Contribution to International Economy

  • Сімейне виховання дітей дошкільного віку
ЗМІСТ:

ВСТУП …………………………………………………………………………….2
СІМЕЙНЕ ВИХОВАННЯ – ОСНОВА СУЧАСНОГО ВИХОВАННЯ……..6
1.1. Сім’я та її функції в вихованні дітей………………………………………..6
1.2. Загальні умови сімейного виховання……………………………………….8
1.3. Усебічне виховання дитини в сім’ї та про батьківський авторитет……..14
2. ОСОБЛИВОСТІ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ……………………………..23
2.1. Особливості сімейного виховання дошкільників…………………………23
2.2. Особливості виховання єдиної дитини в родині………………………….30
2.3. Специфіка виховання в багатодітній родині……………………………...32
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...34
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...36

















ВСТУП
Як усякий організований процес, сімейне виховання передбачає певну цілеспрямованість, наявність конкретних завдань. Оскільки в нашому суспільстві інтереси держави й батьків відносно виховання підростаючого покоління найчастіше збігаються, ціль і задачі суспільного й сімейного виховання в основному також є ідентичними. Отже, головну мету виховання дітей у родині становить всебічний розвиток особистості, що сполучає в собі духовне багатство, моральну чистоту й фізичну досконалість. Досягнення цієї мети включає здійснення таких завдань, як фізичне, розумове, моральне, трудове, естетичне виховання.
У сімейному вихованні важливе місце займає турбота про здоров'я дитини, її фізична підготовка, загартовування, розвиток сили, спритності, швидкості, витривалості. Здорова, фізично розвита людина здатна більш успішно займатися розумовою й фізичною працею, у неї звичайно гарний, бадьорий настрій, і вона, як правило, доброзичлива до навколишніх, готова прийти на поміч, гостріше сприймає красу й сама прагне все робити красиво.
В інтересах фізичного виховання батьки повинні привчати дітей з раннього дитинства регулярно робити ранкову фіззарядку, утягувати їх у різні рухливі ігри, спортивні заняття, разом займатися доступним туризмом. Важливо за порадою лікаря привчати дитини до загартування, учити саму піклуватися про своє здоров'я, не допускаючи дурних звичок. І у всьому цьому головне - приклад батьків. Якщо батько курить, але забороняє курити синові, навряд чи тут вийде щось гарне. Парубійко, поки малий, буде курити тайкома, а потім - і не боячись. Виховання дітей у родині необхідним компонентом включає розумовий розвиток. Перші звертання матері до ще безсловесної дитини вже закладають початки розумового виховання. Подальше навчання мові, розповідання казок, читання книжок, стимулювання й заохочення дитячої допитливості, відповіді на питання дитини, що відповідають роз'яснення - все це відповідає інтересам розвитку мислення, пам'яті, уваги, уяви, служить важливому завданню підготовки до навчання в школі. Коли ж дитина стає школярем, борг батьків - створити належні умови для його продуктивних занять, тактовно допомагати у випадку утруднень. І тут особливого значення набувають неухильний розвиток допитливості, самостійності мислення, орієнтування на безперервну освіту, приучення до читання художньої літератури, періодичної преси. Позитивну роль щодо цього грає заохочення занять дітей у предметних й інших кружках у школі або позашкільних установах - з урахуванням їх інтересів, схильностей і стану здоров'я. [4]
Батьки повинні багато уваги приділяти моральному вихованню дітей, оскільки в повсякденному житті постійно й неминуче виникають різноманітні проблеми, пов'язані з поводженням, взаєминами між людьми. Саме в родині діти головним чином осягають абетку моральності, засвоюють, що таке добре й що таке погано, учаться проявляти доброзичливість до людей, надавати посильну допомогу. У міру дорослішання дитини моральні вимоги до неї значно зростають і заглиблюються. Моральне виховання в родині – це формування любові до рідного краю, своїй Батьківщині, гуманності, почуття товариства, чесності, справедливості, відповідальності. І тут відіграють більшу роль не тільки й не стільки спеціальні бесіди й роз'яснення, скільки організація всього життя дитини відповідно до принципів загальнолюдської моралі, повсякденна практика належного поводження.
Надзвичайно відповідальне місце в системі сімейного виховання належить трудовому вихованню дітей. З раннього віку дітлахи, як правило, у міру своїх сил і можливостей прагнуть брати участь у домашніх справах, допомагати дорослим, у своїх іграх імітують різні види праці. Важливе завдання батьків - не відбивати в дітей цікавості до трудових занять, заохочувати їх щодо цього, робити всіляке сприяння. Доступні форми самообслуговування, участь в домашній роботі, озброєння дитини різноманітними трудовими вміннями й навичками, роз'яснення їй ролі праці в житті людини й суспільства, ознайомлення із професіями, заохочення участі в суспільно корисній праці - все це досить істотно для підготовки гарного трудівника, здатного в майбутньому забезпечити себе й свою родину всім необхідним і принести користь суспільству. Серед конкретних напрямків всебічного розвитку особистості дитини в умовах родини немаловажну роль грає естетичне виховання. Тісно пов'язане з іншими сторонами виховання, воно сприяє прилученню дітей до прекрасного, учить сприймати й цінувати красу в житті, природі, мистецтві, привчає їх творити за законами краси. У цих цілях батьки повинні використати заняття малюванням, ліпленням, спільне прослуховування музики, пісень, навчання дитини грі на музичних інструментах, відвідування театрів, музеїв, виставок, екскурсії по рідних місцях і багато чого іншого. Завдання родини - виховувати не тільки споживачів, споглядальників прекрасного, але й активних учасників його творення у всіх можливих областях і сферах.
У батьків як вихователів нічого не вийде, якщо вони не будуть знати особливостей своєї дитини. Адже кожна людина, скільки б їй не було років, - це конкретна своєрідна особистість. Тому батькові й матері не можна задовольнятися повсякденним поданням про свою дитину. З метою виховання потрібно постійне й глибоке вивчення дитини, спеціальне виявлення її інтересів, запитів, захоплень, схильностей і здатностей, достоїнств і недоліків, позитивних якостей і негативних рис. Тільки тоді батько й мати одержать можливість цілеспрямовано й обґрунтовано, отже, і плідно впливати на формування особистості зростаючої людини, акцентувати увагу на її позитивних сторонах і розвиваючи їх, а з іншої сторони, наполегливо переборюючи негативні риси. [20]
У вивченні дитини батькам допоможуть невимушені бесіди по питаннях, що цікавлять, спостереження за її поводженням як удома, так і на вулиці, у громадських місцях, у школі - в спілкуванні з товаришами, під час праці, відпочинку. Що читає дитина, як проводить вільний час, з ким дружить, у які ігри грає - відповіді на ці й подібні питання батьки повинні знати. Але оцінка сторонніх людей може бути й необ'єктивною, невірною. Довіра - от головна лінія поводження батька й матері. Дуже важливо, щоб і дитина їм теж довіряла.
Об’єктом даної роботи буде виступати виховання дітей дошкільного віку. Предметом роботи – сімейне виховання дітей дошкільного віку. Метою даної роботи буде розкриття особливостей сімейного виховання. Завданнями, які я постараюся вирішити при написанні даної роботи, будуть виступати: розгляд загальних умов сімейного виховання, а також особливостей сімейного виховання.
























СІМЕЙНЕ ВИХОВАННЯ – ОСНОВА СУЧАСНОГО ВИХОВАННЯ
1.1. Сім’я та її функції в вихованні дітей
В усі часи і серед різних народів родинне виховання було і є незмінною цінністю, головною духовною основою життя нації, могутнім соціальним феноменом, який найтісніше об'єднує людей, неперевершеним чинником самовиявлення людини в усіх її іпостасях: немовля, дитина, підліток, юнак (дівчина), чоловік (жінка), син (дочка), дідусь, бабуся, онук та ін.
Сім'я — мала соціально-психологічна група, члени якої пов'язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю. [4]
Соціальна роль сім'ї обумовлена потребою суспільства у фізичному і духовному відтворенні населення. Будучи одним із найважливіших елементів суспільства, значною мірою залежачи від процесів і тенденцій у ньому, сім'я є відносно автономним соціальним інститутом, що зумовлює її соціальну стійкість, захищеність, навіть недоступність для соціальних експериментувань. Як і кожне соціальне явище, вона також розвивається. [10]
Сім'я виконує різноманітні зовнішні і внутрішні функції. З огляду на особливості соціального буття сім'ї, виокремлюють такі провідні її функції:
виховна функція. Полягає вона у задоволенні індивідуальних потреб у батьківстві та материнстві, самореалізації особистості в дітях. Стосовно суспільства виховна функція сім'ї забезпечує соціалізацію підростаючого покоління;
господарсько-побутова функція. Спрямована вона на задоволення матеріальних потреб членів сім'ї, забезпечення умов для збереження і зміцнення їхнього здоров'я, організацію відпочинку;
емоційна функція. Реалізація її задовольняє потребу людини у визнанні, любові, турботі, психологічному захисті;
функція духовного спілкування. Забезпечує взаємне розуміння і духовне збагачення особистості;
функція формування досвіду соціального життя. У сім'ї особистість здобуває первинні знання і навички взаємодії з людьми, поведінки в суспільстві, набуває досвіду соціального контролю за виконанням його норм і правил;
сексуально-еротична функція. Забезпечує продовження роду, задовольняє потреби індивіда у сексуальному житті. [8]
Порушення функцій сім'ї може бути пов'язане з політичними, соціально-економічними умовами її життя, особистісними якостями її членів, особливостями їхніх взаємин. Неблагополуччя у сім'ї породжує проблеми у розвитку дітей.
У сучасній сім'ї особлива роль належить функціям духовного спілкування, емоційної підтримки, виховній функції, оскільки суспільство, навчально-виховні заклади не можуть забезпечити таких унікальних умов для емоційно-духовного життя особистості, якими володіє сім'я. Саме завдяки проживанню в сім'ї, цілеспрямованим її зусиллям людина пізнає, осягає свою людську сутність, обов'язки перед іншими людьми, передусім перед батьками і дітьми, утверджує в собі все людське. Для цього вона повинна виростати в сім'ї, в якій витає дух любові, всі чуйно, турботливо ставляться одне до одного. Адже уроки доброти, любові, здатність до співпереживання неможливо почерпнути з книжок. Ці якості виробляються в дитині передусім під час її взаємодії з найближчими їй людьми. Відчуваючи любов до себе, спостерігаючи, у чому це виявляється, дитина вчиться любити інших людей. А любов до дитини виростає із взаємної любові батьків, від уроків любові, отриманих ними у своєму дитинстві, від щирості їхніх стосунків зі своїми батьками.
Особливості виховної функції сім'ї полягають у тому, що вона одночасно виховує дорослих і дітей та реалізується у таких трьох головних аспектах:
Становлення, розвиток, виховання дитини як особистості, сприяння розвитку її здібностей. Сім'я репрезентує дитині суспільство, забезпечує передавання їй соціального досвіду, охороняє її права.
Здійснення виховного впливу сім'ї на кожного індивіда впродовж усього його життя. Кожна сім'я має свою систему виховання, засновану на певних ціннісних орієнтаціях. Спочатку несвідомо, орієнтуючись на почуття близьких людей, дитина починає розуміти, що в її поведінці їх радує, а що засмучує. Пізніше у неї формуються уявлення про те, що є прийнятним у сім'ї, а дорослішаючи, вона починає усвідомлювати принципи, на яких вибудовуються стосунки в її сім'ї, порівнювати їх з ідеальною, на її погляд, системою.
Спонукання дітьми саморозвитку, самовдосконалення своїх батьків та інших родичів. Дитина є невичерпним джерелом життєвих успіхів, емоційних стимуляторів для дорослих. Ледь з'явившись на світ, вона значно розширює його горизонти для своїх батьків, вносить у їхнє життя багато нового. Підростання, дорослішання дитини потребує нових знань, виховних умінь і навичок дорослих, реалізації своєї соціальної ролі на більш високому рівні. Виховуючи дитину, батьки самі повинні поводитися на рівні вимог, які їй пред'являють. Очевидно, на цьому ґрунтуються твердження, що не сім'я соціалізує дитину, а дитина соціалізує дорослих. [10]
У дошкільні роки дитина повністю ототожнює себе зі своєю сім'єю, передусім із батьками; її емоційний світ майже цілком залежить від атмосфери в сім'ї. Саме тут вона пізнає й опановує моделі моральної поведінки, взаємодії з іншими людьми, природою тощо. [4]

1.2. Загальні умови сімейного виховання
«Діти – живі квіти землі» – так поетично виразив глибоку думку А.М. Горький. А вирощують ці квіти насамперед у родині: батьки самою природою призначені і суспільством уповноважені бути першими вихователями своїх дітей. Саме вони разом з іншими допомагають дітям набратися сил і розуму, освоїти основи людської культури, підготуватися до самостійного життя і праці. У родині закладається фундамент особистості зростаючої людини, і в ній же відбувається його розвиток і становлення як громадянина.
Виховання дітей – найважливіша область нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони будуть діяти історію. Наші діти – це майбутні батьки і матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, гарними батьками і матерями. Але і це – не усі: наші діти – це наша старість. Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це наше майбутнє горе, це – наші сльози, це – наша провина перед іншими людьми, перед суспільством. [4]
Звичайно всі несприятливі явища, що зауважуються в дитини, приписують самій дитині, говорять навіть іноді про уродженій його злостивості, не думаючи і не підозрюючи, що якості дитини є відображенням якостей навколишніх його осіб. Уродженими в дитини можна вважати тільки явища, зв'язані з його темпераментом, тобто тільки ступінь сили і швидкості його міркувань і дій. Потім він переживає імітаційний період, під час якого в нього складаються його мова, усі головні його звички і звичаї, узагалі всі типові його явища. Насправді дитина повинна бути серйозною причиною удосконалювання представників родини, особливо щодо їхньої правдивості, щирості і прямоти: якщо любляча мати стурбована розвитком своєї дитини і зі спостереження знає, як якості останнього складаються з дій і міркувань навколишніх його осіб, то вона безсумнівно стане зірко стежити за усякою своєю дією і словом, уникати усякої сваволі і завжди щадити особистість своєї дитини; цим вона безсумнівно буде сприяти власному своєму удосконалюванню, а повною відповідністю між своїм словом і справою неодмінно привчить і дитини до правдивості, безпосередності і щирості і цим покладе вірна підстава для розвитку морального характеру людини. При вивченні людини й умов його утворення усього глибше складається переконання, наскільки сильне впливають не слова, а дії близьких осіб на дитину, що розвивається, і наскільки любов до праці, робота і правдивість вихователя сприяють моральному розвиткові дитини. [8]
Кому не відомо, що вся справа виховання найчастіше зводиться до того, що дитини потрібно «учити», причому під словом «учити» нерідко мають на увазі: «стягнути», «покарати», «пригрозити». Так інакше і бути не може, поки будуть надходити зовсім сліпо, по рутині, не віддаючи собі звіту в кожнім кроці; якщо не «пізнати себе», не привчитися зв'язувати причину з наслідком, те рутинні педагогічні прийоми примусового характеру як і раніше будуть панувати в стінах школи, як і в сімейному побуті.
Звичайно припускають, що дитини можна й обдурити: адже він дурний, не розбере; а тим часом розходження правди і неправди в нього складається саме таким чином, що він привчається перевіряти чуте їм видимим і відчутним. Якщо йому говорять, що «мами немає будинку», а він випадково побачить неї, то він при першому зручному випадку, якщо йому що не сподобається, заявить, що його самого немає будинку. Чим частіше його обманюють і чим більш він зустрічає в родині невідповідність слова зі справою, тим менш з'ясовуються для нього ознаки правди і тем легше він починає говорити тільки те, що йому вигідніше. Необхідно твердо пам'ятати, що дитина спочатку тільки і знає враження, одержувані органами його почуттів, він тільки їм і кориться і діє винятково на підставі цих чисто реальних вражень; він неодмінно робить тільки те, що йому приємно, і уникає усього, що йому в якому-небудь відношенні неприємно. Від дитини мають звичай усі ховати, але, якщо він бачить, що навколишні користуються чим-небудь, а йому не дають, те і він при першому, же зручному випадку неодмінно привласнить цікаву для нього річ, раз вона погано лежить, і потім у всякому подібному випадку повторити те ж саме. Будучи пійманий у своїх провинах і за це покарано, він, знову ж на досвіді, бачить, що необхідно бути обережніше і що вигідніше користуватися усяким випадком так, щоб цього не бачили і не знали; він намагається бути розумником і користується зручними випадками вже обережніше, більш потай. Покарання не може з'ясувати йому об'єктивних ознак правди, воно тільки покаже йому, що не потраплятися – добро, а потраплятися – зло і, маючи можливість зробити кому-небудь зло, він саме так і надійде, як з ним надходили при покаранні.
Крім простого, завжди щирого і правдивого слова, не можуть бути допущені ні в родині, ні в школі ніякі заохочення, ніякі покарання. Звичайно привчають дитини до штучного прибавочного роздратування із самої появи його на світло і цим сприяють зниженню його вразливості і перешкоджають нормальному ходові його розвитку. Дитини носять на руках, його качають, присипляють різними одноманітними наспівами, його цілують, підробляються під вимовні їм звуки, – усе це виявляється штучними подразниками. Коли після всього цього починається навчання, дитина виявляється млявим, апатичним, ледачим; на нього скаржаться за байдужість його до занять, тим часом як усе зроблено, щоб саме понизити його життєдіяльність, щоб зробити його апатичним і млявим. Щоб збудити його до навчання, знову прибігають до штучних збудників у виді похвали, оцінок, подарунків і нагород. Людину заїдає нестерпна нудьга, вона готова насолодитися всяким цькуванням і грубою почуттєвою розвагою, щоб тільки заглушити гнітюче його відчування. У нього немає внутрішнього життя, воно не збуджується думкою і не зайнятий розумовим своїм удосконалюванням. Молодої людини докоряють за його грубу і розбещену вдачу, зовсім упускаючи з виду причини, що сприяли його розвиткові, забувають, що тільки умови його сімейного і шкільного життя могли сприяти розвиткові тих типових явищ, що у нього спостерігаються, що ними убита ідейне життя і розвиті одні тварини прояву. [25]
Людина, якій постійно усі готують і попереджають усі його вимоги і бажання, помалу до такого ступеня відвикає стежити за собою і за своїми потребами, що не помітить, що частини його туалету в неможливому безладді, волосся не чухані, над міру їм з'їдене. Пильність навколишніх трохи ослабнула, і він робиться разючим нечупарою. Різниця тільки в тім, що в дорослого все це може обмежуватися тільки зовнішніми проявами, а в дитини неохайність і безтурботність виразяться у всіх його діях і проявах. Зовнішні ласки і ніжності приводять до помилкових і лицемірних відносин до матері і взагалі до людей, тим часом як відсутність їх і правдиве, уважне і тепле відношення, а головне, перевага, що дається на ділі інтересам улюбленої особи перед своїми, завжди сильніше всього зближають і зв'язують людей між собою. Покарання не може з'ясувати їй об'єктивних ознак правди, воно тільки покаже їй, що не попадатися - добро, а попадатися - зло й, маючи можливість зробити кому-небудь зло, вона саме так і надійде, як з нею надходили при покаранні.
Значення звичок, придбаних у ранньому віці, величезне, відскіпатися від них згодом дуже важко, а іноді й не під силу дорослому. При нормальних умовах розвитку дитини, коли її не обмежують постійними регламентаціями, вона завжди відрізняється спостережливістю, причому зараз же повторює помічені нею дії й потім уже міркує над ними. Це самий вигідний спосіб розвитку дитини, який необхідно підтримувати; при цьому дитина найбільше зупиняється над тими явищами, які їй доступні. Вона сама їх помічає, вони їй не нав'язані, відповідають її силам і здатностям, і тому вона легше їх засвоює. У дитини не можна штучно розвити спостережливість, можна тільки усунути всякі сильні впливи, які могли б понизить її вразливість; крім того, можна ще сприяти поступовій видозміні матеріалу, необхідного для її освіти. [4]
При всякому штучному способі, застосовуваному для порушення спостережливості дитини, бракує першого моменту, і саме: вона не сама натрапляє на нові явища, а її увагу зупиняють на тих явищах, з якими хочуть її познайомити. У такому випадку легко припуститися помилки при оцінці сил дитини і її підготовок, тим часом як усяка така невідповідність приводить до того, що дитина недостатньо засвоює сприймане. Слідом за спостереженням дитина повторює те, що зробило на неї більш сильне враження; цим повторенням вона привчається до різних прийомів, уживаним у повсякденному житті. При штучному ж привчанні до таких прийомів і дій дитина не сама вибирає вироблену дію, а імітує необхідне від неї: зрозуміло, що й тут такі вимоги можуть не відповідати ступеню фізичного розвитку дитини й вмінню робити такі дії.
Після спостереження й повторення спостережуваного дитина звичайно охоче міркує над значенням сприйнятого й повтореного нею; ця дорогоцінна якість головним чином і сприяє її освіті, а також обмеженню сваволі її дій і з'ясуванню особистих якостей людини. 
Звичайно знаходять, що дитина повинна тільки виконувати звернені до неї вимоги, що вона повинна набирати матеріал і знання для майбутньої своєї діяльності. Із цим ніяк не можна погодитися на підставі наступного психологічного положення: дивлячись по тому, яким образом людина ставиться до яких-небудь явищ при першій зустрічі з ними, відповідно до цього, швидше за все вона буде до них ставитися й згодом. Якщо вона у ранньому віці не привчилася міркувати над своїми враженнями й діями, то вона згодом дуже важко до цього звикає. Набором знань вона розвиває свою пам'ять, що до того витончує вправою, що їй легше всього все сприймати цією розумовою здатністю; вона не звикла і не вміє міркувати, у неї знання залишаються сирим матеріалом, що не переварений міркуванням. Без аналізу й міркування, без перевірки своїми діями дитина особисто не знайомиться із якостями сприйманого, вона тому сама не в змозі виводити загальних положень, не в змозі скласти загального образа; у неї немає загальних понять, вона знає, але не розуміє. Тому самостійно видозмінити свої дії вона не в змозі й тільки повторює те, що знає, що чула, що віднімала із книги; у неї немає особистого характеру, а для розвитку морального характеру немає умов. [4]
Людина, якій постійно всі готують і попереджають всі її вимоги й бажання, помалу настільки відвикає стежити за собою й за своїми потребами, що не помітить, що частини її туалету в неможливому безладді, волосся не чухані, над міру з'їдене. Пильність навколишніх трохи ослабнула, і вона робиться нечупарою. Різниця тільки в тім, що в дорослого все це може обмежуватися тільки зовнішніми проявами, а в дитини неохайність і безтурботність виразяться у всіх її діях і проявах.
Часто думають, що дитина не розуміє значення особистих відношень, що в неї немає ще поняття про особу й особисту її недоторканність. Батьки звичайно думають, що їхні діти становлять їхню власність, що вони повинні бути безособові й перебувати в повній залежності від їхніх вимог і дій. З такими грубими поглядами, зрозуміло, ніяк не можна погодитися, тому що, чим раніше в дитини пробуджується поняття про свою особисту недоторканність і про свої людські права, тим більше вона привчається дорожити ними й цінувати ці права в інших; але такі поняття можуть у неї зложитися не зі слів, а винятково з дій і обігу з нею, вони складаються не по слову, а тільки в справі.
Любов, заснована на ідеї правди, піднімає людину й змушує поважати її, без чого немислимий розвиток щирих людських якостей і достоїнств; тому-те самий головний і істотний агент при вихованні - це щира, непідроблена й глибока любов. [35]
Зовнішні пещення й ніжності приводять до помилкового і лицемірного відношення до матері й взагалі до людей, тим часом як відсутність їх і правдиве, уважне й тепле відношення, а головне, перевага, що відповідає на ділі інтересам улюбленої особи перед своїми, завжди сильніше всього зближають і зв'язують людей між собою.

1.3. Усебічне виховання дитини в сім’ї та про батьківський авторитет
Виховати дитину правильно і нормально набагато легше, ніж перевиховати. Правильне виховання із самого раннього дитинства - це зовсім не така важка справа, як багатьом здається. По своїм труднощам ця справа під силу кожній людині, кожному батькові і кожній матері. Добре виховати своєї дитини легко може кожна людина, якщо тільки він цього дійсно захоче, а крім того, це - справа приємне, радісне, щасливе. Зовсім інше - перевиховання. Якщо ваша дитина виховувалася неправильно, якщо ви щось проґавили, мало про нього думали, а те, буває, і полінувалися, запустили дитину - тоді вже потрібно багато чого переробляти, поправляти. І от ця робота виправлення, робота перевиховання - уже не така легка справа. Перевиховання вимагає і більше сил і більше знань, більше терпіння, а не в кожного батька все це найдеться. Візьмемо навіть такий випадок, коли переробка допомогла, вийшов людину в життя і працює. Усі дивляться на нього, і усі задоволені, і батьки в тому числі. Але того ніхто не хоче підрахувати, скільки усе-таки втратили. Якби цього школярика із самого початку правильно виховували, він більше взяв би від життя, він вийшов би в життя ще більш сильним, більш підготовленим, а виходить, і більш щасливим. А крім того, робота перевиховання, переробки - це робота не тільки більш важка, але н сумна. Така робота, навіть при повному успіху, заподіює батькам постійні засмучення, зношує нерви, часто псує батьківський характер.
Батьки завжди повинні пам'ятати про це, завжди намагатися виховувати так, щоб нічого потім не довелося переробляти, щоб із самого початку усі було зроблено правильно. Родина перестала бути батьківською родиною. Уже давно жінка користується такими ж правами, як і чоловіка, наша мати має права, рівні правам батька. Наша родина підкоряється не батьківському єдиновладдю, а являє собою колектив. У цьому колективі батьки мають відомі права.
При всьому цьому кожне батько повинний мати зовсім ясне представлення. Кожний повинний розуміти, що в родині він - не повний, безконтрольний хазяїн, а тільки старший відповідальний член колективу. Якщо ця думка добре буде зрозуміла, то правильно піде н уся виховна робота. [30]
Відомо, що ця робота не у всіх однаково успішно протікає. Це залежить від багатьох причин н насамперед залежить від застосування правильних методів виховання. Але дуже важливою причиною є і самий пристрій родини, її структура. У відомій мері ця структура знаходиться в нашій владі. Можна, наприклад, рішуче затверджувати, що виховання єдиного сина або єдиної дочки набагато більш важка справа, чим виховання декількох дітей. Навіть у тому випадку, якщо родина випробує деякі матеріальні утруднення, не можна обмежуватися одною дитиною. Єдина дитина дуже незабаром стає центром родини. Турботи батька і матері, зосереджені на цій дитині, звичайно перевищують корисну норму. Любов батьківська в такому випадку відрізняється відомою нервозністю. Хвороба цієї дитини або його смерть переноситься такою родиною дуже важко, і страх такого нещастя завжди коштує перед батьками і позбавляє їхнього необхідного спокою. Дуже часто єдина дитина звикає до свого надзвичайного стану і стає дійсним деспотом у родині. Для батьків дуже важко буває загальмувати свою любов до нього і свої турботи, і волею-неволею вони виховують егоїста.
Тільки в родині, де є троє і більше дітей, батьківська турбота може мати нормальний характер. Вона рівномірно розподіляється між усіма. У великій родині дитина звикає з найменшого років до колективу, здобуває досвід взаємного зв'язку. Якщо в родині є старші і молодші діти, між ними встановлюється досвід любові і дружби в найрізноманітніших формах. Життя такої родини надає дитині можливість вправлятися в різних видах людських відносин. Перед ними проходять такі життєві задачі, що єдиній дитині недоступні: любов до старшого брата і любов до молодшого брата - це зовсім різні почуття, уміння поділитися з братом або сестрою, звичка поспівчувати ім. Ми вже не говоримо, що у великій родині на кожнім кроці, навіть у грі, дитина звикає бути в колективі.
Питання про структуру родини - питання дуже важливий, і до нього потрібно відноситися цілком свідомо.
Якщо батьки по-справжньому люблять своїх дітей і хочуть них виховати якнайкраще, вони будуть намагатися і свої взаємні незгоди не доводити до розриву і тим не ставити дітей у самий скрутний стан.
Наступне питання, на яке можна звернути саму серйозну увагу, - це питання про мету виховання. У деяких родинах можна спостерігати повна бездумність у цьому питанні: просто живуть поруч батьки і діти, і батьки сподіваються на те, що все саме собою вийде. У батьків немає ні ясної мети, ні визначеної програми. Звичайно, у такому випадку і результати будуть завжди випадкові, і часто такі батьки потім дивуються, чому це в них виросли погані діти. Ніяка справа не можна гарна зробити, якщо невідомо, чого хочуть досягти.
Кожен батько і кожна мати повинні добре знати що вони хочуть виховати у своїй дитині. Треба віддавати собі ясний звіт щодо своїх власних батьківських бажань. Чи хочете ви виховати дійсного громадянина, людини знаючій, енергійній, чесній, відданій своїй країні, працьовитого, бадьорого і ввічливого? Або ви хочете, щоб з вашої дитини вийшов міщанин, жадібний, боягузливий, який-небудь хитренький і дрібний ділок? Дайте собі працю, подумайте добре над цим питанням, подумайте хоча б потай, і ви відразу побачите і багато зроблених вами помилок і багато правильних шляхів перед. [4]
І при цьому завжди ви повинні пам'ятати: ви родили і виховуєте сина або дочку не тільки для вашої батьківської радості. У вашій родині і під вашим керівництвом росте майбутній громадянин, майбутній діяч і майбутній борець. Якщо ви наплутаєте, виховаєте поганої людини, горі від цього буде не тільки вам, але і багатьом людям і всій країні. Не відмахуйтесь від цього питання, не вважайте його докучливим резонерством. Адже на вашому заводі, у вашій установі ви викладаєтеся випускати шлюб замість гарної продукції. Ще більш соромно повинно бути для вас давати суспільству поганих або шкідливих людей.
Ваше власне поводження - сама вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з ним розмовляєте, або повчаєте його, або наказуєте йому. Ви виховуєте його в кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає будинку. Як ви вдягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радуєтеся або засмучуєтеся, як ви звертаєтеся з друзями і з ворогами, як ви смієтеся, читаєте газету, - усе це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або почуває, усі повороти вашої думки доходять до нього невидимими шляхами, ви їхній не зауважуєте. А якщо удома ви грубі, або хвалькуваті, або пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не потрібно думати про виховання: ви уже виховуєте ваших дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі методи вам не допоможуть.
Звичайно, краще, якщо батьки частіше бувають з дітьми, дуже недобре, якщо батьки ніколи їх не бачать. Необхідно сказати, що правильне виховання зовсім не вимагає, щоб батьки не спускали з дітей очей. Таке виховання може принести тільки шкоду. Воно розвиває пасивність характеру, такі діти занадто звикають до суспільства дорослих, і духовний ріст їх йде занадто швидко. Батьки люблять цим похвастатися, але потім переконуються, що припуститися помилки. [29]
Щира сутність виховної роботи, імовірно, ви і самі вже догадалися про це, полягає зовсім не у ваших розмовах з дитиною, не в прямому впливі на дитину, а в організації вашої родини, вашого особистого і громадського життя й в організації життя дитини. Виховна робота є насамперед робота організатора. У цій справі немає дріб'язків. Ви не маєте права нічого назвати дріб'язком і забути про неї. Страшною помилкою буде думати, що у вашому житті або в житті вашої дитини ви що-небудь виділите велике і приділите цьому великому усю вашу увагу, а все інше відкинете убік. У виховній роботі немає дрібниць. Який-небудь бант, що ви зав'язуєте у волосся дівчинки, та або інша шапочка, яка-небудь іграшка - усе це такі речі, що можуть мати в житті дитини найбільше значення. Гарна організація в тім і полягає, що вона не випускає з виду дрібних подробиць і випадків. Дріб'язку діють регулярно, щодня, щогодини, з них і складається життя. Керувати цим життям, організувати її і буде самою відповідальною вашою задачею.
Напевно, буде просто незручно в самій родині перед дітьми доводити батьківську владу постійним посиланням на суспільне повноваження, що вимагає правильного виховання дитини. Виховання дітей починається з того віку, коли ніякі логічні докази і пред'явлення суспільних прав узагалі неможливі, а тим часом без авторитету неможливий вихователь.
Нарешті, сам зміст авторитету в тім і полягає, що він не вимагає ніяких доказів, що він приймається як безсумнівне достоїнство старшого, як його сила і цінність, видима, так сказати, простим дитячим оком.
Батько і мати в очах дитини повинні мати цей авторитет. Часто приходиться чути питання: що робити з дитиною, якщо він не слухається? От це саме «не слухається» і є ознака того, що батьки в його очах не мають авторитету.
Відкіля береться батьківський авторитет, як він організується? Ті батьки, у яких діти «не слухаються», схильні іноді думати, що авторитет дається від природи, що це - особливий талант. Якщо таланта ні, то і поробити нічого не можна, залишається тільки позаздрити тому, у кого такий талант є. Ці батьки помиляються. Авторитет може бути організований у кожній родині, і це навіть не дуже важка справа.
Є багато сортів такого помилкового авторитету. Ми розглянемо тут більш-менш докладно десяток цих сортів. Сподіваємося, що після такого розгляду легше буде з'ясувати, яким повинний бути авторитет дійсний. [23]
Авторитет придушення. Це найстрашніший сорт авторитету хоча і не самий шкідливий. Більше всього таким авторитетом страждають батьки. Якщо батько будинку завжди ричить, завжди сердить, за кожну дрібницю вибухає громом, при всякому зручному і незручному випадку хапається за ціпок або за ремінь, на кожне питання відповідає брутальністю, кожну провину дитини відзначає покаранням, - то це і є авторитет придушення. Такий батьківський терор тримає в страху всю родину, не тільки дітей, але і мати. Він приносить шкоду не тільки тому, що залякує дітей, але і тому, що робить мати нульовою істотою, що здатна бути тільки прислугою. Не потрібно доводити, як шкідливий такий авторитет. Він нічого не виховує, він тільки привчає дітей подалі триматися від страшного батька, він викликає дитячу неправду і людське боягузтво, і в той же час він виховує в дитині жорстокість.
Такі діти будуть боятися висловлювати свою думку, будуть боязкого дивитися на однокласників, що може погано вплинути на загальний розвиток дитини.
Авторитет відстані. Є такі батьки, та й матері, що серйозно переконані: щоб діти слухалися, потрібно поменше з ними розмовляти, подалі триматися, зрідка тільки виступати у виді начальства. Особливо любили цей вид у деяких старих інтелігентських родинах. Тут суцільно і поруч у батька який-небудь окремий кабінет, з якого він показується зрідка, як первосвященик. Обідає він окремо, розважається окремо, навіть свої розпорядження по довіреній йому родині він передає через матір. Діти будуть замкнуті, будуть також триматися на відстані із дорослими, а також дітьми.
Авторитет чванства. Це особливий вид авторитету відстані, але мабуть, більш шкідливий. У кожної людини є свої заслуги. Але деякі люди вважають, що вони - самі заслужені, найважливіші діячі, і показують цю важливість на кожнім кроці, показують і своїм дітям. Удома вони навіть більше бундючаться і надуваються, чим на роботі, вони тільки і роблять, що тлумачать про свої достоїнства, вони зарозуміло відносяться до інших людей. Буває дуже часто, що, уражені таким видом батька, починають чванитися і діти.
Авторитет педантизму. У цьому випадку батьки більше звертають уваги на дітей, більше працюю але працюють, як бюрократи. Вони упевнені в тім що діти повинні кожне батьківське слово вислухувати з трепетом, що слово них - це святиня. Свої розпорядження вони віддають холодним тоном, і раз воно віддано, то негайно стає законом. Такі батьки більше всього бояться, як би діти не подумали, що папа помилився що папа людина не твердий. Якщо такий папа сказав: «Завтра буде дощ, гуляти не можна», то хоча б завтра була і гарна погода, усе-таки вважається, що гуляти не можна. Коли дитина йде до школи, то вчитель стає авторитетом. Що тоді буде з дитиною?Дитина не знатиме, що правильне, як це робити і навіщо.
Авторитет резонерства. У цьому випадку батьки буквально заїдають дитяче життя нескінченними повчаннями і повчальними розмовами. Замість того щоб сказати дитині кілька слів, може бути, навіть у жартівливому тоні, батько саджає його проти себе і починає нудну і докучливу мову. Такі батьки упевнені, що в повчаннях полягає головна педагогічна мудрість. У такій родині завжди мало радості і посмішки. Батьки зі всіх сил намагаються бути доброчесними, вони хочуть в очах дітей бути непогрішними. Але вони забувають, що діти - це не дорослі, що в дітей своє життя і що потрібно це життя поважати. Дитина живе більш емоційно, більш жагуче, чим дорослий, він найменше вміє займатися міркуваннями. Звичка мислити приходить до нього поступово і досить повільно, а постійні просторікування батьків, постійне їхній свербіння і балакучість проходять майже безвісти в їхній свідомості. У резонерстві батьків діти не можуть побачити ніякого авторитету.
Авторитет любові. Це в нас найпоширеніший вид помилкового авторитету. Багато батьків переконані: щоб діти слухалися, потрібно, щоб вони любили, батьків, а щоб заслужити цю любов, необхідно на кожнім кроці показувати дітям свою батьківську любов. Ніжні слова, нескінченні цілування, ласки, визнання сиплються на дітей у зовсім надлишковій кількості. Якщо дитина не слухається, у нього негайно запитують: «Виходить, ти папу не любиш?» Батьки ревниво стежать за вираженням дитячих очей і вимагають ніжності і любові. Часто мати при дітях розповідає знайомим: «Він страшно любить папу і страшно любить мене, він така ніжна дитина...»
Це дуже небезпечний вид авторитету. Він вирощує нещирих і брехливих егоїстів. І дуже часто першими жертвами такого егоїзму стають самі батьки. Такі діти будуть цинічними до інших, вони вважатимуть, що посмішкою можна зарадити в усьому.
Авторитет доброти. Це самий нерозумний вид авторитету. У цьому випадку дитяча слухняність також організується через дитячу любов, але вона викликається не поцілунками і виливами, а поступливістю, м'якістю, добротою батьків. Папа або мама виступають перед дитиною в образі доброго ангела. Вони усі дозволяють, їм нічого не шкода, вони не скупі, вони чудові батьки. Вони бояться всяких конфліктів, вони віддають перевагу сімейному світові, вони готові чим завгодно пожертвувати, тільки б усі було благополучно.
Авторитет дружби. Досить часто ще і діти не народилися, а між батьками є вже договір: наші діти будуть нашими друзями. У загальному це, звичайно, добре. Батько і син, мати і дочка можуть бути друзями і повинні бути друзями, але все-таки батьки залишаються старшими членами сімейного колективу, і діти все-таки залишаються вихованцями. Якщо дружба досягне крайніх меж, виховання припиняється, або починається протилежний процес: діти починають виховувати батьків. Такі родини приходиться іноді спостерігати серед інтелігенції. У цих родинах діти називають батьків Петьком або Марусею, потішаються над ними, грубо обривають, повчають на кожнім кроці, ні про яку слухняність не може бути і мови. Але тут немає і дружби, тому що ніяка дружба неможлива без взаємної поваги.
Авторитет підкупу - самий аморальний вид авторитету, коли слухняність проста купується подарунками й обіцянками. Батьки, не соромлячись, так і говорять: будеш слухатися, - куплю тобі конячку; будеш слухатися, - підемо в цирк. [16]
Ми розглянули кілька видів помилкового авторитету. Крім них, є ще багато сортів. Є авторитет веселості, авторитет ученості, авторитет «сорочки-хлопця», авторитет краси. Але буває часто і так, що батьки взагалі не думають ні про який авторитет, живуть як-небудь, як потрапило і як-небудь тягнуть волинку виховання дітей. Такі батьки завжди мечуться, як очманілі кішки, у повному безсиллі, у повному нерозумінні того, що вони роблять. Буває і так, що батько дотримує одного виду авторитету, а мати - іншого. Дітям у такому випадку приходиться бути насамперед дипломатами і навчитися лавірувати між папою і мамою. Нарешті, буває і так, що батьки просто не звертають уваги на дітей і думають тільки про свій спокій.
Авторитет необхідний у родині. Треба відрізняти дійсний авторитет від авторитету помилкового, заснованого на штучних принципах і прагнучого створити слухняність будь-якими засобами. Дійсний авторитет ґрунтується на вашій цивільній діяльності, на вашому цивільному почутті а вашому знанні життя дитини, на вашій допомозі йому і на вашій відповідальності за його виховання.


2. ОСОБЛИВОСТІ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ
2.1. Особливості сімейного виховання дошкільників
У сім'ї дитина отримує перші уявлення про себе та інших людей, розвиває необхідні для життя соціальні почуття, навички спілкування і спільної діяльності. Сім'я створює передумови для взаємопроникнення світу дітей і світу дорослих, що є важливим чинником соціалізації особистості. Унікальні виховні можливості сім'ї впливають на людину протягом усього її життя.
Універсальний, постійний виховний вплив сім'ї на особистість є наслідком дії таких чинників [10]:
Безкорислива любов до дитини, яка вселяє їй почуття захищеності, створює атмосферу душевності, соціального і життєвого оптимізму. Взаємини дітей і дорослих у сім'ї є справжньою школою почуттів, найважливішим фактором, що формує емоційно-мотиваційну сферу дошкільника, його ставлення до людей і життя. Все це є важливими передумовами розвитку індивідуальності дитини.
Природне включення дитини у найрізноманітніші людські стосунки. Відбувається це передусім завдяки участі дитини у спільних з дорослими видах діяльності. Багатоплановість життєвих ситуацій, які виникають в сімейному житті дитини, неможливо змоделювати в жодній досконалій виховній системі.
Багаторольова структура сімейного колективу, яка забезпечує багатогранність, постійність і тривалість його виховного впливу. Цей вплив відбувається у процесі взаємодії дитини і дорослих за найрізноманітніших життєвих ситуацій, щодня повторюється у різних формах.
Можливість набуття дитиною позитивного досвіду і переживання негативних почуттів. Усе це відбувається в атмосфері довіри, гуманного ставлення до дитини, які є необхідними для набуття почуття впевненості, відповідальності, уміння долати життєві негаразди, гідно поводитися за будь-яких обставин.
Головне, щоб дитина сприймала сім'ю як фактор її емоційного затишку, внутрішнього комфорту, гарантію того, що за будь-яких умов вона знайде тут розуміння, підтримку і захист.
У сім'ї дитина вперше пізнає почуття ревнощів, набуває досвіду подолання непорозумінь, вчиться виконувати не лише приємні для себе, а й обов'язкові, необхідні для інших справи. Вона повинна навчитися визнавати свої негативні почуття, уміти тактовно стримувати, вгамовувати їх. Як зауважував П. Лесгафт, «таємниця сімейного виховання у тому і полягає, щоб дати дитині самій розгортатися, робити все самій». Тому дорослі повинні «завжди ставитись до дитини з першого дня появи її на світ, як до людини, з повним визнанням її особистості...».
Характерною особливістю виховного впливу сім'ї є його первинність. Йдеться про те, що сім'я є першим джерелом цього впливу, а, як зазначав Ж.-Ж. Руссо, кожен наступний вихователь значно слабше впливає на дитину, ніж попередній. Крім того, процес виховання в сім'ї є більш природним, ніж у виховному закладі. Взаємодія у сім'ї передбачає ширші можливості для дитини бути суб'єктом діяльності, ніж у дошкільних закладах, у яких вона є більш зарегламентованою. [4]
Виховні можливості сім'ї можуть бути реалізовані за наявності відповідних об'єктивних і суб'єктивних умов. [10]
До об'єктивних умов реалізації виховного потенціалу в сім'ї належать: рівень матеріального достатку сім'ї (рівень і структура використання доходів, матеріальні умови життєдіяльності); забезпеченість дитячими дошкільними закладами, школами, закладами охорони здоров'я; кількість і склад (структура) сім'ї. 
Суб'єктивними умовами реалізації виховного потенціалу сім'ї є: громадянська спрямованість і культура батьків, їхнє прагнення бути авторитетними для своїх дітей, виховувати їх як гармонійних особистостей; загальний культурний потенціал, традиції, моральні та духовні цінності сім'ї; місце дитини в сімейному колективі, моральний авторитет батьків в її очах; педагогічна культура батьків.
Гармонійна взаємодія об'єктивних і суб'єктивних чинників є передумовою формування і розвитку досконалої особистості. Однак з різних причин такої гармонійної єдності не існує. У різні історичні епохи ці причини мають свої специфічні особливості, хоч загалом їх джерела приблизно однакові та й наслідки мало чим відрізняються. Наприклад, соціально-політична, економічна стабільність у суспільстві є передумовою матеріального благополуччя і сприятливого для розвитку дитини морального, психологічного клімату в сім'ї. За таких умов дитина має змогу відкривати для себе й опановувати механізми міжособистісної взаємодії, вчитися поводитися у конкретних життєвих ситуаціях на рівні цивілізаційної культури. Головним у цьому для неї є реальна життєва практика її батьків і найближчих родичів.
Політична, соціально-економічна нестабільність деструктивно впливають на соціальне самопочуття сім'ї, породжують нервозність, апатію, соціальний песимізм дорослих або їх гіпертрофоване ставлення до матеріальних чинників буття, що неминуче позначається на формуванні внутрішнього світу дітей. Адже, переймаючись пошуком джерел існування або нагромадженням багатства, батьки все менше приділяють уваги моральним чинникам функціонування сім'ї. Із матеріальними аспектами пов'язаний авторитет батька в сім'ї, оскільки він за традиційним розподілом тендерних ролей відповідальний за це. Нерідко зниження його авторитету у складні періоди життя пов'язане з не цілком тактовною поведінкою матері. Часто батьки або хтось один із них змушені шукати заробітків далеко від дому, що породжує властиві неповним сім'ям проблеми, передусім позбавляє дітей спілкування, душевного тепла, зразків соціальної поведінки.
За твердженням психологів, неповна сім'я є одним із найпотужніших джерел психогенних переживань особистості (неврозів, гострих афективних реакцій, ситуативне обумовлених порушень поведінки). Психічно травмує дітей розлучення батьків та їхня боротьба за дитину чи, навпаки, збайдужіння до дитини одного з них. Розлучення породжує проблему дозованого спілкування, задарювання дитини як засіб підтвердження любові до неї та інші болісні явища. Часто переживання дитини посилює психічна травма того з батьків, з ким вона залишилася.
Відчуття дошкільником неповноцінності сім'ї, в якій він виховується, може позначитися на його статевій соціалізації, розвитку очікувань стосовно власної майбутньої сім'ї. У дівчинки формується підсвідоме уявлення про те, що без батька її діти можуть обійтися, тобто повноцінна сім'я не стає головною цінністю її життя. Хлопчик за такої ситуації має матір за зразок чоловічої поведінки у сім'ї, оскільки вона перебирає на себе роль захисника, хазяїна, створювача і розпорядника матеріальних благ. За таких умов він виростає малоініціативним, несміливим, йому не вистачає необхідних для дорослого життя чоловічих якостей, що в майбутньому плодитиме проблеми формування його дітей.
Зі специфічними труднощами пов'язане виховання дітей у молодих сім'ях, що зумовлене недостатньою моральною, психологічною, соціальною зрілістю учасників подружжя. Збідненим, нерозвиненим є їх розуміння своєї ролі в житті дитини, відповідальності за ЇЇ виховання. І навіть щирі їхні старання щодо цього наштовхуються на відсутність життєвого досвіду, знань, уміння терпляче, послідовно і наполегливо дорослішати разом із своєю дитиною. 
Труднощі виховання дітей у молодих сім'ях полягають у: нерозумінні батьками самоцінності дошкільного дитинства, його значення для формування особистості дитини; не сформованості у батьків педагогічної рефлексії — вміння аналізувати, критично оцінювати власну виховну діяльність, знаходити причини педагогічних помилок, неефективності методів, які вони використовують, тощо; орієнтації на виховання з дитини «генія», намагання реалізувати в дитині власний невикористаний, як вони вважають, потенціал, упущені ними життєві шанси.
Молоді батьки часто вдаються до авторитарного виховання, вважають покарання найефективнішим виховним засобом, пред'являють суперечливі вимоги до поведінки дитини, непослідовно, суб'єктивно оцінюють ЇЇ дії, що породжує або надмірну жорстокість у ставленні до неї, або вседозволеність.
Взаємини, тактику виховання дітей у сім'ї можна віднести до одного з таких типів [10]:
диктат. Такі взаємини засновані на жорсткій регламентації поведінки дитини, суворому контролі за нею, використанні покарань, погроз тощо. Як правило, у таких сім'ях діти живуть у страху, постійно лицемірять, брешуть, наслідком чого стають різноманітні відхилення у їхній поведінці;
опіка. Вдаючись до такої тактики, батьки намагаються відгородити дитину від життєвих реалій, випробувань, намагаються все вирішувати за неї, задовольняти її потреби і примхи. За таких умов дитина позбавлена змоги формувати в собі необхідні для подальшого життя психологічні, вольові якості, об'єктивно оцінювати себе, свої можливості й інших людей, цілеспрямовано працювати над собою. Усе це деформує її внутрішній світ, систему цінностей, різко занижує або завищує її вимоги до оточення, спонукає до девіантних форм задоволення своїх потреб;
мирне співіснування на засадах невтручання. Цю тактику характеризують максимальне дистанціювання дорослих від життя дитини, абсолютне невтручання у її справи, залишення наодинці зі своїми проблемами, мінімальні вимоги до її поведінки. Це породжує відчуження дітей і батьків. Діти, не маючи від батьків належної підтримки, будучи позбавленими необхідних для їх становлення зразків соціальної поведінки, часто почуваються складно у ситуаціях, з якими легко справлятимуться їх однолітки, які виростали у сприятливіших педагогічних умовах. У них можливі образи на своїх батьків за байдужість до себе;
співробітництво. Така тактика взаємин у сім'ї, виховання дітей є найпродуктивнішою, оскільки батьки намагаються бути їхніми соратниками, є відкритими і щирими з ними, охоче впускають їх у свій світ. Між ними немає необґрунтованих таємниць, недовіри. За таких умов діти охоче експериментують, шукають, пробують себе, не боячись помилитися і бути за це покараними. Батьки охоче допомагають у всіх справах, вміло підводять дітей до вирішення проблем, завдяки чому діти відкривають у собі все нові можливості, здобувають упевненість у своїх силах. А участь у справах батьків збагачує їх соціальним досвідом, розширює світ, окреслює їм соціальну перспективу, яка часто є орієнтиром їхнього розвитку. 
Дещо своєрідно тлумачить особливості виховного впливу батьків на своїх дітей зарубіжна педагогічна наука, яка розрізняє такі його стилі: авторитарний стиль — регламентація батьками поведінки дітей відповідно до стандартів; пермісивний стиль — відсутність контролю за розвитком, вихованням і життєдіяльністю дитини, що може бути зумовлена надмірною любов'ю до неї, недостатнім досвідом батьків, побоюванням втручатися в її розвиток, переоцінкою її можливостей; авторитативний стиль — контроль за поведінкою дитини відповідно до її потреб з одночасним спрямуванням її розвитку, допомогою їй, визнанням її прав і врахуванням можливостей. Цей стиль вважають оптимальним.
Особливо збагачує виховний потенціал сім'ї участь у вихованні дітей представників різних поколінь, які мають більший життєвий досвід, більше вільного часу, ніж батьки. За правильної поведінки батьків стосунки їхніх дітей з бабусями і дідусями є емоційно близькими. Адже часто дідусі й бабусі ласкавіші у спілкуванні з онуками, ніж батьки, а ті їм платять за це довірою, виявляють непідробну турботу, піклуються про них, розвиваючи в собі при цьому такі важливі для особистості людські якості, як доброта, чуйність, щирість.
Щодо цього важливе узгодження виховних впливів на дитину представників різних поколінь. Старше покоління більше орієнтоване на те, щоб онуки повноцінно проживали своє дитинство, батьки здебільшого розглядають дошкільний вік своїх дітей як підготовку до успіхів у дорослому житті, намагаючись урізноманітнити її заняттями іноземними мовами, спортом, музикою та ін. Там, де існує гармонія поглядів і впливів на розвиток, становлення дитини, вона має найбільше шансів повноцінно сформуватися як гармонійна особистість.
Особливу роль у сімейному вихованні, соціалізації дитини відіграють родинні традиції і звичаї. [4]
Традиція — історично складені порядки, способи, правила поведінки, що передаються від покоління до покоління. Сімейні традиції регламентують створення сім'ї, появу дитини, подружні, батьківські стосунки, ведення домашнього господарства, організацію дозвілля, вшанування пам'яті предків. Вони призначені слугувати зміцненню сімейно-родинних зв'язків як механізму передачі таких особистих і соціальних цінних якостей, як любов, вірність, доброта, взаєморозуміння, щирість. До них належать спільні заняття певними видами трудової діяльності, передавання родинних реліквій (документів, нагород, пам'ятних речей), складання родовідного дерева тощо. 
Звичаї — безпосередні приписи певних дій у конкретних ситуаціях, що відтворюють сімейні стосунки у життєдіяльності наступних поколінь. Стосуються вони як зовнішніх (прихід у гості, прийом гостей, пошанування предків), так і внутрішніх (колискова і поцілунок на добраніч, побажання доброго ранку тощо) форм поведінки.
Традиції та звичаї є взаємопов'язаними у реальному житті. Традиції є більш динамічним і багатоманітним явищем родинного життя, ніж звичаї, вони створюють простір для творчого використання звичаїв. Регулюючи прості форми взаємин у сім'ї, звичаї доповнюють традиції, однак вони не настільки динамічні, як традиції. Здебільшого звичаї можуть бути формою вияву традицій.
Щирі стосунки між членами сім'ї, безпосередність почуттів одне до одного є джерелом формування гармонійної, самодостатньої особистості дитини, а також збагачення взаємин дорослих, стимулювання їхнього самовиховання.

2.2. Особливості виховання єдиної дитини в родині
На цей рахунок існує дві найпоширеніші точки зору. Перша: єдина дитина виявляється більш емоційно стійкою, ніж інші діти, тому, що не знає хвилювань, пов'язаних із суперництвом братів. Друга: єдиній дитині доводиться переборювати більше труднощів, чим звичайно, щоб придбати психічну рівновагу, тому що їй не дістає брата або сестри. Що б там не говорили психологи, життя єдиної дитини в родині нерідко складається так, що підтверджує саме цю, другу, точку зору. Труднощі не є абсолютно неминучими, і проте зустрічаються настільки часто, що було б нерозумно їх не зауважувати. 
Безперечно, батьки, що мають єдину дитину, звичайно приділяють їй надмірну увагу. Коротше, вони занадто піклуються про неї тільки тому, що вона у них одна, тоді як насправді вона усього лише перша. І дійсно, деякі з нас здатні спокійно, зі знанням справи звертатися з первістком так, як ми тримаємося потім з наступними дітьми. Головна причина отут - недосвідченість. Є, однак, і інші підстави, виявити які не так легко. Якщо не стосуватися деяких обмежень фізичного порядку, одних батьків лякає відповідальність, що накладає на них поява дітей, інші побоюються, що народження другої дитини позначиться на їхньому матеріальному становищі, треті, хоча ніколи не зізнаються в цьому, просто не люблять хлопців, і їм цілком достатньо одного сина або однієї дочки. [6]
Деякі перешкоди психічному розвитку дітей мають зовсім певну назву - тепличні умови, коли дитину пестять, ніжать, балують - одним словом, носять на руках. З-за настільки надмірної уваги психічний розвиток її неминуче сповільнюється. У результаті надмірної поблажливості, якою ми оточуємо її, вона неодмінно зштовхнеться з дуже серйозними труднощами й розчаруванням, коли виявиться за межами домашнього кола, оскільки й від інших людей буде очікувати уваги, до якої звикла у будинку батьків. По цій же причині вона занадто серйозно стане ставитися й до самої себе. Саме тому, що її власний кругозір занадто малий, багато дріб'язків здадуться їй занадто більшими й значними. У результаті спілкування з людьми буде для неї набагато сутужніше, ніж для інших дітей. Вона почне йти від контактів, усамітнюватися. Їй ніколи не доводилося ділити із братами або сестрами батьківську любов, не говорячи вже про ігри, свою кімнату й одягу, і їй важко знайти загальну мову з іншими дітьми й своє місце в дитячому співтоваристві.
Як запобігти все це? За допомогою другої дитини - скажуть багато хто з вас. І це вірно, але якщо деякі особливі проблеми й можна дозволити подібним шляхом, то де впевненість, що варто народити ще одну дитину, як ми відразу ж доможемося повної адаптації першої. У кожному разі потрібно всіма силами переборювати наше прагнення ростити дитини в тепличних умовах. Можна затверджувати, що виховання єдиного сина або єдиної дочки набагато більш важка справа, чим виховання декількох дітей. Навіть у тому випадку, якщо родина випробовує деякі матеріальні утруднення, не можна обмежуватися однією дитиною. Єдина дитина дуже незабаром стає центром родини. Турботи батька й матері, зосереджені на цій дитині, звичайно перевищують корисну норму. Любов батьківська в такому випадку відрізняється відомою нервозністю. Хвороба цієї дитини або смерть переноситься такою родиною дуже важко, і страх такого нещастя завжди стоїть перед батьками й позбавляє їх необхідного спокою. Дуже часто єдина дитина звикає до свого надзвичайного стану й стає дійсним деспотом у родині. Для батьків дуже важко буває загальмувати свою любов до неї й свої турботи, і волею - неволею вони виховують егоїста.
Для розвитку психіки кожна дитина вимагає щиросердечного простору, у якому вона могла би вільно пересуватися. Їй потрібна внутрішня й зовнішня воля, вільний діалог з навколишнім світом, щоб її не підтримувала постійно рука батьків. Дитині не обійтися без забрудненої особи, розірваних штанів і бійок.
Єдиній дитині часто відмовлено в такому просторі. Усвідомлено чи ні, їй нав'язують роль зразкової дитини. Вона повинна особливо чемно здороватися, особливо виразно читати вірші, вона повинна бути зразковим чепуруном і виділятися серед інших дітей. Щодо неї будуються честолюбні плани на майбутнє. За кожним проявом життя ведеться уважне, із затаєною заклопотаністю, спостереження. Недоліку в гарних радах дитина не випробовує протягом усього дитинства. Таке відношення до неї несе небезпеку, що єдина дитина перетвориться в розпещену, несамостійну, невпевнену в собі, що переоцінює себе, дитину.
Але цього може й не бути, тому що в поводженні з єдиними дітьми є основні правила. Вони всі можуть бути сформульовані в одній пропозиції, що повинна стати законом для кожної родини, де росте одна дитина: тільки ніякої винятковості!

2.3. Специфіка виховання в багатодітній родині
Виховний потенціал багатодітної родини має свої позитивні й негативні характеристики, а процес соціалізації дітей - свої труднощі, проблеми.
З одного боку, тут, як правило, виховуються розумні потреби й уміння зважати на потреби інших; ні в кого з дітей немає привілейованого положення, а виходить, немає ґрунту для формування егоїзму, асоціальних рис; більше можливостей для спілкування, турботи про молодших, засвоєння моральних і соціальних норм і правил гуртожитку; можуть формуватися такі моральні якості, як чуйність, людяність, відповідальність, повага до людей, а також якості соціального порядку - здатність до спілкування, адаптації, толерантність. Діти з таких родин виявляються більш підготовленими до подружнього життя, вони легше переборюють рольові конфлікти, пов'язані з завищеними вимогами одного до іншого й заниженими вимогам до себе.
Однак процес виховання в багатодітній родині не менш складний і суперечливий. По-перше, у таких родинах дорослі досить часто втрачають почуття справедливості у відношенні дітей, проявляють до них неоднакову прихильність й увагу. Скривджена дитина завжди гостро відчуває дефіцит тепла й уваги до неї, по-своєму реагуючи на це: в одних випадках супутнім психологічним станом для неї стає тривожність, почуття ущербності й непевність у собі, в інші - підвищена агресивність, неадекватна реакція на життєві ситуації. Для старших дітей у багатодітній родині характерна категоричність у судженнях, прагнення до лідерства, керівництву навіть у тих випадках, коли для цього немає підстав. Все це природно, утрудняє процес соціалізації дітей. У багатодітних родинах різко збільшується фізичне й психічне навантаження на батьків, особливо на матір. Вона має менше вільного часу й можливостей для розвитку дітей і спілкування з ними, для прояву уваги до їхніх інтересів. На жаль, діти з багатодітних родин частіше стають на соціально небезпечний шлях поводження, майже в 3,5 рази частіше, ніж діти з родин інших типів. [3]
Багатодітна родина має менше можливостей для задоволення потреб й інтересів дитини, якій й так приділяється значно менше часу, чим в одно дітній, що природно не може не позначитися на його розвитку. У цьому контексті рівень матеріальної забезпеченості багатодітної родини має досить істотне значення. Моніторинг соціально-економічного потенціалу родин показав, що більшість багатодітних родин живе нижче порога бідності.















ВИСНОВКИ
Ми розглянули зараз основні положення в сімейному вихованні. Проходження цим положенням у відомій мері дозволить вам виховати дитини всебічно і правильно. Було би помилкою вважати дані рекомендації якимись одкровеннями, непорушними в століттях і гарантуюче виховання прекрасних дітей. Дані установки не є застиглими догмами, вони змінюються й уточнюються з урахуванням сучасних концепцій і поглядів на виховання дітей. Непорушним залишається сам принцип виховання: тільки гармонійно розвита людина може відповідно виховати своїх дітей, тільки щирий, щиросердечний підхід до виховання дітей може дати необхідний результат.
Сімейне життя зложилося віддавна так, що батьківські обов'язки діляться між батьком і матір'ю, і притім діляться нерівномірно. Найважливіші турботи по догляду за дітьми й первісним вихованням дітей лягають на матір як тому, що вона в стані віддати дітям більше часу, чим батько, так і тому, що за традицією вона більше звикла до цьому, а по натурі може внести в це більше ніжності, м'якості, пещення й уважності. Цією близькою участю матері в житті дітей у їхньому ранньому віці визначається й моральний її вплив на н


Другие работы по теме: