Contribution to International Economy

  • Жанр детективу в українській літературі
Текст работы скоро появитсяВСТУП
Детективний роман чи оповідання є цілком законним літературним жанром, хоч діапазон його оцінок був доволі різноманітним - від повної негативної реакції, зневаги, в'їдливого висміювання, пародіювання, недбалого прийняття як способу марнувати час у вагоні або черзі - аж до захопленого колекціонування читачами книжок детективного характеру і далі - до теоретичних досліджень, у яких на високому науковому рівні вивчають феномен цього літературного жанру.
Ми спробуємо дізнатись, в чому полягає феномен детективного жанру, зробимо провести дослідження видів детективу, познайомимось з представниками детективного жанру в контексті світової літератури.
Головною метою данної роботи є дослідження історії розвитку жанру детективу в літературі.
Для виконання даної мети були поставлені наступні завдання:
1. Розглянути історію виникнення жанру;
2. Проаналізувати характерні риси детективного жанру, розлянути його різновиди;
3. Визначити письменників, які працювали в жанрі детективу;
4. Розлянути розвиток детективу в контексті української літератури.
Проблема розвитку детективного жанру буде роглянута з багатьох точок зору – з боку літературознавства, культурознавства, історіїї.
Треба зауважити, що причини такого суперечливого ставлення до детективу криються у його парадоксальній природі. Сьогодні, коли у світовій літературі відбувається переоцінка цінностей, постає важлива проблема місця жанру детектива, історії його розвитку та типології у контексті світової літератури кінця XIX початку XX століття.
У своєму дослідженні ми зробили спробу показати загальні віхи історії розвитку детективного жанру та його різновидів у контексті зарубіжної і, особливо, вітчизняної літератури, визначити спільні та відмінні риси детективу з близькими до нього жанрами.
Значний внесок у розробку цієї проблеми зробили передусім зарубіжні дослідники. Так, широко відомими читацькому загалу є праці Г.К. Честертона "На захист детективної літератури", Р. Остіна Фрімена "Мистецтво детектива", Е.С. Гарднера "Справа у тому, як це усе починалося" та інші. У 90-х .роках минулого століття з'являється ряд теоретичних робіт," присвячених вивченню жанрових особливостей та різновидів детективу вітнизняних критиків та літературознавців; Іванов 0. "Детектив: занепад чи розквіт"; Новікова М., Барабан О.'''Символіка детективу"; Костюк Г. "Про "Поклади золота”, Сотнікова Т. "Три неголовні причини й одна головна", В. Аксьонова "Килер, ватажок, маньяк"; Адамов А. "Мій улюблений жанр - детектив", дослідження "Дивні манери надпопулярного жанру" Кіра Шахової , де вона визначила і дала загальну характеристику окремих типів детективної літератури, з'ясувала парадоксальну природу "чистого" детективу та багато інших статей.
Якщо казати про структуру даної роботи, треба відзначити, що робота складається із введення, двох глав, висновку, додаткового матеріалу, списку використаної літератури.
У введенні формулюються завдання; обґрунтовується вибір теми дослідження, визначається актуальністю, теоретична й практична значимість.
У першому розділі викладаються загальні проблеми детективного жанру. Тут також наведені визначення жанру детективу, розглянути його характерні риси й різновиди.
Другий розділ являє собою досліждення розвитку вітчизняного детективу, розляд характерних рис українського детективу.


РОЗДІЛ І. ДЕТЕКТИВ ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ ЖАНР
1.1. Детектив. Засновники детективного жанру
Детектив як цілісний і незалежний жанр виник в епоху романтизму (І пол. XIX ст.), якій передував період передромантизму, що виник як своєрідна реакція на просвітницький реалізм.
З'явився класичний детектив, оскільки прагнення епохи озиратися назад не могло бути вічним. Рано чи пізно повинна була з'явитися література, яка б розкривала величезні можливості сучасної людини.
Провідне місце у цей період зайняв маловідомий жанр готичного роману, який певною мірою, на нашу думку, у подальшому вплинув на розвиток детектива.
Готичний роман, або роман жахів, - це твір, у якому зображуються незвичайні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил [3;123].
Виник цей жанр у англійській літературі II половини ХУЛІ століття і у цей же час поширився і формувався у західноєвропейських країнах. Готичний роман з його надзвичайністю та елементами страшного був основою появи різноманітних видів детективного роману.
У готичному романі, чи як його ще іноді називали "романі жахів", особливо наочно виявилась переоцінка цінностей доби Просвітництва. Засновником цього жанру називають ім'я англійського письменника Гораса Уолпола (1717 - 1797), який побудував поблизу Лондона замок у готичному стилі, відкрив там друкарню і видавав свої книжки. Єдиний роман, що відрізнявся фантастикою і таємнігчо-похмурим тоном розповіді - це "Замок Отранто" (1765), який визначають як готичний. Наявність елемента таємниці і поріднює готичний роман з детективом, проте він не є власне детективним, а скоріше фантастичним.
Кримінальна література кардинально змінилася, коли побачили світ твори Е.А. По - засновника цього жанру в літературі.
Детективний жанр від часів Е.А. По пройшов довгий шлях розвитку. Історики підкреслюють, що це унікальна літературна форма, яка відрізняється від готичного та кримінального роману, не має нічого спільного з поліційним романом. Для більшості критиків детектив представляв собою провідну тему, навколо якої інші кримінальні історії та тріллери грають роль лише варіацій.
Детектив — це літературний твір чи кінофільм, присвячений розкриттю заплутаної таємниці, як правило, пов'язаної зі злочином [20;123].
Важливою ознакою, яка об'єднує його з готичним романом, с те, що ці літературні жанри своїми сюжетами тримають читача у напрузі аж до того моменту, поки таємниця не буде повністю розкрита.
Доказ на користь необхідності класифікації пов'язаний з тезою про те, що, коли взагалі відкрити усі шлюзи, то на нас потече могутній потік творів, які мають лише віддалене відношення до кримінальної теми, починаючи від "Червоної Шапочки" (цікавий приклад замаскування та замаху на вбивство), до будь-якої п'єси У. Шекспіра [47;165].
Теоретично це можна допустити, але на практиці читачі без вагання зможуть провести межу між речами, де інтерес до природи, мотивів та результатів злочину лежить в основі сюжету, і тими творами, у яких кримінальна тема виконує лише допоміжні функції.
Слово «детектив»-англійське, означає воно «шукати, розкривати, виявляти». Для детектива, як літературного твору, це застосовно, тому що в його основі завжди лежить яка-небудь таємниця, яку необхідно розслідувати. Така таємниця визначає конфлікт, вона служить стрижнем сюжету. Таємниця ж «рухає» всю дію. Саме в цьому сутність детектива, його основа і його стрижень.6;25
Відома точна дата народження детективного жанру, що, власне кажучи, відбрунькувався від своїх прабатьк-пригодницького й авантюрного, роману. Установити час свого народження може далеко не кожний жанр. Для детектива ця дата-квітень 1841 року, коли в одному з американських журналів уперше з'явилася новела талановитого американця Едгара Алана По. «Убивство на вулиці Морг». За нею пішли ще дві: «Таємниці Марі Пиці» і «Викрадений лист» (1842—1844). Цими цікавими новелами («логічними оповіданнями», як назвав їх сам автор) геніальний американський письменник не тільки відкрив новий жанр у літературі, але й заклав основи його основних прийомів, чуйно «уловивши» його особливості, дивну специфіку й величезні можливості впливу на читачі. І з'явився цей новий літературний жанр саме в США. у самої динамічної, молодий і ще не обтяженої багатовіковими традиціями країні.
Популярності теми про злочини і їхнє розслідування сприяло також розвиток у великих містах журналістики, особливо часта поява на сторінках газет репортажів карної хроніки. Сенсаційно - повідомлення, що інтригують, об доконаному те тут, те там загадковому злочині збуджували цікавість і хвилювання, спричиняли нетерплячі очікування подальших повідомлень подробиць про життєву драму. Подібні газетні репортажі карної хроніки можна вважати, у першому наближенні, безпосередніми попередниками детективного жанру. 6;15
Та й творцем перших детективних новел не випадково виявився Едгар По, письменник обдарований, але трагічно оцінений і визнаний лише після смерті. Це був письменник дивно різнобічний, що передбачив багато художньо-літературних відкриттів.
Властиво, сам творець нового жанру, видимо, і не думав, що написавши кілька незвичайних новел («логічних оповідань»), створює цим особливий літературний жанр. Він і назвае свої новели («Убивство на вулиці "Морг», «Таємниця Марі Пиці», «Викрадений лист») не детективними, а «логічними оповіданнями». Тоді в літературі не було навіть такого визначення - «детективна». Воно з'явилося набагато пізніше. Та й «особа, що веде розслідування злочину», широко відоме тепер як «детектив», уперше зафіксований лише в 1856 році.
Слід зауважити, що сюжет з карною тематикою першої назвала «дитячою історією» популярна американська письменниця Енн Кэтрін Грін, коли опублікувала свій перший роман «Левенуортська справа». В англійській мові, як літературне визначення, назва «детективний твір» стало потім прийнятим поряд з «кримінальною історією». Хоча в другій половині XIX століття довгий час частіше вживали термін «поліцейський роман» (по французькій моді).
Енн Кетрін Грін (1846-1935) - Талановита й популярна письменниця, що працювала в жанрі детектива. Її називають «прабабою детектива», по не тому що вона прожила довге життя, довжиною в 90 років, у тому числі у творчості - більше напівстоліття, написавши багато цікавих детективних творів.
Енн Кетрін Грін-первая після Едгара По письменниця, що почала й США писати в новому жанрі детектива, і складати вже не короткі новели, а більші цікаві романи, назвавши їх «детективними історіями»
Перший детективний роман Енн Кетрін Грін вийшов друком в 1878 році - «Левенуортска справа» (або «Справа Левенуорт», «Рука й кільце», «За закритими дверима», «Будинок сосон, що шепотять,», «Убивство в Гранмарси-парке», «Його вина». «Щабель», «День відплати», «Покинутий готель». «Наречена підсудного», «У лабіринті гріхів» і багато інших, не менш цікавих творів.
Енн Кетрін Грін написано близько 40 детективних романів і повістей. Отже, маловідомий тоді американець Едгар По своїми новелами створив детективний жанр, розробив основні особливості його структури.
Слідом за талановитими письменникакми Едгаром По та Енн Кертін Грін внесли величезний вклад у розвиток нового жанру популярні англійці: Уільям Уілкі Колінз, Артур Конан Дойль і Гілберт Кіт Честертон, всесвітньо визнані класиками жанру ще при їхньому житті. Кожний з них по-своєму збагатив новий, що тільки що народився літературний жанр.
У чому конкретно складався внесок кожного з них можна намітити стисло, короткими штрихами.
Замість невеликих детективних новел, завдяки Уілкі Колінзу, жанр одержав у своє розпорядження д е т е к т и в н и й роман, а значить широке поле дій. При цьому кримінальний матеріал перетворюється в Колінза в засіб дослідження справжнього життя, а важливе питання про те, чому зроблений злочин, що так мало займав Едгара По, в Уілкі Колінза здобуває першорядне значення. У той час як для Едгара По важливіше зрозуміти хто і як зробив це.
Саме реальне життя, з її різноманіттям і складними перипетіями, активно ввійшла в детективне оповідання, і розслідується тепер не просто «застигла картина» доконаного злочину (як це було раніше), а людські трагедії й складні долі людей. Автор майстерно відтворить ситуаційні труднощі: первісні обставини події зненацька ускладнюються, і здавалося б тільки що «промінь, що блиснув, ясності» знову затуманюється, надія знову мерхне, з'являються нові жертви, нові підозрювані, нові таємниці.20;42
В 1860 році Уіклі Колінз публікує свій знаменитий роман «Жінка в білому» - «роман таємниць і жаху», з явними елементами детективного сюжету й навіть наявністю слідчого таємниць, художника Хайтрайта, ще більш грандіозним був успіх другого, уже по-справжньому детективного роману У.Колінз «Місячний камінь» (1866).
Заслуга талановитого У.Колінза в розвитку детективного жанру дуже велика. Замість коротких детективних історій - новел американця Едгара По У.Колінз наочно показав наскільки виграє жанр якщо кримінальний матеріал викласти в обсязі цікавого детективного роману. При цьому детективний сюжет перетворюється в засіб дослідницького справжнього життя, і важливе питання про тім чому зроблений злочин так малий що займав Е.По (для нього важливіше було з'ясувати, хто і як зробив убивство), у Колінза здобуває першорядне значення.
Побудовані на детективній таємниці й такі романи У.Колінза як «Гри в прятки», «Смертельна таємниця», «Червова дама».
Саме після талановитого Уілкі Колінза детективний жанр стає незмірно богаче, підсилюється його динамізм і напруженість усього оповідання, захопленість читача.
Особливо прославив детективний жанр Артур Конан Дойль. Саме він забезпечив йому небачену до того широку популярність у мільйонів читачів усього миру.
Герой Конан Дойля, на відміну від аристократа-інтелектуала француза Дюпена, - англійський сищик-джентльмен Шерлок Холмс. Він іде в ногу зі своїм часом. При розслідуванні злочинів - широко користується досягненнями науки (особливо улюбленої їм хімії), мистецьки гримується під представників нижчого класу (кэмбена, моряка, жебрака, старця) і розумно застосовує дедуктивний метод при відновленні картини злочину.
Дуже сподобався й надовго запам'ятався мільйонам читачів образ основного персонажа-героя-сищика, геніального Шерлока Холмса. Не випадково на Бейкер-стріт 221-б, куди «оселив» автор свого героя, і донині приходять листа його шанувальників і навіть «клієнтів», що потрапили в лихо. Адже особливо підкуповувала готовність демократичного сищика в будь-яку хвилину" поспішати рятуйте! своєму клієнтові, незалежно від того, хто він-лорд, банкір або ж дворецький, гувернантка.
До того ж, часта поява із друку й різноманіття захоплююче написаних, що таємниче інтригують історій, у яких спритний і розумний Шерлок Холмс завжди виходить переможцем Зла, ще більше сприяли його популярності.
Гилберт Кит Честертон увів у детективне оповідання зовсім інший образ сищика – слідчого - зовні невибагливого сільського священика, низенького й толстого патера Брауна. Він - антипод елегантному джентльменові-сищикові Шерлоку Холмсу. Однак під простуватою зовнішністю церковного діяча проявляється допитливий розум, гостра спостережливість, добросердість і відмінне знання людської психології. Патера Брауна відрізняє гарне знання життя й людських слабостей, отримане в частому спілкуванні із простими людьми, що регулярно приходять до нього в сповідальню з усіма своїми лихами й неприємностями.
При всій своїй явній популярності Шерлок Холмс найчастіше з'являється перед нами як сухуватий-логічний розум, начебто «мислячої машини», а от скромний патер Браун нагадує собою чуйну антену, що легко вловлює саму суть дій і мотивів, що спонукали до порушення закону. Він іноді навіть відкрито співчуває мимовільному злочинцеві. При цьому патер Браун ніколи не випинає своїх розумових здатностей, не красується й не демонструє своєї переваги (на противагу самовпевненому Шерлоку Холмсу навіть у ті хвилини, коли тихо розповідає про факти й тім шляхи, що привів його до істини, до розкриття загадки злочину.
Честертон увів у детективне розслідування новий елемент - психологічний підхід при розплутуванні складної події, і допоміг цим ще більше розсунути жанру границі своїх можливостей, увібрати в себе глибокі філософські й моральні можливості. Це дозволило детективному жанру здійнятися до рівня великої літератури.
Із цього короткого огляду видно, що в джерел народженого в середині XIX століття детективного жанру дійсно стояли видатні майстри, що багато зробили для становлення й розвитку популярного жанру, що обумовлювали своїми захоплюючими творами всесвітню славу, популярність, любов.
Заслуги цієї «чудової четвірки» безсумнівно великі. Однак і на їхню творчість впливали попередники й сучасники-, часом не менш видні й талановиті їхні колеги. В окремих висловленнях і мемуарах підкреслювали це й вони самі. Так, за словами Артура Конан Доїла, він був «захопленим шанувальником талановитого Едгара По», і не приховував того факту, що його прославлений герой Шерлок Холмс «по родоводу» іде від Огюста Дюпена, і схожий на нього в деяких учинках і рисах. Природно, «у більше відточеному змісті», У Конан Дойля, загалом, та ж схема оповідання, що й у детективних новелах Едгара По виведений у герої розумний і спостережливий сищик Шерлок Холмс, що вміє логічно мислити й вибудовувати цільну картину добутих доказів, що происшли з мозаїки, і фактів, а поруч із ним - простуватий доктор Уотсон; а в Едгара По роль постійно захоплюється логічними умовиводами інтелектуала Дюпена грав його приятель-оповідач, від імені якого і ведеться все оповідання (як і від імені доктора Уотсона в Конан Дойля).
Однак Артура Конан Дойля ніяк не можна вважати лише наслідувачем Едгара По. Він значно й майстерно розвив первісні ідеї талановитого американця, додав їм більшу «опуклість», пожвавив їхніми новими фарбами, відточив грані тільки що народженого жанру, уміло облачи» його й чітко закінчену форму. В Едгара По все цее було як би ескізно, і начерку, як у художника, початківця створювати картину.
Не приховував Артур Конан Дойль і свого знайомства й навіть захоплення цікавими романами француза Еміль Габоріо, що публікувалися більш ніж на два десятиліття раніше. Адже перші два романи Еміль Габоріо зі спритним, розумним та енергійним професіоналом-поліцейським Лекоком побачили світло в 1865-1866 роках («Справа вдови Леруж» і «Злочин в Орсивале»), а геніальний сищик Шерлок Холмс з'явився в Конан Дойла вперше в 1887 році («Етюд у багряних тонах»). Цікаво, що й схема побудови детективного оповідання в «Етюді в багряних тонах» нагадує характерну структуру ряду романів Габоріо; складаються із двох як би самостійних частин («роман у романі»)-спершу йде розслідування доконаного кимсь злочину, і в другій половині повести докладно викладається давня історія взаємин основних персонажів, зненацька перенесених автором із сьогоднішнього Лондона (кінця XIX століття) на пустельні простори Північної Америки (першій половині цього ж століття), до мормонів. Це чи не аналогія! Адже так неодноразово надходив Еміль Габоріо у своїх об'ємних детективних романах.
Шерлок Холмс виведений у Конан Дойла як неперевершений майстер гриму й перевдягань, як талановитий актор перевтілень. Але ж і спритний поліцейський Лекок у Габоріо любив і вмів мистецьки гримуватися, і частенько невпізнанно перевтілювався в задуманий їм персонаж при розслідуваннях.
Далі, енергійний Лекок завжди дуже активний при розв’язуванні складних справ. Він не відсиджується в кабінеті (як інтелектуал Дюпен, перебуваючи в затемненій кімнаті, вирішує «кросворди злочинів»), а йде по гарячих слідах злочинця, спритно ховається в засідках, сміло вступають і смертельно небезпечні сутички з жорстокими злочинцями, сам виявляє й знешкоджує його (як це буде робити пізніше й геній-сищик Шерлок Холмс у Конан Дойль).
Так, все це й було вже давно в Еміль Габоріо,-такий його основний герой, поліцейський Лекок, хоча багато літературознавців ставлять це в заслугу тільки Артуру Конан Дойлу, віддають йому «пальму першості» у цьому.
Чималий внесок у молодий детективний жанр вніс і інший француз - талановитий Гастон Леру. Він створив симпатичний образ, що полюбився читачам, молодого, розумного й енергійного 18-ти літнього журналіста-репортера Рультабійля. Його пригоди відмінно описані в трьох романах (1907-1912).
Гастон Леру, як і Еміль Габоріо й Артур Конан Дойл, також перебував під сильним впливом американця Едгара По, родоначальника жанру. Це виявилося вже в першому його романі цього циклу («Таємниця жовток кімнати», 1907), де спритний Рультабійль уперше одержує можливість виявити свою проникливість. В основу цього роману Леру, як у першій детективній новелі Едгара По, покладена так називана «загадка закритого приміщення», - замкненого зсередини, повністю ізольованого ззовні приміщення (у даному випадоку - жовтої кімнати), де зроблена спроба злочину, але немає ніде поблизу самого злочинця, а єдиний вихід (двері) перебувають поруч зі свідком, а ніхто з нього не виходив.
Варто сказати, що аналогічна «загадка ізольованого приміщення» використалася задовго й до Едгара По, вона не раз застосовувалася в «готичних романах» XVIII століття, але в Гастона Леру розроблена особливо добре. При цьому молодий журналіст - слідчий, суперничаючи з офіційним поліцейським ходом наслідку, зрештою успішно вирішує цю таємницю злочину. Тут він набагато яскравіше й повніше застосовує дедуктивний метод розслідування, чим навіть це робить геніальний сищик Шерлок Холмс. 41;230
Більше того, можна, мабуть, сказати, що по-справжньому дедуктивний метод уперше досить переконливо описаний саме в Гастона Леру, а не в Артура Конан Доїла, і молодий Рультабійль відмінно його застосовує при розслідуванні, у те час як Шерлок Холмс багато й часто говорить про цей метод, у те час як сам використав в основному лише логічний аналіз ретельно зібраних доказів і фактів, уміло їх лише узагальнюючи.
Позитивним у Гастона Леру є також і те, що його основний герої, журналіст Рультабійль представлений більше симпатичним для читача, молодим, спритним розумним, у той час як у Шерлока Холмса чимало сухості в характері, гордовитості стосовно навколишньої, чудностей (аж до прийому збудливих наркотиків). Видимо, створюючи цей позитивний образ, талановитий Гастон Леру відмінно розумів істину: щоб сподобатися читачам, щоб герой став широко популярний і навіть любимий, зовсім не досить наділити його лише високим інтелектом і майстерністю розшуку, потрібні ще й загальнолюдські позитивні риси і якості.
Гастон Леру майстерно відтворював у своїх цікавих детективних романах атмосферу занепокоєння, що поступово переходить у страх, уміло нагнітаючи напруженість оповідання. II все це на тлі, що інтригує, трохи смутної й томливої обстановки стародавніх маєтків і замків (як пізніше це буде в Агати Крісті), і навколишнього ландшафту, як би підготовленого вже для класичного таємничого злочину. І в міру посилення напруженості атмосфери, майстерного ускладнення сюжетних перипетій, несподіваних крутих попороте події, ще більш заплутались уже й так складну ситуацію, інтрига оповідання, перевита чималим числом непояснених поки фактів, що змушували нас навіть повірити в щось надприродне, автор раптом як би розкриває завісу, робить ще один митецький поворот, ефектним образом скидає вага покриви таємничої до того нез'ясовності й підносить нам просте й логічне пояснення всіх незрозумілих раніше подій.
Був у ті роки й ще один талановитий француз, що також істотно збагатив молодий жанр своєю оригінальністю й професійною майстерністю. Це - дуже популярний у перші десятиліття нашої ери письменник - детективіст Моріс Леблан.
Моріс Леблан зробив, як уважають критики, «новаторський крок у жанрі», висунувши в зухвалі герої симпатичного злодія-джентльмена Арсена Люпена, а не звичного вже сищика-інтелектуала або розумного професіонала -поліцейського, або ж молодого журналіста-слідчого. І цей незвичайний новий герой, спритний і зухвалий Арсен Люпен, незабаром полюбився читачам (особливо французам).
Однак герой численних і дуже цікавих творів Моріса Леблана - вор-джентльмен Арсен Люпен являє собою колоритну й незабутню фігуру. Арсен Люпен - явний антипод геніальному сищикові Шерлоку Холмсу (так він був і задуманий в 1904-1905), відчайдушний і постійний порушник Закону й Порядку, хоча й з гарними, джентльменськими манерами, майстер гриму й перевдягань, несподіваних перевтілень, і одночасно із грабежами здійснюючий стільки шляхетних учинків, що навіть починаєш уважати його не відщепенцем-злочинцем, а сьогоденням лицарем якогось нового «типу»
Цей ідеалізований і опоетизований герой-злочинець, що перевершує у всьому своїх супротивників - і по проникливості, і але зухвалості, і по сміливості, і по спритності,-зовсім не схожий на звичні нам безпристрасних-раціональних героїв - сищиків, що завзято захищають Честь, Власність, Порядок і Закон.
Арсен Люпен - людина емоцій, шляхетного жесту, зовні чарівний джентльмен, хоча й зухвалому злодії, веселий, життєрадісний, дотепний, трохи легковажний.
Необхідно сказати, що одна із самих перекладних письменників - детективістов - Агата Крісті, «королева загадок». Свій перший детективний роман («Таємнича подія в Стайлзе») вона опублікувала в 1920 році, потім регулярно складала їх щороку (по одному - двох), аж до останніх днів свого життя (1976). Її талановитому перу належать 68 романів, більше сотні оповідань, понад десяток п'єс, томик віршів, шість мелодраматичних романів. В основі всіх творів А.Крісті залишався класичний напрямок, всі ті ж герої - Еркюль Пуаро й місс Марпл.
Із усього сказаного вище можна зробити мотивований висновок, що в становленні й розвитку молодого детективного жанру успішно брали участь і внесли чималий вклад не тільки звично знайомі для нас дуже популярні й широко відомі майстри детектив-американець Едгар Алан По, англійці Уілкі Колінз, Артур Копан Дойл і Гилберт Честертон, але й не менш талановиті французи-Еміль Габоріо, Гастон Леру й Моріс Леблан.
Саме кожний з перерахованих вище імен цієї «чудової сімки» вагомо сприяв розвитку й популяризації молодого тоді ще жанру, вносячись у нього чимало свого, оригінального й неповторного.
Завдяки саме цим талановитим сімом письменникам, детективний жанр, уже на стадії свого становлення й розвитку, заблискав своїми численними гранями, як дорогоцінний камінь у руках умілого ювеліра, і одержав широку популярність і поширення, небачену раніше популярність у багатомільйонної армії читачів усього миру.

1.2. Особливості детективного жанру. Різновиди детективу
Детектив - пригодницький роман, (повість, багато рідше - оповідання, що дає діяння через дослідження, через дізнавання, що приймає гостросюжетну форму й завершується оголенням схованих подійних пружин, у принципі необов'язково карних. Детективові властива «проникаюча» тенденція час від часу його елементи вторгаються в серйозну прозу, організувати згідно своїм сюжетним законом більш-менш великі структури від епізоду до твору. Елементи детектива присутні в багатьох творах літератури.
Детектив - це жанр. Але ще й тема, точніше комбінація того й іншого. У самий жанр закладена настільки чітка подійна програма, що ми заздалегідь знаємо деякі основні епізоди ще не читаючи твору.
У детективі - заздалегідь певний у своєї професійної, а почасти й людської конкретності головний герой. Він слідчий, незалежно від того, одержує він гонорар або чисто моральна винагорода. Як особистість він відрізняється спостережливістю й проникливим логічним розумом.
Детектив - певна композиція.
Аналітичне міркування - засноване на повнім знанні фактів - от шлях до пізнання істини, що обирає сищик.
Аналітичне міркування - от сила, що організує в детективі сюжет.
Художня установка жанру спричиняється діловито - напружений ритм зображуваного життя, її винятково функціональне наповнення. Саме тому другорядний персонаж тут найчастіше образ - засіб, образ - інструмент. А ще точніше - образ - диверсія.
Повітря детектива пронизане, як у драмі, магнетизмом збігів, що стягають лініями виборчого споріднення й виборчого відштовхування.
В остаточному підсумку функціональна напруженість всіх подійних зв'язків у детективі суворо регламентує життя його героїв. Трагічна подія вириває людей із природного контексту взаємин, перетворюючи їх у єдину команду, спаяну (і що роздирає) одним сумом - злочином, що відбувся.
Створення детективної схеми - творчий процес.
Сюжет і схема - 2 форми руху думки в 2 різних її «станах».
Детектив - вторгнення науки в літературу. Детективний сюжет формується відповідно до принципів наукової схеми - у зіткненні тез, пропонує читачеві розвиток думки, а не характеру або вірніше такий розвиток характеру, яке необхідно для розвитку думки слідчого, для розвитку думки дослідницької.
Детективові властива двуплановість. Зовнішня дія в його образній конкретності співіснує із прихованим, схованим від читацьких очей. Ми бачимо наслідку (і наслідок), але лише догадуємося про причини.
Зовнішній сюжет веде сищик, внутрішній - злочинець. Доказу - як би випадково пункти зустрічі сищика зі злочинцем. Викривальна розв'язка - як би обов'язкове побачення цих персонажів і одночасно цих оповідальних ліній, коли математичний ікс, знак питання, людина - невидимка (таємний зловмисник) знаходить життєву визначеність.
Детективові властив сюжетна умовність:
1. Людина не може вчинити злочин, якщо в нього є алібі;
2. Навіть якщо в людини немає алібі, він не може вчинити злочин, якщо в нього немає мотиву;
3. Навіть не маючи алібі й маючи мотив, людина не вчинить злочин, якщо він людина.[10;155]
У строго літературознавчому розумінні проблема алібі - проблема «речових», матеріальних умов, на які приречені персонажі детектива.
Проблема мотиву - проблема характеру. Це прочитання вчинків героя в контексті його індивідуальних і соціальних спонукань.
В основі теперішньої літератури - справжня людяність. Детектив пронизаний пафосом порятунку людини.
Детектив, як допоміжний жанр, активно сприяє розвитку інших жанрів, наприклад, кіно. (П.Шестаков «Страх висоти», А. і Г.Вайнери «Візит до мінотавра», Ю.Семенов «Петрівка, 38», «Огарьова, 6».
Таємниця лежить у серцевині сюжету детектива. Людині за всіх часів властиво пекуча цікавість, що хвилює, непереборне прагнення до розгадки таємниці всього незрозумілого загадкового, що зустрічається на його шляху, і чим ця таємниця значніше, небезпечніше або цінніше, тим гостріше бажання розгадати її.
Ще один секрет популярності детектива - міський роман, він і виник у високорозвинених країнах, його читачі були насамперед городяни й читали вони отут про себе, про небезпеці, що коштує поруч із ними, читали про своїх захисників, тому що злочинність розцвіла саме в містах.
У детектива зненацька вступив ворог, що загрожує городянинові. Так з ростом міст росла популярність детективного роману, його емоційне, а внаслідок цього й моральний, ідейне вплив на усе більше широкого читача.
Детективний роман убирав у себе всі самі гострі, хворобливі, звичайно сховані від очей суспільства проблеми, він висвітлював всі самі небезпечні, брудні, відразливі сторони капіталістичного міста, які при дотику до них хоча й заподіювали гострий біль, але завжди притягали до себе увага.
У детективному романі дотик до похмурих сторін життя тільки лоскоче нерви обивателеві, а в серйозного читача викликає почуття тривоги, розгубленості, переляку й гніву - залежно від позиції автора й того завдання, що він собі ставить. [18;209]
Західні теоретики вже давно піднімали подібне питання, втім, упадаючи при цьому в крайність, захоплюючись приписаннями на адресу автора. Так, Ван Дайн (псевдонім американського белетриста У.Х.Райта) сформулював в 1928 р. двадцять правил детектива, серед яких, наприклад, була вимога: убивцею в жодному разі не повинен бути лакей! Англієць Р.Нокс, що запропонував в 1929 р. свій варіант із десяти правил уважав непорушною умовою детективного сюжету присутність злочинця серед інших персонажів уже в найпершому епізоді.
Очевидна дріб'язковість і необов'язковість подібних "правил". У той же час очевидно, що якісь принципові, формотворні закони детективного сюжету все-таки існують, і пошуки їх обертають нас насамперед до особливої ролі автора стосовно розглянутого} сюжету. Ще В. Шкловський помітив, що автор з метою створення таємниці й напруженості оповідання міняє в розвитку дії причини й наслідки. [50;156]
Подібними спостереженнями, розставляючи свої акценти, ділиться й французький белетрист і критик Б. Нарсежак у цікавому дослідженні "Естетика поліцейського роману" (1948). Він указує на те, що раціональний початок, прийоми логічного аналізу, які використаються героєм детектива для розкриття таємниці, застосовуються в першу чергу самим автором — для створення цієї таємниці й організації оповідання в цілому: логіка породжує злочин. Приблизно те ж заявляв і Г. К. Честертон: "Коли мовлення йдете розслідуванні злочину, її авторові необхідно почати зсередини, тоді як детектива приступає до розслідування". [35;60]
Споконвічно знаючи істину, але приховуючи свою поінформованість, автор вибудовує оповідання так, щоб поступово вести читача до пізнання повної правди. Від епізоду до епізоду він показує лише частина фактів і подій, іноді дуже повільно, а іноді ривком що множаться, і перетворює їх в об'єкт напружених роздумів героя. При цьому таємниця може бути багатоактної: одна загадкова подія змінює іншу, засіваючи враження незбагненності того, що відбувається. Множинність кульмінацій, а також зав'язок і розв'язок надає дії хвилястий характер: воно розвивається ривками, періодично досягаючи напруженості.[50;144]
Нерідко подібні сюжетні лінії виявляються збагаченими своїми невеликими таємницями, щоправда, що уступають по значущості основний- Таким прийомом користуються Ж.Сименон («Мегре коливається»), А. К. Дойль ("Собака Баскервилей"). А. я Г.Вайнери в романі "Візит до Мінотавра". В останньому романі цікава лінія, пов'язана з візитами інспектора Тихонова до колишнього музиканта Іконікову, що змінили світ прекрасних звуків на вивчення змій і зобразили собою нову - психологічну - загадку, загадку сучасного Сальері, втім, що вбиває не суперника - Моцарта, а самого себе.
Особливу роль у побудові детективного сюжету грає деталь. Це не просто життєва подробиця, а деталь-прикмета, упредметнений слід дії. Майже в кожного народу є казка про хлопчика (в інших варіантах - пастуху, бідняку й навіть дітях султана, як в "Тисячі й однієї ночі"), що був несправедливо обвинувачений у крадіжці, тому що зумів точно слідами описати зниклого осла.
Саме вивченням, осмисленням деталі зв'язаний насамперед характерний для детективного жанру пафос пошуку, відкриття істини. Більше того: з'ясовуючи взаємозумовленість різних сторін життя, звертаючи увагу на причинно-наслідкові зв'язки між явищами, фактами матеріального й духовного миру, детективний сюжет якоюсь мірою стосується й філософської сторони буття. Істота детективного роману, як помітив у свій час Честертон, складається в зображенні феноменів, причини яких сховані, а це і є, якщо помізкувати, істота всіх філософій.20;128
При всій своїй значущості, ємності деталь у детективі, звичайно, не має ту ідейну й художню глибину, що повідомляється їй у творах "серйозних" жанрів." Однак у кожному разі, стосуючись побуту або психології, учинку персонажа або події, деталь у детективі повинна мати характер, що інформує бути ключем до розгадки таємниці, а щоб ці "ключі" відкривали, автор повинен розташувати їх у певній системі. Саме в умінні побудувати таку систему, що розкриває схований взаємозв'язок події, що зводить в один вузол, здавалася б, випадки але нитки, що виявилися, що позначилися пунктиром сліди таємних дії, і проявляються винахідливість, почуття такту, художньої міри, настільки необхідні авторові детективних творів. Деталь як найважливіший компонент жанру нерідко виявляється пробним каменем письменницької майстерності.
Відносно поетики детектива: герой, у поле зору якого попадають деталі-доказу і який вільний нам відразу ж повідомити про свої спостереження або на час їх попридержати, володіє в детективі яскраво вираженою сюжетною функцією. Він може з'являтися досить яскравою індивідуальністю, як Шерлок Холмс, або залучати нас своїм шляхетним моральним почуттям (комісар Мегре), але, підлеглий саме розвитку сюжету й ведучий за собою сюжет, він є багато в чому фігурою умовної, свого роду маскою'5, як втім, і його антагоніст, злочинець, ведучий свою роль. Подібна функціональність героя й антигероя, відносини між якими реалізуються чітко заданій схемі сюжету визначає особою характер детективного жанру: він з легкістю освоює будь-який життєвий матеріал. При цьому кращими детективами часто зізнаються ті, де мова йде не просто про розгадку злочину, але розвиток дії обумовлений таємницями нравствено-естетичних відносин, психологічних мотивів ("Мишоловка" А.Крісті), де наслідок по кримінальній справі переростає в дослідження моральної ситуації, відновлення людського вигляду загиблого «Страх висоти» П.Шестакова), де на підставі аналізу архівних документів відновлюється історична істина ("Дочка часу" Джозефіни Тей). 26;130
У той же час здатність детектива підкорити собі будь-який життєвий матеріал, умістивши його в тісні рамки чітко збитого сюжету припускає й відому легковагість, уразливість жанру. Детектив і тематично, і ідеологічно охоче спрямовується слідом за "модою", експлуатуючи інтерес читача до найбільш хворобливих проблем часу. Свідченням тому незліченні сучасні детективи про наркомафії, корупції чиновників, злочинах КДБ, автори яких переслідують у першу чергу комерційні цілі.
У детективі як у жанрі споконвічно закладені риси, які роблять його одним зі зразків масової літератури: це ставка на цікавість. на розвагу читача, опозиція герой/антигерой (обидві маски легко вбирають у себе будь-які ідеологічні кліше, підбудовуючись під "дух часу"), Будячи в читача смак до розумових операцій, детектив разом з тим апелює й до нижніх поверхів людської психіки. Адже азарт погоні, двобою й у той же час почуття страху, небезпеки, психічної напруги при зіткненні - на сторінках книги - з непізнаним, загрозливим - все це приносить читачеві своєрідне задоволення, дивна насолода. Відзначимо також і компенсаторну функцію напруженого сюжету, коли, подумки зливаючись з ловким, кмітливим, заповзятливим героєм, читач і сам починає відчувати себе таким, розділяє з літературним персонажем його перемогу, торжество над злом.
Щоб дати характеристику різним типам чи різновидам детективу, спочатку слід виключити певні схожі варіанти оповідних форм, які не є власне детективами. Це можуть бути жанри, від яких бере початок детектив (готичний роман), а також ті утворення, які відійшли останнім часом від класичного детективу і набули власних канонічних ознак. Зосередимо нашу увагу на розгляді різноманітних видів детективної літератури та її особливостей.
Так, наприклад, жанр шпигунського роману знаходився на межі роману-загадки, чорного роману, роману-очікування та наукової фантастики. Він використовував усі можливі прийоми, щоб налякати і, таким чином, заінтригувати. Шпигунські романи можна було будувати як детективи (схожі таємниця і розслідування), проте вони були більш правдивими, оскільки грунтувалися на історичних фактах, а це означало, що природа цих жанрів різна.
Окремо розвивалися "серйозні" романи, у яких злочин відіграє певну, іноді важливу роль, але домінують соціальні чи психологічні проблеми (романи Ч. Діккенса, Ф.М. Достоєвського).
Близькими "родичами", точніше "нащадками" детективного жанру, виявилися у другій половині XX століття так звані "чорні" романи, де садистська жорстокість притаманна не лише злочинцям, а й розслідувачам.27;36
Досить часто детектив ототожнювали з кримінальним романом. Але співставлення основних ознак допомагає зрозуміти, що перед нами не один і той самий жанр:
Детектив
Кримінальний роман
Сюжет
У центрі не трагедії людей, а інтелектуальний процес пошуку істини Заснований на психології героїв (що змусило А вбити Б?.) чи на ситуації, яка,

закінчуються спалахом насильства
Детектив (нишпорка)
Може бути як професіоналом, так і аматором, який майстерно розкриває злочин.
Часто взагалі відсутній, оскільки у центрі знаходиться людина з якою "Щось трапилось"
Докази
Найважливіший елемент сюжету
Часто доказів у повному розумінні слова немає
Характери
Лише детектива описано досить детально
Складають основу сюжету. Те, як живуть герої, зображено і після здійснення злочину
Соціальні установки
Консервативні
Часто носять радикальний характер
Іноді провести розмежування досить складно, але все ж таки можливо після з'ясування парадоксальної природи "чистого детективу". Він був гібридним утворенням, яке поєднувало близькі до реального життя колізії і характери, специфічно відтворені, і принципи розумової гри на зразок шахових задач.
Володимир Набоков, який був не лише видатним письменником і вченим-етнологом, а й укладачем шахових етюдів, писав: "Змагання у шахових задачах відбуваються не між білими і чорними, а між укладачем і уявним розгадником (подібно до того, як у творах письменницького мистецтва справжня боротьба точиться не між героями роману, а між автором і читачем), а тому цінність завдань залежала від кількості і якості "ілюзорних розв'язань", усіляких ходів, фальшивих слідів та інших пасток, хитро і майстерно налаштованих автором..." [50;89].
Сказане про уславлену стародавню гру чудово характеризує -жанр детектива, де елемент розумової гри доволі вагомий. Він становить для автора чи не найскладніше завдання, а для читача чи не найбільший інтерес. Саме ця ознака була головною в інтелектуальному, або логічному детективі, кращі зразки якого створили англомовні автори Е.А. По, А. Конан-Дойль, Агата Крісті.
Поряд із творами жанру логічного детективу почали розвиватися у різних країнах інші, зокрема:
- американський "крутий" детектив (Раймонд Чандлер);
- "м'який" соціально-психологічний французький (Жорж Сіменон);
- авантюрно-поліційний (Моріс Леблан);
- "чорний" французький та американський (Джеймс Хедлі Чейз, Картер Браун);
- суворо-процесуальний та адвокатський (Ерл Стенлі Гарднер);
- іронічний, або пародійний (Іржі Морен) тощо.
До цього переліку можна додати ше багато відтінків жанру, наприклад: гуморнстично-притчеві. як у чеха Карела Чапека, інтелектуально-іронічні, як у іспанського романіста Ф. Родріго Павона. Усі ці визначення досить умовні і не можуть вичерпати своєрідність творів згаданих і незгаданих авторів. З кожним роком з'являються тисячі нових детективів, що мають самобутні риси [5].
Взагалі, якщо шукати визначення для різних модифікацій детективного жанру, то слід врахувати, де і коли він виник і найбільше поширився. Так, історія розвитку американського чи західноєвропейського детективних жанрів, їх типологія суттєво відрізняється від такого ж жанру, що розвивався в інших країнах.
Детектив поволі рухався вперед і поступово розвивався у східноєвропейських країнах - Польщі, Болгарії, Угорщині, Румунії. Спочатку були переважно історії, пов'язані з війною, - пригодницький і шпигунський роман із виразною ідеологічною домінантою. Та поступово і тут твори цього жанру звільнилися від поверхової пропагандистської заангажованості та звернулися до проблеми добра і зла. Скромна серія "Зарубіжний детектив" наче ланцюгова реакція множилася підсеріями - болгарський, польський, американський, кубинський, кенійський, російський, український детектив тощо.
Треба сказати, що на розвиток детективу вплинула зміна політичного клімату та суспільного життя у пострадянських Росії та Україні. Вітчизняний читач втомився від політики, і подолати цю проблему йому допоміг саме детектив, хоча українська кримінальна література довше залишалась ополітизованою у порівнянні з російською.

Розділ ІІ. ДЕТЕКТИВ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
2.1. Детектив у Росїї
У Росії, де Габоріо був у свій час дуже популярний, детектив спочатку розвивався в подібному варіанті карного роману. Історія його становлення, його місце в російській літературі тільки зараз починають прояснятися, зберігаючи ще багато "білих плям". Прообразом російського карного роману іноді Матвія Комарова (1730-і рр.— 1812). Вірний опис добрих і злих справ російського шахрая, злодія, розбійника колишнього московського сищика Ванькі Каїна. Ванька Каїн з'являється фігурою аж ніяк не романтичної. Правда, автор порей не може сховати замилування його зухвалістю, удачливістю.
Моральний пафос, прагнення чітко протиставити добро й зло й у той же час виявити корінь злочину — соціальні, моральні, психологічні — відрізняє й перші зразки вже "сьогодення" російського карного роману. Поштовхом для його виникнення в Росії. як і на Заході, стало твердження в XIX в. самої системи розслідування злочинів і насамперед почата російським урядом в 1866 р. судова реформа, що ввела інститут присяжних, голосне розгляд справи, привернула увагу суспільства до проблеми злочину й покарання.
В такому романі в наявності широкий розвиток зовнішньої дії, зображення інтриг, змов, якими зайняті похмурі "супостати", мисливці за чужим добром, злі генії шляхетних сімейств, таємничі гіпнотизери, як, наприклад, у романі Н.Гейне "Квіти й сльози". У подібному жанрі виступали Н.Животов, А.Красницький, М.Розкатів. З'являються в Росії й численні наслідування А.К.Дойля (серед авторів - П.Нікітін, П
Датой народження російського детектива дослідники вважають 1872 р., коли з'явилося відразу три твори з характерними ознаками жанру: "Кінці у воду" Н.Ахшарумова, "Убивство в селі Ведмедиці" С. Панова й "Оповідання слідчого" А.Шкляревського. Як і у французькій літературі, героєм російського карного роману став професіонал, що підкреслювалося самими назвами й підзаголовками творів 1860-1870-х рр.: "Острог і життя (Із записок слідчого)" Н.Соколовського, "Праві й винуваті. Записки слідчого сорокових років" П.Степанова, "Записки слідчого" Н.Тимофєєва й ін.
Не можна не звернути уваги на книгу "Старый русский детектив", яка являє собою збірку творів популярного жанру маловідомих авторів, серед яких, наприклад, називають імена А.С. Панова, О.М. Цехановича, П. Орловця, А.Е. Зарина, П. Нікітіна, Н.Д. Ахмарумова, Р. Доброго та багатьох інших. Так, детективна повість А.С. Панова "Три суди, чи Вбивство під час балу" (1876 р.), вийшла друком у Петербурзі разом з двома іншими книгами цього ж автора, який особисто мав справу із судовими відомствами.
О.М. Цеханович (1862 - 1897) написав кримінальні та "сенсаційні" повісті і романи, які друкував у газетах у вигляді фейлетонів. Причетність цих творів до детективу частково пояснювали вже самі назви: "Навколо мільйона", "Вихідець із могили", "Кров невинних", "Таємниця похмурого будинку" тощо.
П. Орловець (справжнє ім'я П.П. Дудоров) написав велику кількість белетристичних та пригодницьких творів. Автор, подібно до Л. Шейніна, виступив як наслідувач А. Конан Дойла. Так, у 1908 році побачив світ цикл оповідань "Шерлок Холмс проти Ната Пінкертона", який пізніше було замінено назвою "Подорож Шерлока Холмса в Росію", а через рік. у 1909 році, автор видав "Пригоди Шерлока Холмса в Сибіру" [31;201].
Отже, на початковому етапі розвитку, російський детектив ніби віддзеркалював зарубіжний у дусі Е. По, А. Конан Дойля, Агати Крісті.
Проникнення в сюжет детектива розгорнутого зовнішнього: дії, широкого пригодницького початку приводить значної модифікації жанру у всій світовій літературі. Великий вплив на нього робить перша світова війна; у детектива проникає політична й військова тематика, зображення боротьби розвідок. Так виникає "шпигунський", "політичний" детектив. У західній літературі ці істотні зміни зв'язують із ім'ям Филіпа Оппенгейма, англійського письменника, не дуже талановитого, але плідного, що досягли в 1920-1930-і рр. великої популярності. У США формується так званий крутий, круто зварений детектив, що активно розробляє тему корупції й насильства, що багато в чому навіяне атмосферою періоду "великої економічної депресії", що особливо яскраво відбилася у творчості одного із зачинателів "крутого" детектива – Д.Хеммета (1894-1961).
Тематика радянського детектива, що досяг бурхливого зльоту в 1920-і рр., також визначається драматичним досвідом країни, що пережила цивільну "війну, запеклу боротьбу "червоних" і "білих", інтервенцію, сплеск злочинності, протиріччя непу. Мотив таємниці у творах детективно-пригодницьких, "революційно-авантюрних" сполучається з описом погонь, перестрілок, мудрих інтриг, зрадництв, викриттів; чітко визначається поняття героя й ворога, зображуваних без півтонів і психологічних складностей ("Іприт" Вс. Іванова й В. Шкловського, "Червоні дияволенята" П. Бляхіна, "Макар-слідопит" Л. Остроумова, "Червоний прапор переможе" В. Верьовкіна й ін.). Авантюрно-детективна література цього років тяжіє також до "соціальної фантастики, класовій утопії, зображуючи часом у гротескній формі боротьбу двох мирів, двох суспільних систем".
Активне втручання критики й публіцистики в долю радянського детектива характерно для всіх етапів його розвитку - і в 1920-і рр., і особливо в період його нового розквіту - з кінця 1960-х рр. У пресі періодично виникали дискусії про те, наскільки детектив органічний для радянської літератури, якою мірою він може служити її основним - ідеологічним, виховним - завданням. У потоці детективної літератури, що визначила зміст і журналів, і спеціальних збірників і альманахів, починаючи особливо із сімдесятих років (додаток до "Шукача". "Подвиг", "Бібліотека пригод", "Пригоди-70", "Пригоди-71" і т.д.), велике місце займали твори "прохідні". часом навіть ремісничі вироби, автори яких спекулювали на патріотичній темі, поставляли дешеві "агітки", спрощено зображуючи цивільну й Вітчизняну війни. драматичні колізії мирного часу. На цьому тлі виділялися твори популярних авторів - Ю.Семенова з його повістями "Петрівка, 38", "Огарьова,6", "Сімнадцятьома миттєвостями весни" і спробами їхнього продовження, А.Безуглова і Ю.Кларова (найбільш відомий їхній роман «Кінець Хитрова ринку»). О. і А. Лаврових, А. Адамова, що здобули славу у п'ятидесяті роки «Справою строкатих" і "Чорною міллю" і продолжавшего активно писати й у наступні десятиріччя.
Отже, як бачимо, на першому етапі розвитку російський детектив нагадував зарубіжний, а український - довгий час залишався ополітизованим. Проте вже на цьому етапі не важко помітити символіку свого і чужого простору (світу), кордону і контакту [3;158].
Принип поділу персонажів на позитивних (міліція) і негативних (злочинці) залишається незмінним у російсьсих міліційних романах Олександри Мариніної близьких до сьогоднішніх реалій і (мафія, нові росіяни, криміналізація політичних структур, біологічні експерименти, ісламський тероризм тощо).
Міліційні детективи Олександри Мариніної за своєю структурою часом нагадують белетризовану форму міліційного протоколу, інших документів слідства, до того ж з перебільшеною ідеалізацією "органів". Такий чіткий поділ на біле добро і чорне зло залишався у більшості представників сучасного російського детективного роману майже без змін. Цю особливість не важко помітити і у творах Ф. Незнанського, П. Дашкової, Л. Пучкова та інших. Автори російського детективу керувалися багатьма правилами західного детективного жанру, провідне місце серед яких" займав мотив випадковості. Злочини, як правило, були розкриті за допомогою логічних висновків розслідувачів, а не завдяки випадку.
Отож, як бачимо, російський детективний жанр подібно до зарубіжного попередника вивів образи талановитих нишпорок, хоча і багато у чому автори ідеалізують своїх героїв.
Намітився інтерес і до проблеми жанру, його специфіцікі, тим більше що в радянській літературі другої половини двадцятого століття в потоці авантюрно-детективних творів. де мотив таємниці визначав лише окремі сюжетні повороти, став усе більш активно заявляти про себе властиво детектив, що розвиває класичні традиції, звичайно, з відомими виправленнями на час (кращі зразки — твору П. Шестакова, А. і Г. Вайнеров. Н Леонова).

2.2. Розвиток українського детективного жанру
Роблячи екскурс в історію української літератури, помічаємо, шо жанр детективу на Україні важко пробивав собі дорогу. Кримінальна історія не вкладалася у постулати та ідеологію колишнього соцреалізму. Адже народ намагалися переконати в тому, що в країні, де переміг соціалізм, не могло бути місця для злочинності. Ці дві ідеологічні домінанти наклали свій відбиток на особливості українського детективного жанру. Широко вживаний у західноєвропейській літературі жанр в українській дореволюційній літературі не побутував зовсім. Впровадив і утвердив його у пореволюційну добу В. Винниченко, вперше випробувавши його в повісті "На той бік" (1919). Ці ж жанрові ознаки лягли в основу його соціально-проблемного роману "Нова заповідь" (1932-1947) [22;115].
Виразно позначився цей жанр і на "соціяльно-утопійному" романі "Сонячна машина"(1921-1924) та детективному романі "Поклади золота" (1926-1927). За своїм жанром "Поклади золота" - детективний чи, точніше, "соціяльно-детективний" роман з гострою фабулою, незвичайними конфліктними ситуаціями та таємничими шахрайськими аферами героїв. Проте ці ознаки не були остаточною метою автора, а лише засобом для виявлення автором соціальної, філософської та моральної проблематики його доби.
В основі роману - ідея символічних покладів золота в надрах України та шалена гонитва за ними. Все це подано в плані розгорненої символіки, тому детективна інтрига у романі знаходиться на поверхні і відійшла на другий план, завуальовуючи таким чином соціальну. Беручи до уваги даний аспект, "Поклади золота" належали до першого етапу розвитку детективного жанру в українській пореволюційній літературі [22;211].
Започаткований В. Винниченком жанр уже у другій половині 20-тих років знайшов своїх послідовників: Ю. Смолича - "Фальшива Мельпомена", "Останній Ейджевуд"; В. Владка "Аргонавти всесвіту" та ін. Але в умовах сталінського соцреалізму 30-их років він був заморожений. Страшним поліційним, подекуди навіть чорним, детективом було життя України - країни "соціялізму", але детектив у літературі заборонили.
Лише в 60-ті роки цей жанр дістав право "громадянства". Шпигунська історія стала своєрідною романтичною втечею від канонів соцреалізму. Перші твори на цю тему - "Не відкриваючи обличчя" М. Далекого; "І один у полі воїн" Ю. Дольд-Михайлика; "Європа-45" П. Загребельного; "Полковник Шиманський" В. Земляка набули великої популярності. Отже, як бачимо, українська детективна література виникла, по суті, у повоєнний час, і, насамперед, з воєнної теми.
Традиція детективної історії в українській літературі розвивалась у двох напрямах - як художня і художньо-документальна проза. Остання, як її ще називають - невигадана, закроєна на справжніх подіях. Прикладом такого "документального детективу" можна назвати роман І. Багряного "Сад Гетсиманський" [22;155].
У творі наявні ознаки інтелектуального (внутрішнє детективне розслідування героя) і чорного (садистські допити слідчих) детективів. Варто зазначити, що роман І. Багряного "Сад Гетсиманський" мав лише елементи детективного жанру, оскільки суспільно-політична проблема у ньому виходила на перший план. Ознаки кримінальної літератури знаходимо і у романі російського письменника Ф.М. Достоєвського "Злочин і кара", проте психологічне тло витісняло детективне. Зовнішня сторона сюжету роману вказує на всі ознаки детективу: злочин (вбивство) і злочинець (Родіон Раскольніков), жертви, слідчі; детективна інтрига, довгі розповіді про дрібниці, ось тільки читач позбавлений можливості розкрити злочин і знайти злочинця [27;36].
Якщо звернути увагу на розвиток сучасної детективної літератури на Україні, то не важко помітити, що кримінальна література відстає від своєї російської сусідки. Можливо, це пояснюється тим фактом, що українські автори вирішили знайти новий шлях розвитку популярного жанру. Відтак, на сьогоднішній день український детектив можна частіше знайти у періодичних виданнях і хіба що в окремих нечисельних тиражах маловідомих пересічному читачеві авторів. Так, наприклад, серед багатого творчого доробку сучасного українського автора Валерія Шевчука знаходимо і зразок так званого власне українського інтелектуального детективу - повість "Закон зла" [22;155].
Український бойовик Ю. Кузнецова "Лабіринт" уже важко назвати ополітизованим, а навпаки, твір за своїм сюжетом швидше нагадує "крутий" детектив, у якому є так звані "нові українці", зброя, насильство, бійки. У творі розвінчується інтрига навколо капітана міліції Струка, якого "фальшивкою" звинувачено у відтягненні валютної справи за хабарництво у п'ять тисяч карбованців [32;140].
Багато творів детективному жанру написано українським письменником Андрієм Кокотюхою.
Андрій Кокотюха народився в місті Ніжині 17 листопада 1970 року. Після закінчення десятирічки поступив на факультет журналістики Київського університету, який закінчив у 1992 році. Навесні 1993 року спільно з Максимом Розумним та Сергієм Рудепком утворив молодіжну Творчу асоціацію «500», яка на сьогоднішній день вважається однією з найбільш впливових і авторитетних структур у сучасному літературному й мистецькому жиггі.
Працював на меблевій фабриці, будівництві, шляховим робітником у Республіці Комі, чернігівських газетах «Комсомольський гарт» (зараз — «Гарт») та «Чернігівські відомості», сатиричному журналі «ВУС'», членом редколегії якого залишається й дотепер. Зараз на видавничій роботі, займається журналістикою.
Літературну діяльність розпочав ніс в школі, гумористичні оповідання друкувалися в місцевій пресі та всесоюзному журналі «Робітничо-селянський кореспондент». З 1993 року гумористичні тексти друкуються майже в усіх республіканських виданнях. Кримінальний текст вперше було надруковано в 1994 році (газета «Чернігівські відомості»).
Кримінальна повість «Шлюбні ігрища жаб», відзначена нагородою «Смолоскипа» у 1995 році, була написана на три роки раніше і протягом цих років кілька разів доопрацьовувалася.
Чому ця повість викликала ентузіазм в жюрі? Адже в якійсь іншій країні жюрі могло по-снобістські відвернутися від того, що часто називають літературою другого сорту, несерйозною літературою чи нелітературою.
Причина очевидно, полягала в тому, що перед нами лежав твір для української культури рідкісний. Це був твір криминального, розважального жанру. Щороку в Америці виходять тисячі детективів, у Франції чи Німеччині – сотні, а в таких країнах, як Польща чи Чехія, - принаймі кілька десятків. Вони мають численні жанрові різновиди і стереотипи. Поряд з детективами друкуються тріллери, науково – фантастичні романи, бойовики, любовні романи, мелодрами, які так само мають свої різновиди. Все це називають
іноді чтиво-м, аналізують не з погляду мистецтва, а скоріше соціології, не включають до університетських програм з літератури — і водночас видають значними тиражами, рекламують і читають. У поїздах, електричках, дорогою на роботу, на пляжі, читають для розваги, цінуючи в цих книжках легкість стилю і авантюрність сюжету. І вже давно ніхто не вважає масовою літературу конкурентом власне літератури з усіма тіма жанрами, законами, новаціями і пошуками.
Доречно зауважити, що кожна культура складається з двох сфер— сакральної і профанної, «верху» і «низу», елітарної і масової. Естети і сноби можуть назвати масову літературу низькопробною, однак відмінити її існування не в силах. В українській літературі довгий час не було ні яскраво вираженого «верху», ні тим більше «низу», хоча вона довго намагалася культивувати саме «верх». Однак дуже серйозна, моральна і моралізаторська, політична і те частіше патетична література, присвячена служінню народові чи суспільній меті не могла породити ні елітарного письма на зразок Джойсового «Уліса», ні розважального, на зразок Агати Крісті.
Теперішня свобода і загалом політична ситуація незалежності стали для української літератури своєрідним шоком. Цей шок мав багато аспектів, проте не останнім з них виявилася криза національного книговидання і завоювання ринку з боку західної розважальної літератури не найкращої якості, головним чином перекладеної з англійської на російську мову.
Андрій Кокотюха — один з небагатьох дебютантів української літератури працює в розважальному жанрі і прагне дотриматися його чистоти. Його -піджанр — детектив, кримінальна історія.
Ця кримінальна історія ще недосконала, її авторові ще далеко до метрів детективу, таких, як уже згадувана Агата Крісті, Жорж Сіменон чи ряд сучасних класиків цього жанру. Однак привабливою стороною повісті Кокотюхи є місцевий колорит і те, що події відбуваються в реаліях знайомого для читача життя. Крім того, автор УМІЄ будувати цікаві сюжети, захоплювати читача своєю інтригою. А для читача це дуже важливо, адже-він любить і заплутане плетиво кримінального сюжету, і впізнавати знайомі ситуації, і радіти, розгадавши розвиток колізії.
Дебют Андрія Кокотюхі великою мірою символічний. Масова розважальна культура неуникненна. Якщо національна культура не спроможна її продукувати, то вона приходить з інших країн і культур.
Перші повісті Андрія Кокотіохі демонструють задатки па серйозного письменника – криміналіста, популярного і продуктивного у майбутньому.
На видавця й читача чекають також кримінальні повісті «День Перемоги» (1990). «Подивись на вогонь» (1993), «Повернення сентиментального гангстера» (1994), детективний роман «Осінній сезон смертей» (1996) та багато інших текстів.
Сучасний письменник Андрій Кокотюха представив увазі українського читача детективний роман під назвою "Осінній сезон смертей" [18;210].
Доречно зауважити, що майже всі романи й оповідання Андрія Кокотюхи розпочинаються епіграфом, котрий є провідним мотивом його твору. Так епіграфом детективного роману «Осінній сезон смертей» є вислів Мішеля де Монтеля: «Кохання – це різновид божевілля».
Сам початок роману автор дає в детективному дусі: «Інколи місто нагадує величезного звіра, що дрімає, а люди – кров*яні частинки, котрі сновигають артеріями та венами вулиць і цілий день дають звірові живлющу енергію, вона згасає під вечір і надає гігантові бажаний спокій до ранку... І так з року в рік, із століття у століття».
Роман розпочинається з достатньою напругою. У студмістечку вбивця почав сезон полювання на молодих жінок, усі жертви були оглушені, потім задушені, причини вбивства джосить довго залишаються не з’ясованими; не зрозуміло, хто вбивця – психічно хвора людина, чи холоднокровний злочинець, який переслідує тільки йому зрозумілу мету.
Автор з різних позицій передає нам ставлення людей на подію «людського полювання». Ми бачимо у романі й публікації газетних статей, присвячених вбивству; й коментар начальника міського правління внутрішніх справ; коментар директора НДІ з проблем психіатрії та психопатології, котрий каже, що осінній сезон смертей – наслідок кризи та нестабільності країни, що сам бвивця із студмістечка є однією із жертв нашого складного сьогодення.
Паралельно з розслідуванням подій автор знайомить нас з «Загальним зошитом вбивці», інаке кажучи, щоденником, куди вбивця записує всі події і думки, пов*язані з «осіннім сезоном смертей».
Знайомлючись з «Зошитом», з одного боку ми бачимо, що вбивця досить цинічно дивиться на людське життя: «У суспільстві, що захрясло в розпуті, якась там смерть однієї людини лишається непоміченою. Скількох людей вбивають щодня у великому місті, не кажучи вже прокраїну, і тим більще – про всю земну кулю. А війни. Моя акція протесту – крапля в морі».
А з іншого боку, більш детально познайомившись з вбивцею, з його внутрішнім станом завдяки його «Зошиту», ми робимо висновок, що дійсно сам вбивця в якійсь мірі – це жертва суспільства. В однієї з останніх частин свого твору вбивця пише, що він вбивав лише негідних жінок, котрі забули свою природну сутність, «я карав тих, хто порушив найсвятіші в світі закони моралі, хто насміхався над самим поняттям Кохання».
Автор вивів твір у власне вітчизняну площину, оскільки у ньому діють не зовсім звичні і нишпорки, і порушники закону. Тому можна визначити роман як соціально-психологічний детектив. Фінал роману "Осінній сезон смертей" далекий від класичного, оскільки український автор звільнив читача від монотонної розповіді, а замінивши її мотивом "приманки" та елементом "погоні" за злочинцем, що у деякій мірі послаблювало жанрові ознаки твору.
Варто сказати, що провідною темою іншого детективного твору А.Кокотюхи «Там, де поховано Адель»


Другие работы по теме: