Contribution to International Economy

  • Творчисть Л.Муратова
Зміст
ВСТУП
І РОЗДІЛ
Особистість – талант – екстремальна ситуація
ІІ РОЗДІЛ
Ідейно – стильова домінанта поетичної спадщини І.Л.Муратова
ІІІ РОЗДІЛ
Лейтмотиви прози та драматургії І.Л.Муратова
ВИСНОВКИ
ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП
Кожна епоха народжує своїх поетів, музикантів, письменників, критиків, але не всі вони одержують визнання при житті. Відродити забуті імена, осмислити їхня роль у розвитку культури, мистецтва, науки, літератури, зрозуміти причини їхнього забуття - завдання важлива й необхідна.
Це не просто дань минулому - це й урок теперішньому поколінню, і заповіт майбутньому, і нове осмислення колишнього, і упорядкування думок; це пошук для збереження духовного генофонду нації, розуміння її менталітету. Особливо актуальним стає звертання до забутих імен у наш час, коли літературознавчою наукою вирішується важке завдання переосмислення всієї історії російської літератури, переоцінки не тільки творчості окремих письменників, але й цінностей взагалі, виходу на загальнолюдські орієнтири звільнення від заідеологізованості й тенденційності.
Теперішня дисертаційна робота присвячена дослідженню творчості І.Л.Муратова.
Метою даного дисертаційного дослідження - системний аналіз літературної спадщини, визначення ідейно-художньої своєрідності поезії, прози й драматургії І.Л.Муратова, місця й значення письменника в історії російської літератури.
Етапи реалізації поставленої мети припускають рішення наступних завдань:
- проаналізувати основні віхи біографії й творчої еволюції письменника;
- освітити стан і ступінь вивченості творчості І.Л.Муратова сучасним російським і українським літературознавством;
- досліджувати основні поетичні жанри письменника, ліричні твори, і інші вірші, установити їхні стильові особливості в зіставленні з подібними творами його попередників і сучасників;
- вивчити прозаїчні твори І.Л.Муратова - філософські, романічні, проаналізувати їхню проблематику й поетику;
- визначити жанрово-стильова своєрідність драматургічної творчості І.Л.Муратова.
Об'єктом дослідження є художня спадщина письменника в літературному процесі кінця ХХ ст. у Росії на Україні в максимально повному обсязі: аналізу піддані не тільки опубліковані твори, але й збережені в рукописі.
Предметом дослідження стали жанрові форми й художній метод І.Л.Муратова в історико-літературному контексті епохи, установлення місця й значення в цьому процесі поетичної, прозаїчної й драматургічної творчості І.Муратова
Мета й завдання дисертації обумовили з'єднання в даному дослідженні описових, соціально-генетичних, порівняльно-історичних, історико-функціонального методів дослідження.
Актуальність і теоретична значимість дисертації обумовлені тим, що дослідження спрямоване на аналіз літературного процесу ХХ ст. з позицій сучасності, що дозволяє більш чітко усвідомити значення й внесок окремої особистості в розвиток літератури, наступність між письменниками й критиками різних поколінь, сутність розбіжностей у їхніх поглядах і створити більше яскраве й точне подання про літературний процес минулого.
Теоретичною базою дослідження є праці сучасних істориків і теоретиків літератури, присвячені питанням аналізу літературно-критичних робіт, документальних жанрів літератури, а також журналістики. Залучаються також праці сучасників досліджуваного автора й фахівців в області літератури ХХ ст.. У процесі рішення поставлених завдань використається в якості основний метод системного аналізу робіт автора. Крім цього, застосовуються також історико-генетичний і порівняльно-типологічний методи.
Спеціальних робіт, присвячених вивченню й осмисленню творчої спадщини Ігоря Муратова, немає.
Наукова новизна теперішньої дисертаційної роботи визначається тим, що літературна спадщина Ігоря Муратова не була об'єктом спеціального аналізу.
Також новизна дослідження полягає в тому, що в дисертації вперше в історії вітчизняного літературознавства комплексно аналізуються літературні твори І.Л.Мукратова, установлюється ступінь їхньої зв'язаності із літературою ХХ ст. й художньою новизною, виявляються елементи поетики письменника, демонструється свого роду інтерференція художніх особливостей цих літературних напрямків у художньому методі письменника.
Особливим внеском даного дослідження є спроба цілісного-системного вивчення художньої спадщини письменника, що продемонстрував філософські, ліричні, романічні грані свого таланта.
Практичне значення отриманих результатів дисертаційної роботи полягає в можливості й навіть необхідності включення її матеріалів у процес вивчення російськой літературі ХX, у тематику спецкурсів і спецсемінарів, використання їх при написанні підручників, складанні тематики магістерських, дипломних і курсових робіт з російської літератури, на факультативних заняттях у коледжах, ліцеях і гімназіях.
Поставлені цілі й завдання обумовили наступну структуру дисертації; введення, три глави, висновок списку використаної літератури, що включає 125 найменування. Обсяг основного тексту дисертаційного дослідження - 142 сторінки. Загальний обсяг - 157 сторінок.
Перш ніж звернутися до аналізу творчості, викладемо основи наукової концепції, з позицій якої вважаємо за доцільне звістки дослідження. Ця концепція представляє, по-перше, мотиви відбору питань для розгляду, по-друге, аспекти висвітлення літературно-критичної й публіцистичної діяльності Ігоря Муратова, по-третє, - принципи розгляду матеріалу.
Відбір питань для аналізу залежить від цілей дослідження й від можливостей, які представляє матеріал.
Ціль дослідження, сформульована вище, зобов'язує піддати аналізу насамперед літературно-критичні роботи.
Зміст літературно-критичних робіт, як і художніх творів, не може не залежати від філософських поглядів і естетичних позицій автора. І як би не був упевнений сам критик у тім, що він дає об'єктивну й безсторонню оцінку літературному твору, він не може відволіктися від своїх переконань, ідеалів, естетичних смаків і прихильностей. У зв'язку з викладеним представляється необхідним з'ясувати, якими ж були філософські й естетичні погляди, його ідеали, що саме в літературному творі хвилювало й тривожило його, яка була мотивація його оцінок.
У зв'язку з вивченням творчості представляється важливим з'ясувати, які погляди, інтереси, смаки, особистісні властивості автора і як відбилися у відповідній сфері діяльності.
Таким чином, відбір питань для дослідження мотивується установкою на цілісність аналізу й з'ясування особистого внеску автора в літературу й журналістику.
Ці ж цільові настанови – основні при виборі аспектів висвітлення творчої спадщини Ігоря Муратова.
Сформулюємо принципи аналізу матеріалу, тому що вони забезпечують єдність висвітлення різних питань.
Перший принцип - аналіз матеріалу поза зв'язком з ідеологічними установками. Це допоможе уникнути тенденційності в оцінках, заідеологізованості суджень.
Другий принцип - опора на фактичний матеріал при аналізі системи поглядів критика. Облік цього принципу допоможе уникнути випадкових висновків, а також тиску авторитетних думок, представлених в історико-літературних працях.
Третій принцип - аналіз фактів у взаємозв'язку й взаємодії. Необхідність обліку цього принципу обумовлена тим, що факт поза зв'язком з іншими фактами може бути витлумачений односторонньо, що перешкодить створити адекватне подання про літературний процес взагалі й конкретному авторі зокрема.
З урахуванням викладених принципів перейдемо до аналізу творчой діяльності І.Л.Муратова.
Ігор Леонтійович Муратов досить помітна постать у літературному процесі України. Насамперед він цікавить нас, як провідний харківський письменник, як людина неординарного життєвого і цікавого творчого шляхів.
Творчість Ігоря Муратова одним крилом сягає періоду утвердженого радянського мистецтва на засадах соціалістичного реалізму, а другим входить в повоєнний літературний процес, втілюючи собою спадкоємність художніх традицій.
У віршах, поемах, повістях, романах і п’єсах Ігоря Муратова відображені ентузіазм перших соціалістичних п’ятирічок, драматизм і героїка Великої Вітчизняної війни, доба позначена бурхливим розвитком науково – технічного прогресу. Твори письменника – документ епохи і сповідь, слово про час і про себе, вони несуть відблиск його світобачення, темпераменту, сповнені неповторних настроїв. Почуттів, інтонацій. Автор поступово відчуваючи, що йому тісно в поезії переходить до прози, намагаючись увійти в тісний зв’язок з сучасним - розпочинає писати п’єси.
У Ігоря Муратова був складний і нелегкий творчий та життєвий шлях. Він, як і багато інших поетів та письменників, пережив жахи Великої Вітчизняної війни: воював на карельському фронті, потім у перші дні війни потрапив до німецького концентраційного табору.
Але, зважаючи на його характерний темперамент бійця, він не скорився долі, він продовжував боротися до останнього, продовжував залишатися людиною навіть за нелюдських умов, продовжував писати вірші, навіть під загрозою смертної кари.
Творчість Ігоря Муратова перебувала в обсерваційному полі літературних критиків, його творчість досліджували такі письменники і літературознавці: Л.Первомайський “Розчахнуте навстіж серце”, І Стебну “Ігор Муратов”, В.Брюгген “Коло бажань і можливостей”, В.Добро вольський “Про полемічний запал і природність зображення”, К.Х.Балабуха та інші.
Без сумніву можна сказати, що Ігор Муратов був літером Харківського відділення СПУ, Його твори періодично друкувалися у часопису “Прапор”, Його поезії приходили до читача із сторінок центральних журналів “Вітчизна”, “Жовтень”.
Актуальність нашого дослідження полягає у спробі створення літературного портрету І.Муратова, у спробі дослідити трансформацію творчого шляху з плином часу та різних життєвих фактів.

І РОЗДІЛ. Особистість – талант – екстремальна ситуація
Зважаючи на недостатню обізнаність читача із долею письменника, у цьому розділі подаються найважливіші, на нашу думку, факти з біографії І.Муратова.
Ігор Леонтійович Муратов народився 28 липня 1912 року у місті Харкові. Саме в цей час його батько Леонтій Максимович Муратов, студент Харківського фармацевтичного інституту, член революційно – терористичної групи, за замах на полтавського генерал – губернатора був засуджений до страти, але втік за кордон [19;13].
У 1913 році матір Івчу Йосипівну з “незаконнонародженим” сином Ігорем переправили в Париж, де молоді батьки взяли шлюб. Ще змалечку хлопець почав розмовляти трьома мовами: російською, українською, французькою [49;14].
Після Жовтневої революції батьки Муратова повернулися в Харків. З 1923 по 1928 рік хлопець прожив у селі Бабаї, під Харковом, лише ненадовго приїжджаючи до міста. В 1925 році Ігоря Муратова обрали головою піонерської організації сільської школи.
У дитинстві Муратов захоплювався самодіяльним театром і літературою.
Важливою сторінкою у його біографії було те, що він два роки навчався у 49-й середній школі міста Харкова. Українську мову тут викладала поетеса Христина Олексіївна Алчевська. Саме вона намагалась вплинути на свого учня Ігоря Муратова. Вона всіляко заохочувала його до складання віршів, давала робити перші нескладні переклади [49;16].
Любов до російської та української літератури постійно прищеплювали своїм вихованцям і художній керівник самодіяльного драматичного театру 30-ї неповної середньої трудової школи міста Харкова М.С.Федоровський, і вчителі цієї школи Пасічний, Корнієнко, де майбутній поет продовжував своє навчання [49;18].
В січні 1926 року учень І.Муратов, у газеті “Комсомолець України” надрукував першого вірша “На смерть Леніна” (“Чи чуєш ти гудок, мов плаче...” [23;386]. Рекомендував цей вірш до друку Володимир Сосюра, літературний консультант молодіжного журналу “Червоні квіти” [49;20].
Великий вплив на юні почуття мала поезія Павла Тичини. Ще молодим членом ВУСППУ І.Муратов захоплювався також поезіями Олекси Влизька та Майкла Йогансена.
У 1934 році І.Муратова прийняли до Харківської письменницької організації. На той час він вже мав власні поетичні збірки: “Космографік” 1934 року [23;386].
Наставником молодого поета став Юрій Іванович Яновський.
Він виховував поетичні погляди І.Муратова, формував у нього любов до виразності, лаконічності, допомагав війти на власну поетичну стежку.
Отримавши середню освіту, І Муратов поступив до Харківської професійно – технічної школи, після закінчення якої працював у с.Боково –Антрацит (нинішнього Краснокутського району) [49;21].
Згодом повернувся до Харкова і став працювати у чавуноливарному цеху заводу “Електросталь”, де в 1931 році був прийнятий до ЛКСМУ, пізніше у чавуноливарному цеху ХТЗ.
Працюючи на заводі поет постійно друкує поезії в заводській багатотиражці “Темп”, активно працює в центральній літературній студії при ВУСППі [49;21].
З 1939 року І.Муратов заступник редактора “Літературознавчого журналу” в Харкові, вступив у кандидати в члени партії. Того ж року його призвали до лав Червоної Армії і направили на Халхін-Гол, але воювати довелось на Карельському перешийку у складі 37-ої стрілкової дивізії [49;22].
За словами самого І.Муратова, війна була огидна усьому його єству: він з нетерпінням чекав свого демобілізування. Але разом з тим він не намагався знайти собі “тепле місце”. У 1940 році І.Муратова було нагороджено медаллю “За відвагу” [49;22].
Нагороду він отримував з рук Калініна в Кремлі [33;27].
В перші ж дні війни їхню колону було розбито німецькими танками, які проривалися у глиб Білорусії. В той час І.Муратов перебував у складі агітаційної бригади [31;156].
Під час атаки його було привалено сосною. Врятували його білоруські селяни. Ігоря Муратова вважали померлим і навіть влаштували вечір пам’яті в Уфі, куди було евакуйоване СПУ, а Т.Масенко навіть написав вірш про загиблого [44;52].
Потім І.Муратов провів декілька місяців у польських партизан [31;158.
Але невизначена інфекційна хвороба змусила І.Муратова шукати притулку у білоруських селян. Під час чергової облави поліцаїв його було знайдено на одному з горищ. Врятував йому життя сам хазяїн оселі, сказавши, що Ігор Муратов – це його зять [49;15]. Звідси Муратов потрапив до концентраційного табору Пелітці на острові Узедом [49;16].
За наступні чотири роки Ігор Муратов побував у трьох концтаборах. В 1944 році його разом з іншими в’язнями звільняють з полону і він приймає участь у визволені порту Свенемюнде на цьому ж острові.
Після визволення став начальником відділу по репартації. Але робота в тилу його не задовольняла, він два рази подавав рапорт по відправці на фронт, але йому було відказано [31;158].
Після війни поет повернувся до Харкова та одружився з Н.Білецькою. Жив на той час Ігор Муратов у будинку “Слово”, що на вулиці Культури. Цей будинок майже не постраждав від бомбардувань.
В 1952 році поетові було доручено очолити газету “За повернення на Батьківщину”, що виходила в Берліні для переміщених осіб [49;16].
Свої вірші, публіцистичні матеріали І.Муратов підписував прізвищем Пала Стеценка – під цим іменем він був відомий у таборі [36;153].
За роботу у Берліні І.Муратов був нагороджений орденом “Червоного прапора” [33;28].
За першою збіркою з’являються майже щороку, нові поетичні книги: збірки “Багаття” 1940 рік, “Поетичні трилогії” 1946 рік, “Трибуна” 1950 рік.
У 1964 році Ігорю Муратову зробили складну операцію у Москві [30:66].
Його здоров’я було суттєво підірвано, але незважаючи ні на що він продовжував плідно працювати.
Період життя І.Муратова з кінця війни і до самої смерті можна назвати самим плідним періодом у його творчості.
Одна за одною виходять його збірки: “Любов і зненависть моя” 1960 рік, “Битва за сонце” 1961 рік, “Очі” 1962 рік, “Осінні сурми”, “Каравани” 1966 рік, “Розчахнута брама” 1967 рік, “А безіменних не було” 1967 рік, “Жовтневі мажори” 1971 рік, “Мить і вічність” 1973 рік [23;386].
В останні дні свого життя, перебуваючи у тяжкому стані в лікарні, Ігор Муратов продовжував працювати, незважаючи на погіршений стан здоров’я.
В одній з листівок Ігор Муратов напише: “Мені так боляче, що немає сили й скаржитися” [12;19].
Але поет продовжував працювати.
Останній вірш, який він написав, був вірш “На смерть П.Г.Тичини”, якого Муратов вважав своїм метром [12;19].
Як бачимо, Ігор Муратов людина складної драматичної долі. Він збагнув ціль життя, вагу слова, що й відбилося в його творчості.
Розглядаючи життєвий шлях Ігоря Муратова не можливо не помітити, що Велика Вітчизняна війна змінила світогляд поета і це, звісно, яскраво просліджується у подальшій його творчості.
Ігор Леонтійович Муратов намагався якнайшвидше забути жахливі сцени табірного життя:
Я повинен був обтрусити , той попіл і прах. Мусив щось забути, щось пригадати. До чогось повернутися. Про в’язня забудьте: я вже не в’язень і ніколи нічиїм в’язнем не буду – краще помру [40;51].
Для Ігоря Муратова спогади про концтабір були болючі і нелегкі. Кожного для він перебував на грані життя та смерті [93;29].
За роки перебування у полоні І.Муратов перебував у трьох концтаборах на острові Узедом, працював у найтяжчих умовах. Відомий факт, коли він майже не осліп від парів їдкої сірки, але його врятували друзі [22;29].
Перебуваючи у таборі І Муратов не припиняє писати вірші, хоча це й каралося смертним вироком. Він дістає блокнот і записує свої вірші, ретельно маскуючи їх поміж рядків з народними піснями:
На одній сторінці – “Ой, хмелю”
Крамольний мій вірш – на звороті,
І знов – угорі: “На городі”
А далі – рядки про неволю” [63;156]
Пізніше вірші записані у концтаборі стануть лейтмотивом збірки “Розчахнута брама”, яка була видана у 1967 році [23;389].
Як акцентує товариш Ігоря Муратова Ю.Смолич після війни Муратов у певний період перебував у депресії [40;52].
Він до всього ставився цинічно, байдуже. Про літературу навіть взагалі не хотів і слухати. Говорив, що вся література не варта навіть одного дня перебування у таборі [10;52]. Але письменник повертається до літератури і продовжує писати.
Ігор Муратов не поспішає друкувати свої “табірні” вірші і вони виходять до друку лише у 1967 році. Він намагався не згадуватиме про своє табірне минуле навіть у своїй творчості: “Бо переконаний, не варто писати твір, у якому герой поставлений у такі життєві умови, що не може чинити опору. Огидно писати про суцільні муки й приниження, про те, як день у день зневажається людини, навіть коли це правда [33;29].
Але з часом Ігор Муратов по-іншому дивиться у своє минуле:
Скажу одне: що я живий-
Півчуда. А найбільше чудо,
Що з тих катівень вийшли ми,
Ті котрі вийшли, - людьми.. [66;156].
У таборі за колючим дротом з припущеним крізь нього електричним струмом, на роботах у німецьких селян, під вибухами бомб, під постійною загрозою смерті від виснажених голодом і непосильною працею або від кулі в потилицю. Усе минуле й майбутнє постало перед Ігорем Муратовим у новому освітленні.
Власне до фізичного зору приєднався тепер уже глибинний зір.
Поет більше звертається до проникнення у людські душі, бажання більше проникнути у психологічний стан людини.
В таборі поету відкривають нові істини, новий погляд на життя, на оточуюче його середовище:
І перше бажання було – тікати,
І друге бажання було – наїстись,
І трете бажання було – кричати,
Й четверте бажання було забутись,
І п’яте бажання давило мститись,
А шосте – любити,
А сьоме бажання було – збагнути [64;136].
Отже, можна з впевненістю констатувати, що Велика Вітчизняна війна, як саме бойові дії, так і перебування у полоні, змінили світогляд поета, що насамперед позначилося на подальшій його творчості.

РОЗДІЛ ІІ. Ідейно – стильова домінанта поетичної спадщини І.Л.Муратова
У цьому розділі ми проаналізуємо поетичну спадщину Ігоря Муратова, акцентуючи увагу на провідних мотивах, образах, стильових особливостях. Розгляд поетичної спадщини подається в хронологічному порядку виходу в світ поетичних збірок. Тому поряд із аналізом окремих поезій надаватиметься і аналіз поетичних полотен великого формату-поем.
Героїці громадянської війни Ігор Муратов присвятив немало поезій передвоєнних років. І хоча поет заперечував ідилічний затишок «під романтичною вербою», та його твори цього часу були перейняті теж романтикою, але зовсім іншого соціального колориту—революційною романтикою громадянської війни, щедрою у виявленні героїзму й високої гуманістичності творців і захисників революції.
Правильніше буде сказати, що героїзм творців і захисників Революції був надиханий високогуманістичною метою.
Саме це й показував Муратов у своїх віршах і поемах. Він обирав виняткові епізоди, які особливо гостро і яскраво це розкривали («Коваль Коваленко», «Син», «Степанида»),
А вже за кілька років романтичність оспіваних епізодів обернулася поетові живою реальністю, коли йому самому довелося стати захисником революційних здобутків у війні з білофінами.
У вірші «Елегія», написаному на фронті, поет ще раз повторює своє заперечення затишку «Під романтичною вербою»:
Не хочу я у затишнім кутку,
Глухий, мов пень, зіпершись на ковіньку.
Дивитися безтямними очима
На муки і на радощі людські [34;158].
І це вже звучало не декларацією, а солдатською клятвою — клятвою революційно-гуманістичної дії.
Перша збірка “Космографік” вийшла до друку в 1933 році.
Але ще раніше твори поета друкувалися в періодичних виданнях.
Перший вірш було надруковано в 1924 році (“На смерть Леніна”) [123;386].
Вже й сторінки цієї першої книги поета були сповнені гарячого дихання напружених трудових буднів, комсомольського будівничого запалу; в них був щирий, хоч часом і не позбавлений декларативності, вираз тих почуттів і прагнень, якими жив ліричний герой, безпосередній учасник трудової битви, молодий робітник-ударник, що разом зі своїми друзями бореться за прискорені темпи, штурмує план, живе і діє в атмосфері героїчних трудових подвигів років першої п'ятирічки.
«Комсографік» І.Муратова з'явився в тому чудовому потоці поетичних збірок, які знаменували на початку 30-х років небачену доти суспільну активність і дієвість українського поетичного слова на аванпостах перших соціалістичних будов.
Згадаймо хоча б такі показові явища з цього тематичного потоку, як «Героїчні балади» і, зокрема, «Баладу про залізного виконроба» Л.Первомайського, «Країна майстрів» С.Крижанівського, «Вугільні барикади» Я.Гримайла, «Дніпровська весна» М.Нагнибіди, «Тракторобуд» М.Шеремета, «Бетоняр Марусин» Т.Масенка, «Тракторобудні» В.Собка, «Струм» І.Каляника, «Штурм шахт» Л.Зимного — книги, що про них з гордістю може говорити історик нашої поезії 30-х років.
І хоч «Комсографік» ще не стояв на рівні кращих поетичних творів цього тематичного циклу, бо не розкрив іще в повну міру творчих можливостей поета.— все ж і ця перша збірка засвідчила безумовну обдарованість її автора хоч би тим, що поезії його позначені були незайманою чистотою поетичного голосу, якого не торкнулася згубна для багатьох початкуючих авторів тінь епігонства.
Це був свій голос, свій поетичний лад, оригінальна — хоч і не сформована і не визріла — мистецька натура, жадібна до життя, прагнуча, шукаюча.
Риторичні, хоч і щирі, декларації («Ліричне», «Ворог») і такі ж щирі, хоч і наївні, спроби поєднати надмірно-романтичну вишуканість образу з реальною (і справді романтичною) сутністю зображуваного («Чорний експрес» вірш про машиніста, що крізь ніч, все переборюючи, своєчасно приводить состав вугілля), межують в збірці з досить-таки вдалими і по-хорошому різними творами: чи не найкращим після усенкового «Дівчино-секретарю» ліричним портретом «Світанкове» — про біленьку льноволосу дівчинку — токаря з ФЗУ, що прийшла у цех і стала улюбленицею колективу; поезією «Чотири бригади вантажили поруч» — одним з перших віршів, де пафос і ритм трудового змагання робітничих бригад звучав свіжо і поетично.
В цьому вірші, як і в поезіях «Десять діб», «Де-Те», у фрагментах до «Поеми про стружку» в поезії «Гамбург», стає особливо помітною властива І.Муратову — на той час для двадцятирічного юнака навіть дивною—сувора напружена увага до питань, які і потім довго хвилюватимуть поета: він настійно прагнув осмислити передусім справжнє місце нової людини в трудовому колективі, сутність і характер людського єднання—в робітничій бригаді і на всесвітніх шляхах інтернаціональної єдності людей труда.
Збірка “Космографік” ще не давала підстав говорити про чітко окреслену творчу індивідуальність її автора.
Поезії не були позбавлені декларативного характеру.
Помітною вадою було те, що в ній дійсність зведена до спрощеної соціальної схеми, свідома чи несвідома підміна внутрішньої складності соціального та індивідуального буття людини зовнішніми логізованими побудовами [76;153].
Вже перша збірка визначила тяжіння поета до епічних форм. Характерним стає звернення поета до таких епічних жанрів і форм, як балада, віршований тематичний цикл, поетична трилогія, поема.
Друга збірка поезій Ігоря Муратова «Загибель синьої птиці», видана 1934 року, була свідченням вже окресленої поетично-філософської спрямованості його устремлінь.
Над ржавими уламками старого
Нового світу памолодь брунить. [64;158]. —
такими рядками, що поставлені автором як епіграф до першого циклу поезій збірки, відкривається книга. І це стає її лейтмотивом.
«Загибель синьої птиці» — не тільки одверта і пряма полеміка з Метерлінком, автором «Синьої птиці», п'єси, що треба сказати, була у нас чи не найпопулярнішим в кінці 20-х і на початку 30-х років на театральній сцені твором для дитячої і юнацької аудиторії.
Молодого поета дратувала не сама по собі казково-умовна поетична символіка метерлінківського твору, но і романтична алегоричність; більш того, наївні і чисті в своїх душевних пориваннях і мріях шукачі синьої птиці — бідні дроворубові діти, Тільтіль і Мітіль — глибоко запали в поетову душу, як і в душі тисяч молодих глядачів.
Але дратував і гнітив поета несприйнятний і чужий йому ідейно-філософський підтекст п'єси, в якій складні протиріччя життя, соціальних доль розв'язувались в дусі ідилічно лагідної і штучної доброчинності.
«Загибель синьої птиці» — при всій своїй, може і надмірній, молодечій полемічній запальності — книга дуже органічна і показова для Ігоря Муратова, його ідейно-творчої еволюції.
Він заявив себе в цій книзі як мислячий, з душевним неспокоєм поет, якого хвилюють складні і широкі питання часу і який не бездумно пливе, підхоплений широкою течією нового життя, а прагне тверезо осмислити його бурхливий рух, його грандіозні масштаби, своє місце в ньому як громадянина і митця і художньо переплавити цей новий матеріал дійсності.
Три цикли цієї книги, при всій їх тематичній різноманітності, об'єднані спільним ідейно-естетичним задумом: це книга про віковічні шукання і потужні зусилля поколінь, їх прагнення знайти істинні шляхи до щастя.
Вже перші книги Ігоря Муратова визначили тяжіння поета до епічних форм. При всій властивій йому ліричній вдачі він не міг задовольнитись самим лише суто-ліричним колом тем і мотивів
Поема І.Муратова “Загибель синьої птиці” 1943 рік, мала політичну актуальність, але спростила метерлінівську тему до однозначності.
Тут відчуваються відголоски спрощенння, нігілістичне ставлення до традицій минулого. Згодом поет усвідомлює свою помилку:
Ми картали поета
Мовляв, не поет, а піїт,
Не горіння мовляв,
А байдуже безкрилля естета
Дезертирство у сон
За незнаним засуджений сум
Аж тепер я збагнув,
Що була то моя естафета –
Від Гомера й до нас
Неприборкана віра в красу [73;8].
В ранніх творах відчутне тяжіння до акцентованого вірша, введення у поезії розмовних інтонацій. В ранніх поезіях відчувається міцний зв’язок поета з класикою (“Над Кобзарем”, “Моя білява Лорелей”).
Також в ранніх творах відчутна фольклорна стихія, особливо в тих творах, де йдеться про революцію та громадянську війну.
Першим великим твором Ігоря Муратова була поема «Важкий прогін» (1935) —своєрідна спроба ліро-епічного змалювання конкретних буднів молодих робітників, що прийшли до цеху, «до машин із рибальських осель, із ведмежих кутків, від отар, від пшениць, від путин» [13;8].
В поемі серед численних її персонажів знаходимо людей різних біографій і вдач що, хай трудно, але певно, в боротьбі і труді, стають поступово частками єдиного дружнього комсомольського робітничого колективу.
Поема І.Муратова «Зелені Зозулі» (1935), яка написана була слідом за «Важким прогоном», з повним правом може вважатися значним ідейно-художнім зльотом автора. І не тільки тому, що в цій поемі він звернувся до нового життєвого матеріалу — людей колгоспного села (хоч і цей факт є досить показовий для розуміння того, як поширювався круг поета).
Зрештою, поет і не мав наміру обмежувати себе якимсь певним професійно-виробничим колом явищ. його цікавила людина в її складних взаєминах з колективом, ті процеси — трудові, виробничі, суспільні, етичні і психологічні,— які зумовлюють нову якість відносин особи і колективу в умовах соціалістичної дійсності.
В цьому відношенні поема «Зелені Зозулі» — тематичне продовження «Важкого прогону». Але в ній незрівнянно більше філософської зосередженості й глибини мислі. Поряд з ліричною легкістю і прозорістю поетичної розповіді про нове колгоспне село і його людей, складнішими і повнокровнішими виступають різні людські долі в їх часто важкому, але нездоланному просвітленні і оновленні.
На перший погляд може здатися, що «Зелені Зозулі» є звичайна побутова поема з традиційною фабулою «любовного трикутника» (Степан — Дорина — Федір), з давно знайомою колізією між батьками і дітьми (Явір і його дочка Дорина) і не менш знайомими жанровими сценками колгоспного життя.
Нічого нового, здавалось, не становили ні образ підступної міщаночки Юлії, ні образ сільського комуніста і ватажка Прядки, або знелюднілого сільського гобсека-поштаря.
Насправді головний зміст полягає не в цій зовнішній сюжетно-фабульній фактурі твору, а в тому пристрасному гуманістичному пафосі, в тому політично-філософському баченні життя, які дали можливість авторові осмислити і розкрити ті внутрішні духовні зрушення, що зумовлені новими соціалістичними відносинами на селі.
Ще в першій своїй поемі «Важкий прогін» поет прагнув будь-що подолати властивий тоді багатьом творам «однолінійний» показ нової людини; він спробував змалювати своїх героїв — робітничу молодь тракторного заводу і у труді штурмових ночей, і в побуті, і в коханні.
В «Зелених Зозулях» це прагнення знайшло своє належне художнє втілення: образи основних героїв поеми — простих трудівників виступають багатограннішими, психологічно багатшими, кожний з своєю неповторною вдачею, і в той же час кожний як частка об'єднаного спільними прагненнями і ідеалами колективу. Так визрівала і утверджувалась в творчості І.Муратова одна з його провідних тем.
Ще однією спробою становлення Ігоря Муратова в літературі був твір “Мачуха” 1939 рік. За висловами самого автора це поема вбачилися йому незграбною лише через декілька років, що і підтверджує той факт, що з роками у поета підвищилися його творчі вимоги [82;59].
У поемі помітні психологічна умовність, недовершеність, саме там, де потрібен був такий тонкий аналіз і переконливі мотивації діяли псевдопсихологічні фрази у вигляді авторських тез.
У автора була улюблена композиція поетичних циклів: три об’єднаних спільною темою чи задумом віршовані твори: “Фінський фронт”, “Похідна трилогія”, “Солдатські портрети”, “Повернення”, “Село моє”, “Романтична трилогія”, “Трилогія мужності”, “Трилогія великої любові”.
В поезію Ігоря Муратова входить тема людської любові і великого єднання в ім’я свяченої війни.
Ігор Муратов другою частиною своєї “Трилогії великої любові” поставив вірш “Матуся” – твір, в якому є оригінальний, притаманний авторському естетичному ідеалу аспект образу.
Поета все більше починають цікавити прості, скромні, часто непоказні нічим не примітні, непривабливі люди, у яких раптом з глибини душі виходить людська краса.
Ігорю Муратову довелося пізнати війну на фронті солдатом-автоматником, а в тилу ворога — в'язнем концтабору. Він вийшов з цих випробувань загартованіши, гуманнішим, чуйнішим, мудрішим. Він пройшов таку «академію» життя, так запліднив нею свій непересічний талант, що це на багато років дало йому матеріал для творчої роботи.
Бачене й пережите ще більше утвердило в ньому віру в силу ленінської правди. Він пише осанну Комуністові («Комуніст»), проголошує свою світоглядну несхитність: «Мене ніщо не змусить збочити з дороги, обраної раз», «Не затьмариться, не зміниться Любов і зненависть моя».
Поет-воїн назавжди взяв у своє серце зненависть до всього того, що породжує страхітливого звіра-фашизм: до міщанського індивідуалізму; національного егоїзму, нелюдської жорстокості.
Вихований робітничою згуртованістю, Ігор Муратов з ще більшою натхненністю оспівує тепер колективізм, інтернаціональне братерство, силу людського єднання.
У вірші «Двадцятий полк», написаному ще з дні війни з білофінами, поет оспівав цю любов:
Я знав найніжнішу любов до жінки,
До сина, до сивих своїх батьків,
До рідної вулиці, до будинку,
В якому не раз сумував і радів.
Я знав незрадливу любов до друга:
Немало ділив з ним турбот і забав.
Але до тисяч, до спільного руху,
Любові — щоб сльози в очах — не знав!
А в тому, як світ вони бачать,
З чого радіють, за чим вони плачуть [66;121]
Соціальна гострота мислення й зору поета дав йому змогу глибше й проникливіше бачити нове в житті, оновлює естетичну структуру поезій, їх образний світ. У своєму монолозі, зверненому до вечірнього міста («Вечірні проспекти»).
Ігор Муратов з такою любов'ю говорить про світло вікон будинків свого кварталу, як тільки може говорити співець нових людських відносин. Картина вечірнього міста переростав в значно ширшу: світло ста тисяч вікон — то світло душ, світло нового життя-Цікаві в Ігоря Муратова й монологи-оповіді.
Один із них — «Іронічна балада» — побудований на епічному двобої двох соціальних характерів:
Вона сказала:
— За тобою Хоч на край світу я піду.— Він зауважив:
— А робота? Належний чин віддай труду.— Вона спитала:
— Ще ж нікого Так, як мене, ти не кохав? — Він нагадав:
— А край наш рідний? — І головою похитав.
Вона загинула під Ржевом,
Дали посмертно їй медаль.
А він при повному здоров'ї іще комусь чита мораль [75;125]
Всього три строфи, а ціла повість! У двох перших строфах двобій характерів чудово передано через діалог у кожній строфі, а в останній, третій, саме життя сказало своє слово, й так переконливо, що, як мовиться, коментарі зайві. І хоча у вірші збережено епічність балади, все ж майже за кожним словом відчуваємо особу оповідача, гостроту його симпатій й антипатій, угадуємо його інтонації, навіть міміку.
Одним з перших великих епічних творів Ігоря Муратова, написаних після війни є “Повість про щастя”.
«Повість про щастя» (1947 р.), видана спершу окремою книгою у видавництві «Радянський письменник»1948 р. і пізніше—у переробленому варіанті під назвою «Битва за сонце» у збірці «Ідуть богатирі» (Держлітвидав, 1951).
Поема «Повість про щастя» — твір в багатьох планах показовий для І.Муратова.
Тема людського щастя, в такій же мірі вічна і невичерпна в мистецтві, як і неповторно-індивідуальна, у кожного митця—здавна, хвилювала і Ігоря Муратова, автора «Синьої птиці», «Важкого прогону», «Зелених Зозуль». «Двадцятого полку».
В поемі, як в фокусі, відбилась багатогранність аспектів цієї теми.
В творі ми знаходимо чимало знайомих нам мотивів, ідей, конфліктів, роздумів; людина і суспільство, наступність епох і поколінь, два світи — капіталістичний і соціалістичний в їх духовному двобої, індивідуалізм і колективізм, людяність і звірячий егоїзм, романтика і буденність, плин часу і людські почуття — все це не ізольовані одна від одної проблеми: їх об'єднано цільним синтетичним задумом, стрижневою проблемою: в чому сутність людського щастя?
Через цілу поему проходить гостра суперечка про щастя, ідейний і філософський двобій двох світоглядів, двох моральних принципів, двох поглядів на життя.
Зустрівши на чолі дитбудинку молоду інтелігентну жінку, професор із Сорбонни не міг утриматись від того, щоб не посперечатись з нею з приводу реальності соціалістичних ідеалів і «прожектів».
І ось—в поемі—сторінка за сторінкою, запис за записом, лист за листом (щоденник Марії Львівни) відкривають нам яскраву повість про те не удаване, не дрібненьке, не ілюзорне щастя, а справжнє, дорогою піною здобуте в труді і борні, велике людське щастя одного з двохсот вихованців Василя Білика, його братів, його названої матері, його народу, щастя кожного і всіх. І яким мізерним виглядає на фоні цього щастя філософія французького панка-професора, що залишив, було, колись Марії Львівні на згадку свою книгу «Три щоденники щасливої людини» — типовий фантастико-белетристичний варіант буржуазних мізантропічних теорій.
Проти цієї апології індивідуалізму безкомпромісно воює поема Ігоря Муратова всіма своїми образами, контрастами, сюжетом, полемічним запалом. Ми знаходимо в поемі натхненний плин епічної розповіді і ліричну схвильованість авторських відступів і гнівні інвективи, гострі, як шаблі, що нищівно врубуються у ворожий лад...
Поема закінчується показом історичної визвольної місії Радянської Армії, що врятувала світ від фашистської навали. Лист Василя Білика до Марії Львівни — останній розділ «Повісті про щастя» — завершує і суперечку з професором із Сорбонни.
Розповідаючи в листі до Марії Львівни про здобуту перемогу над фашизмом, про зворушливі епізоди визволення радянськими воїнами мільйонів бранців концентраційних таборів, про тріумф радянського гуманізму, Василь Білик — безпосередній учасник цих подій, людина, що зазнала повну міру злигоднів і трагічних втрат (загибель від фашистської бомби улюбленої дружини Валі) — мав всі підстави сказати:
І в труднощах, і в радості, і в горі
Я все своє життя — щасливий був [63;65]
Осмислюючи суть людського щастя, поет, всупереч міщансько-тваринним ідеалам самовдоволеного «благоденствія» і ситого благополуччя, бачить її в нестримному і безнастанному вічному русі людському до світлої мети, до нових і нових висот.
Немає ні для кого щастя поза цим рухом, поза дерзанням і діянням людським на шляху до цих висот.
Тема людського щастя, до якої ще не раз повернеться Ігор Муратов і в своїх віршованих, і прозових творах, і в ліриці, і в епосі, продовжить і поширить розпочату в «Повісті про щастя» дискусію.
І це буде велика і сувора розмова про повноцінність людського життя, про ту найвищу посаду на землі, яка призначена людині, Людині з великої літери.
В післявоєнній творчості Ігоря Муратова все частішими і впевненішими стають його звернення до теми наступності революційних поколінь («Весілля Ганни Чередник», «Слово про Харків», «Імені Паризької Комуни», «Краснодонці», «Спадкоємці»), до мотивів інтернаціонального єднання і дружби народів («Полюшко», «Розповідь машиніста», «І знову Світлані не спиться», «Дві Марини»).
З справжнім творчим піднесенням поет продовжує розробляти тему гуманістичної величі і краси радянських людей, Їх ратних і трудових справ, їх нездоланної людяності і благородства: саме цій темі присвячені визначніші післявоєнні поетичні твори І.Муратова: «Ідуть богатирі», «Мир», «Делегат від України», «Наш народ», «Балада про листи», «Серце вітчизни» і багато інших. І це теж твори полемічні, спрямовані проти ненависного світу капіталістичного рабства і його апологетів.
У Ігоря Муратова багата інтонаційна гама: від найінтимніших ліричних півтонів до громового звучання сатиричних строф,— і це показник не тільки щедрих поетичних можливостей автора, але й діапазону його мислення, чуттєвого темпераменту.
Досить тільки порівняти такі його ліричні мініатюри, як «Признання», «Бажання», «Скажи мені», з такими пристрасно-викривальними монологами, як «Роботи», щоб переконатися в цьому.
В поемі, як в фокусі, відбилась багатогранність різних аспектів життя.
В творі ми знаходимо багато знайомих мотивів, ідей, конфліктів, роздумів: людина і суспільство, наступність епох і поколінь, індивідуалізм і колективізм, людяність і звірячий егоїзм, романтика і буденність, плин часу і людські почуття – все це не ізольовані одна від одної проблеми. Їх об’єднано цільним синтетичним задумом, стрижневою проблемою: в чому сутність людського щастя? Через цілу поему проходить гостра суперечка про щастя; ідейний і філософський двобій двох світоглядів, двох моральних принципів, двох поглядів на життя.
Ми з впевненістю можемо констатувати, що в перших повоєнних збірках Ігоря Муратова (“Трибуна”, “Лірика”) зовсім відсутнє будь-яке самозаглиблення в тему особистих переживань, переживань глибоко драматичних та хвилюючих [73;302].
«Я поет не інтимний»,— щиро заявляв автор «Інтимної трилогії», хоч тут же «по секрету», з тією ж щирістю, признавався, що «тільки б те і робив, що читав би й читав про любов» [44;2]
Та навіть в найепічніших своїх творах — у нього завжди наявна ота чулість до найглибинніших порухів людської душі, яка може бути властива тільки справжньому людинолюбцеві.
Таким він є — і в задушевних ліричних строфах, і в гнівних інвективах — бо і в першому і в другому випадках породжені вони одним і тим же гуманістичним ідеалом.
Вірш-присвята «Ярославу Галану» — чи не найпереконливіший зразок органічного злиття цих двох начал в одному творі.
Поет любить людей жадібною любов'ю художника, і в його творах ми знаходимо чимало незабутніх і по-хорошому незвичайних людей.
Ось хлопчина-каменяр, що має насолоду вечірньою порою дивитись на вікна нового будинку, щоб порадіти щастю новоселів, гордий з того, «що він каменяр будував отой дім» («Вечірня балада»); або великодушний Гурій, що мужньо переступивши через віковічні патріархально-побутові забобони, поговір і неславу, щиро признав сином безбатченка, розділивши з дружиною батьківське щастя («Син»).
Та справа не в самій тільки людяності одиниць і красі їх сердець.
Поет добре усвідомлює життєву потребу вселюдського єднання, мрія про яке втілена в найвищі духовні витвори народів і їхніх геніїв.
Владний заклик до єднання чує поет і в своєму улюбленому музичному шедеврі — дев'ятій симфонії Бетховена:
...Вагатися годі!
Надимаймо вітрила назустріч негоді.
Разом руки й серця, світлі обрії ждуть,
В путь, братове, у путь, наша правда єдина:
Лиш у творчім єднанні Безсмертя і щастя людини! [75;87]
Поет, що живе всіма скорботами і болями, всіма радощами і втіхами щоденного земного життя своїх героїв-сучасників — трударів і воїнів, разом з їх надіями, помислами, мріями — весь спрямований в майбутнє, в завтрашній день.
«Друг мій, завтрашній день» — є одним з програмних віршів у збірці «Любов і зненависть моя» (1960 р.). І це теж полеміка проти тих, чий зір занурений в минуле, хай, навіть, дороге і славне, кровно пережите і незабутнє, але — все ж перейдене і вчорашнє.
Адже життя йде вперед, а завтра — в творене нами завтра!
В поемі «Жовтневі мажори» поет прагне уявою осягнути те світле завтра і з висоти майбутнього поглянути на сучасників.
Не тільки буйний розквіт науки і техніки, високий рівень продуктивності праці, матеріального і духовного життя людей є ознакою цього майбутнього, але й щось значно більше, що особливо дороге поетові, його священній вірі у те, що буде:
Стануть скрізь братами люди.
Зникне, зникне,
Згине, щезне
Все жадібне,
Все нечесне,
Все нещире, все підступне,
Все продажне, все підкупне! [76;34]
Але це не тільки поетова мрія,— це і поле його битви за майбутнє.
І те, що для Ігоря Муратова ці гуманістичні і морально-етичні проблеми визначили головний напрямок його творчих шукань, є ще одним свідченням того, наскільки ці проблеми органічно близькі йому і наскільки є чулим серце художника до голосу нашої сучасності, до її великих і малих запитів і зрушень.
В збірці Ігоря Муратова “Очі” (1962 рік) опубліковано великий цикл поезій – своєрідний підсумок ліричного доробку автора за два роки.
Це переважно вірші – мініатюри, різні за темами і інтонаціями; тут і філософські роздуми (“Правда”, “Над зимовою річкою”, “Безсмертя”, “Вірю”); естетичні декларації (“Кредо”), і гострі викривальні звернення (“Полеміка”), і вірші заклики (“Заклик”), і жартівлива іронія (“Іронічна балада”, але всі вони позначені лаконізмом і прозорою ясністю виразу – все це притаманне Ігорю Муратову.
В останній збірці І.Муратова «Очі» (1962) опубліковано великий цикл нових поезій — своєрідний підсумок ліричного доробку автора за два роки.
Це переважно вірші-мініатюри, різні за темами і інтонаціями, тут і філософські роздуми («Правда», «Над зимовою річкою», «Безсмертя», «Вірю»), і естетичні декларації («Кредо»), і гострі викривальні звернення («Полеміка»), і вірші-заклики («Заклик»), і жартівлива іронія («Іронічна балада»), але всі вони позначені тим мудрим лаконізмом і тією прозорою ясністю виразу, які роблять поетичну думку особливо вагомою і дійовою.
Поет і тут дає бій вульгарно спрощеним, міщансько-ідилічним і споживацьким уявленням про комунізм.
Його естетична програма — містка і широка, безкомпромісна в принципах: їй неприйнятна ні гумова жвачка прописних і мертвих істин, ні ідилічні рожеві серпанки.
Поет хоче жити громами і блискавицями своєї доби, її правдою, справжньою правдою, «за яку у Жовтні кров пролито» («Правда»),
Щоб я бачив і чув усе, без омани
Щоб із завтрашнім днем
розмовляти на ти [68;65] -
його не бентежить, що деякі сучасні войовничі естети, аматори ложних химер, по-блюзнірськи шкірячи зуби з «інтимних пещер», дорікатимуть йому, що він не «ліричний», «тенденційний», «плакатний», «не вічний».
Але цим «боженятам міщанських раїв» він і «не ліричний» вже не раз давався і дасться взнаки («Войовничим естетам»), як і іншим ретроградам і пристосованцям від мистецтва, яких гнівно таврує поет в своїй «Полеміці».
Він застерігає і мистецтво від давнього, але зараз, мабуть, чи не найнебезпечнішого ворога нашого руху в Майбутнє — байдужості.
Є різні очі у різних людей (різних митців) — не тільки за кольором:
Одним усе видиться
чорним, потворним, А другим —
гарним та неповторним.
Але найстрашніші очі у третіх, яким «усе на світі байдуже» —
Оцих найбільше бійся, мій друже! [73;18].
Моральний кодекс і духовний світ людини комунізму формується сьогодні. Боротися за його утвердження треба вже тепер.
Ігор Муратов — один з тих, хто в цій боротьбі знаходиться в перших лавах мистецького фронту.
В віршах розкриваються соціальні погляди самого поета, його характер розкривається засобами віршованого слова з своєрідністю інтонацій і художнього бачення:
Різні очі дано людині,
Та не в тому різниця –
Чорні чи сині.
А в чому ж?
А в тому,
Як світ вони бачать,
З чого радіють,
За чим вони плачуть [69;12].
Вірш “Слово” можна назвати програмним для поета. В цьому вірші висловлюється вся сутність муратівського кредо:
Заборони мені бачити,
Заборони мені бачити,
Моя кострубата, шалена доба!
І я про метеликів співатиму начебто
Вже ні пана на світі нема, ні раба.
Заборони мені чути,
Заборони мені чути
Повний світлих гармоній мій час!
І я ревом тваринним за це відплачу тобі [63;12].
В цій збірці поет відходить від стереотипної побудови: спочатку вірші про партію, а потім інші твори. Особливістю збірки є філософське занурення у всесвітні проблеми та насамперед філософське осмислення життя.
«Людина людині — вовк», а той справжній гуманізм, що робить любов до людини і людства — дійовою і несхибною зброєю за вселюдське щастя, за найвищу форму суспільного життя, де людина людині —Друг, товариш і брат,— саме цей гуманізм є нині найпліднішим духовним джерелом мистецтва, здатного стати віщим голосом своєї епохи, її душею і совістю.
Тема ця і в нашій радянській літературі та мистецтві, і в творчості прогресивних художників зарубіжних країн стала однією з. найбільш поширених і значимих.
Ігор Муратов, природно, приділяє цій темі чимало уваги.
Драматична поема «Остання хмарина» (1959 р.) в цьому відношенні явище нове в творчості І.Муратова. І не тільки самим фактом звернення поета до драматичної форми (причому з явним нахилом до жанру трагедії), але й за характером та масштабами розробки теми.
«Остання хмарина» — це складна соціально-філософська драма, в якій розповідається про агонію безумців, що в своїй ненависті до комунізму, в тваринному жаху перед ним, силкуються використати . науку, як смертоносну зброю проти Радянського Союзу і самі, врешті, стають неминучою жертвою своїх чорних задумів.
Сюжетно стрункий і драматично напружений розвиток дії в химерному сплетінні вірогідних і фантастичних колізій, що відбуваються на одному з маленьких океанських острівків — «Острові усіх святих»,— при всій
романтичній умовності твору, набирають глибоко сучасного реалістичного звучання.
Смертельне єдиноборство, в яке вступають між собою герої драми, це не саме лише єдиноборство американського мільярдера Ройса і його дружини з ученим німецьким фізиком Дієго (він же Вальтер Брунер), винахід якого озвірілий янкі хоче використати проти комуністичного світу; це єдиноборство антагоністів в самому капіталістичному таборі, двобій людяності і хижацтва, розуму і безумства.— добра і зла, краси і потворності.
Не спрощуючи протиріч, що потрясають буржуазне суспільство, загострюючи увагу на реальній небезпеці мізантропічного божевілля Рейсів, що загрожують людству непоправною катастрофою, автор, однак, зумів побачити в сучасному капіталістичному світі наявність світих протиборчих сил (Дієго, Ма, Отто, робітники), які готові боротися до кінця проти очманілих «господарів життя», що з упертістю маніяків силкуються розв'язати людовбивчу війну.
Гуманістична істина, яку осягнули Дієго і його друзі: «Без жертв любов до людства — не любов» робить їх трагічну загибель в ім'я врятування світу високим подвигом, який запалює оптимістичну віру в незмірну перевагу сил людяності і миру над силами звірства і війни.
Драматична поема «Остання хмарина» — твір поетично-пристрасний, і хоч в ньому відсутні властиві памфлетному жанру саркастичні чи гротескові сатиричні інтонації, автор не помилився, коли назвав його «драматичною поемою-памфлетом», і це дійсно твір памфлетного, гостро викривального пафосу.
Цей пафос спрямований не тільки проти сучасних безумців—паліїв нової війни, але й проти байдужості багатьох «розумників незрячих», що, хизуючись своєю бездіяльною «чесністю», лишаються пасивними, холодними споглядачами світового двобою, а тим самим об'єктивно сприяють чорним силам.
Згадуючи в «Епілозі» про тих (в тому числі і про митців), хто мріє - в наш час заховатися «від бур за крихітну свою кімнатну чесність», поет пише:
І ми, що муром стоїмо за мир
Й освячено наш прапор боротьбою,
їм в вічі кажемо:
«Прозріти час,
Бо чесність бездіяльна — той же злочин:
Коли безчесним підкорились чесні —
Копійки варта чесність отака! [63;81].
Активне, безпосереднє втручання в життя, в дійсність — позбавлене й тіні голого дидактизму і моралізаторства — робить творчість Ігоря Муратова особливо повнозвучною, пульсуючою, дійовою.
У 1964 році у журналі «Дніпро» видається збірка Ігоря Муратова «Осінні сурми».
В цій збірці філософські мотиви виступають на перший план. Міркуючи над людською долею, автор пише в поемі «Спокуса»:
Так он яка ти, пане, доле!
Поволі звужувала коло
Бажань і вже не маю часу,
Щоб вийти на трасу» [63;150].
Ці рядки можна назвати стрижневими для всієї збірки «Осінні сурми». Мінливість кола бажань і кола можливостей людини з плином часу. Драматично загострене питання вирішується не в абстрактно – теоретичному плані, не з позицій індивідуальності.
Герой поеми здобуває право пережити другу молодість – ціною відмови від спогадів. І він відмовляється від цього права, бо втратити спогади для нього значить втратити життя.
І.Муратов назвав свою поему «ліро-фантастичною», і це співвідноситься з її формою.
Щодо реального наповнення образної символіки твір поета є проривом художньо-реалістичного відтворення дійсності, складним і масштабним комплексом почуттів митця.
У збірці ноти самотності й смутку відступають на другий план, а на перший виходять ноти бурхливих почуттів. Безсумнівно, збірка розкрила нові грані поетичної майстерності Ігоря Муратова, хоча й тут присутні інертні, мляві сюжети, однозначні і сюжетно «сконструйовані» («Балада про зерно») або ж зведені на приблизних і невиразних асоціаціях – переважна більшість поезій має непідробний ліричний «заряд» [93;152].
Про ораторські здібності Ігоря Муратова кажуть — легендарні! Він автор численних п'єс, кіносценаріїв, оперних лібретто...
Але, перш за все, Ігор Муратов — Поет.
Добро і Зло в тривозі важу,
Гріхи й розгрішення земне,
Братерства міць і силу вражу
І вічне, й те, що геть майне.
Тремтять мої тарелі дивні.
Уважно гир нових ждучи,
І кожна — все на тому ж рівні.
Не переважена нічим.
А я?! Мов ревище ревуче,
Почувши серце,
„Вже пора!" —
Кажу — й кладу своє горюче
На ту тарель, де біль Добра. [73;158].
Боєць і сіяч, сіяч і боєць, як колись козаки: шабля і плуг, плуг і шабля. Дай нам, Боже, дорости до його високочолості, до його глибини, до прозорості. Він зернистий і колосковий, загадковий і стривожений.
З роду бунтарів, він у невпиннім бою за сокровенне і святе:
Постраждаю за Христа...
Він терпів не для терпіння,
Біль його — моє кипіння.
Що на бурю вироста.
Хай течуть у попіл очі.
Та речуть Слова пророчі,
Слухай правду, Русь свята...
Постраждаю за Христа.
Маючи невиліковну хворобу, поет нікому не жалівся, працював, творив...
...Гарний на вроду... Скромний і людяний... Тонкий психолог, Духовний...
Літа безжально відкопитили, страшна тиша без Ігоря Муратова, без Василя Мисика, без Івана Виргана... Харків осиротів, Україна осиротіла. Які світлі постаті, які глибокі душі, які пружні думки:„Живому—жити"!
Не думати б...
А думається, лізе,—
І не про щось:
про все,
про цілий світ.
У ревищі тотального заліза
Стою собі, замріяний піїт.
Розгублений...
Трибуном би, трибуном!
Оракулом...
Пророком...
Сурмачем!
Віддати кожне слово
буйним лупам,
Підперти світ натрудженим плечем.
Тривожністю
з'ятрити, наче сіллю,
Ще й віщим словом,
що на сполох б'є...
А тут біліє ніжне ромен-зілля
Й сурмі сестрою рідною стає [75;162].
У 1966 році вийшла нова збірка поезій Ігоря Муратова «Караван».
Ліричний герой Ігоря Муратова давно вже знайомий нам як людина високої мрії і надійної, «земної» вдачі, як борець і романтик, якому приступні філософська напруженість думки і розмаїття глибоких, щирих почуттів.
З цим героєм, збагаченим новими рисами, новим досвідом, ми зустрічаємось і в поетичній збірці І. Муратова «Каравани», що побачила світ нинішнього року в харківському видавництві «Прапор».
Ціную кожний крок, що по землі роблю,
І спалах блискавки, що поглядом ловлю,
І кожен звук земний, що гострим ухом чую,
І кожну мить, коли, захоплений, мовчу я,
І кожен день новий, що на землі зустрів,
І кожен котрий збіг, на ніч перегорівши,
І створену з пустель осінню щедрість нив,
І весни правнуків, де предки не були ще... [71;102].
Поетичний «нерв» нової книги І. Муратова став чутливим, письменницьке око — гострішим, уважнішим до кожної дрібниці буття, в якій відбито нескінченну багатоманітність і красу нашої дійсності.
Вже попередня збірка поезій І. Муратова «Осінні сурми» дала критиці привід заговорити якісне зростання майстерності поета, про те, що муза його виявляє неабиякий «слух» до животрепетних проблем і до вимог сучасного читача.
Нічим не скута індивідуальність поета виявилася в «Осінніх сурмах» повно і своєрідно.
Читаючи збірку «Каравани", з задоволенням констатуєш збагачення, поглиблення кращих рис поетичного хисту Ігоря Муратова.
Так, це істинна лірика, що виправдовує своє головне призначення, дає необхідний синтез особистості та епохи, переплавляє враження історичного і громадського життя в горнилі багатої уяви і розвинених почуттів однієї людини.
Ця людина не бере «на віру» готові висновки, не задовольняється загальновживаним, а неодмінно прагне зіставити свій досвід з «абстрагованим» досвідом сучасників (звідси переконливість її висновків); ця людина має свій погляд, свій власний інтерес до інших людей, до історичного буття, вміє цей інтерес висловити захоплено і зацікавлено.
Читач такої збірки не перетворюється на споживача «ідеологічних пілюль», а включається активно в сферу роздумів і переживань автора.
Кращі твори Ігоря Муратова мають високий рівень емоційної напруги, а це необхідна умова лірики... Не тільки переконувати, а й захоплювати мусить справжній поет.
Співця проводжають
в останню путь,
Чотири вдови
за труною бредуть;
Перша вдова—
невтішна жона,
Друга вдова —
коханка смутна,
А третя вдовиця —
гучна його слава,
Четверта — це заздрість
до нього лукава.
І тільки пречиста
його наречена
Не проводжала
на цвинтар мерця,
Бо й зовсім не знала
про смерть співця:
То була його пісня натхненна. [76;102].
Стиль Муратова напружений, динамічний (часом це призводить до прогалин у розвитку думки). Відчутна іноді певна важкуватість строфіки, ускладненість поетичних періодів, «багато поверховість» образів.
Серйозний читач ніколи не скаржитиметься на складність мови, якщо він бачить і розуміє те, що хвилює автора.
За своїм темпераментом Ігор Муратов не проповідник, а відкривач і борець. Його лірика не спокійно-описова, інтимно-приглушена, а бурхлива й тривожна, що нерідко зводить у герці полярні почуття й настрої, містить значний заряд «вибухівки».
Це справді вистраждане слово, і Муратов знає його ціну «Мудрість»:
Колобродять, і шаліють, і шукають тайну слова,
А воно, мов та зернина:
Спершу виплекай, а потім
Освяти робочим потом,
Аж тоді наллється повно, і осиплеться полова,
І засяє хліб насущний
Ярим сонцем, щирим злотом. [63;25].
Чимало нових поезій Ігоря Муратова дають гарні зразки такого вагомого слова, налитого життєвою мудрістю і щедрістю почуттів.
Ліричний герой Муратова упевнено крокує по землі, і кожний подих її, кожний біль і радість відлунюють у його серці:
Не пиймо, ні, не пиймо
З покинутих криниць:
Там вічності обійми,
Безмов'я серць і лиць;
Там тіні, тільки тіні
Того, що віджило,
Уявне дзюркотіння,
Замулене зело;
Чиясь забута жалість,
Чиєсь чуже ім'я,
І десь на дні сховалась
Задумлива змія...
А серце з туги рветься;
Була ж вода, як скло!
А що, коли проб'ється
Забуте джерело! [64;25].
Від піднесено-публіцистичного, напружено-громадянського пафосу таких поезій, як «Чую голодних», «Чорний син», поет вільно переходить до памфлетно-сатиричного стилю («Жовта преса», «Саркастична балада»), до змістовної пейзажної лірики, що неодмінно олюднюється, оживлюється під його пером, до пронизливо-інтимної теми, сповненої тужливих і світлих нот... Закон контрастів, один з провідних у мистецтві, виявляється в творах Муратова плідно, широко, багатоманітно.
1 роздуми письменника про життя, про його сенс і мету, про спадкоємність поколінь мають усю необхідну глибину й діалектичну єдність протиборствуючих думок. Відкидаючи всяку можливість «безлюдного безсмертя» («Дикі орди зірок...»), Муратов пристрасно утверджує красу і цілеспрямованість людських борінь, силу гурту, яка не знає нездоланних перешкод.
Яскравим символом цієї сили стає образ караванів:
На вас навальне падають самуми,
І ваблять вічним сном міражні юрти,
А ви — через Сахари й Каракуми,
І на горбах — безсмертна сила гурту [65;69].
І Приклядом може служити й вірш Муратова «Прийшли сини до матері». Мрію про безхмарне життя на землі, про остаточне роззброєння людства поет висловлює піднесено, сильно, цілком по-своєму, розвиваючи глибокий образ матері-землі.
От як нестандартно можна написати на тему, якій присвячено тисячі стандартних рядків, яка, здається, вичерпала всі свої «художні резерви».
А поезія, виявляється невичерпна...
Нові мотиви, аспекти, образи знаходить І. Муратов і в поезіях про космос («Героїчна елегія», «Балада відкритого космосу»), і в публіцистичних на перший погляд (насправді »к — цілком ліричних) зверненнях до молоді: «Хліб росте на землі», «Живе маленький чоловік», «Балада про доброго гнома».
Різні вірші, а свідчать вони про добрий контакт і розуміння психології молоді, дають повчальний зразок творчої, щирої, переконливої розмови на важливі, істотні теми.
Не хочеться тривіально розкладати «по полицях» зміст і проблематику нових поезій Ігоря Муратова. Незаперечне те, що вони утворюють органічний, глибокий, досить багатогранний комплекс настроїв і думок, дають щедру поживу для самостійного мислення.
А це, на жаль, не дуже часта якість нашої поезії... Незаперечне також, що в заголовку цілком закономірно стоїть незвичне для такої книги слово «Каравани». Вірш з цією назвою, про який ми вже казали, відтворює одну з провідних, чи не найголовнішу тему 1. Муратова,— тему непереможної сили людей, об'єднаних спільністю мети.
Дуже цікаві твори поета, де він вдається до своєрідної персоніфікації явищ природи, пір року та ін. Це «Ждання», «Іволги», «Навіяне казкою». Прекрасні вірші «Мій гектар», «Прощання з яблунею», «Запахтіло чебрецем».
Окремо слід відзначити глибинність настрою, багатство нюансів, проникливість переживань у циклі віршів «Живому жити», який автор назвав «Симфонічною сюїтою». Ніби збулося щасливе, радісне, несподіване:
«Відкрилась тайна сліз на схилі років...» До радості такого відкриття завжди приєднається читач:
Не дивуйся й не сердься, кохана,
Коли я не жахаюсь безмірно,
На безжурних очах твоїх раптом
Невгамовні побачивши сльози.
Я людина бувала і знаю:
Справжнє горе висмоктує вільгу
До найменшої краплі, а з нею
Неодмінно й останню надію
На відроджений паросток щастя.
Ось чому його жертви невтішні
Гинуть мовчки. З сухими очима. [63;69].
Серед віршів про кохання чи не найкращі «Дві сповіді», «Севіль», «Три щастя». Простота буденного слова нерідко оживлюється в Муратова тонким і колоритним підтекстом.
Поставлене в певному емоційному ряду, звичайне слово набуває ароматної свіжості, виграє несподіваними райдужними барвами. Вміння «вилучити» цю первісну й багатогранну образну суть кожного слова — ознака високого мистецтва (Елегія розлучення):
Десь на різних меридіанах,
На роз'єднаних паралелях
Б'ються два незустрічні серця
В людських гомонах, як в пустелях.
Їм би вибрести із пустелі,
Щоб у визрілу мить спіткання
Ощасливили менестрелі
Неосмислені їх шукання.
Словом, струнами, віщим співом...
Але час не стоїть на місці
І мотає вже чубом сивим,
Отряхає зів'яле листя;
І комашками нонпарелі
В чорній рамочці — смуток шани...
Й розбігаються паралелі,
Йдуть у безвість меридіани. [63;99].
Ігор Муратов доводить, що він опанував на ділі закони, цього мистецтва. Для вимогливого художника може бути корисною лише вимоглива розмова про його творчість.
На мій погляд, у Муратова є дві загальні істотні вади, які різною мірою позначаються в окремих поезіях. Іноді надзвичайно важко уявити співрозмовника або опонента письменника, звідси туманність, невизначеність задуму і його кінцевої спрямованості.
Друга вада, пов'язана з першою, — це раптові «стрибки» думки, коли відкриваються у вірші цілком явні і нічим не заповнені смислові прогалини. Можливо (і напевно) автор має якийсь логічний ланцюжок, але поспіхом десь обриває його і не встигає зв'язати, за буваючи, що читач не може повністю «перевтілитися» в поета й потребує більшої ясності.
В жартівливому, а водночас і серйозному вірші «Творча лабораторія» Муратов відкриває свою «професійну таємницю»:
Я вірші не пишу. З усіх боків
Диктують їх мені то вечір, то світанок,
А я лише записую слухняно:
Дубів епічну річ; інтимний тоскний спів
Рипучої верби; патетику каштану;
Риторику тополь... А підеш в ліс —
Іще й альбомну лірику беріз
(То ясен їх приворожив, то явір,
То красень-клен у їх палкій уяві)...
Ось хмара в синім рейді віддалік —
Поемою про мандри, й чую гострий,
Мов жовчного памфлету влучний постріл,
Хижачки-сойки нетерплячий крик [67;157].
Є літературна легкість ремісника, є висока легкість справжнього мистецтва, яка вінчає гори копіткої самовідданої праці. Ігор Муратов подолав круті підйоми, йому відкрилися заманливі обрії натхненного творення.
Поети відкривають світи.
Ну хай не голосом, пророка.
Хай кличем ратника в бою
Дай оспівать мені високу,
Жорстоку молодість твою,
Вітчизно, — зльоти крил прекрасні
Й гірку ціну земного щастя,
Яку диктує нам доба,—
Аби не пустослов'ям блазня,
Не алілуєю раба. [66;197].
І що більший талант, що чутливіше сприймає він навколишність, то більше барв і відтінків на палітрі поетов


Другие работы по теме: