Contribution to International Economy

  • Військове мистецтво
План
1. Характеристика військового мистецтва в Київській Русі 3
2. Доля військового мистецтва 11
3. Суднобудування в Київській Русі 16
Список використаної літератури 21
1. Характеристика військового мистецтва в Київській Русі
Комплекс древнерусского вооружения сложился в конце IX-Х вв. - период формирования, расширения и культурного расцвета Киевской державы - многоплеменной империи Рюриковичей. Становление раннесредневекового государства всегда сопровождалось активной военной деятельностью - покорением родственных, но отчаянно сопротивлявшихся племен, подавлением сепаратистских сил внутри самого "домена", дальними походами, направленными не только на получение дани-выкупа, но и имевшими далеко идущие стратегические цели. Разумеется, при этом следовало учитывать вооружение противника, соответствующим образом трансформируя свое. Принимая во внимание специфическое положение Руси на стыке Европы и Азии, Запада и Востока, наличие многих и разных культурных традиций в эпоху становления древнерусской культуры, многие исследователи допускают серьезную ошибку при оценке ранне- средневекового вооружения - коль скоро Русь на северо-западе имела тяжеловооруженного противника, а на юго-востоке - маневренных, легких, бездоспешных всадников, то и был выработан у нас некий средний, универсальный вариант доспеха: полегче западного и потяжелее восточного, притом выгодно отличавшийся от того и другого. Однако, здесь следует учитывать не обобщенного, а каждого конкретного противника.
С одной стороны - это бездоспешные, снабженные только щитами, в основном пешие, отряды балтийских, северо-восточных славянских племен, которые использовали копья, топоры, реже мечи и большие боевые ножи; отряды скандинавов, приходивших с севера; племенные ополчения волжско-окских финнов, чьи земли служили основным объектом колонизации. С другой - это тяжелая латная конница в многоплеменном войске Хазарского каганата, защищенная шлемами, кольчугами, ламеллярными панцирями (подчас обоими доспехами одновременно), поножами, наплечниками, копьями и саблями, действующая вместе с массами легковооруженных лучников. Не забудем и дружины мадьярских племенных предводителей и, наконец, все мыслемое многообразие родов войск и комплексов вооружения византийских армий. При этом из представителей части упомянутых народов - славян, восточноевропейских финнов, скандинавов - состояло само киевское войско. Степняки: хазары, болгары, мадьяры были не только постоянными соседями, многие из них просто жили в Киеве, о чем свидетельствует раскопанный там (но пока не опубликованный) могильник "салтовского типа" (то есть погребение представителей "салтовской культуры" - культуры Хазарского каганата).
Именно на основе этого многообразия наступательного и оборонительного оружия потенциальных противников и союзников, под влиянием самых разных культурных традиций, а вовсе не в связи с абстрактным геополитическим положением Киевской державы складывался оригинальный древнерусский комплекс вооружения. Набор вооружения киевского воина включал в качестве наступательного оружия меч, саблю, боевой топор, кистень, копье, дротик, лук и стрелы. Защитным вооружением служили шлем, щит, панцирь из металлических колец или пластинок.
Меч был главным и самым почетным оружием профессионального воина. Древнерусские мечи широко известны и по находкам и по письменным источникам. В конце IX -начале XI вв. они имели широкий (около 5 см) и обычно не длинный (около 90 см) клинок с параллельными лезвиями, широким желобом и часто закругленным концом - то есть предназначались только для рубки. Рукоять имела перекрестие в виде толстого ладьевидного бруска и грибовидное уплощенное навершие. Ручка обкладывалась деревом или рогом, а сверх того обтягивалась серебром, бронзой, или обматывалась ремешком либо крученой серебряной проволокой. Очень долгим был спор о месте производства мечей - то их считали скандинавскими, то русскими. Только тщательное исследование выявило подлинную картину, весьма сложную. Во-первых были расчищены клинки многих сотен мечей, хранящихся в некоторых европейских собраниях и в наших музеях. Выяснилось, что подавляющее их большинство выковано в нескольких мастерских, расположенных на Рейне, во франкской державе. Рукояти же и ножны обычно изготовлялись на "месте употребления", в соответствии с местными вкусами. Многие древнерусские мечи имеют рукояти, сделанные скандинавскими мастерами или в скандинавском стиле. Но вот, меч, имеющий самую типичную скандинавскую рукоять, снабжен клинком, на котором обнаружено имя русского кузнеца. Это подтверждает мысль о том, что клинки "франкского" типа могли ковать и на местах. А меч из погребения дружинника на Владимирской улице в Киеве, будучи, казалось, классически европейским, имеет на ручке серебряную обкладку с типично мадьярской степной орнаментацией. В этом же погребении найдены славянский боевой топор, чисто скандинавская богато декорированная фибула - застежка для плаща и богатый набор гравированных серебрянных блях, то ли от пояса, то ли от нагрудника, явно мадьярского происхождения. Сабля, заимствованная (вместе с названием) из хазаро-мадьярского арсенала, начала применяться только с последней трети Х в. Она являлась оружием всадника. Ранние образцы, использовавшиеся на Руси обычно очень богато украшены, - это говорит о том, что их владельцы были представителями высшего дружинного слоя. Декор в технике чеканки, резьбы и позолоты по серебру, гравировки и золочения по стали выполнен в степном мадьярском стиле или же развивает традиции, сложившиеся к этому времени в Киеве и Чернигове.
Боевые топоры были трех основных типов. К первому относятся топоры скандинавского происхождения с большим трапециевидным лезвием, использовавшиеся тяжелой пехотой. Богатые их образцы украшены в соответствии со скандинавской традицией, тонким узором, инкрустированным серебрянной проволокой. Ко второму типу можно отнести универсального характера топорики с небольшой оттянутой вниз бородкой и коротким молотком на обухе, либо с гладким обухом. Такие образцы были популярны во всей Центральной и Восточной Европе, особенно у славян. Наконец, оружием всадников можно считать топорики третьего типа, имевшие степное алано-хазаро-мадьярское происхождение - у них узкий трапециевидный клинок с коротким лезвием и довольно длинный обух в виде молотка, реже клевца. Из арсенала хазарских конников были заимствованы и кистени - металлические или роговые гирьки, соединенные ремешком с длинной деревянной рукоятью. Столь же разнородными были копья. Универсальные местные типы наконечников с довольно широким листовидным пером применялись наряду со скандинавскими: узкими ланцетовидными - для пробивания кольчуги и широкими плоскими ромбическими - для нанесения тяжких ран бездоспешному противнику. Всадники использовали копья с наконечниками степного типа - узкими, гранеными, которые применялись для пробивания любого панциря. Дротики были восточно-славянского происхождения. Наконечники их, черешковые или втульчатые, имели короткое или более вытянутое острие, снабженное довольно длинными, оттянутыми вниз жалами, чтобы попавший в тело противника дротик нельзя было безболезнено вытащить.
Воины пользовались различными луками и наконечниками для стрел. На севере луки чаще были простыми, сделанными из одного куска дерева: на юге популярнее были сложносоставные луки восточного типа, из нескольких слоев и кусков дерева, с костяными накладками, очень гибкие, упругие и мощные. Наконечники стрел - ланцетовидные, пирамидальные, ромбические, долотообразные; для стрельбы по защищенному или незащищенному противнику, по близкой или дальней цели. Луки носили с надетой тетивой в кожанном налучье, крепившимся на ремне с левого бока, стрелы - в берестяном колчане степного типа, имевшим вид длинного, узкого, овального в сечении короба, слегка расширявшегося к низу. Он подвешивался за железные петли на левом боку устьем вперед и вверх; стрелы в нем лежали наконечниками вверх. Ранние шлемы на Руси существенно различались в деталях. В Гнездовском могильнике под Смоленском были найдены два совершенно разных шлема. Первый склепан из двух половин, соединенных ободом внизу и такой же ширины полосой металла вдоль темени, обе полосы украшены чеканными с изнанки точками по краям. Шлем имел кольчужную бармицу. Все аналоги шлема - изобразительные и вещественные - происходят из Центральной и Западной Европы, где они датируются VII-IX вв. Второй шлем был склепан из четырех подтреугольных пластин, соединенных навершием, ободом и четырьмя вертикальными полосами на стыках. Он имел надбровные выкружки, переходящие в наносник. Все скрепляющие полосы позолочены и по краю вырезаны зубцами и выкружками, имеют просечки в виде сердечка. По форме и характеру декора этот шлем ближе всего к центральноазиатским образцам VIII-IX вв., хотя мог быть, изготовлен и в местах более бпизких к Гнездову. Его кольчужная бармица имела оторочку из бронзовых колечек. В Киеве был найден крупный фрагмент полумаски с золоченым узором - часть типично скандинанского шлема. Ко второму гнездовскому близки великолепные шлемы из Чернигова, относящиеся к последней четверти Х в. - сфероконической формы, склепаные из четырех пластин, вырезанных по краям, с резным навершием, ромбическими розетками-накладками, с торчащими остриями по бокам и трезубой накладкой надо лбом. Пластины шлема обтянуты золоченой медью, накладки были, видимо, посеребреными. О происхождении черниговских шлемов издавна шли споры, так как аналоги им найдены в Польше, Венгрии и Восточной Пруссии (Самбии). А.Н.Кирпичников справедливо усмотрел их истоки в Центральной Азии. Более, того, схожие образцы есть и в Корее, и в Бохае (Китай). Но все же самые близкие аналоги найдены в кочевнических погребениях Приуралья и Нижнего Поднепровья, связанных с мадьярским этносом. Мадьярская струя вообще сильно чувствуется в черниговских древностях, так что шлемы могли быть и местными изделиями.
Основным видом древнерусского панциря времен Киевской Руси была кольчуга. До сих пор существует заблуждение, что кольчуга - старинное восточное (иранское или даже ассирийское) изобретение, бытовавшее на Руси с IX в. и только в XI попавшее на Запад. На самом деле она была изобретена в IV в. до н.э. кельтами, и к середине 1 тыс. н.э. была распространена от Британии и Скандинавии до Аравии и Тянь-Шаня. Причем именно в Европе она была излюбленным и в IX- XII вв. практически единственным видом металлической брони. Видимо на Руси ее изготовлением овладели не позднее Х века. Наряду с кольчугой на Руси применялся и перешедший из хазаро-мадьярского арсенала ламеллярный доспех.
В оборонній збруї давньоруського професійного воїна велике значення мала кольчуга - бойовий одяг у вигляді сорочки із дрібних, щільно сплетених залізних кілець. Термін "кольчуга" виник пізніше, у Московській Русі,а в письмових джерелах древньої Русі кольчуга згадується під терміном "броня". Безліч фрагментів, а іноді й цілі
кольчуги зустрічаються серед археологічного матеріалу. Особливо багато дійшло до нас кольчуг Х у. у дружинних курганах (Чорна Могила, Гульбище - у дружинних курганах X століття біля Чернігова, Гнездово й т.п.). Від наступних століть у міські й городищенских верствах найчастіше зустрічаються фрагменти цієї збруї, але на Райковецком городище знайдені дві цілі кольчуги гарної схоронності.
Кольчуга служила досить надійним захистом від холодної зброї. У древній Русі, а з'явилася на 200 років раніше, ніж у Західній Європі. Ще в XII в. у Франції кольчуга вважалася дорогою імпортною збруєю який увозили з Русі. У героїчній французькій поемі "Рено де Монтобан" згадується "кольчуга, зроблена на Русі".
Сплетення кольчуги складалося із цілих кілець і кілець на заклепках або штифтах, тобто половина кілець були цілі, а половина розлучні, які після складання з'єднувалися заклепкою або штифтом. Кожне кільце охоплювало чотири рознімних, а рознімне - чотири цілих. Кольчуга робилася із заліза. Металографічний аналіз кольчужних кілець із Княжей Гори й з Новгорода виявив феррітне будову з дуже малою кількістю жужільних включень.
Іноді як декоративний елемент у кольчугу вставляли кілька рядів мідних кілець. Мідні проволочені кільця мають кольчуги із Чорної Могили й з Новгорода. На пізніх кольчугах теж відомі облямівки ворота, рукавів і поділу мідними кільцями.
Метал кілець природно, швидко корродировал і кольчуги необхідно було чистити. Про те, що кольчуги були чищені, тобто світлого й блискучі (природного кольору заліза), повідомляє літописець: "И бе вчдете страшно в голій збруї, яко вода сонцю светло-сиящу". (І дивитися страшно на воїнів у голій збруї, тому що вони блищать світліше, ніж вода на сонце). В XVII в. для чищення кольчуг застосовувалося спеціальне пристосування у вигляді бочки, що закривається, з веретеном, у яку клали кольчугу, посипану дрібним піском, і обертали її. Подібне, настільки простої пристосування, міг застосовувати кольчужник і древньої Русі.
Кільця більшості відомих археологічних кольчуг були плоскі. Зовнішній діаметр їх на різних бронях коливався в межах 13-15 мм. Ширина кільця рівнялася 2-2,5 мм, товщина була близько 0,8-1,0 мм. Іноді поверхня кільця орнаментувалася одним або двома концентричними рельєфними колами. Робилися кольчуги також і із дротових кілець (наприклад, кольчуга із Чорної Могили, Райковецкого городища або фрагменти кольчуги із Княжей Гори) такого ж розміру.
Звичайна кольчуга на середній ріст складалася приблизно з 18-20 тис. кілець. Технологія виробництва кольчуги складалася з операцій виготовлення кілець і заклепок або штифтів і зі складання й склепування розімкнутих кілець у наступній послідовності. Із заліза виготовлявся круглий або квадратний дріт діаметром близько 2 мм, що навивали на кругле оправлення діаметром близько 10-11 мм. спіраль, Що Утворилася, розрубували по одній стороні, у результаті чого виходили круглі розімкнуті кільця однакового діаметра. Половину кілець зварювали. Якщо кольчугу робили із плоских кілець, то після зварювання круглі в перетині кільця розплющували й фігурним пуансоном завдавали удару. Таким же шляхом розплющувалися й орнаментувалися розімкнуті кільця. Після цього кінці кілець додатково розплющували на плашку й пробивали бородком отвору під заклепки або штифти. Окремої й досить кропіткою операцією було виготовлення заклепок або штифтів. Кольчуга із Княжей гори була склеплена заклепками з голівкою. Діаметр заклепки було близько 0,75 мм. Кожне розімкнуте кільце після з'єднання його із чотирма цілими кільцями склепували. Останніми операціями були чищення й шліфування кольчуги.
У технології виробництва давньоруських кольчуг вражає мініатюрність, тонкість і величезну трудомісткість ковальських робіт, наприклад, операція склепування кільця заклепкою діаметром близько 0,75 мм, що провадилася не з окремо лежачим кільцем, а вже з кільцем, уплетеним у кольчугу. Склепати потрібно було близько 10 тис. кілець.
2. Доля військового мистецтва
Київська Русь. У питомо-вічовий період всі елементи збройної сили росіян групувалися в місті. Кам'яна архітектура лицарських замків далека російському середньовіччю; російський феодал почував би себе беззахисному й самотнім у невеликому бревенчатому острожці, поза містом; але при величезних
російських просторах і можливості догляду селян на нові місця, подалі від феодального замка, імовірно, якби й найшовся оригінал, що побудував собі кам'яний замок, біля нього незабаром утворилася б пустеля й зникли б матеріальні передумови можливості втримування замка. Древнє російське місто, як і середньовічне італійське місто, хоча й на інших підставах, був пунктом осілості військового класу й великих землевласників. Дружина князя мала серйозні стимули не розселятися по селах, як це робилося у Франції й Німеччині.
Звідси - населеність древнього російського міста, що представляли значний ринок споживання. Натиск арабів, що перервав в IX-XII століттях зв'язок і торгівлю Заходу й Сходу через Середземне море, додав першокласне значення торговельному шляху "з варяг у греки", що проходив через Новгород і Київ. Дріб'язкової характер середньовічної торгівлі втягував у свій оборот величезні маси російського міського населення. Городянин представляв у собі з'єднання триєдиних талантів - воїна, торговця й розбійника. Князівські дружини були утворені самими боєздатними елементами середньовіччя, норманами сходу, що одержали найменування варягів. За цими Карлами, Інегельдами, Фарлафами, Руальдами, Фостами, Труанами тяглися, відносно військової доблесті, і росіяни торговельні гості. І все-таки, військова міць древньої Русі була невелика, і не стільки від роздроблення її на долі, як внаслідок повної відсутності змички міста й села. Село у військовому відношенні не представляли ніякої чинності й по-хижацькому експлуатувалася містом - не стільки збором упорядкованої данини, як розбійними нальотами. Один князь заступався за свої села проти нальоту іншого князя тим, що провадив у свою чергу наліт на його села. У цих умовах російське село відступало перед містом - з багатого чорнозему півдня на бідний суглинок Півночі, що вона розчищала від дрімучого лісу. Але місто переслідувало її.
Татарські уроки. Древня російська державність не зуміла зробити серйозного опору навалі монголо-татар. Дикі кочівники, з якими зіштовхувалися раніше російські князі, були неспроможні проти міських стін. Тепер же азіатський ворог, виявився привабливої набагато більше високою військовою технікою, чим росіяни, і легко брав російські міста; у поле ж не можна було йому протистояти, тому що організованість татар була незрівнянно вище; враження незліченної безлічі залишали азіатські армії - ополчення всього народу - при зіткненні з російськими ополченнями одних міст.
Азіатський натиск на рівнини східної Європи почався на початку XIII століття, у результаті надзвичайний підйом військово-політичного мистецтва, пов'язаного із Чингізханом. Однак, економіка кочового побуту коштувала на дуже низькому рівні. Завойовники всюди нещадно розправлялися з містами, особливо з росіянами, що були зосередженням військової моці і єдиних можливих вогнищ опору. Незважаючи на прагнення їх урятувати ремісничу частину населення й використовувати їх інших центрах, завоювання азіатських полководців зв'язувалися з катастрофічним зниженням рівня економічного життя й тому були приречені на швидке розпадання. Панування Золотої Орди було приречено на знищення. Удар Тамерлана по Золотій Орді в 1391 р. прискорив цей процес, забезпечивши на багато сторіч безпека східної границі Росії. Натиск Азії тривав лише на більше південному напрямку, у межах малої Азії, де недобиті Тамерланом турки зуміли затвердитися на Балканському півострові.
Якщо Валленштейн з'явився вчителем прусських королів, то російські князі навчилися в татарського збирача податей правильної експлуатації сільського населення за допомогою обліку й обкладання його. Татарський натиск досить сприяв посиленню центральної влади; Москва багато чому навчилася в області політики, у монголо-татар.
І дуже багато зобов'язано татарам російське військове мистецтво. Допоміжні російські загони входили до складу татарських армій. Історик відзначає їхню присутність у берегів Аральського моря при початку зіткнення Тохтамиша з Тамерланом. Ми засвоїли в Сходу глибока повага до метального бою, ведення бою із глибини, розчленовування армій на великий полк, полк правої й лівої руки, авангард і резерв (передовий і засадний полки), організацію легких кіннот, що билася як у кінному, так і в пішому ладі - свого роду іррегулярних драгунів, велика увага до розвідувальної й сторожової служби, своєрідну східну дисципліну й методи керування, що далеко перевершували феодальний масштаб середньовіччя. Оперативне мистецтво й. тактика Димітрія Донського під час походу, приведшего до бою на Куликовом поле, можуть служити ілюстрацією військових досягнень монгольської школи. Перші козаки, черкаси, дуже може бути, були російськими допоміжними загонами, що відділилися від Орди й пішли на Дніпро.
Помісна система. Однак, широкий розмах монгольського військового мистецтва, що використовувало всі нежиті варварські інстинкти кочових племен, повинен був швидко переродитися й подрібнювати на ґрунті економіки землеробського народу, господарство якого залишалося ще переважно натуральним. Татарська навала досить переконливо показала безсилля збройної сили одних міст, позбавлених який-небудь смички із селом. Необхідність штовхала на використання для будівництва армії економічних ресурсів села, а в обстановці натурального господарства для цього був тільки шлях ленної системи - відводу воїнові населеного, селянами ділянки землі, з якого ленник міг би годуватися й покривати витрати по зборі в похід.
Російські феодали-бояри жили в центральних містах; зв'язку їх з їхніми земельними володіннями були не занадто сильні; вони були майже беззахисними перед особою великокнязівської до царської влади. Міста були значні; були грамотні дяки, що дозволяло врахувати в наказах всю землю й все населення для розкладання на них тягот по втримуванню збройної сили. Внаслідок цього, у російської дійсності, що організує ленників елементом виступили не бояри, а це завдання змогло взяти на себе сама держава. Російська історія щодо цього не пішла за прикладом франків і германців; російський дяк виступив у тій же ролі, як і англійський шериф, як чиновники Візантії й Туреччини. Уже при Івані Грозному російське боярство виявилося настільки слабким у порівнянні із царською владою, що вдалося провести "чорний переділ" боярських, а також казенних земель для широкого поширення помісної системи.
Придатний до військової служби - "боярський син", козак, виходець із Литви або татарин "новохрещений" - испомещался в населеному селянами маєток, розміром в 200-400 десятин; доходи із цього маєтку забезпечували втримування його родини; за розпорядженням московського наказу, він повинен був виїжджати на збірний пункт - "людний, конен і оружен" - тобто верхи з наступальним і запобіжним озброєнням, з 2-3 збройними слугами й запасом продовольства на в’юках або возу.
Особливо багато дрібних маєтків було нарізано уздовж Оки, тому що з півдня безперервно загрожували нападу кримських татар, і весь літній час, поки був у полях паша, від Трійці до Покрова дня, доводилося містити стражеві - спочатку на берегах Оки, а згодом далі до півдня, на засечных укріплених лініях, що виносилися вперед з кожним успіхом колонізації.
Із цими завданнями, у безпосередній близькості від своїх маєтків, наша дворянська міліція справлялася досить сносно; але для далеких походів організація була мало задовільною. Особисті турботи про постачання виявлялися неспроможними. Незважаючи ні допомога держави, помісне ополчення починало голодувати. Турботи про покинуте господарство обтяжували свідомість покликаного, число "нетчиков" - не були на заклик - було велике; у випадку війни на західній і північно-західній границях, погроза татарського набігу змушувала ополчення кидати "полки" і поспішати на захист своїх садиб. Військове мистецтво соромилося турботами кожного дворянина про свій особистий тил - майні, що возили збройні слуги. При встановленні зіткнення з ворогом, першою турботою було спорудження безпечного притулку для тилу - острожка, укріпленого табору. Ідеї чехів - Яна Жижки - про бій за візками, використовуваними, як ост бойового порядку, знайшли в нас широке застосування. Древнє російське слово "стан" заміняється типово чеським "табором". Ідея бойових возів розвивається російською технікою у вигляді " гуляй-міста", утвореного зчепленням більших дерев'яних щитів на колесах; звичайно, для більших походів така рухлива дерев'яна міцність не годилася, але " гуляй-місто" використовувався, очевидно, як рухливе позиційне майно для оборони від татар найближчих околиць Москви.
Наші помісні кінноти представляла "неструнке" військо, що могло успішно дозволяти свої завдання лише при зіткненні з такими ж нестрункими ворожими ополченнями.
3. Суднобудування в Київській Русі
Слов'яни ще задовго до утворення Київської держави будували суду й використовували їх для торгівлі й військових походів і були відомі Риму й Візантії як войовничий, хоробрий і волелюбний великий народ під ім'ям антів (неуважний). Візантийці високо цінували їхнє військове мистецтво й уважали слов'ян небезпечним супротивником. Історії добре відомі плавання й походи південних і східних слов'ян ще в IV - VII вв., коли флотилії слов'янських моноксилов (судів-однодеревок) з'явилися в Мармуровому, Егейському, Середземнім і Чорному морях. Уже тоді Чорне море араби називали Російським морем.
Слов'яни з метою самозахисту з моря осаджували Царград і інші міста, діяли на берегах Малої Азії, в Епірі.
Слов'янський флот в 610 р.. осаджував Солунь, в 623 р. вів бойові дії проти острова Крит, в 626 р. проти Константинополя.
Слов'яни, будучи нащадками й спадкоємцями древнепричерноморського миру, в IV - VII вв. досягли високого рівня розвитку матеріальної й духовної культури, суспільного лада й політичного життя. Саме із цим і зв'язується вихід слов'ян на простори морів. Найбільш активні дії слов'ян на морі відбувалися в період складання дофеодальних держав у східних слов'ян і боротьби їх проти колонізаторської діяльності Візантійської імперії.
На берегах рік Дніпра, Бугу й Дністра виникали й розцвітали древні слов'янські міста, у яких зосереджували ремісниче виробництво й торгівля. Раннє освоєння росіянами вироблення заліза й виробів з нього (зброя, сошники, сокири й ін.) і великий ліс, якою була покрита більша частина території, сприяли будівлі судів-однодеревок.
В історії російського народу ріки мали велике значення; вони були зручними шляхами сполучення, сприяли розвитку рибного промислу й кораблебудування. Вони допомогли росіянином стати заповзятливими мореходцами й сприяли об'єднанню слов'янських племен у великий російський народ у їхній боротьбі з іноземними загарбниками.
Племена, що осіли у верхів'їв рік, освоювали їхнього устя. Річкове судноплавство було перенесено спочатку на узмор'я, а потім і у відкрите море. Протягом декількох сторіч слов'яни, ведучи боротьбу з Візантійською імперією, користувалися морським шляхом для торгівлі, пересування й напади.
Візантія, високо оцінюючи їхню військову доблесть, знання військової й морської справи, залучала слов'ян до себе на службу й доручала їм високі посади не тільки в армії, але й на флоті, а також неодноразово укладала військові союзи зі слов'янами проти сусідніх держав.
Англійці, що фальсифікували у своїх «учених працях» історію російського флоту, повинні були визнати, що росіянин флот має в дійсності більші права на стародавність, чим флот англійський. Вони писали, що росіяни ще до появи перших британських кораблів на своїх судах боролися в розпачливих морських боях і «найпершими моряками того часу були вони, росіяни».
Флот східних слов'ян і флот Київської Русі, безсумнівно, використовував, застосувавши до своїх умов, навички мореплавства й кораблебудування античного періоду.
В VII - IX вв. н.е. східно-слов'янські племена населяли величезний простір у басейнах рік Дніпра, Західної Двіни, Волхова, Оки й Дністра, доходячи до усть Дунаю.
Особливо велике значення мав Дніпро, верхів'я якого близько підходить до басейну Західної Двіни й до озера Ільмень з рікою Волхов, тобто до двох головних артерій, що повідомляється з Балтійським морем; припливи Дніпра з'єднували Придніпров'я з басейном Волги й Дону зі сходу, а на заході - з басейнами Вісли й Дністра. Дніпро з віддалених часів був природною комунікацією для внутрішніх і зовнішніх торговельних зносин. Ці торговельні відносини підтримувалися за допомогою грецьких колоній - Ольвії в лиману ріки Буг, Херсонеса на південно-західному березі Криму, Пантикапеї (нині Керч) і інших. По Дніпру йшов водний шлях з Балтійського моря - по Неві, Ладожскому озеру, Волхову, озеру Ільмень і ріці Ловать, потім волоком судна переправлялися в Дніпро, а звідти в Чорне море. На цьому шляху виникли два великих торговельних міста - Новгород на півночі й Київ на півдні, які й зробилися центрами російської державності.
Передумови державотворення почали накопичуватися за багато сторіч до IX в., коли Київська держава досягла значної могутності.
Новгород, а потім і Псков з XI в. вели торгівлю з Ганзейским союзом і мали суду, що плавали по Балтійському морю, про що свідчать древні билини (наприклад, про торговельному дст Садко), згадуючи про « буссах-кораблі».
Київські князі, за свідченням візантійських літописців, як і древні слов'яни, продовжували будувати моноксили, тобто суду-однодеревки, що представляли собою тури, видовбані з великого стовбура липи або дуба із прибитими до нього дошками для утворення надводного борта (мал. 117). Ці тури, длиною не перевищували 20 м, були досить широкі, високобортні й могли вміщати до 40 чоловік. На цих турах росіяни спускалися по Дніпру до порогів, минули їх волоком, виходили [262] у Чорне море й потім під веслами й вітрилами направлялися до грецьких колоній або уздовж чорноморського узбережжя до Візантії. Слов'яни будували й більше зроблені судна: складальні тури - морські - з дощок з поперечними ребрами. Київські князі й новгородці мали покриті тури, з палубою для захисту веслярів і воїнів від поразки. Ці тури були великими морехідними судами з вітрильним озброєнням, що широко використовувалося росіянами в далеких морських походах.
Прагнення Візантійської імперії підкорити собі Київську Русь і недотримання Візантією умов торговельних і військових договорів спричиняли походи київських князів на Візантію.
В 867 р. у поході під предводительством київського князя Аскольда було до 200 судів, а в кожному судні містилося 40 чоловік. По даним руського літопису, підтверджуваної історичними документами інших народів, у тому числі й самій Візантії, київський князь Олег двічі ходив походом на Царград.
Здобувши перемогу, він уклав в 911 р. вигідний торговельний договір з Візантією, захопив багаті трофеї й у знак перемоги прибив свій щит на воротах Царграда.
В 941 р. при поході князя Ігоря на Візантію росіянином довелося зштовхнутися з «грецьким вогнем». Більша частина судів флоту Ігоря була спалена. Літописець (по Лаврентьевскому списку) так говорить про це: «Русь же, видяще пломінь, вметахуся у воду морську, хотяще убрести й тако інший возвратищася в-свояси». Сучасник Ігоря - грецький імператор Костянтин Багрянородный - пише у своєму дослідженні, що суду россов будувалися в зимовий час племенами кривичів або лучан (на півночі Росії) і по розкритті Дніпра доставлялися в Київ, де продавалися князям. Флот збирався й озброювався у Витичева (на правом бережу Дніпра, нижче Києва), звідки і йшов на південь.
Пізніші походи князів Святослава на Дунай і Візантію (970 р.) і Володимира на Корсунь (990 р.), причому в останнього число судів доходило до 350, свідчать про те, що й у цей період своєї історії росіяни продовжували будувати суду.
Літопису вказують, що князь Изяслав в 1151 р. побудував бойовий палубний корабель. Веслярі на ньому були вкриті під палубою, а воїни перебували на спеціальному помосту. У кормі й у носі цього корабля були кермові весла.
Можна відзначити, що старі способи будівлі судів дійшли й до пізніших часів. В XVI і XVII вв. запорожці боролися з турками на берегах Чорного моря, так само, як древні слов'яни з Візантією. За свідченням сучасника, козацькі чайки («дуби») уміщали 50-60 чоловік з озброєнням, мали довжину близько 20 м, ширину близько 4 м і таку ж висоту. Суду не мали кіля, у підставі була видовбане [263] колода, з боків обшивалися дошками шириною 0,3 м у всю висоту борта. Вони обсмолювалися зовні й усередині, а поверх борта обносилися товстим поясом, сплетеним з очерету, що предохраняли туру від затоплення при заливанні водою, а людей від поразки. З кожного борта було по 10-15 весел; суду мали щоглу з одним косим вітрилом, два керма для кращого маневрування й були збройні 4-6 фальконетами. період, Що Пішов потім, феодальної роздробленості, навала татарських орд, завоювання Візантії турками (1453 р.) і перенесення центра російської державності на північ - у Москву - на довгі роки припиняють повідомлення Русі із Чорним морем, відділеним від її південними степами.
Незабаром Московська держава, що Утворилася, хоча й було відрізано від Чорного моря, але на Україні козаки із Запорізької січі вели боротьбу із кримськими татарами й турками на берегах Чорного моря в Криму й на узбережжя Туреччини. Тільки Новгород і Псков, що залишилися до включення до складу Московської держави вільними містами, вели торгівлю з Ганзой і мали морські судна, що ходили у Швецію й Данію; на острові Готланд у місті Вісби новгородці мали свою факторію для продажу товарів. В області суднобудування новгородці випливали навичкам, що було на Русі, але їхнього суду були більше зробленими, мали палуби, минулого більшої місткості й мореходніше. Новгородці будували морські вітрильні тури дліною 25-30 м, які приймали до 200 т вантажу, а також промислові карбаси й судна для прибережного й річкового плавання. Відомі випадки (1142-1154 р.) нападу шведів на новгородські судна; в 1242 р. у князя Олександра Невського під час боротьби зі шведами на Неві були збройні судна. Новгородці, маючи вихід до Балтійського моря, володіючи узбережжям Білого моря й Льодовитого океану, ходили на своїх судах у відкрите море, на Нову Землю, Колгуїв, вели торгівлю з Норвегією. Військово-морські походи новгородців у Фінляндію й проти шведів, німців і датчан зіграли величезну роль в історії російського народу, що встояв проти навали із Заходу.
Список використаної літератури
1. Беляев И. Д. Рассказы по русской истории, кн. 1, М., 1861
2. Дьяконов М. А. Очерки общественного и государственного строя Древней Руси, 2-е изд., Спб., 1908
3. Рыбаков Б. А. Первые века русской истории, М., 1964
4. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества, М., 1976
5. Котенко В. Д. Восточнославянская дружина и её роль в становлении княжеской власти, Харьков, 1986
6. Арциховский А. В. Русская дружина по археологическим данным / Историк Марксист, 1939/1
7. Алешковский М. Х. Курганы русских дружинников XI - XII / Советская Археология, 1960/1
8. Горский А. А. Древнерусская дружина, М., 1989
9. Культура средневековой Руси, под ред.: Кирпичникова А. Н., Раппорта , Л., 1974
10. Кирпичников А. Н. Военное дело на Руси XIII - XV вв., Л., 1976
11. Амельченко В.В. Дружины Древней Руси, М., 1992


Другие работы по теме: