Contribution to International Economy

  • Т. Шевченко и журнал
Зміст
Вступ. 3
Глава 1. Кирило-Мефодіївське товариство та передісторія появи журналу "Основа". 5
1.1 Історія виникнення журналу „Основа. 7
1.1.1 Представники редколегії „Основи 9
1.2 Літературні сили "Основи" (Т.Шевченко, Марко Вовчок, А.Свидницький, Л.Глібов, Панас Мирний, П.Куліш та ін.). 10
Глава 2 Публікації Г.Шевченка у „Основі”( 1861 – 1862 ). 12
2.1. Публікаці творів Т.Г.Шевченка до 1847р 12
2.1.1. Тематика ранніх творів 13
2.1.2.Значення поезії Т.Г.Шевченка 13
2.2. Публікації творів Т.Г.Шевченка (1847-1861р.) 15
2.2.1.Особливості тематики та проблематики поем і поезій Т.Шевченка. 16
2.2.2. Трагедія України і народу у поезії Т.Шевченка 20
2.2.3.Почуття Т.Шевченка у ліриці 22
Висновки 24
Список літератури 27

Вступ.
Актуальність теми дослідження. Тарас Шевченко як воістину народний митець успадкував усі таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного, великодушного народу. Тарас Григорович сягнув верховин української і вселюдської культури як геніальний поет, мислитель, художник-академік. Зміни у сучасній культурі надають новий поштовх до розвитку українознавчих досліджень і можливість комплексного підходу до вивчення історичних явищ і осіб, національного буття українців. На сучасному етапі становлення української науки посилюється увага до процесів культурного розвитку та впливу особистості на розвиток соціуму. Звідси необхідним є дослідження формовиявів національного самоствердження подвижників української нації, а також їхнього впливу на розвиток національної ідентичності українців.
У цьому контексті тема курсової роботи зумовлена, по-перше, недостатньою комплексною розробкою в історіографії проблеми публікацій Т.Г.Шевченка у журналі „Основа” (1861-1862р.).
Висвітлення національного самоствердження Тараса Шевченка та його впливу на становлення національної ідентичності українців.
Важливість дослідження обумовлена пошуками сучасного вияву патріотизму українців, об’єднувальних чинників, котрі розвивають і формують національні ідеали, співставляючи їх із загальнолюдськими цінностями. Провідним виявником культурної приналежності особистості є мова, що залишається актуальним, як і за часів Тараса Шевченка. Тому національне самоствердження Тараса Шевченка, його мовне самовизначення, збереження пам’яті про історичну минувшину земляків, сприйняття батьківщини не лише як географічно-територіальної одиниці, природи, місця народження, а і як складової національного образу народу впливало на становлення національної ідентичності українців.
Об’єктом курсової роботи дослідження є процес становлення журналу „Основа”.
Предметом дослідження є творчий доробок Тараса Шевченка – поезія, повісті, епістолярна спадщина, автобіографія, листи до нього сучасників, представлені в академічних виданнях та твори написані поетом.
Мета роботи — здійснити на основі ґрунтовного аналізу архівних матеріалів, опублікованих джерел, наукової літератури комплексне дослідження процесу національного самоствердження Тараса Шевченка та його впливу на становлення і работу журналу „Основа”. Проаналізувати джерела й стан наукової розробки досліджуваної проблематики.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:
Вперше сформульовано та розроблено актуальну українознавчу тему, яка не отримала достатньо всебічного й об’єктивного висвітлення в історичній літературі. Силою всіх цих талантів у органічній єдності з позачасовою етичною суттю слова Тарас Шевченко здобув найвище всенародне визнання поета як духовного провідці — Батька Тараса, Великого Кобзаря. Позачасовість етики означає бути людиною наперекір усьому минущому, і найвищою етичною ознакою є моральність — самоусвідомлення себе людиною, і найвищим виявом моральності є совість. Усе це одвіку становить духовну сутність наших народних співців -кобзарів.
Здійснено системне вивчення процесу національного самоствердження Тараса Шевченка та його впливу на становлення національної ідентичності українців. Сила моральної дієвості кобзарського слова в єдності істинного мислення й праведного діяння, в совісливості наших духовних подвижників. Звідси й рідкісна моральна дієвість Шевченкового слова. Суть Шевченкової етики в совісності творця, в єдності його людинолюбства й добродіяння, тільки в любові всяке діяння стає досконалим, моральним.
Вперше, за публікаціями творів Т.Шевченкау журналі „Основа”, в контексті суспільно-політичних змін в Україні визначено період зміни усвідомлення постаті поета. Чесне, неегоїстичне Шевченкове слово звернене і до свого народу, й до всіх народів планети одночасно, воно наділяє всіх людей світлом співчуття, співпереживання, взаємодопомоги;
З’ясовано , що усі ці таланти й духовні якості Тарас успадкував безпосередньо
від батьків, усе це передалося йому як генетичний спадок по глибокому родовому кореню від багатьох поколінь предків. Корінь Тарасового родоводу розгалуженнями своїми сягає Карпат і Подніпров'я, єднаючи в собі всю Україну.

Глава 1. Кирило-Мефодіївське товариство та передісторія появи журналу "Основа".
Навесні 1846 року в Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство. Вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Засновниками братства були М.Костомаров, М.Гулак, В.Бєлозерський. Товариство мало назву на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих — Кирила і Мефодія. Знаком товариства був перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846».
У засіданнях товариства активну участь брали Т.Шевченко, П.Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст М.Савич, поет-перекладач О.Навроцький, етнограф-фольклорист П.Маркевич, поет і публіцист Г.Андрузький, педагоги О.Тулуб, Д.Пильчиков, І.Посяда. Всього до Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами віком від 19 до 30 років.
У контексті відродження української культури Кирило-Мефодіївське братство започаткувало перехід від дворянсько-шляхетського етапу українського національного руху до етапу різночинсько-народницького. Вони склали програму, що передбачала важливі державні перетворення:
• ліквідацію в Україні чужоземних колонізаторських режимів,
• демократизацію суспільства,
• встановлення республіканської форми державного правління
• налагоджування федеративних зв'язків із сусідніми країнами.
Головною метою своєї діяльності товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності. Україна повинна була стати країною з демократичним ладом на зразок США або Французької Республіки. І посісти у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав важливе місце. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили. Всі громадяни мали навчатися військової справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини.
Щодо громадянських прав населення всеслов'янської федерації, то передбачалися скасування смертної кари й тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона «будь-якої пропаганди як марної при свободі».
Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їхнього державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди.
Програму товариства викладено в «Книзі буття українського народу», або «Законі Божому». Цей історично-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши його зміст заповідями Євангелія Христового. В його основі — ідеї українського національного відродження і панславізму. Свої ідеї вони поширювали через донесення до свідомості широких верств програмних документів [ ].
Громадська діяльність кирило-мефодіївців зосереджувалась навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект впровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Активно займалися науковою працею, читали лекції в навчальних закладах.
Послідовно обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т.Шевченко. Його поеми «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Великий льох» та інші справляли могутній вплив на формування національної свідомості і політичної активності передової громадськості та широких народних мас. Ці твори відверто закликали до боротьби проти національного та соціального гніту. Т. Шевченко також пропагував ідею єднання слов'янських народів. Цю поему Шевченко присвятив чехові П. Шафарику і навіть зумів передати йому власноруч переписаний текст. А рукопис своєї поеми «Кавказ» передав через одного з кирило-мефодіївців великому польському поету і революціонеру Адаму Міцкевичу. Такі контакти кирило-мефодіївців з діячами слов'янських народів підтверджували на практиці їх програмні задуми.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські жандарми заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань братства і під конвоєм відправили до Петербурга. Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджував кожному вирок.
Усіх учасників товариства покарали без будь-якого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче було покарано Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його анти царистських і антикріпосницьких творів.
Започатковані Кирило-Мефодіївським товариством державотворчі традиції продовжували наступні покоління борців за українську справу.
1.1 Історія виникнення журналу „Основа.
Певний вплив на формування історичної ідеології “Основи” мали попередні роботи М.О.Максимовича, М.І.Костомарова, П.О.Куліша, а також номери альманаху “Записки о Южной Руси” (1856, 1857) і “Хата” (1860). Низка об’єктивних чинників розвитку українського національного руху збіглася із сприятливими соціально-політичними умовами в Російській імперії на початку 1860-х рр. Суб’єктивні чинники виникнення “Основи” характеризуються наявністю генерації талановитих вчених і письменників серед них, М.І.Костомаров, М.О.Максимович, П.О.Куліш, А.Свидницький, П.І.Глібов. Пік їхньої творчої діяльності співпадає з часом існування журналу.
Т.Г.Шевченко про Кулішеві задуми 50-х років: "От журнала, о котором я ему писал, от наотрез отказался" ("Дневник", 17 грудня 1857 р.). У листі Т.Шевченка до П.О. Куліша від 5 грудня 1857 року читаємо: „Боже мій, як би мені хотілося, щоб ти зробив свої „Записки о Южной Русі” постоянным переодическим изданием на кшталт журнала. Нам з тобою треба б добре поговорить о сім святім ділі.... Тут би ми порадились з старим майстром і нащо твоїх „Зписок”, і нащо мого нікчемного добра”[ , C.376].
Відомо із листа П.Куліша до М.Павлика, що пізніше Він саме ім'я сему місячнику нарек аз, програму до нього скомпонував аз....[ ].
Реалізації Шевченкового задуму сприяла співпраця з М.Костомаровим. Після зворушливої зустрічі Т. Шевченка й М. Костомарова в художній майстерні. Т. Шевченко згадував що це було в Петербурзі наприкінці липня 1858 р. Він спершу не пізнав М. Костомарова: «Должно быть, я значительно изменился за одиннадцать лет разлуки с ним. Я, наконец, нашел себя. Шевченко сильно взволновался, заплакал и принялся обнимать меня и целовать». М.Костомаров, перебуваючи в Саратові, одержав запрошення на кафедру Петербурзького університету. Однак, як виявилося в Петербурзі, до царя надійшов донос щодо «неблагонамеренности» книжки про С. Разіна; довелося чекати, доки коронований цензор прочитає її сам. Цар прочитав і відгукнувся схвально; тоді й міністр народної освіти дозволив М. Костомарову викладання.
Лекції М. Костомарова незмінно користувалися великим інтересом широкої аудиторії: темами їх була історія України (зокрема, гетьманство Виговського), історія Новгорода й Пскова, що приваблювала вченого рисами республіканізму (народоправства). Ці роки — роки демократичних зрушень у суспільстві, активного політичного життя прогресивної інтелігенції, пожвавлення демократичної преси, роки публічних лекцій і виступів письменників, відкритих колективних листів, підготовки суспільних реформ і польського повстання, роки величезної популярності й авторитету Т. Шевченка, М. Чернишевського. Самого М. Костомарова з його лекціями і з його знаменитими «вівторками», на яких зустрічалися Т. Шевченко, М. Чернишевський, П. Куліш,
З Сєраковський, Е.-В. Желіговський, В. Калиновський, брати Жемчужни
кови, вся редакція майбутньої „Основи” [ , С.21].
Супутником і однодумцем М. Костомарова багато років був П. Куліш, близький йому від першого їх знайомства в Києві у 1844 р. Вони були спільниками по Кирило-Мефодіївському товариству, обидва відбували заслання. М. Костомаров уважно стежив за літературною працею товариша, схвально відгукнувся про його «Чорну раду», а в 1859 р. умовив до видання «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России...». Влітку 1861 р. вона разом подорожували по Європі, а повернувшись започаткували журнал „Основу”.
З документальних видів, що підтверджують серед ініціаторів видання „Основа” виокремлюють пам’ятки судового діловодства. До них, зокрема, можна віднести листування поліцейських служб Російської імперії з приводу аналізу благонадійності особи П.О.Куліша як ініціатора видання “Хати” та “Основи”. Наративні джерела можна також розділити на архівні та друковані. До архівних належить створений П.О.Кулішем проект журналу “Хата”[ ].
Поряд із газетами журнали відігравали важливу роль у вираженні та формуванні суспільної думки. Велике значення мало їх ідейне спрямування. „Часто журнали були першою трибуною, з якою письменники виступали перед своїми читачами”[ , С.148]
Помітним явищем в історії української журналістики ставши вихід журналу «Основа» - першого українського суспільно-літературного часопису, який почав видаватися 19 січня 1861 долі в Петербурзі. Саме на його сторінках вперше висвітлювалися проблеми української мови, видавалися твори українських класиків.
Проіснувавши лише дві роки, «Основи» залишила помітний слід в історії української громадської думки та літературного процесу. Часопис ставши одним із проявів громадсько-політичного піднесення в п'ятдесятих-шістдесятих роках XIX століття. Навколо нього згуртувалися кращі літературні, наукові та громадські сили України.
12 січня 1861 року вийшов у світ перший номер журналу «Основа». Це щомісячне літературно-наукове видання виходило недовго - до жовтня 1862-го, але шуму в суспільстві за такий короткий час наробити встигло. Редактором журналу був Василь Бєлозерський, а більшу частину кореспондентів «Основи», яких налічувалося понад 50 чоловік, становили колишні учасники Кирило-Мефодіївського братства.
Генеза “Основи” обумовлена розвитком української суспільної думки, суспільного руху та історико-гуманітарного знання. Джерелом української суспільно-політичної думки є відповідні уявлення і ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, члени якого,
Т. Г. Шевченко, П. О. Куліш, М. І. Костомаров, В. М. Бєлозерський, стали ініціаторами створення “Основи”. Вплив визвольного руху виявився у розповсюдженні діяльності Громад, члени яких брали участь у роботі часопису. Крім того, для громадівського руху необхідним був координаційний центр, функцією якого мав виконувати українофільський журнал, який гуртував би найкращі інтелектуальні сили активного українства.
1.1.1 Представники редколегії „Основи”
Найактивнішими авторами видання були Тарас Шевченко, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. Кожен номер журналу незмінно відкривали вірші й щоденники Шевченко. Особливу увагу колектив «Основи» призивав звернути на практичне значення народної мови у викладанні й проповіді. Представники редколегії вважали це питання досить важливим і поки спірним єдино тому, що дозвіл його не виведений зі спостереження над дійсністю. Як відзначали самі публіцисти, у центрі їхньої уваги було завдання формування давніх українських народностей. З поширеною для такої націоналістичної організації увагою до питання про самостійність української мови. Серед найважливіших питань підіймали питання про українську історію й проблеми національного характеру.
Але ключовою темою було питання української мови. І особливо її значення і використання в утворенні України. Про це писали Куліш, Костомаров, молоді активісти Павло Житецький і Павло Чубинський. Спочатку репресій з боку влади не було. Але із самого початку видання випробовувало серйозні фінансові труднощі через недостатню кількість передплатників. Що призводило до постійного затримання випуску чергових номерів. Саме тому наприкінці 1862 року «Основа» припинила своє існування. Тим часом видання, що виходило в Петербурзі, досить уважно читали в російському суспільстві. Це призвело до того, що поступово, в основному завдяки журналу, російські державо творці усвідомлювати щирі цілі українофільського руху. Перша реакція петербурзької й московської преси на появу «Основи» була цілком доброзичливої, в оголошенні про журнал в 1862 році редакція навіть висловила подяку «образованнейшим великорусам за зворушливу доброзичливість».
1.2 Літературні сили "Основи" (Т.Шевченко, Марко Вовчок, А.Свидницький, Л.Глібов, Панас Мирний, П.Куліш та ін.).
Важливість вивчення “Основи” (1861-1862) цілком виправдовується тісним зв’язком часопису з культурно-національним відродженням України у ХІХ ст. У журналі обговорювалися проблеми важливі для розвитку національної свідомості українців. Підіймалися проблеми походження українського народу, самобутності українського історичного процесу, стосунки України з Польщею і Росією, та ін.
За формою публікації у журналі „Основа” підрозділялися на такі жанри: статті, рецензії, критику, некрологи, бібліографію.
В свою чергу, ці джерела комплексу розгалужуються на архівні і друковані. За змістом ці публікації можна розділити на:
1) програмні великодержавницькі та революційно-демократичні ;
2) наукові
3) статті часопису, можна розділити за тематикою: історія, етнографія, етнічна психологія, мовознавство, фольклористика, літературознавство.
Літературні автори “Основи” були фахівцями у різних галузях науки, і розподілялися на кілька напрямків, за критерієм об`єктів досліджень.
М.І. Костомаров репрезентував етнопсихологічний напрямок, вивчаючи історію нації [ , ].
А.Свидницький досліджував психологію та повсякденне життя українців пов’язував її з етнографією та мовознавством. Предметом вивчення А. Свидницького стали також внутрішньоукраїнські етнопсихологічні відмінності. Він вважав, що подоляни відрізнялися від “зросійщених” мешканців Миргорода більш високим рівнем розвитку та повагою до дівчат і жінок причини цих відмінностей дослідник бачить у особливостях історичного розвитку даного регіону [ ].
П.О. Куліш і В.А. Антонович являються представниками “етнічної соціальної психології”, займалися дослідженням певних національних соціальних груп. Важливою віхою в розвитку літератури, і не тільки в українській, стала поява перших біографій. Наприклад біографії письменника, написаної П.Кулішем невдовзі після смерті М.Гоголя на основі розповідей матері, родичів і друзів. Важливим внеском є упорядкування й видання ним гоголівських творів і листів. У 1861році в "Основі" П.Куліш надрукував огляд Гоголевих повістей "з українського життя", висловивши там і там різко критичні, далеко не безсумнівні оцінки та висновки [ , ].
В.Б.Антонович у статті “Моя исповедь” сфокусував свої студії на психології окремої соціальної групи, але не українського селянства, а польскої шляхти, яка проживала у “російський Україні”. Своєю славою “Моя исповедь” завдячує, в першу чергу, політичній спрямованості, яку надав їй автор, характерові маніфесту, “символу віри” українофілів середини XIXст. Але даній роботі властиві також історико-антропологічні риси, зокрема, реконструкція поглядів польскої шляхти на власну і на українську історію. В.Б.Антонович вказав на ідеалістичне сприйняття шляхтою політичного режиму Речі Посполитої .
П. Чубинський в студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був також автором журналу «Основа», де познайомився з Т.Шевченком, М.Костомаровим. Впродовж 1861—1862 років пише статті для «Основи»: «Значення могорича у договорі, господарські товариства, найм робітників», «Український спектакль у Чернігові», «Два слова про сільське училище», «Ярмарок у Борисполі» та інші.
Серед авторів „Основи” визначається Т.Шевченко. Він розробив для українців зразок мовлення опосередковано через текст як спосіб самовираження автора і, відповідно, це впливає на того, хто читає, бо торкається цей текст глибин національних почуттів. Поет позитивно оцінює творчість тих сучасників-земляків, котрі вживають українську мову. [ ]
Пізніше у „Основі ” надруковано ряд розвідок “історико-конкретного кола”. До них можна віднести і біографічні студії авторів журналу, у яких йшлося про видатних українських митців Т.Г.Шевченка, І.П.Котляревського, Г.С.Сковороду ( автори М.Чалий, М.Костомаров).
Невеликий огляд дозволяє зробити наступні висновки. Аналіз історичних досліджень авторів журналу свідчить про перехід від доби романтизму до народницької доби в українській історіографії. Історичні вивчення репрезентовані у „Основі” були початком створення схеми оригінального українського історичного процесу. Історичні студії авторів часопису сприяли розповсюдженню формуванню національної свідомості та історичної ідеології.

Глава 2 Публікації Г.Шевченка у „Основі”( 1861 – 1862 ).
Серед творів, що було видано у журналі „Основа” було видано „ЩОДЕННИК”. Відомо, що писати щоденник поет почав писати 12 червня 1857 р. у Ново петровському укріпленні, а закінчив 13 липня 1858 р. в Петербурзі. В перше надруковано в журналі „Основа” (1861, № 5- 12; 1862, № 1-8) з численними купюрами, за шифруванням багатьох прізвищ і зміною окремих слів та виразів [2, C.456].
У публікаціях цього періоду відзначаємо, що відбувалося визначення поетом своєї національної приналежності відбувалося на рівні самоусвідомлення себе як “земляка”, “батька”, “брата” української спільноти. За цими ж ідентифікатами відбувалося національне визначення Шевченком і його оточення, літературних героїв.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів роботи дозволяє осягнути та оцінити творчу спадщину Тараса Шевченка, та значення його творів розміщених у „Основі” протягом її існування.
Це дозволить розглянути значущість творчості Т.Г.Шевченка для української етнічної спільноти. А також з’ясувати ефективність впливу його доробку на процес становлення національної ідентичності українців
2.1. Публікаці творів Т.Г.Шевченка до 1847р
Значна частина поезій і поем, що були надруковані у цьому журналі, побачили світ уже після смерті Шевченка. Високими естетичними якостями вирізняється поетичний доробок Т.Шевченка. саме у творах до 1847 року, найяскравіше виявилась принципова маргінальність соціального становища поета, що багатозначно відобразилась на характері його творів. Він — не селянин, але й не дворянин. Поет не може повернутись до свого минулого, але він не здатний забути чи заперечити його. Саме це зумовило вибір ним ролі посередника, поета-пророка, який з одного боку, не є селянином, але який виконує функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм яких було передусім селянство.
Теми творів Т.Г.Шевченка у більшості своїй є оригінальними, але тематика часто запозичені з пісень та народних дум. Структура віршів, відображає його особисте світосприйняття. Настрої поезії різноманітні, від песимістичних, похмурих до світлої лірики, передачі почуттів, живописання природи.
2.1.1. Тематика ранніх творів
У 1842 році передаючи уривок з поеми видавцеві до Харкова, Т.Шевченко писав: «Отак зачинається моя „Черниця” – а що дальше буде, то я і сам не знаю. Здається, і люльки не курю, а шматочки паперу, що була написана «Черниця», билися — треба буде знову компонувати. А поки що буде, надрукуйте хоч це, що маю, тільки друкуйте своєю граматкою, бо і мені дуже полюбилась». Другий випуск альманаху у Харкові не вийшов, і уривок з поеми не був тоді надрукований. Пізніше з’являється посвята О.Коваленко. Оксана Коваленко, подруга дитячих літ Шевченка. Про неї він згадує в інших поезіях: «Мені тринадцятий минало», «Три літа», «Ми вкупочці к росли...». „Мар'яна-черниця” вперше опублікована в журналі „Основа”(1861, №9) за чернетками з поправками П. Куліша. Це лише початок твору, кінець поеми не зберігся [ , С.158].
НЕ ЗАВИДУЙ БАГАТОМУ...Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861, № 3). Поет звертається до відчуттів притаманних кожній людині, і застерігає своїх читачів: „Не завидуй же нікому,дивись кругом себе...”[13, C.259]
НЕ ЖЕНИСЯ НА БАГАТІЙ... Поезія вперше надрукована в журналі «Основа» (1861, № 3). Поет висловлює тугу за козацькими часами, за вольною волею [13, C.260].
2.1.2.Значення поезії Т.Г.Шевченка
ЧОГО МЕНІ ТЯЖКО, ЧОГО МЕНІ НУДНО..,
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1863, № 3). Автограф — в зошиті «Три літа». Поезія розкриває світовідчуття поета, у якого „серце плаче, ридає, кричить” але вплинути, змінити обставини Т.Г.Шевченко не може[13, C.256].
ЗАВОРОЖИ МЕНІ, ВОЛХВЕ...
Вперше опубліковано в газеті. Вдруге за життя поета надруковано в журналі «Основа» (1861, № 2) під назвою «Пустка» з присвятою М. С. Щепкіну. Волхв – чарівник, чародій. Шевченко у цьому образі мав на увазі видатного російського актора Михайла Семеновича Щепкіна (1788—1863), близького свого друга. Звертаючись до волхва, поет прохає розради, питає поради: „Скажи, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тімя розбити??!”[13, C.257].
МИНАЮТЬ ДНІ, МИНАЮТЬ НОЧІ. Поезія вперше надрукована в журналі «Основа» (1861, № 3). Автограф — в зошиті «Три літа». Поет звертається до читачів з роздумами про долю, як власну так і долю України. Він прагне „...жити, серцем жити і людей любити”. Йому страшно, що можна „...впасти у кайдани, умирать в неволі, а ще гірше – спати, спати, і спати на волі”[13, C.346]
З іншого боку, у своїй творчості Т.Шевченко звертається до вищих кіл суспільства, з закликом до інтелігенції ототожненню себе з Україною. Принциповий антропоцентризм, притаманний світосприйняттю Шевченка. Він зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Водночас для Шевченка цей світ — це Україна. Його особиста доля. Нелегка доля українського народу віддзеркалені у образах. Образ України, який вимальовується у поетичному доробкові Шевченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час, і в подальшому спрямування інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української ідеї.
Поезія Т.Шевченка, звичайно, не є філософією, але вона є безпосередньо посередньо причетною до сфери філософії як особливого типу духовної діяльності людини, спрямованої до усвідомлення замежевих підстав людського буття.
ЄРЕТИК (Шафарикові)
Шафарик, Павло (1795 –1861) – видатний чеський і словацький учений, професор Празького університету, один з основоположників методу порівняльного вивчення слов'янських мов. Своєю науковою роботою значно сприяв зростанню національного руху в слов'янських землях. Для пропаганди ідеї єдності слов'ян велике значення мали його спроби дати порівняльний огляд історії, літератури і етнографії всіх слов'янських народів як відгалужень єдиного народу.
Початок поеми (рядки 1 – 87) вперше надруковано в журналі «Основа» (1861, № 1). Там же («Основа», 1861, № 8) надруковано уривок з поеми під назвою «Частина поеми: Єретик Іван Гус». Повністю поему «Єретик» опубліковано в «Кобзарі» 1907 р. Єретиками церква називала людей у добу реформації, що виступали проти окремих положень релігії. Католицька церква оголосила єретиками видатних філософів і вчених Джордано Бруно, Кампанеллу, Галілея за те, що вони боролися за наукове пізнання світу. В Чехії єретиком був оголошений Ян Гус. Т.Шевченко вважає, що
„Виростали у кайданах
Слав’янськії діти
І забули у неволі
Що вони на світі”[13, C.261]
Ян Гус (1369 - 1415), великий син чеського народу, видатний діяч реформації, мислитель. Походив з селянської родини, був професором і ректором Карлового університету в Празі. Ян Гус підняв чеський народ на боротьбу. Шевченко проводить паралелі політичної ситуації в Чехії та України „Кругом неправда і неволя, народ засмучений мовчить”.
Церква, прийняла автодафе – церемонію оголошення й виконання вироків середньовічної інквізиції, зокрема спалення засуджених на вогнищі. Тут йдеться про засудження до страти Яна Гуса як єретика. Він загинув як ідейний натхненник антифеодального національно-визвольного руху в Чехії. Був спалений у Констанці. У поемі «Єретик» він висловив сподівання: Щоб усі слов'яни стали добрими братами.
СЛІПИЙ (Поема).Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861, № 4), з купюрами, під назвою «Невольник». Оскільки ця редакція пізнішого часу і має ряд істотних відмін, вона друкується в другому томі цього видання. Шевченко переписав текст поеми до свого зошита «Три літа» [13, C.271-288].
У своїх поезіях Т.Шевченко прагне змінити долю України. Він відзначає, що історія України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє як прокляття над її долею. Подібна ситуація притаманні і іншим країнам Європи, зокрема Чехії. Але образ ідеального світу не зникає остаточно з поля зору історіософського бачення поета. Він переноситься в жадане майбутнє, з яким пов'язано центральний предмет Шевченкової поезії.
Ідея позитивних змін в Україні, преображення рідного краю так традиційна для української духовної традиції, переноситься у майбутнє. Поет свідомо осмислює себе у функції сліпого пророка, який творить радісну картину віку українського майбутнього. Пов’язаного з відродженням прадавніх цінностей, вільної України. Саме в цій функції поета-пророка й сприйняла Шевченка українська суспільна думка.
Світ щасливої спільності, зародки якого існують і в минулому, й у сучасному України, вбачається Шевченкові абсолютно пануючим у її майбутньому. Це світ, звільнений від сил зла — закріпачення людини людиною, національної і політичної залежності
2.2. Публікації творів Т.Г.Шевченка (1847-1861р.)
Ми розглянемо деякі відомі нам поетичні твори Т. Шевченка, написані у період з 1847 до 1861 рр. Переважна більшість поезій та поем, були надрукованих у „Основі” та інших журналах, дійшли до нас в автографах. Це, зокрема, малесенькі такі захалявні зошити, зібрані поетом докупи та свого часу гарно опрацьовані М. Лазаревським як одна рукописна збірка і відомі в літературознавстві під умовною назвою «Мала книжка». Серед них поезії: „А.О.Козачковському”, „Ой чого ти почорніло”, „Колись дурною головою” та ін. Та поеми „Неофіти”, „Петрусь”, „Москалева криниця”
Характеризуючи поетичну спадщину Т.Шевченка, потрібно сказати, що на його поезію мали вплив політичні ідеї кирило-міфодієвців. Їхнє ставлення до кріпацтва, народу, підкреслювалося братолюбство, слов'янофільство, український патріотизм. Досить відмінну, оригінальну оцінку світогляду Т.Шевченка пізніше дав Д.Чижевський. У радянських дослідженнях довго замовчували той аспект творчості Т.Шевченка, в якому він виступає як пророк самостійної України, не говорили про його ставлення до Росії як держави [ , С. 108]. Аналізуючи творчість Т.Шевченка вчений Д.Чижевський відзначає, що основною рисою його духовної постаті є антропоцентризм – поставлення людини в центрі цілого буття, цілого світу як природи і
Історії, так і усіх сфер культури.
2.2.1.Особливості тематики та проблематики поем і поезій Т.Шевченка.
ПЕТРУСЬ (Поема)
Вперше надрукована в журналі «Основа» (1860, № 7)
На цю тему Шевченко написав російською мовою також „Повесть о безродном Петрусе”, автограф якої до нас не дійшов. Поема присвячена коханню генеральші до молодого парубка Петруся. Заради кохання Петро скоює злочин – отруєння генерала, за що потрапляє до Сибіру [ ,C.214-220].
МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ (Поема)
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 2). Перший варіант було написано 1847 р. в Орському укріпленні. Через декілька років у 1857 році, не маючи поруч першого варіанту поеми Шевченко написав новий твір на цю ж тему і 5. /І. 1857 р. надіслав Я.Кухаренкові разом з листом. Посвята поеми українському письменникові і наказному отаману Чорноморського козацького війська Я. Кухаренкові, пов’язана з одержанням від нього звістки про звільнення із заслання. Це було 7 квітня 1857 р.
За наказом Катерини ІІ Запорозьку Січ ліквідовано у червні 1775 р. У зв'язку цим значна частина запорожців втекла на територію Туреччини організувала Задунайську Січ. Згодом колишні запорожці з ініціативи А. Головатого поселилися на Кубані й організували Чорноморське козацьке військо. Наказним отаманом цього війська у середині XIX ст. був Я. Кухаренко, якому присвячено цей твір[15, 235-345]. Тематикою поеми безправне становище українців, що призводить до їхньої загибелі. А світ села, світ України — це світ, в своїй основі дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається Шевченком як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість щасливого існування в ньому людини.
НЕОФІТИ (Поема)
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 4) із з ними купюрами. Неофіти (грецьк.) – новонавернені до якоїсь віри, у тексті – перші християни. Про цю поему Шевченко писав, що вона «нібито з римської історії». В дійсності це алегорична поема, в якій він викриває сучасний йому державний лад, засуджує діяльність деспота царя Миколи І, зокрема, його розправу з декабристами, віщує близьку перемогу революціонерів (неофітів). Поема присвячена М.С. Щепкіну[15, 246-260].
Ця поема перегукується з тематикою інших віршів наприклад з циклом „В Казематі”. Весь цикл (крім вірша «Згадайте, братія моя...») написано в казематі III відділу, куди поет потрапив після арешту 5 квітня 1847 р. і де перебував під слідством у справі Кирило-Мефодіївського братства. Більшість віршів циклу вперше надруковані в 1859 –1863 тогочасних журналах.
Треба зауважити, що українські письменники, які поділяли його погляди, були за походженням дворянами, але, виступаючи ідеологами москвофільського демократизму, йшли на примирення з московським самодержавством.
Т.Шевченко виступав за возз'єднання слов'ян, але він ненавидів офіціальну Росію як демократ, який бачив у царях головних винуватців закріпачення українських селян, як федераліст і кирило-мефодієвець, який ненавидів централізм.
Як політичний радикал та республіканець, який був ворогом монархії та самодержавства взагалі. Він виступав також і як український патріот, який бачив не лише російський уряд, але й російське громадянство, що завважало української національної самостійності, державності, культури.
НЕВОЛЬНИК (Поема)
«Невольник» — друга редакція поеми „Сліпий” надрукована в журналі «Основа» (1861, № 4) [15, C.289-305].
Відзначимо, що ранні твори свої Шевченко підписував "Перебендя", і в образі старого співця з однойменної поеми відлунює романтичне уявлення про пророчу місію поета, "глас" якого є "глас Божий". Мав він і великий співочий дар. Як свідчить його щирий товариш Лев Жемчужников (відомий український і російський художник, фольклорист, правнук останнього гетьмана України Кирила Розумовського), Шевченко «співав приємним голосом, цілковито зберігаючи характер народний, глибоко відчував, що співав».
Цей "глас" покликаний пробудити волю людини, волю як необхідну передумову дійсно людського існування. В розумінні Шевченка поняття волі ширше його об'єктивного виміру, пов'язаного із проблемою соціального гноблення. Воно, це поняття, розуміється передусім в моральному сенсі. Йдеться про суб'єктивну волю, що й за умов нелюдського, рабського існування дає змогу людині залишатися людиною, вберегти внутрішню відстороненість від зовнішніх впливів, лишатись здатною до вільного життя навіть за умов невільного існування.
МУЗА. Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 5). Феб – друге ім'я Аполлона — бог сонячного світла, покровитель мистецтва, поезії, музики у стародавніх греків. Про музу лірики Евтерпу [15, C.265].
СЛАВА Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 5).
ІСАІЯ. ГЛАВА 35
Вперше надруковано в журналі «Основа» » (1861, № 11-12) під іншою назвою. Ісаія — стародавній єврейський пророк, авторство однієї із книг біблії [15, C.286]. Від імені біблійного пророка, за яким стоїть мати — Україна й навіть сам Бог, поет каже:
„Незрячіє про зрять, а кривиє,
Мов сарана з гаю промайнуть.
Німи отверзуться уста...
Оживуть степи, озера,
І не верствовії,
А вільнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться; і не найдуть
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами
Без ґвалту і крику
Позіходяться до купи, Раді та веселі.
І пустиню опанують
Веселії села.”[15, C.286-287]
І все ж ці й подібні їм місця з поетичного доробку Т.Шевченка не дають підстав вважати, що він вбачав у революції шлях до перебудови суспільства згідно з омріяним ідеалом.
КОЛИСЬ ДУРНОЮ ГОЛОВОЮ...
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 1). У поезії підіймає риторичні питання: Як жити? Де заховатись? Вважає що скрізь існують люди, які заважають жити, за ідеї можуть лишити життя. Проводить паралелі між „добрими людьми” і Пілатом. Понтій Пілат, намісник римського імператора в Іудеї на початку н. є., який, за євангельською легендою, віддав на страту Христа. Тут поет мав на увазі царських посіпак „Щодень пілати розпинають,
Морозять, шкварять на вогні” [15, C.309].
ПОДРАЖАНІЄ ЕДУАРДУ СОВІ
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 2) під заголовком «Подражаніє польському поетові Антонію Сові».
Автограф — у «Більшій книжці».
1. Едуард Сова — польський поет Едвард-Вітольд Желіговський (1815—1864), який писав під псевдонімом Антоні Сова. Був на засланні, заочно познайомився з Шевченком завдяки своїм друзям, що відбували покарання в Оренбурзі. Після повернення із заслання особисто познайомилися в Петербурзі і подружили. Желіговський присвятив Шевченкові вірш «Do brata Tarasa Szevczenki» і 13./. 1858 р. власноручно записав його до «Щоденника» поета[15, C.332].
О ЛЮДИ, ЛЮДИ НЕБОРАКИ
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861, № 5), з пропусками деяких рядків [15, С.364]
ЧИ НЕ ПОКИНУТЬ НАМ, НЕБОГО...
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861, № 5).
Це останній твір, поет писав його тяжкохворим, ледве стримуючи біль у грудях [15, С. 373].
У своїх поетичних творах „Слава”, „Муза”, „Ісайя” розглядаються поняття «неволі» і «неправди» проводяться паралелі з грецькою, християнською етикою. На підставі визначення цих етичні понять Поет робить висновок «неправда» людська – вміщує відносини до царів, попів, панів,«неволя» — теж людська – мужицька. Підхід до
релігії в Т.Шевченка теж антропоцентричний, його критика релігії, зокрема християнства, це критика абстрактного, байдужого в ній до конкретної живої людини, це відкидання
всього того що заважає вільному розвитку особистості. Тому Т.Шевченко проти зловживання релігією з політичною метою, релігійних війн, інквізиції.
2.2.2. Трагедія України і народу у поезії Т.Шевченка
Світосприйняття поета після заслання, зазнало великих змін. Поезію цього періоду можна охарактеризувати як "філософію трагедії". Це теоретичні міркування Т.Шевченка про трагедію, людини, що зробила трагедію предметом свого вивчення і тим самим не є сторонньою щодо неї. Тут мовиться про поетику, як вираз страждальця, вираз усвідомлення ним трагедії як "і полі. При цьому йдеться не лише про трагічні ними особистого життя Т.Шевченка, а й сприйняття ним трагедії буття рідного народу, України, що утворює світ, який визначає обрії реального ієни я поета.
Світ України для Шевченка утворюють два головні компоненти — це світ українського села і світ козаччини. співвідношення між ними не однакове. За частотою поетичних звернень світ села явно перевищує другу цінність — світ козацтва. Це зумовлено й не однаковим значенням, яке надається цим двом складникам світу України.
Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села — позачасовий органічно пов'язаний з природою з її вічним рослинним циклічним життям. Світ села — це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності: "Село! — і серце одпочине.
Село на нашій Україні — Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво.
А кругом Широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром. Сам Бог витає над селом".
Це зображення світу села наче ікони для Шевченка є узагальненим образом ідеального світу людини. II-випадково ознаки його він переносить й за просторові межі рідної України. У пізньому вірші "Саул" (1860 р ), звертаючись до подій, що відбуваються в інших просторово-географічних вимірах, Шевченко будує картину у звичним йому каноном ідеального бачення світу українського села:
"В непробудивому Китаї, В Єгипті темному, у нас, І понад Індом і Євфратом Свої ягнята і телята На полі вольнім вольно пас Чабан, було, в своєму раї І гадки-гадоньки не має, Пасе, і доїть, і стриже, Свою худобу та співає...
Але до ідилічної картини світ села не зводиться. Нагадаємо, що вірш "Саул", щойно цитований, розповідає про народження суспільної структури, яка несе зло в світ.
А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 10). Козачковський Андрій Йосипович (181 1889) — лікар у Переяславі, приятель Шевченка, залишив спогади поета. У вірш згадується і Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — видатний український філософ і поет, його твори були поширені се народу[15, C.56].
МОВ ЗА ПОДУШНЕ ОСТУПИЛИ...
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 8).
в Кос-Арал у гирлі річки Сир-Дарї місце зимівлі Аральської експедиції, в якій брав участь Т. Шевченко [15, C.95].
І НЕБО ВМИТЕ, І ЗАСПАНІ ХВИЛІ
в журналі «Основа» (1861, № 8) [15, C.116].
ОИ ЧОГО ТИ ПОЧОРНІЛО...
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861, № 7) [15, C.141].
У 1651 р. під Берестечком відбулася битва між військом
Б. Хмельницького і збройними силами шляхетської Польщі . Під Берестечком багато козаків „своїм трупом вкрили землю”. У своїх поезіях Шевченко не обмежувався поглядом на минуле України. Не тільки героїзував історію як безповоротно втрачену, а намагався донести ідеї визвольної боротьби до сучасної дійсності. Погляд такий за своєю суттю неісторичний, адже поет намагається протиставити минуле й сучасне. Але цей метод надає можливість спостерігати шляхи власного історичного розвитку.
ЧЕРНЕЦЬ
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861, № 1). Перша редакція твору має присвяту П.Кулішу. Чернець – Палій, фастівський полковник, один із керівників визвольної боротьби українського народу на Правобережній Україні проти шляхетсько-польського гніту в кінці XVII — ЕІ XVIII ст. У поезії він згадує як:
„У Києві на Подолі
Козаки гуляють,
Як ту воду, цебром-відром
Вино розливають”.
У своїй келії чернець згадує літа молодії і ставить риторичні питання „Для чого я на світ родився, свою Україну любив?”.
Вважають що С.Палій чинив опір зрадницькій політиці Мазепи. За доносом останнього Палія заарештовано в таборі під Бердичевом і заслано до Сибіру, та, коли розкрилася зрада Мазепи, цар Петро І вернув його. Семен Палій брав участь у бою під Полтавою. Ченцем Палій не був. Помер у Фастові і похований у Межигірському монастирі [15,C.48].
Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, — одна з провідних тем творчості Шевченка.
Стан України, з одного боку, є наслідком дії зовнішніх ворогів, а з іншого — підступних і злих сил. У розглянутих творах поет доходить гіркого висновку, що коріння негараздів лежить всередині – у втраті національної пам'яті й національної гідності. Він сподівається що відродивши паять, мову, культуру може відродитися Україна.
2.2.3.Почуття Т.Шевченка у ліриці
СЕСТРІ.
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861, № 6). Сестра — Ярина Григорівна Шевченко, за чоловіком — Бойко, рідна сестра поета, молодша на два роки, вірна товаришка його дитячих літ. Приязнь між ними тривала протягом цілого життя поета. Її доля кріпачки та ще в за чоловіком-п'явицею, була тяжка. А я в неволі!..— Влітку 1859 р. Шевченко знову приїхав на Україну, відвідав своїх рідних та знайомих, мав намір купити ділянку землі, побудувати хату і поселитися поблизу Канева, там, де зараз його могила. Та за доносом поета було заарештовано — він знову опинився в неволі [15, C.308].
У журналі „Основа вийшло ряд публікацій присвячених Ликері Полусмак. Вперше він побачив її в травні 1859-го, коли приятель, критик Микола Макаров, брат його старого друга Опанаса Марковича, затягнув його на літературну вечірку до своєї сестри Варвари Карташевської. Вона з першого ж погляду сподобалася Тарасу, який так скучив за рідним, українським. Усіма думками він уже був у подорожі-поверненні на Україну, де збирався купити землю над Дніпром, збудувати там дім, привести в нього дружину й зажити звичайним життям в оточенні численних дітлахів.
ЛИКЕРІ
Вперше надруковано в журналі «Основа» ( 1862, № 5) [15, C .352].
Ликера Іванівна Полусмак, колишня кріпачка чернігівських поміщиків Макарових, на той час — вільно найомна служниця знайомих Шевченка в Петербурзі. Шевченко мав намір побратися з Л.Полусмак. Карташевські, Макарові не радили поетові бо вона, мовляв, нерівня, і настроювали дівчину проти нього. Це і відбилося у змісті твору. У 1860 р. Шевченко намалював портрет Лікери.
Знову став бувати на вечірках у Карташевських. І знову йому подавала Ликера. Він не помітно для себе вже закохувався в неї. Та поет добре знав, що таке панська покоївка, то ж намагався перебороти це кохання. Микола Макаров пише 4.01.1860 Марії Маркович: «Шевченка я щось уже давно не бачу; з ним щось дивне відбувається. Він, здається, закоханий. Право. При тому він став страшенно дратівливий...».
Навесні 1860-го Карташевські виїхали за кордон, залишивши Ликеру Надії Забілі, сестрі дружини Пантелеймона Куліша, яку вважали взірцем чесноти.
Мати нічого такого не примітила між Шевченком і Лікерою, щоб їй прийшли на думку які догадки. Здається, він був до неї, як би й був до кожної дівчини-землячки й сироти: сердечно, привітно та й годі. Але як же мати образилась, коли одного дня Тарас, вернувшись із садочка, де він довгенько щось говорив із Лікерою, признався їй, що він любить сю дівчину й має одружитись з нею. Як моя мати почула сю звістку, їй здавалось, що стеля звалилась на її голову й придавила її...
БАРВІНОК ЦВІВ І ЗЕЛЕНІВ...
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 5) [15, C.353]. Макаров, Микола Якович (1828—1899) син чернігівського поміщика. У зв'язку із справою Петрашевського був засланий до Петрозаводська, згодом служив у міністерстві фінансів. У його сестри — В. Я. Карташевської — служила Л. Полусмак. На 27-28 липня Шевченко призначив сватання, але воно не відбулось. Десь у середніх числах вересня ніж ними стався розрив. Під враженням цього Шевченко і написав свій вірш.
27 липня 1860-го він освідчив ся Лікері, а 28-го вона відповіла «так». У листі до Варфоломія Шевченка від 22.08.1860 р. він пише:«...Я оце заходився жениться... Будущеє подружія моє зоветься Ликера — крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тільки розумніша од неї, письменна й по-московському не говорить. Вона землячка наша з-під Ніжина. Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять — не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари!.. Поберемося ми після Покрови...»
Т. Шевченко був щасливий. Йому здавалося, що він зустрів саме ту, яку шукав, а всі дрібні недоліки Гликериного характеру щезнуть у шлюбі. Та от що писала Ганна Барвінок (Олександра Куліш): «Як вона холодно прийняла його пропозицію, хоча за годину всі в дворі знали про це! Яка вона інтересантка! Як вона хоче стерти з себе те, чим цікавиться Тарас Григорович. Їй хочеться бути баринею, а він шукає простоти й рідного слова...»
Знову повернемось до спогадів Надії Забіли: «Восени ми повернулись у Петербург. Лікері тут була виділена окрема кімната, й Шевченко щовечора ходив до неї .Случалось, приходив він дуже пізно, об одинадцятій-дванадцятій годині ночі, як ми вже спали, посилав за пивом й просиджували вони так удвох зі своєю милою аж геть за північ...
Л. („ПОСТАВЛЮ ХАТУ І КІМНАТУ...”) Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 5) [15, C.355].
Л.— Лікера Полусмак. Незважаючи на розрив, викинути її з серця відразу поет не міг, адже це була його остання спроба одружитись, створити свою сім'ю, про яку він так палко мріяв. Його заповітна мрія стала тільки сном, минулим, про яке він говорить з винятковою щирістю і жалем.
Дізнавшись про її зраду, від нервової напруги в нього стався серцевий напад, і він майже весь вересень аж до 6 жовтня прохворів. 6 жовтня до нього завітав громадівець Федір Черненко. Він побачив на мольберті портрет Лікери, який Тарас перед тим розглядав. Тобто він усе ще кохав Ликеру. Він уже готовий був її пробачити. Залишилась Ликера біля розбитого корита. Була вона вільною, а дітись нікуди. Тарасова квартира для неї була закрита. Забіла теж вигнала її. Хотіла повернутись служницею до Карташевських, але ті відмовили. Вона навіть про смерть Тараса, яка власне була пов’язана з її зрадою, дізналась випадково, вже після його похорону.
Висновки
Висновки. У підсумку можна відзначити, що діяльність “Основи” була складовою українського культурно-національного відродження і мала певний вплив на подальші етапи його розвитку. Праці Т.Г.Шевченка, М.І. Костомарова, П.О.Куліша мали на меті довести самобутність та самодостатність історії і культури українського народу, який, хоча і знаходився тривалий час під іноземною владою зберіг самостійну етнокультурну основу.
Саме поєднання інтересу авторів гуртку “Основи” призвело до висвітлення історії України, внеску народу. Опису народних героїв як об`єктів наукових досліджень освіченої еліти. Поєднання досліджень з об`єктивною необхідністю українського національного руху у визначенні етнічної самоідентифікації українців. Це створило умови для виникнення в українознавстві, історико- антропологічно орієнтованих підходів. Їх реалізація сприяла національному самоусвідомленню і відстоюванню українських інтересів в різни культурних сферах. У мові, літературі, історичних дослідженнях, мистецтвознавстві, книговиданні.
Ідеї, задекларовані “Основою”, були в подальшому розвинуті і частково втілені В.Б.Антоновичем на наступних етапах визвольного руху України. Виникнення журналу було зумовлено розвитком суспільної думки, визвольного руху, культури і науки в Україні.
В роботі розкрито соціально-психологічні риси світогляду авторів часопису, як: психологічна конфронтація з вищими верствами суспільства, демократизм, козакофільство.
У роботі запропонована оригінальна схема періодизації друку творів Т.Шевченка у журналі „Основа”, яка складається із двох періодів:
1. Видання творів написаних Т.Шевченком до заслання (до 1847 р.).
2. Видання творів написаних Т.Шевченком після заслання .
Відзначена різноманітна діяльність та тематика журналу, що знайшла істотне відображення у сферах культурно – громадській та науковій.
Культурно-громадська діяльність “основ’ян” проходила у галузях ідеологічній, освітянській, культурницькій, суспільно-політичній, національній, організаційній та науково-дослідній.
В роботі особлива увага присвячена вивченню наукової діяльності авторів “Основи”. Загал наукових досліджень авторів складався із вивчень у галузях вітчизняної історіографії та українознавства. Масив історичних досліджень “Основи” поєднував історико-проблемні та історико-конкретні студії авторів журналу, археографічні публікації та розвідки з історичного краєзнавства. Українознавчі дослідження складалися із праць з етнографії, етнічної психології, літературознавства та історичної географії.
Це дозволяє зробити наступні висновки:
“Основа” це важливий чинник розвитку національного самопізнання українського народу та історичної науки в Україні.
Т. Шевченко належав до радикально-революційного напряму цього братства. Своїм талантом він перевищу вав всіх своїх однодумців.
У полум'яній поезії Т. Шевченко підсумував головні досягнення попередньої культури та заклав засади розбудови нової національної культури.
У своїй творчості Він пропагував ідеї соціального та національного визволення, братерства народів.
У поезії висвітлив головні риси народного етичного та естетичного ідеалу.
Т.Шевченко завершив силою свого генія процес перетворення "простонародної" розмовної української мови на мову літературну, здатну відбити найделікатніші відтінки думок і почуттів.
Талановитий живописець, він переніс живописну образність і до словесної творчості. Втілюючи повною мірою в своїх творах національні риси, він піднявся до рівня загальнолюдських велетнів, які відкривали світові нове та невідоме.
Шевченко випереджав епоху, його слова справді належали не тільки сучасникам, але й "ненародженим" поколінням. Він вирішував вічні проблеми, сягав коренів народного буття. Через те не тільки "Кобзар" залишається для українців свіжим джерелом самопізнання й натхнення, багато творів вперше побачили світ саме у журналі „Основа”.
Творчість Шевченка стала могутнім фактором єднання сходу й заходу України, мова його творів була взірцем для багатьох письменників, сприяла загальноукраїнському етнокультурному самоусвідомленню.

Список літератури
Костомаров М.І. "Закон Божий" ("Книги бутття українського народу) - К., 1991
Т.Шевченко. Твори у п’яти томах. Т.5 – К.:Дніпро, 1970.– 544с.
Куліш П. Твори. У 2 т. — К., 1989.
Костомаров М.І. Твори в двох отмах. – К.: Дніпро, 1990. –Т.1. – 538 с.
Кулиш П.А. Цель и характер украинского литературно-политического журнала [“Хата”].-ЦНБ ім. Вернадського. Інститут рукописів. -Ф.170.-№56.-Арк1-4.
Словник літературознавчих термінів. Вид третє. Ред.. В.М.Лєсін, О.С.Пулинець.– К.: Радянська школа. –486 с.
Костомаров Н. И. Две русские народности. // Основа. - 1861. - №3. - Отд.3.
Костомаров Н.И. Ответ на статью Всеволода Крестовского “Ходатайство Костомарова за Сковороду и Срезневского” //Основа. -1861. №8.
Свидницький А. Великдень у подолян // Основа. 1861. - №10-12.
Кулиш П.А. Гоголь как автор повестей из украинской жизни и истории// Основа. - 1861. - №4. - Отд.2.
Кулиш П.А. Гоголь как автор повестей из украинской жизни и истории// Основа. - 1861. - №5. - Отд 3.
Брижицька С. Тарас Шевченко: “Все йде, все минає, — і краю немає” // Українознавство—2001: Календар-щорічник. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2000. — С.141-145.
Т.Шевченко. Твори у п’яти томах. Т.1 – К.:Дніпро, 1970.– 408с.
Чижевський Дитро. Нариси з історії філософії на України. – К. – С. 108
Т.Шевченко. Твори у п’яти томах. Т.2 – К.:Дніпро, 1970.– 416с.


Другие работы по теме: