Contribution to International Economy

  • Жанр детективу в літературі
Жанр детективу в літературі
ВСТУП
РОЗДІЛ I Детектив як літературний жанр
1.1. Детектив. Засновники жанру детективу
1.2. Особливості детективного жанру
РОЗДІЛ II Детектив у вітчизняній літературі
2.1. Детектив у Росії
2.2. Розвиток українського детективного жанру
ДОДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ
ВИСНОВОК
БІБЛІОГРАФІЯ

ВСТУП
Детективний роман чи оповідання є цілком законним літературним жанром, хоч діапазон його оцінок був доволі різноманітним - від повної негативної реакції, зневаги, в'їдливого висміювання, пародіювання, недбалого прийняття як способу марнувати час у вагоні або черзі - аж до захопленого колекціонування читачами книжок детективного характеру і далі - до теоретичних досліджень, у яких на високому науковому рівні вивчають феномен цього літературного жанру.
Ми спробуємо дізнатись, в чому полягає феномен детективного жанру, зробимо провести дослідження видів детективу, познайомимось з представниками детективного жанру в контексті світової літератури.
Головною метою данної роботи є дослідження історії розвитку жанру детективу в літературі.
Для виконання даної мети були поставлені наступні завдання:
1. Розглянути історію виникнення жанру;
2. Проаналізувати характерні риси детективного жанру, розлянути його різновиди;
3. Визначити письменників, які працювали в жанрі детективу;
4. Більш детально розглянути біографічні й творчі нариси Едгара Алана По
5. Розлянути розвиток детективу в контексті української літератури.
Для рішення поставленних завдань у данній роботі використовуються наступні методи:
1. Порівняльний аналіз;
2. Кількісний аналіз;
3. Дискурсівний аналіз.
Проблема розвитку детективного жанру буде роглянута з багатьох точок зору – з боку літературознавства, культурознавства, історіїї.
Треба зауважити, що причини такого суперечливого ставлення до детективу криються у його парадоксальній природі. Сьогодні, коли у світовій літературі відбувається переоцінка цінностей, постає важлива проблема місця жанру детектива, історії його розвитку та типології у контексті світової літератури кінця XIX початку XX століття.
У своєму дослідженні ми зробили спробу показати загальні віхи історії розвитку детективного жанру та його різновидів у контексті зарубіжної і, особливо, вітчизняної літератури, визначити спільні та відмінні риси детективу з близькими до нього жанрами.
Значний внесок у розробку цієї проблеми зробили передусім зарубіжні дослідники. Так, широко відомими читацькому загалу є праці Г.К. Честертона "На захист детективної літератури", Р. Остіна Фрімена "Мистецтво детектива", Е.С. Гарднера "Справа у тому, як це усе починалося" та інші. У 90-х .роках минулого століття з'являється ряд теоретичних робіт," присвячених вивченню жанрових особливостей та різновидів детективу вітнизняних критиків та літературознавців; Іванов 0. "Детектив: занепад чи розквіт"; Новікова М., Барабан О.'''Символіка детективу"; Костюк Г. "Про "Поклади золота”, Сотнікова Т. "Три неголовні причини й одна головна", В. Аксьонова "Килер, ватажок, маньяк"; Адамов А. "Мій улюблений жанр - детектив", дослідження "Дивні манери надпопулярного жанру" Кіра Шахової , де вона визначила і дала загальну характеристику окремих типів детективної літератури, з'ясувала парадоксальну природу "чистого" детективу та багато інших статей.
Якщо казати про структуру даної роботи, треба відзначити, що робота складається із введення, двох глав, висновку, додаткового матеріалу, списку використаної літератури.
У введенні формулюються мети й завдання; обґрунтовується вибір теми дослідження, визначається актуальністю, теоретична й практична значимість.
У першому розділі викладаються загальні проблеми детективного жанру. Тут також наведені визначення жанру детективу, розглянути його характерні риси й різновиди.
Другий розділ являє собою досліждення розвитку вітчизняного детективу, розляд характерних рис українського детективу.
Кожна глава роботи постачена більшою кількістю прикладів і має висновки, як і вся робота в цілому.
У висновку підводять підсумки проведеної роботи.
Бібліографія містить праці вітчизняних і закордонних авторів в області літературознавства. Приводитися перелік використаних у ході роботи словників, подань список художніх творів, що послужили основним матеріалом для досліджень.
Практична цінність даної роботи визначається можливістю використання матеріалу дослідження для вивченя жанру детективу в літературі.

РОЗДІЛ І. ДЕТЕКТИВ ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ ЖАНР
1.1. Детектив. Засновники детективного жанру
Детектив як цілісний і незалежний жанр виник в епоху романтизму (І пол. XIX ст.), якій передував період передромантизму, що виник як своєрідна реакція на просвітницький реалізм.
З'явився класичний детектив, оскільки прагнення епохи озиратися назад не могло бути вічним. Рано чи пізно повинна була з'явитися література, яка б розкривала величезні можливості сучасної людини.
Провідне місце у цей період зайняв маловідомий жанр готичного роману, який певною мірою, на нашу думку, у подальшому вплинув на розвиток детектива.
Готичний роман, або роман жахів, - це твір, у якому зображуються незвичайні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил [3;123].
Виник цей жанр у англійській літературі II половини ХУЛІ століття і у цей же час поширився і формувався у західноєвропейських країнах. Готичний роман з його надзвичайністю та елементами страшного був основою появи різноманітних видів детективного роману.
У готичному романі, чи як його ще іноді називали "романі жахів", особливо наочно виявилась переоцінка цінностей доби Просвітництва. Засновником цього жанру називають ім'я англійського письменника Гораса Уолпола (1717 - 1797), який побудував поблизу Лондона замок у готичному стилі, відкрив там друкарню і видавав свої книжки. Єдиний роман, що відрізнявся фантастикою і таємнігчо-похмурим тоном розповіді - це "Замок Отранто" (1765), який визначають як готичний. Наявність елемента таємниці і поріднює готичний роман з детективом, проте він не є власне детективним, а скоріше фантастичним.
Кримінальна література кардинально змінилася, коли побачили світ твори Е.А. По - засновника цього жанру в літературі.
Детективний жанр від часів Е.А. По пройшов довгий шлях розвитку. Історики підкреслюють, що це унікальна літературна форма, яка відрізняється від готичного та кримінального роману, не має нічого спільного з поліційним романом. Для більшості критиків детектив представляв собою провідну тему, навколо якої інші кримінальні історії та тріллери грають роль лише варіацій.
Детектив — це літературний твір чи кінофільм, присвячений розкриттю заплутаної таємниці, як правило, пов'язаної зі злочином [20;123].
Важливою ознакою, яка об'єднує його з готичним романом, с те, що ці літературні жанри своїми сюжетами тримають читача у напрузі аж до того моменту, поки таємниця не буде повністю розкрита.
Доказ на користь необхідності класифікації пов'язаний з тезою про те, що, коли взагалі відкрити усі шлюзи, то на нас потече могутній потік творів, які мають лише віддалене відношення до кримінальної теми, починаючи від "Червоної Шапочки" (цікавий приклад замаскування та замаху на вбивство), до будь-якої п'єси У. Шекспіра [47;165].
Теоретично це можна допустити, але на практиці читачі без вагання зможуть провести межу між речами, де інтерес до природи, мотивів та результатів злочину лежить в основі сюжету, і тими творами, у яких кримінальна тема виконує лише допоміжні функції.
Слово «детектив»-англійське, означає воно «шукати, розкривати, виявляти». Для детектива, як літературного твору, це застосовно, тому що в його основі завжди лежить яка-небудь таємниця, яку необхідно розслідувати. Така таємниця визначає конфлікт, вона служить стрижнем сюжету. Таємниця ж «рухає» всю дію. Саме в цьому сутність детектива, його основа і його стрижень.6;25
Відома точна дата народження детективного жанру, що, власне кажучи, відбрунькувався від своїх прабатьк-пригодницького й авантюрного, роману. Установити час свого народження може далеко не кожний жанр. Для детектива ця дата-квітень 1841 року, коли в одному з американських журналів уперше з'явилася новела талановитого американця Едгара Алана По. «Убивство на вулиці Морг». За нею пішли ще дві: «Таємниці Марі Пиці» і «Викрадений лист» (1842—1844). Цими цікавими новелами («логічними оповіданнями», як назвав їх сам автор) геніальний американський письменник не тільки відкрив новий жанр у літературі, але й заклав основи його основних прийомів, чуйно «уловивши» його особливості, дивну специфіку й величезні можливості впливу на читачі. І з'явився цей новий літературний жанр саме в США. у самої динамічної, молодий і ще не обтяженої багатовіковими традиціями країні.
Популярності теми про злочини і їхнє розслідування сприяло також розвиток у великих містах журналістики, особливо часта поява на сторінках газет репортажів карної хроніки. Сенсаційно - повідомлення, що інтригують, об доконаному те тут, те там загадковому злочині збуджували цікавість і хвилювання, спричиняли нетерплячі очікування подальших повідомлень подробиць про життєву драму. Подібні газетні репортажі карної хроніки можна вважати, у першому наближенні, безпосередніми попередниками детективного жанру. 6;15
Та й творцем перших детективних новел не випадково виявився Едгар По, письменник обдарований, але трагічно оцінений і визнаний лише після смерті. Це був письменник дивно різнобічний, що передбачив багато художньо-літературних відкриттів. Аналітичність його мислення безпосередньо виявилася в багатьох областях: у змістовних рецензіях літературних новинках, критичних статтях, у дослідженні почерків («криптографії»), розшифровці криптограм, тайнопису й нарешті в створенні так називаного «класичного», «інтелектуального детектива», у якому розумний, проникливий сищик-аматор розкриває злочин методом дедукції, тобто робить логічні висновки на основі аналізу наявної інформації, як би вбога вона не була.
Властиво, сам творець нового жанру, видимо, і не думав, що написавши кілька незвичайних новел («логічних оповідань»), створює цим особливий літературний жанр. Він і назвае свої новели («Убивство на вулиці "Морг», «Таємниця Марі Пиці», «Викрадений лист») не детективними, а «логічними оповіданнями». Тоді в літературі не було навіть такого визначення - «детективна». Воно з'явилося набагато пізніше. Та й «особа, що веде розслідування злочину», широко відоме тепер як «детектив», уперше зафіксований лише в 1856 році.
Розглядаючи творчість Е.А.По, зупинимся більш детально на його житті й літературної діяльності.
Едгар Алан По (1809-1849) - талановитий і широко відомий письменник, критик, журналіст. Він визнаний родоначальник детективного жанру.
Едгар По народився 19 січня 1809 року в Бостоні, у сім'ї артистів, що гастролюють. Його батько, Дэвід По, ірландець по походженню, незабаром залишив сім'ю, і про його подальшу долю мало що відомо. Мати Едгара була талановитою й популярною акторкою, але наприкінці 1811 року, коли хлопчикові було біля трьох років, серйозно занедужала під час виступу в Ричмонде й незабаром умерла зовсім молодій, у віці 24-х років, а трьох осиротілих дітей забрали в різні сім'ї.
Маленького Едгара По взяв на виховання у свою сім'ю місцевий тютюновий торговець Джон Алан. Він сам, ще підлітком, приїхав із Шотландії в Америку й тут розбагатів, превстигнувши у своїх торговельних справах. Хлопчик Едгар По став тепер називатися Едгар Алан По, додавши ще прізвище вітчима. У цій багатій, бездітній сім'ї маленький Едгар не знав відмови ні у чому, але дуже строго виховувався відповідно до особистих понять сухуватого глави сім'ї, що возомнили себе не тільки великим ділком, але й джентльменом, установивши відповідному своєму розумінню порядок у будинку. Ці перші роки в чужому будинку були нелегкими для маленького Едгара, чуйного, вразливого маляти.
Потім було чудесне, незабутнє п'ятирічне перебування Едгара в Англії (1815-1820), де його вітчим містер Алан вів справи своєї тютюнової фірми. Це було незабутнє, майже казкову подорож через океан шестирічного Едгара, потім роки життя в Англії, особлива атмосфера стародавнього пригорода Лондона - Сток-Ньюінгтона, осіненого славетними іменами минулого, заняття класичними мовами й математикою в приватній школі, - все це глибоко відклалося в пам'яті вразливого від природи хлопчика, й значило для нього не менше ніж читання пригодницьких книг, особливо популярного «Робінзона Крузо», «готичних» романів, томиків англійських поетів.
Улітку 1820 року Алани повертаються додому, у тихий Ричмонд. Наступні роки навчання й розваг, звичайних для нащадків заможних сімей Півдня, захмарювалися в юного Едгара гірким почуттям того, що він тут «лише приймак» і цілком залежить від настрою й розташування свого нерідного батька. Ця соціально-психологічна ураженість мимоволі народжувала в Едгара внутрішній протест, бажання виділятися хоч якось і в забавах і в заняттях. Спогаду тих, хто знав Едгара-школяра, малюють його те як гарного, норовливого й примхливого хлопчиська, улюбленця долі, дорослого не по роках підлітка, схильного до самоти, споглядальності й меланхолії, те як шляхетного й витонченого юного джентльмена, готового щегольнути акторською позою. Всі, однак, сходяться на тім, що молодий Едгар Алан По завжди був палко чуйний на добре відношення й дуже болісно сприймав докори, глузування й несправедливість.
У лютому 1826 року юнак був посланий у Виргинський університет. Тут минулого й цікаві для Едгара лекції, і чудесні прогулянки на околицях. Шарлотевілла. Заняття наукою, атлетикою чергувалися й веселими розвагами, іграми в карти, і природно, «боргами честі». Вихований у дусі «феодальних, лицарських традицій», палкий Едгар Алан По не хотів відставати від нащадків родових заможних сімей товаришів по навчанню й відпочинку. У результаті й з'явилися ці неприємні «борги честі», які строгий вітчим, містер Алан просто відмовлявся платити за прийомного сина. Їхні відносини помітно псувалися. Особливо позначалося «нерозуміння», «несумісність» палкої артистичної натури молодого Едгара По, уже « вірша, що пізнали насолоду», і строгого, черствуватого, розсудливого вітчима, Джона Алана. Після семи місяців навчання Едгар Алан По змушений був залишити університет і ганебно, як він уважав, повернутися в Гілморт. Домішувалася до цього й гіркота від розстроєної, не без зусиль із боку вітчима, заручини із Сарой Ельмірой Ройстер.
У квітні 1827 року, посварившись із вітчимом, юний Едгар залишає будинок, тихий Ричмонд, і незабаром виявляється в Бостоні, без друзів і матеріальних засобів. Він змушений був записатися в армію, де й прослужив біля двох років, перебираючись зі своєю батареєю з місця на місце. Після демобілізації з армії було коротке примирення з вітчимом, коли Едгар приїхав на похорони приймальні матері. Потім Едгар Алан По якийсь час жив у Балтіморі, у тітки (сестри рідного батька) місіс Клем і її семирічної дочки Виргінії (через кілька років вона стане дружиною Едгара). Тут з'являється друга книжка віршів Едгара Алана По (грудень 1829); перша книжка була ще під час навчання, в 17-ти літньому віці Едгара).
1831 рік - важливий для 22-х літнього Едгара Алана По. За усього лише три друкованих збірники (дві дюжини віршів і дві поеми) на тім улюбленому поетичному шляху, про яке він мріяв; спереду - невідомість і матеріальний нестаток, що не залишає його всі минулі роки.
Але молодий Едгаре твердо вирішує віддатися літературі, багато трудиться, пише тепер не тільки вірші, але й оповідання.
Літературна популярність приходить до Едгару Алана По лише й 1833 гідові, з публікацією цілком зрілого й характерного для його манери листа оповідання «Рукопис, знайдений і пляшці» (у журналі «Сэтердн візитер», Балтімора, жовтень 1833).
У травні 1835 року Едгар По запрошує до себе в Ричмонд міссіс Клем з дочкою й незабаром жениться на 15-ти літньої Віргінії. Юна, ніжна, якась тендітна Виргінія втілювала для Едгара всі ті високі моральні й фізичні якості, які він оспівував у віршах. Роком раніше вмер вітчим, багатий містер Алан, навіть не згадавши в заповіті імені свого прийомного сина. Едгар По й раніше постійно мав потребу в грошах, а тепер, із сім'єю, ненадійне матеріальне становище ще більше збільшилося. Едгар По багато й напружено пише, і вірші й прозу, дещо публікується, але матеріального статку досі немає й немає.
Тяжка, напружена праця, щоденні переживання, постійні тяготи життя приводять до того, що Едгар По з відчаю починає пити. У результаті чого пішли негаразди й сварки із власником журналу, що ці роки редагував Едгар По, і він залишає службу, їде із сім'єю в Нью Йорк. Тут виходить друком його «Повість про пригоди Артура Гордона Піма» (1838)-захоплюючий твір у традиціях надзвичайних морських пригод. Сюди ж примикають і інші, що з'явилися пізніше, пригодницькі оповідання Едгара По не тільки на море, ні й на суши й у повітрі. Критика позитивно відзначає той факт, що в талановито написаних творах Едгара Алана По «своєрідним образом сполучаються багата фантазія, шалена уява й тверда логіка факту». «Нічого подібного не зустрічалося до цього у творчості в жодного з письменників нинішнього й іншого поколінь»,-так озивалася літературна критика.
Є вірші, оповідання, повісті, книги, але всі так само немає статку для життя його й сім'ї. Улітку 1838 року Едгар По перебирається із сім'єю у Філадельфію. Ці
наступні роки з'явилися самім спокійному й плідними а житті й творчості талановитого письменника. Тут їм написано близько 30 оповідань, у тому числі й таких, які принесли авторові світову популярність. Правда, посмертну.
Саме тут, у Філадельфії «народився» геніальний сищик - аматор, інтелектуал Огюст Дюпен, герой трьох детективних новел: «Убивство на вулиці Морг» (квітень 1841), «Таємниця Марі Пиці» (листопад - грудень 1842) і «Викрадений лист» (осінь 1844). Сюди ж, але думці деяких літераторів, примикають ще дві цікаві новели: «Золотий жук» (1843) про скарбошукачів, це - тайнопис, дивних пригодах, і «Ти еси чоловік, скоївший це» (1844)-розслідування таємничого вбивства; але тут, як сищик-аматор виступає вже не Огюст Дюпен.
Публікація детективних новел талановитого Едгара Алана По возвестила, як пізніше визнають всі, про появу нового літературного жанру-жанру ДЕТЕКТИВА! І вдень народження цього нового жанру всі визнають квітень 1841 року (дата першої з новелістичної трилогії Едгара По з героєм-сищиком інтелектуалом Огюстом Дюпеном). У цих цікавих новелах талановитий автор власне кажучи передбачив все те, що потім, на багато років, стане характерними ознаками жанру, а сам їхній автор буде загальновизнаний класиком і родоначальником детективного жанру. Хоча, при творі цих новел він і не підозрював того, що відкриває новий напрямок у літературі, та й, видимо, не замислювався про світове визнання. Ці новели він скромно назвав «логічними оповіданнями».48;25
Розумний сищик-аматор, уміло що розслідує заплутаний злочин, і його близький друг- оповідач, що цікаво оповідає про це, подібной стежкою, уторованої першопрохідником Едгаром По, потім підуть слідом за ним багато майбутні письменники - детективісти чи ледве не цілих сторіччя (щонайменше, до 1929-1930). Особливо ті, хто стане дотримуватися класичного напрямку в жанрі. Та й сама схема детективного оповідання надовго залишиться тієї ж, яку геніально запропонував Едгар По у своїх «логічних оповіданнях». дія, Що Інтригує, як правило, буде починатися з факту злочину, а потім розвертатися у зворотному порядку. Представляються читачеві свідки або ж підозрювані в ньому особи, потім аналізуються наявні факти - ключі до розгадки таємниці, які подаються як дорівнює ймовірні, і вони начебто б дозволяють самому читачеві брати участь і вирішувати головоломку, а насправді ще більше заплутують все це; і нарешті - кульмінація на останніх сторінках цікавого з особистості злочинця й мотивів доконаного їм убивства.
Потім в Едгара По будуть і інші відмінні твори, як в прозі так і в поезії, гарні в професійному змісті літературно-критичні статті, чудове редагування журналів і інші літературні, успіхи (наприклад, прекрасна новела «Лігейя»; знаменитий вірш «Ворон», і багато чого іншого). Але все це мало міняє складне матеріальне становище письменника і його сім'ї. Серйозно занедужує кохана дружина Виргінія, а в січні 1847 року вона вмирає у віці близько 27 років. Після цього жорстокого удару долі Едгар По вже до кінця своїх днів так і не зможе, психологічно оправитися. Останні півтора-два року в житті Едгара Алана По являли собою жалюгідну й трагічну картину зневіри, повного розпачу, чергування, що спалахують іноді ненадовго надій, потім нових приступів алкоголізму, частої зміни місць проживання. Один раз, у Бостоні, він навіть намагався покінчити життя самогубством.
Едгар По мечеться в пошуках якогось виходу, а його просто немає й немає.
3 жовтня 1849 року його знаходять без свідомості, напівроздягненого, на вулиці. У жовтня 1849 року Едгар Алан По вмирає в балтиморськом госпіталі. За труною талановитого письменника йшло всього дев'ять людини-суперечки навколо творчості й життя талановитого американського письменника, що почалися ще при його житті, не затихають і тепер. Сперечаються, дійсно геніальний Едгар По, або ж просто рядовий письменник, яких тисячі, що написала «у напівмаренні» трохи цікавих речей? І все-таки його талановитість безсумнівна.
Уже в наші роки ім'ям Едгара Алана По відкривається академічна «Літературна історія Сполучених Штатів». У числі безсумнівних досягнень Едгара Алана По значаться відмінні вірші й поеми, захоплюючі оповідання пригод, твору фантастики, жахів, «готики».
Едгар Алан По визнаний в усьому світі родоначальник детективного жанру.
Слід зауважити, що сюжет з карною тематикою першої назвала «дитячою історією» популярна американська письменниця Енн Кэтрін Грін, коли опублікувала свій перший роман «Левенуортська справа». В англійській мові, як літературне визначення, назва «детективний твір» стало потім прийнятим поряд з «кримінальною історією». Хоча в другій половині XIX століття довгий час частіше вживали термін «поліцейський роман» (по французькій моді).
Енн Кетрін Грін (1846-1935) - Талановита й популярна письменниця, що працювала в жанрі детектива. Її називають «прабабою детектива», по не тому що вона прожила довге життя, довжиною в 90 років, у тому числі у творчості - більше напівстоліття, написавши багато цікавих детективних творів.
Енн Кетрін Грін-первая після Едгара По письменниця, що почала й США писати в новому жанрі детектива, і складати вже не короткі новели, а більші цікаві романи, назвавши їх «детективними історіями». Вона ну довгі піввіку визначила в Америці свій напрямок у молодому тоді жанрі, характеризуемо більшою майстерністю й вимогливістю. Крім того, Енн Кетрін Грін була першою жінкою, що спробувала прикласти свої чималі здатності й талант у детективному жанрі, що зароджувався, і досягла на цьому, скажемо прямо, нелегкому поприщі чималих і безсумнівних успіхів.
Перший детективний роман Енн Кетрін Грін вийшов друком в 1878 році - «Левенуортска справа» (або «Справа Левенуорт», або «Хто вбивця?», як це було названо в деяких виданнях). Вихід у світло цього оригінальної; і цікавого роману з'явився теперішньою сенсацією в американській літературі того років. Його навіть назвали «класичним твором». І критика, і широка читацька публіка зустріла «Левенуортська справу» з більшим інтересом, а потім ім'я талановитої письменниці і її детективні твори завоювали широку популярність. Роман випливав за романом, і все очі виявилися майстерно написаними, з переконливою логікою і якоюсь добірністю, хоча й романтично сентиментальними.
«Рука й кільце», «За закритими дверима», «Будинок сосон, що шепотять,», «Убивство в Гранмарси-парке», «Його вина». «Щабель», «День відплати», «Покинутий готель». «Наречена підсудного», «У лабіринті гріхів» і багато інших, не менш цікавих творів.
Енн Кетрін Грін написано близько 40 детективних романів і повістей. У деяких з них головним героєм виведений розумний сищик містер Ебенезер Грансом, яким з належним тактом керує стара діва Емілі Баттеруорг, що володіє від природи тонким, витонченим розумом («Справа по сусідству»). У ній при бажанні можна довідатися попередницю місс Марпл Агати Крісті.
У свої цікаві детективні твори Енн Кетрін Грін зуміла ввести чимало, що запам'ятовуються характерів, цікавих персонажів і характерних сценок, що впливали силоміць своєї новизни й оригінальності, що стали пізніше звичними елементами детективних історій. Ще в ті далекі голи талановита письменниця нерпою розробила чимало характерних детективних моментів і ситуацій. Наприклад, багатий старий, якого вбивають і той час, коли він готується написати новий заповіт; виявлений у бібліотеці труп; повний достоїнства камердинер, керуючий досвідченими слугами в багатому будинку, але з підозрілими навичками; докладний лікарський висновок про безпосередню причину й час смерті; експерт по балістиці, здатний установити вид і калібр зброї вбивства; обривки листа, повідомлені в якості додаткових даних по тексту оповідання, і тому подібне. Тепер це здається нам звичайним у детективі, а в ті роки все це було безсумнівною новинкою, добре розробленою письменницею. Та й знаряддя злочину були часом досить оригінальними в Енн Кетрін Грін. Так, у романі «Тільки ініціали» жертва була заколота бурулькою, і лише калюжа води наводила слідчого на складні міркування й здогади.
Отже, маловідомий тоді американець Едгар По своїми новелами створив детективний жанр, розробив основні особливості його структури.
Слідом за талановитими письменникакми Едгаром По та Енн Кертін Грін внесли величезний вклад у розвиток нового жанру популярні англійці: Уільям Уілкі Колінз, Артур Конан Дойль і Гілберт Кіт Честертон, всесвітньо визнані класиками жанру ще при їхньому житті. Кожний з них по-своєму збагатив новий, що тільки що народився літературний жанр.
У чому конкретно складався внесок кожного з них можна намітити стисло, короткими штрихами.
Замість невеликих детективних новел, завдяки Уілкі Колінзу, жанр одержав у своє розпорядження д е т е к т и в н и й роман, а значить широке поле дій. При цьому кримінальний матеріал перетворюється в Колінза в засіб дослідження справжнього життя, а важливе питання про те, чому зроблений злочин, що так мало займав Едгара По, в Уілкі Колінза здобуває першорядне значення. У той час як для Едгара По важливіше зрозуміти хто і як зробив це.
Саме реальне життя, з її різноманіттям і складними перипетіями, активно ввійшла в детективне оповідання, і розслідується тепер не просто «застигла картина» доконаного злочину (як це було раніше), а людські трагедії й складні долі людей. Автор майстерно відтворить ситуаційні труднощі: первісні обставини події зненацька ускладнюються, і здавалося б тільки що «промінь, що блиснув, ясності» знову затуманюється, надія знову мерхне, з'являються нові жертви, нові підозрювані, нові таємниці.20;42
В 1860 році Уіклі Колінз публікує свій знаменитий роман «Жінка в білому» - «роман таємниць і жаху», з явними елементами детективного сюжету й навіть наявністю слідчого таємниць, художника Хайтрайта. Успіх цього роману був грандіозним. Сюжет для роману Уіклі Колінз почерпнув із французького «Довідника знаменитих судових справ», де в одній з дійсних історій розповідалося про нещасну маркізу де Духо, що рідний брат засадив у божевільний будинок, щоб заволодіти її станом. Маркіза де Духо любила носити білі плаття, тому, імовірно, і героїня Колінза, Енні Кетрік «списана» автором з маркізи, теж виведена «жінкою в білому».
Ще більш грандіозним був успіх другого, уже по-справжньому детективного роману У.Колінз «Місячний камінь» (1866).
Заслуга талановитого У.Колінза в розвитку детективного жанру дуже велика. Замість коротких детективних історій - новел американця Едгара По У.Колінз наочно показав наскільки виграє жанр якщо кримінальний матеріал викласти в обсязі цікавого детективного роману. При цьому детективний сюжет перетворюється в засіб дослідницького справжнього життя, і важливе питання про тім чому зроблений злочин так малий що займав Е.По (для нього важливіше було з'ясувати, хто і як зробив убивство), у Колінза здобуває першорядне значення.
Побудовані на детективній таємниці й такі романи У.Колінза як «Гри в прятки», «Смертельна таємниця», «Червова дама».
Саме після талановитого Уілкі Колінза детективний жанр стає незмірно богаче, підсилюється його динамізм і напруженість усього оповідання, захопленість читача.
Особливо прославив детективний жанр Артур Конан Дойль. Саме він забезпечив йому небачену до того широку популярність у мільйонів читачів усього миру.
Герой Конан Дойля, на відміну від аристократа-інтелектуала француза Дюпена, - англійський сищик-джентльмен Шерлок Холмс. Він іде в ногу зі своїм часом. При розслідуванні злочинів - широко користується досягненнями науки (особливо улюбленої їм хімії), мистецьки гримується під представників нижчого класу (кэмбена, моряка, жебрака, старця) і розумно застосовує дедуктивний метод при відновленні картини злочину.
В популярних оповіданнях Артура Конан Дойля мотивів злочину так само багато, як і самих оповідань. Вони різноманітні, розкривають всю глибину людських страстей і пороків.
Все це виписано в Конан Дойля яскраво, барвисто, майстерно реалістично. Перед очами читача з'являються вулички старого Лондона, різні його райони, тиха глушина провінції, міські контори й крамнички окраїн, розкішні стародавні особняки й фешенебельні клуби багатіїв, і контрастно непривабливі халупи бідняків і злодійських кубел, - все це описано талановитим автором як великим художником з натури.
Важливо також і те, що й мова детективного оповідання в Конан Дойля енергійний, у міру лаконічний, діловитий, не грішить зайвими відступами, нуднуватими описами, тривалими діалогами.
Дуже сподобався й надовго запам'ятався мільйонам читачів образ основного персонажа-героя-сищика, геніального Шерлока Холмса. Не випадково на Бейкер-стріт 221-б, куди «оселив» автор свого героя, і донині приходять листа його шанувальників і навіть «клієнтів», що потрапили в лихо. Адже особливо підкуповувала готовність демократичного сищика в будь-яку хвилину" поспішати рятуйте! своєму клієнтові, незалежно від того, хто він-лорд, банкір або ж дворецький, гувернантка.
До того ж, часта поява із друку й різноманіття захоплююче написаних, що таємниче інтригують історій, у яких спритний і розумний Шерлок Холмс завжди виходить переможцем Зла, ще більше сприяли його популярності.
Артур Конан Доїль зумів додати й ще дещо у свої детективні історії; елемент підвищеної небезпеки, часто сміливого сищика, що підстерігав, на всьому шляху його розслідувань. Це також підігрівало читацький інтерес, додаючи широку популярність і сищикові й авторові.
Гилберт Кит Честертон увів у детективне оповідання зовсім інший образ сищика – слідчого - зовні невибагливого сільського священика, низенького й толстого патера Брауна. Він - антипод елегантному джентльменові-сищикові Шерлоку Холмсу. Однак під простуватою зовнішністю церковного діяча проявляється допитливий розум, гостра спостережливість, добросердість і відмінне знання людської психології. Патера Брауна відрізняє гарне знання життя й людських слабостей, отримане в частому спілкуванні із простими людьми, що регулярно приходять до нього в сповідальню з усіма своїми лихами й неприємностями.
При всій своїй явній популярності Шерлок Холмс найчастіше з'являється перед нами як сухуватий-логічний розум, начебто «мислячої машини», а от скромний патер Браун нагадує собою чуйну антену, що легко вловлює саму суть дій і мотивів, що спонукали до порушення закону. Він іноді навіть відкрито співчуває мимовільному злочинцеві. При цьому патер Браун ніколи не випинає своїх розумових здатностей, не красується й не демонструє своєї переваги (на противагу самовпевненому Шерлоку Холмсу навіть у ті хвилини, коли тихо розповідає про факти й тім шляхи, що привів його до істини, до розкриття загадки злочину.
Честертон увів у детективне розслідування новий елемент - психологічний підхід при розплутуванні складної події, і допоміг цим ще більше розсунути жанру границі своїх можливостей, увібрати в себе глибокі філософські й моральні можливості. Це дозволило детективному жанру здійнятися до рівня великої літератури.
Із цього короткого огляду видно, що в джерел народженого в середині XIX століття детективного жанру дійсно стояли видатні майстри, що багато зробили для становлення й розвитку популярного жанру, що обумовлювали своїми захоплюючими творами всесвітню славу, популярність, любов.
Заслуги цієї «чудової четвірки» безсумнівно великі. Однак і на їхню творчість впливали попередники й сучасники-, часом не менш видні й талановиті їхні колеги. В окремих висловленнях і мемуарах підкреслювали це й вони самі. Так, за словами Артура Конан Доїла, він був «захопленим шанувальником талановитого Едгара По», і не приховував того факту, що його прославлений герой Шерлок Холмс «по родоводу» іде від Огюста Дюпена, і схожий на нього в деяких учинках і рисах. Природно, «у більше відточеному змісті», У Конан Дойля, загалом, та ж схема оповідання, що й у детективних новелах Едгара По виведений у герої розумний і спостережливий сищик Шерлок Холмс, що вміє логічно мислити й вибудовувати цільну картину добутих доказів, що происшли з мозаїки, і фактів, а поруч із ним - простуватий доктор Уотсон; а в Едгара По роль постійно захоплюється логічними умовиводами інтелектуала Дюпена грав його приятель-оповідач, від імені якого і ведеться все оповідання (як і від імені доктора Уотсона в Конан Дойля).
Однак Артура Конан Дойля ніяк не можна вважати лише наслідувачем Едгара По. Він значно й майстерно розвив первісні ідеї талановитого американця, додав їм більшу «опуклість», пожвавив їхніми новими фарбами, відточив грані тільки що народженого жанру, уміло облачи» його й чітко закінчену форму. В Едгара По все цее було як би ескізно, і начерку, як у художника, початківця створювати картину.
Не приховував Артур Конан Дойль і свого знайомства й навіть захоплення цікавими романами француза Еміль Габоріо, що публікувалися більш ніж на два десятиліття раніше. Адже перші два романи Еміль Габоріо зі спритним, розумним та енергійним професіоналом-поліцейським Лекоком побачили світло в 1865-1866 роках («Справа вдови Леруж» і «Злочин в Орсивале»), а геніальний сищик Шерлок Холмс з'явився в Конан Дойла вперше в 1887 році («Етюд у багряних тонах»). Цікаво, що й схема побудови детективного оповідання в «Етюді в багряних тонах» нагадує характерну структуру ряду романів Габоріо; складаються із двох як би самостійних частин («роман у романі»)-спершу йде розслідування доконаного кимсь злочину, і в другій половині повести докладно викладається давня історія взаємин основних персонажів, зненацька перенесених автором із сьогоднішнього Лондона (кінця XIX століття) на пустельні простори Північної Америки (першій половині цього ж століття), до мормонів. Це чи не аналогія! Адже так неодноразово надходив Еміль Габоріо у своїх об'ємних детективних романах.
«...Габоріо спокусив мене тією елегантністю, з якої він будує складну інтригу свого роману...» - писав Артур Конан Дойль у своїх мемуарах (Лондон, 1924).[20;258]
Шерлок Холмс виведений у Конан Дойла як неперевершений майстер гриму й перевдягань, як талановитий актор перевтілень. Але ж і спритний поліцейський Лекок у Габоріо любив і вмів мистецьки гримуватися, і частенько невпізнанно перевтілювався в задуманий їм персонаж при розслідуваннях.
Далі, енергійний Лекок завжди дуже активний при розв’язуванні складних справ. Він не відсиджується в кабінеті (як інтелектуал Дюпен, перебуваючи в затемненій кімнаті, вирішує «кросворди злочинів»), а йде по гарячих слідах злочинця, спритно ховається в засідках, сміло вступають і смертельно небезпечні сутички з жорстокими злочинцями, сам виявляє й знешкоджує його (як це буде робити пізніше й геній-сищик Шерлок Холмс у Конан Дойль).
Так, все це й було вже давно в Еміль Габоріо,-такий його основний герой, поліцейський Лекок, хоча багато літературознавців ставлять це в заслугу тільки Артуру Конан Дойлу, віддають йому «пальму першості» у цьому.
Тут, видимо, основну роль зіграла всесвітня, заслужена слава й популярність Конан Дойла та його нев'янучого з роками сищика Шерлока Холмса, захоплюючі детективні твори якого неодноразово перевидаються всюди й тепер, у той час як цікаві романи талановитого Еміль Габоріо з його розумним професіоналом-поліцейським Лекоком давно й міцно забуті. Можливо, додатково зіграв свою пропагандистську роль і той факт, що Шерлок Холмс діє в Конан Дойла не тільки й не стільки в чотирьох його детективних повістях, але й у безлічі захоплюючих оповідань, зібраних потім у п'ять об'ємних томів. Цих цікавих і різноманітних оповідань про пригоди сищика Шерлока Холмса була така безліч, а сама зустріч його із читачами тривала протягом 40 років (з 1887 по 1927), що забути Шерлока Холмса було просто неможливо.
А от спритний і розумний Лекок в Еміль Габоріо розплутував сімейні драми й злочини всього лише протягом 5 років, і описувалися його подвиги всього лише в п'яти романах (1865-1869). До того ж, за задумом автора, поліцейський Лекок захищав в основному інтереси, спокій так честь співгромадян буржуазного суспільства, хоча й викривав при цьому "злочинні махінації вихідців з високих суспільних шарів. У той час як чесний сищик Шерлок Холмс виведений Конан Дойлом дуже демократичним він завжди готовий був допомогти в лиху кожному.
От і пам'ятають усюди геніального сищика Шерлока Холмса й у наші роки, а поліцейського професіонала Лекока давно забули.
І все-таки талановитого француза Еміль Габоріо справедливо вважають основоположником французького детективного роману, творцем першого поліцейського детектива в Європі.
Але й у творчості Еміль Габоріо почувається вплив попередників. Він запозичив, розвивши, звичайно, деякі риси й прийоми в «роману-фейлетону», одночасно майстерно вкладаючи в основу сюжету кожного свого роману яку-небудь детективну історію, частіше приховувану сімейну таємницю, чийсь уже забутий, але раптом, що мав наслідку провина, або навіть злочин.
До того ж основний герой романів Еміль Габоріо поліцейський сищик Лекок по ряду рис близький до першого літературного сищика-аматора, інтелектуалові Огюсту Дюпену Едгара По. Лекок, як і Дюпен, постійно підкреслює науковість свого методу розслідування, часто апелює до «методу дедукції», прославляє його достоїнства й демонструє його практичну надійність і ефективність, незамінність при розслідуванні, будь-якого, самого складного злочину.
«...Розслідування злочину для колись усього рішення математичного завдання», - заявляє Лекок по ходу розслідування. У всім цьому явно почувається вплив детективних новел Едгара По.
Але як яскравий персонаж, Лекок у Габоріо набагато «живіше» і життєво правдоподібніше меланхолічного аристократа Дюпена.
Цікавий і підхід до розслідування заплутаного злочину в Лекока. Це вже не одне лише застосування методу дедукції й логічне, осмислювання фактів (як в Огюста Дюпена), а одночасно із цим і застосування психологізму (чого зовсім не було в Едгара По).
«...Я знімаю із себе свою індивідуальність,-заявляє в поясненні розумний сищик Лекок,-и облачаюся в індивідуальність злочинця..."Я ' перестаю бути поліцейським агентом, щоб перевтілитися в іншу людину", ким би він не був...».
Отут напрошується порівняння зі схожим висловленням проникливого патера Брауна в Гілберта Честертона:
«Я... не вивчаю людини зовні. Я намагаюся проникнути до нього - усередину...» - говорить скромний патер Браун.[20;253]
Бачимо той же метод психологічного підходу при розслідуванні складних злочинів. Тільки Лекок говорив про цьому 45-ю роками раніше патера Брауна (перший збірник «браунского циклу» Гілберта Честертона був виданий 1911 року, а перші два романи із сищиком Лекоком у Габоріо-в 1865-.1866}. Але ж багато серйозних літературознавців уважають Гілберта К. Честертона основоположником психологізму в розслідуванні, затверджують, що саме Честертон першим збагатив молодий жанр, увівши в нього психологічний метод розслідування. Насправді, видимо, вірніше сказати, що Гилберт Честертон лише більш опукло й гнучко використав цей психологічний підхід в особі свого непоказного на вид, але розумного патера Брауна й більш яскраво й дохідливо описав все це в безлічі оповідань-новел «брауновского циклу (їхній п'ять збірників).
Чималий внесок у молодий детективний жанр вніс і інший француз - талановитий Гастон Леру. Він створив симпатичний образ, що полюбився читачам, молодого, розумного й енергійного 18-ти літнього журналіста-репортера Рультабійля. Його пригоди відмінно описані в трьох романах (1907-1912).
Гастон Леру, як і Еміль Габоріо й Артур Конан Дойл, також перебував під сильним впливом американця Едгара По, родоначальника жанру. Це виявилося вже в першому його романі цього циклу («Таємниця жовток кімнати», 1907), де спритний Рультабійль уперше одержує можливість виявити свою проникливість. В основу цього роману Леру, як у першій детективній новелі Едгара По, покладена так називана «загадка закритого приміщення», - замкненого зсередини, повністю ізольованого ззовні приміщення (у даному випадоку - жовтої кімнати), де зроблена спроба злочину, але немає ніде поблизу самого злочинця, а єдиний вихід (двері) перебувають поруч зі свідком, а ніхто з нього не виходив.
Варто сказати, що аналогічна «загадка ізольованого приміщення» використалася задовго й до Едгара По, вона не раз застосовувалася в «готичних романах» XVIII століття, але в Гастона Леру розроблена особливо добре. При цьому молодий журналіст - слідчий, суперничаючи з офіційним поліцейським ходом наслідку, зрештою успішно вирішує цю таємницю злочину. Тут він набагато яскравіше й повніше застосовує дедуктивний метод розслідування, чим навіть це робить геніальний сищик Шерлок Холмс 41, стор.230.
Більше того, можна, мабуть, сказати, що по-справжньому дедуктивний метод уперше досить переконливо описаний саме в Гастона Леру, а не в Артура Конан Доїла, і молодий Рультабійль відмінно його застосовує при розслідуванні, у те час як Шерлок Холмс багато й часто говорить про цей метод, у те час як сам використав в основному лише логічний аналіз ретельно зібраних доказів і фактів, уміло їх лише узагальнюючи.
Позитивним у Гастона Леру є також і те, що його основний герої, журналіст Рультабійль представлений більше симпатичним для читача, молодим, спритним розумним, у той час як у Шерлока Холмса чимало сухості в характері, гордовитості стосовно навколишньої, чудностей (аж до прийому збудливих наркотиків). Видимо, створюючи цей позитивний образ, талановитий Гастон Леру відмінно розумів істину: щоб сподобатися читачам, щоб герой став широко популярний і навіть любимий, зовсім не досить наділити його лише високим інтелектом і майстерністю розшуку, потрібні ще й загальнолюдські позитивні риси і якості.
Молодий, енергійний і зовні симпатичний Рультабійль, незважаючи на деяку частку самовпевненості й самовпевненості (їх можна списати на його молодість), все-таки набагато тримається скромніше й приємніше сухуватого хвалькуватого Шерлока Холмса. Він підкуповує читача своєю юністю, безпосередністю, деякою скромністю й чутливістю. Та й вдало виведений автором як цільна, по-своєму складними й багата позитивними рисами особистість. Напевно тому, через його людяність і жвавість, він якось ближче до нас із вами, чим надмірно розумний і холодно самовпевнений Холмс
Гастон Леру майстерно відтворював у своїх цікавих детективних романах атмосферу занепокоєння, що поступово переходить у страх, уміло нагнітаючи напруженість оповідання. II все це на тлі, що інтригує, трохи смутної й томливої обстановки стародавніх маєтків і замків (як пізніше це буде в Агати Крісті), і навколишнього ландшафту, як би підготовленого вже для класичного таємничого злочину. І в міру посилення напруженості атмосфери, майстерного ускладнення сюжетних перипетій, несподіваних крутих попороте події, ще більш заплутались уже й так складну ситуацію, інтрига оповідання, перевита чималим числом непояснених поки фактів, що змушували нас навіть повірити в щось надприродне, автор раптом як би розкриває завісу, робить ще один митецький поворот, ефектним образом скидає вага покриви таємничої до того нез'ясовності й підносить нам просте й логічне пояснення всіх незрозумілих раніше подій.
У Гастоне Леру почувається теперішній романіст (недарма він ще до цього циклу написав десятки романів різного жанрового напрямку), і він багато чого зумів внести в жанр детектива.
Був у ті роки й ще один талановитий француз, що також істотно збагатив молодий жанр своєю оригінальністю й професійною майстерністю. Це - дуже популярний у перші десятиліття нашої ери письменник - детективіст Моріс Леблан.
Моріс Леблан зробив, як уважають критики, «новаторський крок у жанрі», висунувши в зухвалі герої симпатичного злодія-джентльмена Арсена Люпена, а не звичного вже сищика-інтелектуала або розумного професіонала -поліцейського, або ж молодого журналіста-слідчого. І цей незвичайний новий герой, спритний і зухвалий Арсен Люпен, незабаром полюбився читачам (особливо французам).
Правда, новаторство це теж було відносним. Щось подібне вже було й до Моріса Леблана, хоча й не так яскраво. Був уже спритний бандит У Понсон дю Террайля (40 років тому), полковник-шахрай У Гранта Алена й зломщик Ернеста Хорнунга (10 років тому).
Однак герой численних і дуже цікавих творів Моріса Леблана - вор-джентльмен Арсен Люпен являє собою колоритну й незабутню фігуру. Він гордій, цинік, але оптиміст до мозку костей. Багато позитивних і негативних людських якостей досягли в Арсені Люпене особливо яскравого вираження. Він по-своєму людяний, чуйний, не любить жорстокості, грабує тільки багатих і гордовитих, у той же час завжди готовий прийти на порятунок несправедливо обвинуваченому, провівши своє розслідування набагато швидше і краще, розумніше чим офіційна поліція, з якої він «завжди на ножах».
Арсен Люпен - явний антипод геніальному сищикові Шерлоку Холмсу (так він був і задуманий в 1904-1905), відчайдушний і постійний порушник Закону й Порядку, хоча й з гарними, джентльменськими манерами, майстер гриму й перевдягань, несподіваних перевтілень, і одночасно із грабежами здійснюючий стільки шляхетних учинків, що навіть починаєш уважати його не відщепенцем-злочинцем, а сьогоденням лицарем якогось нового «типу»
Цей ідеалізований і опоетизований герой-злочинець, що перевершує у всьому своїх супротивників - і по проникливості, і але зухвалості, і по сміливості, і по спритності,-зовсім не схожий на звичні нам безпристрасних-раціональних героїв - сищиків, що завзято захищають Честь, Власність, Порядок і Закон.
Арсен Люпен - людина емоцій, шляхетного жесту, зовні чарівний джентльмен, хоча й зухвалому злодії, веселий, життєрадісний, дотепний, трохи легковажний.
Не дивно, що він швидко зачарував широку читацьку аудиторію Франції, а потім «успішно ступнув» і в інші країни. А сам талановитий автор наочно й жваво показав, наскільки може бути різноманітний, і багатогранний жанр детектива.
На думку таких майстрів детектива й знавців жанру як Буало-Нарсежак, Арсен Люпен - це «національний міф».
«...Люпеновский міф - це лише один з моментів у розвитку французької національної свідомості. Але один з вирішальних, тому що створюючи Арсена Люпеиа, Моріс Лебла.н трансформував у ньому колективну мрію. До Люпена був народний роман, «роман-фельтон», після нього - детектив. "До нього панувала мелодрама - викрадені діти, патетичні визнання, розбиті серця, бурхливі страсті. До нього панувала епоха диліжансів, підозрілих трактирів, дуелей, перегонів при місяці, таємничих замків... А після Люпена - яка зміна! Дія перетворилася в розслідування. Міркування керують інтригою. Ритм оповідання неймовірно прискорився. Ситуації зненацька перетворюються у свою протилежність. Мир став новим, блискучим, незвичним і грандіозним. Моріс Леблан першим розробив всі основні ситуації сучасного детектива: те оповідач виявляється злочинцем (як що потім буде в Агати Крісті в «Убивстві Роджера Акройда»), те Арсен Люпен вирішує самі заплутані загадки на тему «замкненої кімнати» (фахівцем якої буде потім уважатися Джон Діксон Карр), і самих елегантних її рішень, те нарешті автор із захопленням вибудовує ланцюжка дедуктивних висновків - віртуозно й глумливо. По- «люпеновськи», Моріс Леблан багато чого передбачив, пророчив, придумав...». [34;60]
Необхідно сказати, що одна із самих перекладних письменників - детективістов - Агата Крісті, «королева загадок». Свій перший детективний роман («Таємнича подія в Стайлзе») вона опублікувала в 1920 році, потім регулярно складала їх щороку (по одному - двох), аж до останніх днів свого життя (1976). Її талановитому перу належать 68 романів, більше сотні оповідань, понад десяток п'єс, томик віршів, шість мелодраматичних романів. В основі всіх творів А.Крісті залишався класичний напрямок, всі ті ж герої - Еркюль Пуаро й місс Марпл.
Із усього сказаного вище можна зробити мотивований висновок, що в становленні й розвитку молодого детективного жанру успішно брали участь і внесли чималий вклад не тільки звично знайомі для нас дуже популярні й широко відомі майстри детектив-американець Едгар Алан По, англійці Уілкі Колінз, Артур Копан Дойл і Гилберт Честертон, але й не менш талановиті французи-Еміль Габоріо, Гастон Леру й Моріс Леблан.
Саме кожний з перерахованих вище імен цієї «чудової сімки» вагомо сприяв розвитку й популяризації молодого тоді ще жанру, вносячись у нього чимало свого, оригінального й неповторного.
Завдяки саме цим талановитим сімом письменникам, детективний жанр, уже на стадії свого становлення й розвитку, заблискав своїми численними гранями, як дорогоцінний камінь у руках умілого ювеліра, і одержав широку популярність і поширення, небачену раніше популярність у багатомільйонної армії читачів усього миру.

1.2. Особливості детективного жанру. Різновиди детективу
Детектив - пригодницький роман, (повість, багато рідше - оповідання, що дає діяння через дослідження, через дізнавання, що приймає гостросюжетну форму й завершується оголенням схованих подійних пружин, у принципі необов'язково карних. Детективові властива «проникаюча» тенденція час від часу його елементи вторгаються в серйозну прозу, організувати згідно своїм сюжетним законом більш-менш великі структури від епізоду до твору. Елементи детектива присутні в багатьох творах літератури.
Детектив - це жанр. Але ще й тема, точніше комбінація того й іншого. У самий жанр закладена настільки чітка подійна програма, що ми заздалегідь знаємо деякі основні епізоди ще не читаючи твору.
У детективі - заздалегідь певний у своєї професійної, а почасти й людської конкретності головний герой. Він слідчий, незалежно від того, одержує він гонорар або чисто моральна винагорода. Як особистість він відрізняється спостережливістю й проникливим логічним розумом.
Детектив - певна композиція.
Аналітичне міркування - засноване на повнім знанні фактів - от шлях до пізнання істини, що обирає сищик.
Аналітичне міркування - от сила, що організує в детективі сюжет.
Художня установка жанру спричиняється діловито - напружений ритм зображуваного життя, її винятково функціональне наповнення. Саме тому другорядний персонаж тут найчастіше образ - засіб, образ - інструмент. А ще точніше - образ - диверсія.
Повітря детектива пронизане, як у драмі, магнетизмом збігів, що стягають лініями виборчого споріднення й виборчого відштовхування.
В остаточному підсумку функціональна напруженість всіх подійних зв'язків у детективі суворо регламентує життя його героїв. Трагічна подія вириває людей із природного контексту взаємин, перетворюючи їх у єдину команду, спаяну (і що роздирає) одним сумом - злочином, що відбувся.
Створення детективної схеми - творчий процес.
Сюжет і схема - 2 форми руху думки в 2 різних її «станах».
Детектив - вторгнення науки в літературу. Детективний сюжет формується відповідно до принципів наукової схеми - у зіткненні тез, пропонує читачеві розвиток думки, а не характеру або вірніше такий розвиток характеру, яке необхідно для розвитку думки слідчого, для розвитку думки дослідницької.
Детективові властива двуплановість. Зовнішня дія в його образній конкретності співіснує із прихованим, схованим від читацьких очей. Ми бачимо наслідку (і наслідок), але лише догадуємося про причини.
Зовнішній сюжет веде сищик, внутрішній - злочинець. Доказу - як би випадково пункти зустрічі сищика зі злочинцем. Викривальна розв'язка - як би обов'язкове побачення цих персонажів і одночасно цих оповідальних ліній, коли математичний ікс, знак питання, людина - невидимка (таємний зловмисник) знаходить життєву визначеність.
Детективові властив сюжетна умовність:
1. Людина не може вчинити злочин, якщо в нього є алібі;
2. Навіть якщо в людини немає алібі, він не може вчинити злочин, якщо в нього немає мотиву;
3. Навіть не маючи алібі й маючи мотив, людина не вчинить злочин, якщо він людина.[10;155]
У строго літературознавчому розумінні проблема алібі - проблема «речових», матеріальних умов, на які приречені персонажі детектива.
Проблема мотиву - проблема характеру. Це прочитання вчинків героя в контексті його індивідуальних і соціальних спонукань.
В основі теперішньої літератури - справжня людяність. Детектив пронизаний пафосом порятунку людини.
Детектив, як допоміжний жанр, активно сприяє розвитку інших жанрів, наприклад, кіно. (П.Шестаков «Страх висоти», А. і Г.Вайнери «Візит до мінотавра», Ю.Семенов «Петрівка, 38», «Огарьова, 6».
Таємниця лежить у серцевині сюжету детектива. Людині за всіх часів властиво пекуча цікавість, що хвилює, непереборне прагнення до розгадки таємниці всього незрозумілого загадкового, що зустрічається на його шляху, і чим ця таємниця значніше, небезпечніше або цінніше, тим гостріше бажання розгадати її.
Ще один секрет популярності детектива - міський роман, він і виник у високорозвинених країнах, його читачі були насамперед городяни й читали вони отут про себе, про небезпеці, що коштує поруч із ними, читали про своїх захисників, тому що злочинність розцвіла саме в містах.
У детектива зненацька вступив ворог, що загрожує городянинові. Так з ростом міст росла популярність детективного роману, його емоційне, а внаслідок цього й моральний, ідейне вплив на усе більше широкого читача.
Детективний роман убирав у себе всі самі гострі, хворобливі, звичайно сховані від очей суспільства проблеми, він висвітлював всі самі небезпечні, брудні, відразливі сторони капіталістичного міста, які при дотику до них хоча й заподіювали гострий біль, але завжди притягали до себе увага.
У детективному романі дотик до похмурих сторін життя тільки лоскоче нерви обивателеві, а в серйозного читача викликає почуття тривоги, розгубленості, переляку й гніву - залежно від позиції автора й того завдання, що він собі ставить. [18;209]
Західні теоретики вже давно піднімали подібне питання, втім, упадаючи при цьому в крайність, захоплюючись приписаннями на адресу автора. Так, Ван Дайн (псевдонім американського белетриста У.Х.Райта) сформулював в 1928 р. двадцять правил детектива, серед яких, наприклад, була вимога: убивцею в жодному разі не повинен бути лакей! Англієць Р.Нокс, що запропонував в 1929 р. свій варіант із десяти правил уважав непорушною умовою детективного сюжету присутність злочинця серед інших персонажів уже в найпершому епізоді.
Очевидна дріб'язковість і необов'язковість подібних "правил". У той же час очевидно, що якісь принципові, формотворні закони детективного сюжету все-таки існують, і пошуки їх обертають нас насамперед до особливої ролі автора стосовно розглянутого} сюжету. Ще В. Шкловський помітив, що автор з метою створення таємниці й напруженості оповідання міняє в розвитку дії причини й наслідки. [50;156]
Подібними спостереженнями, розставляючи свої акценти, ділиться й французький белетрист і критик Б. Нарсежак у цікавому дослідженні "Естетика поліцейського роману" (1948). Він указує на те, що раціональний початок, прийоми логічного аналізу, які використаються героєм детектива для розкриття таємниці, застосовуються в першу чергу самим автором — для створення цієї таємниці й організації оповідання в цілому: логіка породжує злочин. Приблизно те ж заявляв і Г. К. Честертон: "Коли мовлення йдете розслідуванні злочину, її авторові необхідно почати зсередини, тоді як детектива приступає до розслідування". [35;60]
Споконвічно знаючи істину, але приховуючи свою поінформованість, автор вибудовує оповідання так, щоб поступово вести читача до пізнання повної правди. Від епізоду до епізоду він показує лише частина фактів і подій, іноді дуже повільно, а іноді ривком що множаться, і перетворює їх в об'єкт напружених роздумів героя. При цьому таємниця може бути багатоактної: одна загадкова подія змінює іншу, засіваючи враження незбагненності того, що відбувається. Уміло користується цим прийомом Агата Крісті, наприклад, у повісті "Десять негренят". Подібним чином у детективі П.Шестакова "Гра проти всіх" розвертається цілий ланцюг несподіваних смертей, і кожна нова катастроф.; народжує нову таємницю. Сергій Ейзенштейн називав подібну композицію стосовно до мистецтва кіно пафосної, або патетичної'". Для неї характерно постійне "несамовитість". "вихід із себе", що веде до наростання емоційної інтенсивності зображення. "Пафосна" композиція може сполучатися із принципом "слідчих версій", коли кожна передбачувана версія злочину визначає появу особливої сюжетної лінії, а кожна з таких ліній (звичайно вони даються послідовно рідше - паралельно один одному) має свою зав'язку, кульмінацію й розв'язку. Множинність кульмінацій, а також зав'язок і розв'язок надає дії хвилястий характер: воно розвивається ривками, періодично досягаючи напруженості.[50;144]
Нерідко подібні сюжетні лінії виявляються збагаченими своїми невеликими таємницями, щоправда, що уступають по значущості основний- Таким прийомом користуються Ж.Сименон («Мегре коливається»), А. К. Дойль ("Собака Баскервилей"). А. я Г.Вайнери в романі "Візит до Мінотавра". В останньому романі цікава лінія, пов'язана з візитами інспектора Тихонова до колишнього музиканта Іконікову, що змінили світ прекрасних звуків на вивчення змій і зобразили собою нову - психологічну - загадку, загадку сучасного Сальері, втім, що вбиває не суперника - Моцарта, а самого себе.
Особливу роль у побудові детективного сюжету грає деталь. Це не просто життєва подробиця, а деталь-прикмета, упредметнений слід дії. Майже в кожного народу є казка про хлопчика (в інших варіантах - пастуху, бідняку й навіть дітях султана, як в "Тисячі й однієї ночі"), що був несправедливо обвинувачений у крадіжці, тому що зумів точно слідами описати зниклого осла.
Саме вивченням, осмисленням деталі зв'язаний насамперед характерний для детективного жанру пафос пошуку, відкриття істини. Більше того: з'ясовуючи взаємозумовленість різних сторін життя, звертаючи увагу на причинно-наслідкові зв'язки між явищами, фактами матеріального й духовного миру, детективний сюжет якоюсь мірою стосується й філософської сторони буття. Істота детективного роману, як помітив у свій час Честертон, складається в зображенні феноменів, причини яких сховані, а це і є, якщо помізкувати, істота всіх філософій.20;128
Справді, детективний сюжет може служити благодатним ґрунтом для вираження філософських поглядів автора, і історія літератури знає тому не один приклад. Так, новели Е.По несуть на собі помітну печатку філософії детермінізму, що обумовила віру письменника, а також його послідовника А. К. Дойла у всемогутність дедуктивного методу, законів логіки. Е.По в його детективних новелах цікавлять не людські долі, а причинно-наслідкові зв'язки між явищами, які проявляються в цих долях. Зате Честертон з його релігійною орієнтацією зайняв різко протилежну позицію: розкриття таємниці в його новелах найчастіше покликано довести обманливість фактів, їх, здавалося б, очевидної логіки. Герой Честертона батько Браун робить ставку на виявлення схованих сторін людського "я", стосовно якого він почуває себе духовним наставником, посередником між людьми й Богом. Швейцарський письменник Ф. Дюрренматт у романі "Обіцянка" абсолютизует роль випадків, які унеможливлюють, з погляду автора, і розкриття злочинів (звідси підзаголовок "Відхідна детективному жанру"), і пізнання істини.
Але повернемося до деталі. При всій своїй значущості, ємності деталь у детективі, звичайно, не має ту ідейну й художню глибину, що повідомляється їй у творах "серйозних" жанрів." Однак у кожному разі, стосуючись побуту або психології, учинку персонажа або події, деталь у детективі повинна мати характер, що інформує бути ключем до розгадки таємниці, а щоб ці "ключі" відкривали, автор повинен розташувати їх у певній системі. Саме в умінні побудувати таку систему, що розкриває схований взаємозв'язок події, що зводить в один вузол, здавалася б, випадки але нитки, що виявилися, що позначилися пунктиром сліди таємних дії, і проявляються винахідливість, почуття такту, художньої міри, настільки необхідні авторові детективних творів. Деталь як найважливіший компонент жанру нерідко виявляється пробним каменем письменницької майстерності.
Відносно поетики детектива: герой, у поле зору якого попадають деталі-доказу і який вільний нам відразу ж повідомити про свої спостереження або на час їх попридержати, володіє в детективі яскраво вираженою сюжетною функцією. Він може з'являтися досить яскравою індивідуальністю, як Шерлок Холмс, або залучати нас своїм шляхетним моральним почуттям (комісар Мегре), але, підлеглий саме розвитку сюжету й ведучий за собою сюжет, він є багато в чому фігурою умовної, свого роду маскою'5, як втім, і його антагоніст, злочинець, ведучий свою роль. Подібна функціональність героя й антигероя, відносини між якими реалізуються чітко заданій схемі сюжету визначає особою характер детективного жанру: він з легкістю освоює будь-який життєвий матеріал. При цьому кращими детективами часто зізнаються ті, де мова йде не просто про розгадку злочину, але розвиток дії обумовлений таємницями нравствено-естетичних відносин, психологічних мотивів ("Мишоловка" А.Крісті), де наслідок по кримінальній справі переростає в дослідження моральної ситуації, відновлення людського вигляду загиблого «Страх висоти» П.Шестакова), де на підставі аналізу архівних документів відновлюється історична істина ("Дочка часу" Джозефіни Тей). 26;130
У той же час здатність детектива підкорити собі будь-який життєвий матеріал, умістивши його в тісні рамки чітко збитого сюжету припускає й відому легковагість, уразливість жанру. Детектив і тематично, і ідеологічно охоче спрямовується слідом за "модою", експлуатуючи інтерес читача до найбільш хворобливих проблем часу. Свідченням тому незліченні сучасні детективи про наркомафії, корупції чиновників, злочинах КДБ, автори яких переслідують у першу чергу комерційні цілі.
У детективі як у жанрі споконвічно закладені риси, які роблять його одним зі зразків масової літератури: це ставка на цікавість. на розвагу читача, опозиція герой/антигерой (обидві маски легко вбирають у себе будь-які ідеологічні кліше, підбудовуючись під "дух часу"), Будячи в читача смак до розумових операцій, детектив разом з тим апелює й до нижніх поверхів людської психіки. Адже азарт погоні, двобою й у той же час почуття страху, небезпеки, психічної напруги при зіткненні - на сторінках книги - з непізнаним, загрозливим - все це приносить читачеві своєрідне задоволення, дивна насолода. Відзначимо також і компенсаторну функцію напруженого сюжету, коли, подумки зливаючись з ловким, кмітливим, заповзятливим героєм, читач і сам починає відчувати себе таким, розділяє з літературним персонажем його перемогу, торжество над злом.
Щоб дати характеристику різним типам чи різновидам детективу, спочатку слід виключити певні схожі варіанти оповідних форм, які не є власне детективами. Це можуть бути жанри, від яких бере початок детектив (готичний роман), а також ті утворення, які відійшли останнім часом від класичного детективу і набули власних канонічних ознак. Зосередимо нашу увагу на розгляді різноманітних видів детективної літератури та її особливостей.
Так, наприклад, жанр шпигунського роману знаходився на межі роману-загадки, чорного роману, роману-очікування та наукової фантастики. Він використовував усі можливі прийоми, щоб налякати і, таким чином, заінтригувати. Шпигунські романи можна було будувати як детективи (схожі таємниця і розслідування), проте вони були більш пр


Другие работы по теме: