скакалки, приладдя для стрибків у висоту, жердки, м'ячі та. ін. Висувались певні вимоги до спортивної форми. Для хлопчиків і дівчаток вона складалася зі штанців та сорочок із короткими рукавами, які могли мати вишиті лямівки. Заняття проводилися босоніж; розв'язання передбачених для певного заняття освітніх, оздоровчих і виховних завдань; забезпечення оптимального після робочого стану організму, котрий сприяв би успішній наступній діяльності учнів.
Згідно з цією логікою, урок умовно поділяють на три частини: підготовчу (припадає на перші дві зони працездатності), основну (відповідає фазі вирішення передбачених основних завдань), заключну (покликану забезпечити перехід учнів до наступних після уроку дій). Поділ уроку на частини не означає, що він втрачає свою цілісність. Навпаки, кожна частина повинна логічно передувати наступній і випливати з попередньої. Бажано, щоби переходи від однієї частини до іншої були м'якими і непомітними. 
Розв'язуючи окремі (специфічні) завдання, кожна частина служить найефективнішому досягненню кінцевого результату уроку. Тому час, що витрачається на окремі частини та їхній конкретний зміст, вельми мінливий, бо залежить від безлічі факторів: завдань заняття, специфіки вправ, конкретного стану учнів на певному уроці, їхніх особливостей, зовнішніх умов тощо.
Зазначені риси є характерними для структури всіх основних форм занять із фізичного виховання, їхня структурна спільність — не у формальному поділі на стандартну кількість частин, а в необхідності дотримуватися під час побудови занять загальних закономірностей їхнього розвитку, які не дозволяють у будь-якій частині робити те, що не відповідає її ролі та місцю в загальній структурі заняття і зобов'язує будувати урок у певній послідовності. Тільки в такому аспекті градація частин заняття набуває не формального, а конструктивного сенсу, що складає перший етап побудови уроку.
Другий етап побудови уроку полягає у визначенні фізичних вправ та їхньої послідовності, що дасть змогу найкраще розв'язати загальні й окремі (специфічні) завдання.
Ефективність певних фізичних вправ у вирішенні конкретних завдань фізичного виховання не викликає сумнівів. Необхідність визначення певної послідовності вправ викликана відомим явищем «післядії». Учитель повинен прагнути досягнення позитивного впливу попередньо виконаних вправ — для успіху наступних. Наприклад, опанування складно координаційних вправ буде більш успішним на початку уроку. Під час вдосконалення їх можна виконувати і в кінці уроку. Вправи на розвиток швидкості дають низький ефект після роботи на витривалість. Небажано на одному уроці поєднувати вправи, що можуть викликати негативні переноси. [7] 
Особливо уважно слід добирати загально розвиваючі вправи, їх цілеспрямований добір сприяє формуванню постави, розвиткові певних груп м'язів, вихованню школи рухів, підготовці до засвоєння складних рухових дій, передбачених планом уроку. Безсистемне використання загально розвиваючих вправ у молодшому шкільному віці призводить до того, що втрачаються сприятливі можливості для розвитку й удосконалення рухового апарату. Своєчасно не розвинені здібності стають перепоною до вироблення у майбутньому більш складних життєво важливих умінь і навичок.
Вирішальним третім етапом побудови уроку є визначення взаємопов'язаної послідовності дій педагога й учня під час розв'язання кожного педагогічного завдання, застосування вправ, методів і методичних прийомів, що використовуються у процесі уроку. Йдеться також про формування підгруп, висунення завдань, порядок зміни місць занять та інші допоміжні дії, використані на уроці.
Отже, головне призначення уроку фізичної культури — забезпечити учням сприятливі умови для успішного засвоєння навчальної програми. При цьому уроки є лише формою організації навчальної діяльності вчителя та учнів, у рамках якої здійснюється їх взаємопогоджена діяльність, спрямована на оволодіння знаннями, вміннями і навичками, підвищення рівня розвитку фізичних якостей школярів.
Безпосереднє педагогічне керівництво навчальною роботою здійснюється з допомогою методики. Під методикою уроку слід розуміти багатокомпонентну впорядковану систему управління навчально-виховним процесом, що включає зміст, засоби, методи і методичні прийоми навчання та форми організації навчальної і виховної діяльності дітей.
Методику можна розглядати як систему управління процесом засвоєння учнями навчальної програми; як педагогічний інструмент, за допомогою якого вчитель організовує навчальну діяльність дітей, спрямовану на засвоєння програмового матеріалу.
Отже, методика навчання на уроці полягає в управлінні процесом засвоєння навчального матеріалу, в такому впливі на навчально-виховний процес, який відповідає поставленій меті і завданням та приводить до його поліпшення і розвитку. При цьому пам'ятаймо, що управляти — це не придушувати, не нав'язувати процесові плинність, яка суперечить його природі, а обов'язково враховувати цю природу, погоджувати способи впливу на процес із його специфічним змістом та логікою функціонування й розвитку. 
Будь-яка система управління включає загальні (незалежні від сфери діяльності) та специфічні (враховуючи особливості кожного виду діяльності) компоненти.
Проте наявність усіх компонентів сама по собі ще не утворює систему управління. Компоненти утворюють систему лише за наявності зв'язків між ними та взаємодії. Завдяки цим зв'язкам установлюється взаємозалежність компонентів, яка виражається в тому, що зміни в одному з них викликають зрушення в усіх інших і в системі загалом. [5]
Враховуючи загальні положення теорії управління і специфічні особливості фізичного виховання, методика навчання як система управління процесом засвоєння учнями навчальної програми включає, як обов'язкові, такі компоненти: мету і завдання навчання; мотивацію навчальної діяльності; тематичне планування; засоби і методи навчання; організацію навчальної роботи; керівництво навчальним процесом; безпечне матеріально-технічне забезпечення; контроль ходу навчального процесу.

























Проблеми, які виникають при побудові уроку фізичного виховання
Із кожного уроку учні повинні виносити нові знання й уміння, повинні бачити, що у процесі цілеспрямованих занять фізичними вправами вдоско¬налюється їх розвиток. При цьому кожен учень повинен мати особистий рекорд і кожного слід до нього підвести. Учителю необхідно чітко визна¬чити кінцеву мету спільної роботи з учнями на весь час навчання у школі, на рік, чверть, серію уроків, тобто уявити результат діяльності на різні пе¬ріоди часу. Висунення мети спрямовує і регулює діяльність учня, робить її усвідомленою. 
Мета фізичного виховання школярів — до закінчення шкільного курсу навчання сформувати вміння управляти життєво необхідними руховими ді¬ями в різних умовах діяльності (вміння вищого порядку) та виховати потребу до систематичних занять фізичними вправами протягом усього життя (стратегічна мета). 
Метою кожного навчального року є опанування матеріалу, передба¬ченого програмою відповідного класу (тактична мета). На серію уроків або навчальну чверть метою служить оволодіння конкретними вправа¬ми: наприклад, навчитися стрибати в довжину, кидати м'ячик (оперативна мета). 
Реалізується кожна з названих цілей, що випливає з більшої і є основною для формування меншої, шляхом послідовного висунення і розв'язання кон¬кретних завдань на кожному уроці. 
Усі завдання щодо їхнього спрямування об'єднуються в методиці фізич¬ного виховання у три групи: освітні, оздоровчі, виховні. 
Вирішуючи освітні завдання, учнів озброюють необхідними знаннями, вміннями і навичками виконувати фізичні вправи, а також застосовувати їх у повсякденному житті, у процесі самовдосконалення. Причому засвоєння цих знань, умінь і навичок повинно відбуватися не механічним шляхом, а та¬кими способами, які ведуть до розвитку особи учня. [14]
Розв'язання оздоровчих завдань передбачає забезпечення можливого у пев¬ному віці фізичного розвитку і фізичної підготовленості, формування постави і фізичної підготовленості, створення на заняттях найкращих умов для оздо¬ровчого впливу на юнаків і дівчат. 
Вирішення виховних завдань повинно забезпечити позитивний вплив за¬нять фізичними вправами на розвиток моральних і вольових якостей, єдність фізичного і духовного розвитку особистості учня. 
Однак цей поділ завдань на групи досить умовний Проілюструємо це на такому прикладі Виховання фізичних якостей — це оздоровчі завдання з ура¬хуванням їхнього значення для формування постави та доброго функціонування всіх органів І систем людського організму Проте, водночас, без належного роз¬витку фізичних якостей неможливе опанування фізичних вправ, отже, цю роботу можна віднести І до освітніх завдань У процесі подолання труднощів учень виховує волю, наполегливість, сміливість, що має велике значення дія форму¬вання моральних якостей людини Отже, у практиці вчитель сукупно вирішує завдання навчання, оздоровлення і виховання, як це передбачено вимогами до сучасного уроку 
При вирішенні освітніх завдань йдеться передусім про піднесення розвит¬ку рухових здібностей учня до такого рівня, який дасть йому змогу вільно управляти власними рухами в будь-якій життєвій обстановці Хто володіє належною кількістю вмінь, той ніколи не розгубиться, вчасно здійснить ті дії, котрі найкращим чином відповідають ситуації, що виникла Фізично роз¬винений учень зуміє швидко прийняти правильне рішення, зіткнувшись, наприклад, Із водною перешкодою Він (залежно від обставин) подолає й стрибком, переходом через Імпровізований місток, убрід, за допомогою пла¬вальних засобів або перепливе Такого рівня підготовки учнів можна досягти в ході шкільного навчання, шляхом послідовного розв'язання на кожному уроці конкретних завдань (опанування окремими рухами, що об'єднуються потім у рухові дії, а ті, у свою чергу, — у рухову діяльність) Наприклад, для засвоєння стрибка в довжину на окремих уроках треба навчити дітей розбі¬гатись, відштовхуватись, виконувати певні рухи в польоті, приземлятись Паралельно учень засвоює необхідні теоретичні знання 
Кожен учитель повинен прагнути, щоб його учні оволоділи широким набором рухових умінь. Прагнення деяких учителів засвоїти вузьке коло рухових дій безперспективне, бо призводить до збіднення рухового досвіду, а отже, викликає серйозні труднощі в навчанні. Високому рівню фізичної освіти сприяє засвоєння широкого кола фізичних вправ, що об'єднуються системними зв'язками 
Виховання здатності управляти рухами тісно пов'язане з умінням оці¬нювати виконувані рухи в часі, просторі І за рівнем м'язових зусиль Точність просторових, часових І силових оцінок виробляється у дітей під час викорис¬тання спеціально спрямованих рухів І отримання термінової Інформації щодо допущених помилок Спочатку доцільно навчити дітей розрізняти окремі характеристики рухів загалом, потім — рухів окремими частинами тіла з різ¬ною амплітудою (руками, тулубом, ногами) І всім тілом При цьому чергуйте рухи з великою І малою амплітудами, швидкі й повільні, з великим І малим зусиллям Рухи, що різко відрізняються за характером, легше запам'ятовують¬ся, ніж подібні Такі рухові завдання доступні вже дітям 6-7-річного віку 
Навчити дітей розрізняти основні характеристики рухів — це самостійне завдання загально рухової підготовки. Здатність оцінювати окремі харак¬теристики рухів не залежить від рівня розвитку фізичних якостей (учень може розвинути силу, швидкість, але не виробити здатності управляти ними) Виконання завдань. Із заданою віддаллю, швидкістю, силою І амплітудою викликає великий Інтерес в учнів, вносить елемент емоційності та різнома¬нітності Врешті решт, без загальної рухової підготовки неможливе ефективне застосування вивченого на уроках у повсякденному житті (подолати пере¬шкоду, влучити в ціль тощо). [13]
Уміння управляти часовими, просторовими та силовими параметрами рухових дій дає значний приріст результатів виконання вправ (швидкості, точності, сили) Задля вдосконалення подібного вміння використовують такі прийоми: 
виконують вправи з пустотілими гирями, гантелями, палицями, м'ячами, заповненими піском, свинцевими шротами або водою, що надає їм необхідної (заданої) ваги, 
використовують з тією ж метою пластикові пляшки різної величи¬ни, наповнюючи їх за потреби водою, піском, 
постійно збільшуючи І зменшуючи вагу предметів, вимагають від учнів звіту про величину застосованого обтяження, 
вправляючись у метаннях, переміщують ціль угору, вниз, вправо, вліво При цьому учні повинні навчитись оцінювати величини переміщення, 
Із тією ж метою змінюють відстань до цілі, й розміри, вид, попереч¬ник І вагу предмета метання (м'ячик, граната, спис), темп метань, метають правою І лівою рукою, 
виконують перелічені прийоми, стоячи спиною до цілі, 
виконують метання із заданою траєкторією, визначаючи й та оці¬нюючи ефективність, 
виконують метання серіями - від одного до десяти повторень у кожній,
вправляючись у стрибках, змінюють темп виконання окремих стриб¬ків у серп, їхню довжину, висоту тощо 
Виняткове значення у розв'язанні освітніх завдань має врахування функ¬ціональної асиметрії в дітей Спочатку доцільно засвоювати виконання нового технічного прийому в зручний бік, «зручною» кінцівкою, а потім розучити його в другий бік (другою кінцівкою). Таке «дзеркальне» виконання фізич¬них вправ сприяє розвиткові координаційних здібностей. Формування симетрії рухів з самого початку навчання дає кращі результати, ніж перетво¬рення асиметричних рухів у симетричні. Симетрія рухів як прояв рухової універсальності є суттєвою складовою частиною культури рухів і необхід¬ним елементом фізкультурної освіти учнів. 
Цінний досвід у цьому плані нагромаджено у «Пласті». Проба на пласто¬ву відзнаку фізичної вправності (ПВФВ) складається з п'яти груп вправ. Дві з них виконуються в обидва боки. Пластуни стрибають на правій і лівій нозі та кидають предмети правою і лівою рукою. Результат визначається за су¬мою досягнень в обидва боки, поділеною на два. 
Велике прикладне значення має вміння взаємопогоджуваги рухові дії. У побуті, на виробництві, в бойовій обстановці, незважаючи на використан¬ня найсучаснішої техніки, роль узгодженої м'язової роботи дуже важлива. У деяких видах спорту успіх визначається цим фактором, а саме: веслуван¬ня, групова акробатика, синхронне плавання тощо. Навчати погодження колективних дій можна в будь-якій частині уроку. Цьому сприятимуть спеці¬альні вправи, а головне, вміла методика їх використання. Дітей треба навчати діяти в ігрових командах та естафетах, визначаючи роль капітана команди у процесі командної боротьби. 
Освітні завдання визначають зміст процесу навчання, спрямовують навчальну діяльність, дають змогу передбачити конкретні результати уроку. Але цього ефекту можна досягти лише за умови їх точного формулювання. Неконкретне визначення освітніх завдань призводить до порушення логіки навчального процесу, дезорієнтує учнів, не сприяє їхній активізації. 
Доцільно спочатку засвоїти всі рухи, з яких складається рухова дія. На¬приклад, щоб опанувати стрибок у висоту, необхідно окремо засвоїти розбіг, постановку поштовхової ноги, відштовхування і перехід через планку, при¬землення. При цьому порядок вивчення окремих рухів може здійснюватися не в порядку їх виконання. Так, стрибок у висоту починають засвоювати з відштовхування і приземлення. 
Важливе значення для конкретної постановки завдань має також логіка процесу навчання і його етапів (розучування рухової дії, її засвоєння га закріплення). Треба мати на увазі, що на уроках ряд вправ тільки розучуєть¬ся; із деякими — учні лише знайомляться, а засвоєння і закріплення їх відбувається під час самостійної роботи. [15]
Конкретним вважаємо таке освітнє завдання, у формулюванні якого від¬битий кінцевий результат даного уроку і яке дозволить кожному учневі в кінці уроку відповісти собі на питання: чого він сьогодні навчився, чи додав до знань 
та вмінь такі, якими ще не володів учора. Тому при висуненні завдань на урок доцільно вживати дієслова: навчити, засвоїти, закріпити, удо¬сконалювати. Найбільш конкретним є завдання навчити. У зв'язку з цим учитель повинен планувати на кожен урок такий обсяг матеріалу, який мог¬ли б засвоїти учні. Проте це не завжди вдається, тому вчителі використовують ще інші формулювання. 
Наводимо можливі формулювання конкретних завдань уроків вивчення: 
бігу на дистанцію: навчити зберігати правильну поставу під час бігу; навчити постановки стопи з передньої її частини; навчити плавно збільшувати швидкість у стартовому розгоні; виробляти уміння легко і вільно бігти без надмірних напружень; добиватися пробігання учнями коротких відтинків у заданому темпі; 
перевороту в сторону (боком): дати учням можливість відчути положення стійки на руках, ноги нарізно; навчити переносити вагу тіла з руки на руку в стійці на руках, ноги нарізно, з допомогою партнера; навчити учнів виходити в стійку на руках, ноги нарізно, з поворотом; закріпити виконання стійки на руках, ноги нарізно з поворотом; навчити переходити зі стійки на руках, ноги нарізно, в стійку на ногах, руки в сторони; навчити перевороту в сторону загалом. 
Завдання також можуть формулюватися за допомогою слів: ознайоми¬ти (наприклад, із правилами змагань, вимогами і нормативами) і оцінити (виконання окремих вправ, рівень розвитку якостей). Такі конкретні завдан¬ня доцільно записувати в конспект і доводити до учнів на кожному уроці. 
Визначеним завданням повинні відповідати всі методичні вирішення на уроці (засоби, методи, прийоми тощо). 
Паралельно з освітніми вчитель висуває і розв'язує оздоровчі завдання. Для цього він здійснює комплекс заходів, що забезпечують сприятливий вплив виконуваних на уроці фізичних вправ на організм учнів. Щодо цього велике значення має: правильне дозування фізичних навантажень; належні гігієнічні умови проведення занять; організація занять у природних умовах; загартовуючі процедури; дотримання вимог до форми учнів та стану обладнання. 
Велику увагу під час виконання фізичних вправ слід приділяти поставі й диханню. Адже від правильного положення тіла, своєчасного вдиху і ви¬диху залежить не тільки оздоровчий ефект, а й успішне засвоєння вправ. 
Розв'язання оздоровчих завдань потребує особливої організації занять з учнями, віднесеними за станом здоров'я до спеціальних медичних груп, тимчасово звільнених від фізичних навантажень, і з тими, хто пропустив кіль¬ка занять через хворобу. Оздоровчий ефект занять передбачає усунення травматизму, який, на жаль, іноді трапляється. Досвід показує, що викорис¬тання засобів профілактики, раціональна побудова уроків дають змогу звести до мінімуму це негативне явище. Успішна реалізація заходів профілактики можлива лише за умови вивчення причин виникнення ушкоджень. 
Найбільш характерними причинами травм є: недогляди в організації занять (нераціональний розклад уроків, пе¬ревантаженість спортивних споруд і под.); хиби в методиці проведення занять (відсутність індивідуального підходу, порушення правила поступового збільшення навантажен¬ня тощо); погане матеріально-технічне забезпечення; порушення гігієнічних норм, несприятливі метеорологічні умови; недотримання вимог лікарського контролю; втома та зниження уваги учнів. 
Розв'язуючи оздоровчі завдання, учнів навчають методів контролю й оцін¬ки стану організму, що має велике значення для організації і самостійного використання учнями засобів фізичного виховання. 
Реалізуючи оздоровчі завдання паралельно з освітніми, вчитель періодич¬но акцентує на них увагу, окремо формулює і записує в конспекті. Наприклад, він може перевірити поставу, вміння дихати під час виконання вправ; на окре¬мих уроках доцільно розучувати комплекси вправ для стопи, правила загартування тощо. 
Оздоровча спрямованість уроків, інших форм фізичного виховання ще часто має стихійний, формальний характер, не має чітко визначеної системи. Проте вчителі-новатори мають багатий досвід, що дає змогу по-новому піді¬йти до питань зміцнення здоров'я, привести в дію резерви, здатні суттєво вплинути на поліпшення здоров'я і фізичне виховання учнів загалом. Повчаль¬ним у цьому розумінні є досвід роботи вчителя з Краматорська В. Авраменка, який запровадив у своїй школі так звану фізкультуру босоніж — з елемента¬ми йоги, автотренінгом, інгаляцією парами відварів із лікувальних трав. 
Оригінальність, практична новизна в поєднанні з науковим обґрунтуванням характеризують діяльність учителя із Зеленограда В. Похлєбіна, який впровадив у шкільну практику незвичні форми і методи загартування дітей. Учитель тримає в полі зору питання харчування, здійснює роздільне навчан¬ня, починаючи з першого класу, а кращим спортзалом вважає природу, де проводить заняття цілий рік за будь-якої погоди. У навчальному журналі існує графа здоров'я. Учнів, які не хворіли протягом року, преміюють подарун¬ками, нагороджують спеціальними дипломами. [7]
Отже, виконання будь-якої фізичної вправи не варто розглядати лише з по¬зиції механічного переміщення окремих частин і тіла загалом; усі дії повинні зачіпати психофізіологічні системи, філософські аспекти пізнання світу і себе в ньому, а це вимагає по-новому підійти до виконання вправ та інших оздо¬ровчих процедур, адже в розроблених людством системах фізичного виховання (спартанській, еллінській, давньосхідних) фізичні вправи завжди поєднувалися з певним способом життя і духовним самовдосконаленням. Такі ж принципи поклав в основу своєї системи, широко відомої під назвою «Дєтка», П. Іванов. Цей самобутній філософ тіло виховання з Луганщини нині має багато послідовників. 
У процесі фізичного виховання, як і в будь-якому іншому цілісному педа¬гогічному процесі, розв'язуються не тільки специфічні, але й загальні завдання соціальної системи виховання, які забезпечують єдність фізичного і духов¬ного вдосконалення особистості. 
Під єдністю фізичного і духовного розвитку людини ми розуміємо те, що нормальний розвиток особистості неможливий без рухової діяльності, а також те, що рухова діяльність набуває значення одного з факторів справж¬нього людського розвитку лише за умови одухотвореності (натхненності), котра об'єктивно зумовлює взаємозв'язок всіх видів виховання, зокрема, фі¬зичного, розумового, морального, естетичного. Розглядати їх як окремі види виховання недопустимо, бо в житті вони тісно взаємопов'язані як єдині сто¬рони цілого. 
Отже, вчитель на уроках фізичної культури має необмежені можливості впливати на становлення особистості учнів. Ці можливості закладені у са¬мій специфіці предмета. І якщо вчитель управляє цим процесом, висуває виховні завдання, то він досягає позитивного результату: прищеплює дітям культуру, інтелігентність, доброзичливість, прихильність, милосердя, фор¬мує національні почуття. Якщо цей процес відбувається стихійно, то можна отримати навіть негативний ефект. 
Спостереження на уроках довели, що частина вчителів не приділяє на¬лежної уваги психологічній підготовці учнів. Важливе значення у психологічній підготовці повинно надаватися спрямуванню зусиль учнів на виконання завдань І навчання їх управляти своїм станом. Наприклад, робити вольову настанову на виконання запланованого навантаження, мобілізувати сили на подолання втоми, страху тощо. 
У кожній людині, починаючи з дитинства, закладено могутній фізичний потенціал, який нерозривно пов'язаний з її духовною силою. Цей потенціал спрацьовує лише за умови, коли сама дитина повірить у нього. До такого висновку прийшов учитель із Рівного Віктор Макарчук. 
Одне з чільних місць у виховній роботі на уроках повинно належати при¬щепленню школярам потреби у фізичному самовдосконаленні. Потреба — це психологічний стан, що характеризується прагненням особистості до пев¬них дій. Вони сприймаються як необхідна умова існування. Отже, у процесі виховання необхідно формувати у школярів такий стан, котрий характеризу¬ється прагненням до занять фізичними вправами задля розвитку власних здібностей, зміцнення здоров'я. 
Опановуючи знання, вміння і навички, учні взаємодіють одне з одним, з учителем, формують ставлення до самих себе, до дисципліни, праці, речей. Таких стосунків багато, і вони повинні бути предметом постійної уваги вчителя. Учитель їх бачить, корегує, контролює, спрямовує в потрібне русло. Ці сто¬сунки треба проектувати, але вчитель зобов'язаний реагувати і на ті форми поведінки, які виникли зненацька, використовуючи їх для морального вдоско¬налення дітей і підлітків. Учитель фізичної культури не може пройти повз недбале ставлення до природи, допустити неохайність в одязі, дозволити собі образливий тон і насмішку на адресу учня, що незадовільно виконав вправу. 
















РОЗДІЛ 2. МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Теоретичний аналіз та узагальнення літературних даних
Тенденції гуманізації освіти в умовах становлення демократичного суспільства в Україні створюють концептуальні засади щодо особистісно-зорієнтованої моделі фізичного виховання – формування фізичної культури особистості (М.Боген, Л.Лубішева, Ю.Ніколаєв, В. Столяров, Б.Шиян та ін.).
Теоретичний аналіз доступної літератури продемонстрував розвиток психолого-педагогічної думки з проблеми диференційованого фізичного виховання учнів від однобокого її сприйняття (Т.Петровська, 1983, 1989; О. Дубогай, 1986; Н.Москаленко, 1992; Ю. Вавілов у співавтор., 1999, ін.) до створення певних моделей і технологій, у структурі яких зазначається рівневий процес опанування кожним учнем цінностей фізичної культури за умови відповідності його індивідуальним потребам, інтересам, потенціалам розвитку (О. Козленко, 1991; Б. Коссов у співавтор., 1991; В. Зобков, 1996; Т. Цюпак,1996; Н. Хоменко, 1999; Т. Круцевич, 1999; О. Дубогай у співавтор., 2001; Є. Столітенко, 2001 та ін.).
Введення до теорії і методики шкільного фізичного виховання дефініції «фізична культура особистості» орієнтує вчителів фізичної культури на її формування, визначення її рівня та створення умов щодо його оптимального вдосконалення. В умовах класно-урочної системи навчання найбільш індивідуалізувати процес фізичного виховання можливо на засадах диференціації педагогічних завдань й шляхів їх реалізації. У державних навчальних програмах урок називається основною формою фізичного виховання учнів.
Принципи диференціації та індивідуалізації визнаються основними під час організації фізичного виховання учнів. Забезпечення диференційованого підходу до учнів з урахуванням стану їхнього здоров’я, рівня фізичного розвитку, рухової підготовленості визначено однією з головних вимог до сучасного уроку фізичної культури.
Програми дозволяють учителям використовувати навчальний матеріал попереднього або наступного класу для навчання учнів, які відстають чи випереджають своїх однолітків за рівнем фізичної підготовленості. Поряд з цим, програмовий зміст побудований без урахування диференційованої діяльності учнів різних типологічних груп.
Хоча в науковій галузі «Фізична культура» були спроби такого підходу. Зокрема: освітня навчальна програма для учнів 1-11 класів (авторський колектив під керівництвом А. Матвєєва); навчальна програма освітньої галузі «Фізична антропологія», до складу якої ввійшов шкільний предмет «Фізична культура» (А. Малишевський, В. Шаулін); програма формування навичок самостійності учнів на уроках фізичної культури (В. Трещалін); експериментальна програма диференційованої фізкультурної освіти молодших школярів (І. Сулейманов, Н. Ніясов, Е. Коротков); інформаційно-діагностична програма «Школяр» (В. Шаповалова у співавторстві) тощо.
Запропоновані авторами програм структура, її цільова спрямованість, завдання й засоби щодо їх реалізації мають різнорівневий зміст, коли кожному етапу навчання у школі відповідає певний «рівень фізкультурної освіти», сформованість в учнів навичок самостійної та інструкторської діяльності, резервні можливості організму учнів. Поряд з цим зміст формування фізичної культури учнів у проаналізованих нами програмах штучно обмежений віковими рамками. На мою думку, формування фізичної культури учнів повинно мати особистісно-збагачувальний характер за мірою опанування індивідуумом цінностей фізичної культури. Структура, зміст, специфіка програмно-методичного забезпечення формування фізичної культури учнів має передбачати задоволення права кожної дитини на активну фізкультурну діяльність, дорослішання, самоствердження. При цьому, арсенал засобів фізичного виховання, стиль взаємовідносин учнів і вчителя, обсяг самостійності щодо вдосконалення власного й оточуючого середовища мають програмуватися і змінюватися відповідно до життєвого досвіду учня, його соціального статусу, індивідуальних планів учня. [5]
З позиції вищеозначеного було проаналізоване поурочне планування вчителів фізичної культури, здійснили спостереження за урочною діяльністю з фізичного виховання. Диференційований підхід до організації діяльності учнів на уроках планується вчителями за такими критеріями: за статтю учнів (23,3 %); за рівнем їхньої фізичної підготовленості (3,8 %); за станом здоров’я школярів, відповідно до їхньої медичної групи (9 %); за рівнем сформованості рухових умінь і навичок з певних розділів навчальної програми (9 %).
Вчителі акцентують увагу на техніці виконання вправ (98 %), визначають вимоги до дисципліни учнів (95 %), виконання ними правил техніки безпеки (100 %).
Менша кількість учителів зосереджують увагу на індивідуальному підході до учнів (12 %), програмують їхню диференційовану діяльність за певними видами роботи (26 %). Фактична діяльність учителя і учнів на уроках не відповідає структурі й напрямку запланованих педагогічних завдань розвивального типу (7,5 %), освітнього типу (21,9 %). Заплановані виховні завдання відповідали змісту практичної діяльності в 11,5 % уроків, оздоровчі завдання – у 34 %. У робочих планах деяких вчителів простежується формалізм, коли плани розроблені не задля дидактичного забезпечення урочної діяльності, а для адміністрації школи. Однак фактична діяльність певної групи вчителів (40 %) демонструє їхнє бачення індивідуальних особливостей своїх учнів, що втілюється у гуманне ставлення до них. Учителі намагаються створити комфортні умови для тих учнів, хто за певними показниками відрізняється від більшості своїх однолітків.
Співставлення змісту робочих документів, які розроблені вчителями фізичної культури з дійсною їхньою урочною діяльністю і наявними поглядами на означену проблему, які вони виклали під час анкетування та інтерв’ю, демонструють розбіжність між знаннями, вміннями вчителів щодо формування фізичної культури учнів в умовах диференційованого навчання.
Аналітичні дані свідчать про те, що у більшості випадків фізичне виховання школярів здійснюється обмежено, безпосередньо спрямовано на біологічний аспект розвитку особистості, що акцентує увагу вчителів на формування у вихованців фізичних якостей у процесі засвоєння ними рухових умінь і навичок. Було також встановлено, що більшість вчителів фізичної культури не орієнтуються на зміст мотивів учнів, напрямок їхніх інтересів. У пріоритеті педагогічної діяльності залишається тренінговий підхід, суворо регламентований на структурні операційні одиниці.
Таке явище деякий час ще сприяє збагаченню рухового досвіду учнів, що викликає в них зацікавленість і дає поштовх до психофізіологічного й морального розвитку. Але поступово відбувається переорієнтація цінностей особистості, що має відбиток у актуалізації таких категорій, як краса, здоров’я, вдосконалення.
Вище зазначене дозволило констатувати, що в масовій шкільній практиці з фізичного виховання відсутнє методичне наповнення процесу формування фізичної культури учнів в умовах диференційованого навчання. Рівень професійної компетенції вчителів фізичної культури не достатній щодо діяльності в межах визначеної проблеми. Таке положення не забезпечує умов щодо повноцінного засвоєння учнями цінностей фізичної культури. Формування фізичної культури учнів не є метою діяльності вчителів фізичної культури, що обмежує процес фізичного виховання спрямованістю на біологічний аспект розвитку учня. У процесі урочної діяльності з фізичного виховання учнів початкової школи вчителі обмежено, механістично використовують диференційований підхід, що виявляється у наступному: не завжди реалізуються індивідуальні програми фізичного виховання учнів, які мають бути засновані на повноцінному співвіднесені педагогічних технологій з учнівськими потенціалами; не враховується психічний і емоційний стани учнів; не здійснюється адекватна оцінка закладених зусиль учнів і рівня їхнього індивідуального удосконалення під час навчання.
Таким чином виникають протиріччя між потребами особистості школяра у фізичній культурі й фактично запропонованим навчальним матеріалом, формами діяльності на уроках.
Отже, проведений аналіз дозволив дійти висновків: у державній навчальній програмі з фізичної культури для учнів загальноосвітніх шкіл і методичних матеріалах, розроблених щодо реалізації навчальної програми, відсутні технології організації диференційованої діяльності учнів різних типологічних груп.
Педагоги потребують науково-методичної допомоги з проблеми формування фізичної культури учнів в умовах диференційованого навчання, тобто розробки і впровадження відповідних моделей, технологій, навчально-методичного забезпечення.




















РОЗДІЛ 3. ВИМОГИ ДО УРОКУ ЯК ОСНОВНОЇ ФОРМИ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ
3.1. Щільність уроку як умова дослідження необхідного навантаження
Навантаження залежить від сумарної кількості виконаної роботи на уроці та від інтенсивності цієї роботи. Тому інтегральною умовою його досягнен¬ня є оптимальна щільність заняття. 
На кожному уроці виконується багато дій: рухових, обслуговуючих, розу¬мових, пов'язаних із відпочинком, їх значущість для розв'язання завдань уроку різна, але всі вони необхідні. Тому, обговорюючи ефективність дій учителя на уроці, не можна обмежуватися лише оцінкою рухової активності дітей. Тре¬ба всебічно визначити доцільність тих чи інших дій педагога, його зусиль, спрямованих на забезпечення освітнього, оздоровчого і виховного впливу. У зв'язку з цим усі дії можна поділити на педагогічне виправдані та недо¬цільні. До перших належать: 
виконання фізичних вправ; 
участь у взаємонавчанні; 
слухання педагога; 
спостереження за виконанням вправ учителем і товаришами; 
осмислення того, що сприймається; 
планування наступних дій; 
аналіз виконаних рухів; 
взаємоконтроль, оцінювання, обговорення; 
розстановка і пересування приладів; 
роздача і збір інвентарю та навчальних посібників; 
підготовка місць занять; 
відпочинок. 
Дії, котрі не сприяють розв'язанню завдань уроку, підвищенню його ефективності, належать до недоцільних. 
Для всебічної оцінки уроку використовують його хронометрування і паралельно визначають реакції організму учнів на запропоноване наван¬таження (шляхом визначення ЧСС через відповідні проміжки часу). Задля цього спостерігають за одним, зазвичай, «середнім» учнем. Секундомір вмикають зі дзвінком і не зупиняють до кінця уроку. Той, хто спостерігає (хронометрує), послідовно записує у спеціально підготовлений протокол усі дії, в яких бере участь обраний для спостереження учень. Кожних чоти¬ри хвилини (цей час може змінюватися залежно від завдань спостереження) результати вимірів пульсу заносяться у графік, де по вертикалі відзначено ЧСС, а по горизонталі — хвилини уроку (рис. 3). Перша реєстрація ЧСС проводиться після попереднього уроку і вважається нормою, друга — на першій хвилині, остання — після закінчення уроку (протокол хронометрії і пульсометрії уроку див. табл. 1). 
 
Спочатку хронометрист заносить у графу 2 протоколу дані секундоміра, а потім — чергову дію в графу 1. 
Час, витрачений на кожну дію, визначається шляхом віднімання поперед¬нього показника, зареєстрованого у графі 2 від чергового показника секундоміра. У протоколі фіксуються усі педагогічне виправдані дії (рухові, розумові, допоміжні та відпочинок) і недоцільні дії. Педагогічне виправдані дії можуть бути раціональними і нераціональними. Наприклад, у наведеному протоколі зафіксовано шикування і рапорт як допоміжні дії і при цьому ви¬знано, що 1 хв. 45 с було б досить для цієї процедури, а оскільки вона зайняла 2 хв. 45 с, то хронометрист записав 1 хв. 45 с під знак «+», що значить раціо¬нально, і 1 хв. під знак «-» (нераціонально витрачений час). Одержані результати є підставою для визначення щільності занять. [5]
Загальна щільність заняття визначається шляхом порівняння часу, витраченого раціонально (зі знаком «+»), з усією тривалістю уроку (45 хв.): 
 
Водночас визначення лише загальної щільності не є підставою для всебіч¬ної оцінки педагогічної майстерності вчителя, його організаторських, комунікативних здібностей, теоретичної І мовної підготовки. Різні вчителі ви¬трачають неоднаковий час для підготовки місць занять, приладів, переведення 
групи до наступного місця занять, постановки завдань, зауважень, пояснень тощо. Тому, крім загальної щільності заняття, визначається його моторна (рухова) щільність. 
 
Порівнюючи й аналізуючи дані загальної і моторної щільності уроку, можна знайти резерви поліпшення якості роботи вчителя. Цьому сприятимуть репліки і зауваження, записані хронометристом у ході уроку в графі «примітки». 
Визначайте щільність уроку загалом і окремих його частин. Адже під¬готовча, основна і заключна частини уроку мають неоднакові організаційні можливості й умови. 
Учитель повинен прагнути до 100%-вої загальної щільності. Моторна щільність основної частини тренувального уроку може сягати 70-80 %, а навчального — 50-60 %. 
Щільність уроку залежить від багатьох факторів. Наведемо найважливіші: 
кількість учнів у групах, командах, іграх. Учитель повинен праг¬нути об'єднати найменшу кількість учнів у групи чи команди, орга¬нізовуючи основну частину уроку, естафети; уникати ігор, в яких до рухової активності водночас залучається мала кількість дітей; 
якість матеріальної бази. На уроці доцільно використовувати багато-пропускні прилади, декілька місць занять для стрибків, метань тощо; 
кількість інвентарю. Під час вивчення метань треба кожного учня забезпечити відповідними приладами (в іграх — м'ячами, на відпо¬відних заняттях — лижами, ковзанами, ключками тощо); 
використання продуктивних методів організації занять, способів виконання вправ і управління класом; 
 інтенсифікація допоміжних дій на уроці і підготовка місць занять до його початку; 
ефективна діяльність активу учнів щодо організації заняття, залу¬чення до діяльності з організації занять тимчасово звільнених від уроків школярів;
стислість пояснень, зауважень, обговорень, їхнє вміле поєднання з виконанням вправ; 
широке використання додаткових завдань. 
Хронометрію і пульсометрію уроку вчителеві рекомендовано здійснювати самостійно, передусім на початку педагогічної діяльності. До цієї роботи до¬цільно залучати тимчасово звільнених від рухової діяльності дітей. Отримана інформація дає змогу швидше позбутися хиб, збагатити власний досвід. 
Варто також пам'ятати, що вправи, які потребують проявів сміливості, рішучості, подолання небажання виконувати завдання, підвищують наванта¬ження на організм учня. 






3.2. Дозування навантаження
Фізичне навантаження — це рухова активність людини, що супроводжується підвищенням (відносно стану спокою) рівнем функціонування організму. Це означає, що виконання будь-якої фізичної вправи пов’язане з переходом енергозабезпечення життєдіяльності організму людини на новий, більш високий, ніж у стані спокою, рівень. Так, наприклад, величина енергозабезпечення при виконанні бігу з біля граничною і граничною швидкістю буде у 10 разів більше, ніж при відсутності рухів у положенні лежачи. 
Отже, виконання фізичних вправ вимагає більш високих порівняно зі станом спокою енергозатрат. Та різниця, яка виникає в енергозатратах між станом фізичної активності (ходьба, біг тощо) та станом спокою і характеризує фізичне навантаження. Більш доступно, але з меншою точністю можна судити про фізичне навантаження за показниками частоти серцевих скорочень (ЧСС), частоти та глибини дихання, хвилинного та ударного об’ємів серця, кров’яного тиску та ін., як під час виконання фізичних вправ, так і в інтервалах відпочинку. Певну інформацію для учителя фізичної культури про величину навантаження можуть дати і такі видимі показники, як інтенсивність потовиділення, ступінь почервоніння, блідість, погіршення координації рухів. 
Розрізняють зовнішню і внутрішню сторони навантаження. До зовнішньої сторони навантаження належать інтенсивність, з якою виконується фізична вправа та її обсяг. 
Інтенсивність навантаження характеризує силу впливу конкретної фізичної вправи на організм людини. Змінюючи інтенсивність навантаження, можна сприяти переважній мобілізації тих чи інших джерел енергії, різною мірою стимулювати діяльність функціональних систем. [14]
Інтенсивність навантаження можна регулювати такими чинниками: 
швидкість пересування, м/с; 
величина прискорення, м/с2; 
координаційна складність; 
 темп виконання вправ, кількість повторень за одиницю часу; 
Класифікація фізичних навантажень (Р.В. Силла, 1984)
Таблиця 
Групи
інтенсивності Види діяльності Кратність
підвищення
обміну речовин
1 Відсутність рухів у положенні лежачи 1
2 Спокійна діяльність сидячи 2
3 Дуже легке фізичне навантаження (повільна ходьба, повільна їзда на велосипеді тощо) 3
4 Легке фізичне навантаження (рухливі ігри, ранкова гімнастика, танці тощо) 4-6
5 Середнє фізичне навантаження (інтенсивний біг, спортивні ігри тощо) 7-9
6 Велике фізичне навантаження (біг з біля граничною і граничною швидкістю тощо). 10 і більше

відносна величина напруження (у відсотках від особистого рекорду в конкретній вправі); 
амплітуда рухів (із збільшенням амплітуди зростає інтенсивність навантаження); 
опір навколишнього середовища (біг по твердій доріжці, по піску, з гори і під гору і т.д.); 
величина додаткового обтяження; 
психічна напруженість під час виконання вправи. 
Обсяг навантаження визначається показниками тривалості окремої фізичної вправи, серії вправ, а також загальної кількості вправ на уроці чи у певній його частині. Обсяг навантаження у циклічних вправах визначається в одиницях довжини (наприклад, крос на дистанцію 2 км, або плавання тривалістю 10 хв.).
 У силовому тренуванні обсяг навантаження визначається кількістю повторень та загальною масою піднятих обтяжень; у стрибках, метаннях тощо — кількістю повторень; у спортивних іграх, єдиноборствах — сумарним часом рухової активності. 
Внутрішня сторона фізичного навантаження визначається тими функціональними змінами, які відбуваються в організмі внаслідок впливу певних зовнішніх його величин (інтенсивність і обсяг). 
Доведено, що не завжди одні і ті ж зовнішні параметри навантаження викликають ідентичні реакції організму тих, хто їх виконує. Коли, припустимо, кільком учням класу дати одне і те ж навантаження (наприклад, 20 глибоких присідань за 20 сек.), то реакція на це навантаження кожного з учнів буде різною, у чому можна переконатись, вимірявши їх частоту серцевих скорочень. Мало того, навіть одна і та ж людина буде по-різному реагувати на одні і ті ж зовнішні параметри навантаження в залежності від тренованості, емоційного стану, умов навколишнього середовища (температура повітря, атмосферний тиск, вологість, вітер і ін.). 
У повсякденній практиці величину внутрішнього навантаження можна оцінювати за показниками втоми, а також за характером і тривалістю відновлення в інтервалах відпочинку між вправами. Для цього використовують такі показники, як інтенсивність потовиділення, колір шкіри, якість виконання рухів, здатність до зосередження, загальне самопочуття учня, його готовність продовжувати заняття, настрій під час вправ і в інтервалах відпочинку, а також за показниками ЧСС під час вправ і в інтервалах відпочинку. В залежності від ступеня прояву цих показників розрізняють мале, помірне, середнє, велике і максимальне навантаження. 
Симптоми втоми після навантаження різної величини характеризують стан організму. Так, наприклад, помірне навантаження буде викликати легку втому. 
Симптомами легкої втоми будуть: 
забарвлення шкіри — помірне, легке почервоніння; 
потовиділення — помірне або середнє (в залежності від температури та вологості); 
координація рухів — впевнене виконання, яке відповідає досягнутому рівню тренованості; 
загальне самопочуття — відсутні скарги, виконуються усі навчальні завдання; 
готовність до занять — стійке бажання продовжувати навчальні заняття: 
настрій — веселий бадьорий, радісний. 
Великі і граничні навантаження викликають сильну і дуже сильну втому, симптомами якої будуть: 
забарвлення шкіри — значне, сильне почервоніння — дуже сильне почервоніння або незвична блідість; 
потовиділення — велике потовиділення вище талії — дуже велике потовиділення (в тому числі і нижче талії); 
координація рухів — збільшення помилок, зниження точності, прояви невпевненості — сильне порушення координації, мляве виконання рухів, різке збільшення помилок, хиткі рухи; 
зосередженість — погіршення уважності, зниження сприйняття інформації, знижена здібність до диференціації — значно знижена зосередженість, велика нервовість, різко сповільнене реагування; 
загальне самопочуття — млявість у м’язах, значне напруження дихання, зростаюче безсилля, явно знижена працездатність; 
готовність до занять — знижена активність, намагання збільшити інтервали відпочинку між вправами, але є готовність продовжувати заняття — бажання повного спокою і припинення заняття, тенденція до «капітуляції». 
настрій — дещо пригнічений, але радісний, коли результати заняття відповідають очікуваним, радість з приводу наступного заняття — виникають сумніви щодо цінностей і сенсу тренування, занепокоєння і побоювання щодо наступного тренування. 
Інформативність зовнішніх симптомів втоми можна вважати достатньою для регулювання навантаження на уроках. 
3.3. Щільність – головна риса дослідження результату на уроці фізичного виховання
Щільність уроку — це співвідношення раціонально використаного часу до всього часу уроку. 
Час на уроці використовується для: 
показу і пояснення вправ учителем; 
осмислення і виконання вправ учнями; 
взаємоконтролю, оцінювання; 
розстановки і прибирання приладів; 
роздачі та збору інвентарю і навчальних посібників; відпочинку. 
Усі ці дії учителя й учнів спрямовані на вирішення завдань уроку і вважаються доцільними. Дії, котрі не сприяють розв’язанню завдань уроку, підвищенню його ефективності, належать до недоцільних. 
Для всебічної оцінки уроку використовують його хронометрування і паралельно визначають реакції організму учнів на запропоноване навантаження (шляхом визначення ЧСС через відповідні проміжки часу). 
Основні параметри хронометрування: 
виконання фізичних вправ (визначається точний час, який витрачає досліджуваний учень на виконання фізичних вправ під керівництвом учителя і самостійно). 
слухання і спостереження (прослуховування досліджуваним пояснень, вказівок, оцінок; спостереження за показом вчителя, за демонстрацією наочних посібників). 
відпочинок, очікування досліджуваним чергового виконання завдання (реєструється час відпочинку, який надається з метою регулювання фізіологічного навантаження, а також раціональність використання учнем часу очікування наступного підходу з конкретними на те вказівками учителя і за ініціативою самого досліджуваного учня). 
дії по організації уроку (фіксується час, який був витрачений досліджуваним на підготовку місць занять, встановлення і прибирання приладів, укладку матів, роздачу і збирання дрібного спортивного інвентарю тощо). 
простої або час, який був нераціонально використаний на уроці з вини учителя чи учнів (запізнення на урок, ремонт несправного інвентарю, недисциплінованість учнів і т.д.). 
Усі перелічені вище параметри хронометрування уроку фіксуються в спеціальному протоколі, а витрачений час фіксується за секундоміром. 
Паралельно з хронометруванням визначають реакцію організму досліджуваного на запропоноване навантаження (шляхом визначення ЧСС через відповідні проміжки часу). 
В ролі досліджуваного виступає, як правило, «середній» учень. Секундомір включається з дзвоником і не зупиняється до кінця уроку. Той, хто проводить хронометраж уроку, послідовно заносить в протокол усі дії, у яких бере участь обраний для спостереження учень. Кожні 4 хвилини (цей час може мінятися залежно від завдань спостереження) результати виміру пульсу заносяться в графік, де по вертикалі визначено ЧСС, а по горизонталі — хвилини уроку. 
Перша реєстрація ЧСС проводиться після попереднього уроку і вважається для досліджуваного нормою, друга — на першій хвилині і остання — після закінчення уроку. 
Спочатку хронометрист вписує у графу 3 протоколу дані секундоміра, а потім чергову дію у графу 2. 
Час, витрачений на кожну дію визначається шляхом віднімання попереднього показника, зареєстрованого у графі 3 від чергового показника секундоміра. У протоколі фіксуються усі дії. Одержані результати є підставою для визначення щільності уроку. 
Загальна щільність уроку визначається співвідношенням раціонально витраченого часу до усього часу уроку (45 хв.): 
Загальна щільність уроку = сума раціонально витраченого часу х 100 % / 45 хв. = Х %. 
Моторна щільність уроку визначається співвідношенням часу, який був витрачений на безпосереднє виконання фізичних вправ до усього часу уроку (45 хв.). 
Моторна щільність уроку = сума витраченого часу на виконання фізичних вправ х 100 % / 45 хв. = Х %. 
Можна визначити щільність уроку як загалом, так і окремих його частин. 
Учитель повинен прагнути до 100 %-вої загальної щільності уроку. Моторна щільність уроку залежить від завдань уроку: в тренувальних уроках вона може сягати 70-80 %, у навчальних — 50-60 %. 
Щільність уроку залежить від багатьох чинників, а саме: 
кількості учнів у відділеннях, командах, іграх; 
якості матеріальної бази; 
використання ефективних методів організації діяльності учнів, способів виконання завдань і управління класом; 
Інтенсифікації допоміжних дій на уроці і підготовки місць занять до уроку; 
ефективної роботи активу учнів (старших у відділеннях, командах, капітанів команд, суддів і т.д.); 
стислості пояснень, зауважень, обговорень і т.д., їх поєднання з виконанням вправ. 
Хронометрія і пульсометрія проводиться особисто учителем, особливо на початку педагогічної діяльності. Згодом до цієї роботи можна залучати тимчасово звільнених від рухової діяльності дітей. Отримана інформація


Другие работы по теме: