Переплет дипломов
  • Демократія
План
Вступ
1. Поняття і соціальна цінність демократії.
2. Форми та принципи демократії.
3. Функції демократії.
4. Демократія і самоврядування.
Висновок.
Список літератури.
Вступ
Століття, що минуло, було епохою грандіозних випробувань, яких зазнали засадничі цінності й принципи існування людської цивілізації. Водночас можна стверджувати, що саме завдяки цим цінностям, завдяки вірі у них людство витримало буремні, зламні періоди свого розвитку.
Серед таких ключових цінностей одне з перших місць, безумовно, посідає демократія. Для одних це символ віри, непересічний ідеал, для інших (особливо у перехідних суспільствах, де слова «демократія» і «криза» стоять поряд) – ледь не головна причина усіх негараздів. Зрозуміло, що важко знайти істину у крайнощах. Та очевидно, що демократичні форми є конструктивними і рятівними, а прихильність до демократичних ідеалів надихає мільйони людей на дію.
Демократія у її сучасному розумінні винайдена і виплекана на Заході, але ніколи не була суто західним явищем. «демократія народжується і вмирає на усіх широтах, отже, немає сенсу визначати її точні географічні координати», - зазначав свого часу південноафриканський вчений О. Сакс. Нині демократія є однією із основоположною суперечливих рис сучасної цивілізації, як, скажімо, прогрес науки або технології. Демократія дає людству широкі можливості, але вона ж породжує низку проблем. Та все ж поширення духу й цінностей демократії – це визначальна риса сучасності, один із виявів глобалізації цивілізаційних надбань.
Власне, намагання відповісти на одвічне питання «Що є демократія» - це один із способів буття демократії. Вона по-справжньому існує тільки тоді, коли ми не дбаємо про неї, занепокоєні тим, що з неї відбувається, наскільки вона вкорінена й захищена. Те, що ми думаємо про демократію, є формою її здійснення, випробуванням нею свідомості й моралі громадян. Наші намагання опанувати й зберегти дух демократії та громадянської гідності завжди передбачають поглиблену увагу до класичного її розуміння, до її витоків та перспектив.
1 Поняття і соціальна цінність демократії
Слово «демократія» (буквально – народовладдя) походить від давньогрецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню. Вважають, що вперше слово «демократія» пролунало з вуст афінського стратега Перікла: «Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління перебуває в руках багатьох, а не кількох».
Існує серцевинний набір певних критеріїв, за допомогою яких можна зробити висновок, наскільки в тих чи інших умовах розвинена демократія. До них належать елементи демократичного ладу, які існували вже в античні часи. Насамперед – це вільні громадяни, які є головними дійовими особами суспільного самокерування. Вони мають інтерес до суспільного життя, обізнані в ньому і власними силами та участю впливають на нього в тому напрямі, який вони вважають бажаним і правильним. Отже, недостатньо мати просто «населення», таких собі пересічних «мешканців», які ведуть відокремлене від усіх існування. Треба усвідомлювати, що без наявності вільних, гідних, таких, що поважають себе громадян, демократія по-справжньому відбутися не може. Становлення міцної і дійової демократії в нашій країні втім, як і в умовах інших перехідних суспільств, є невіддільним від формування свідомого громадянства, почуття громадянського обов’язку й готовності діяти для його втілення.
Другим важливим елементом, що формує основи демократичного ладу, є визнання усіх громадян рівними й рівноправними. Кожен учасник демократичного процесу, будь-якої демократичної процедури повинен знати й визнавати принцип формальної рівності громадян. Кожен голос важить стільки ж, скільки й будь-який інший голос. Це не означає знеособлення й нехтування унікальністю окремої неповторної особистості. Для того, щоб демократія запрацювала й давала наслідки, спільнота повинна стати тим механізмом, який перетворить свідомість, волю й сумління (як почуття обов’язку) кожного громадянина на його голос, котрий він віддасть за рішення, яке вважатиме істинним, за особу, яку вважатиме найбільш гідною (досвідченою, мудрою, наділеною чеснотами). Демократія зрівнює, виокремлюючи в кожній багатоманітній і складній натурі суспільно зорієнтовану складову, громадянську сутність. І на момент вироблення спільного рішення кожен голос повинен бути однаково вагомим. Цей принцип наочно справедливий, його нема потреби доводити тим, хто отримав відповідне громадянське виховання. У процесі судочинства усі мають бути рівними перед законом.
Третім важливим елементом демократичного устрою є повага до спільно прийнятих рішень і готовність сумлінно виконувати їх. У основі цього принципу лежить припущення (яке давно набуло характеру переконання), що рішення прийняте внаслідок публічного обговорення, шляхом проголошення і зіставлення різноманітних альтернатив і пропозицій, найчастіше буває найбільш прийнятним, виваженим і таким, що відповідає здоровому глуздові. Спільна воля та спільні зусилля немовби допомагають подолати обмеженість і слабкість кожного окремо. Це надає особливої сили і значущості спільному рішенню. На цьому ґрунтується один із засадничих принципів демократії – принцип влади більшості, коли загальнообов’язковим вважається рішення, за яке віддала свої голоси більшість тих, хто брав участь у голосуванні.
Отже, перелічені елементи демократії створюють певний її образ, який можемо зафіксувати, давши таке початкове визначення. Демократія – це суспільне самоврядування, яке здійснюють рівноправні громадяни через безпосередню участь в обговоренні і вирішенні громадських справ шляхом вільного вибору (голосування).
Соціальна цінність демократії - це универсальна цінність будь-якого суспільства. Мається на увазі, що більшість людей хотіли б жити в умовах стабільності, впорядкованості й безпеки. Але специфіка соціального порядку в умовах демократії полягає в тому, він досягається не за рахунок ліквідації розбіжностей і багатоманітності, властивої живому соціальному організмові. Демократія – це постійно діючий, але впорядкований (законами, процедурами, громадською зваженістю, обізнаністю і досвідом) конфлікт. Це один із парадоксів, яким живиться демократія. В ній постійно жевріє конфлікт, іноді він набуває значних масштабів (зокрема, під час виборів), але від цього суспільство у підсумку тільки виграє. Принаймні проблеми не заганяються всередину і не набувають злоякісного прихованого характеру. Отже, культура конфлікту є важливим здобутком демократії.
Великий мислитель античності Аристотель розумів демократію (країни форми якої не схвалював) як «такий устрій, коли вільнонарджені й неімущі, становлять більшість, матимуть владі в своїх руках». Її засадою він вважає свободу, так само як засадою аристократії – доброчесність, а засадою олігархії – багатство.
2 Форми та принципи демократії
Важливе значення у формах демократії мають її ідеали. Під ідеалом демократії розуміють той сучасний її стандарт, згідно з яким оцінюють демократичність різних форм врядування. Він є відправною точкою для «будівництва» різних концепцій і різних моделей демократичного ладу. В уяві різних категорій людей (вчених, політичних діячів, пересічних громадян) зміст його – різний. Одні вбачають найбільшу цінність демократії в залученні громадян до самоврядування, інші – в гарантуванні апв і свобод людини, ще інші – в можливості не насильницької зміни уряду й ефективності врядування. Залежно від того, як люди уявляють собі демократичний ідеал, що найбільше цінують та на чому акцентують увагу на понятті демократії, залежить їхня прихильність до певних концепцій чи певних різновидів демократії.
Ті, хто розглядає демократію як духовне й моральне явища, що сприяє реалізації людської гідності й самостійності, фактичному втіленні в життя різноманітних прав людини, говорять про демократію, засновану на правах. Близьким до цього є розуміння демократії як форми захисту прав, за допомогою якої людина протистоїть утискам і дискримінації, зазіханням на свободу. Маючі на увазі ці риси, ведуть мову про захисну демократію.
Оскільки йдеться про плюралістичне суспільство та необхідність врахування й узгодження інтересів різноманітних суспільних груп на основі закону, то великого значення набуває процедурний аспект демократії. Ті, хто вбачають у демократії насамперед вироблення людством механізмів (процедуру) раціонального опрацювання і прийняття рішень, апелюють до процедурної демократії. Вона виступає як ефективний інструмент досягнення згоди (порозуміння). Різні соціальні суб’єкти проголошують власні інтереси, рівноправний статус яких потребує відповідної уваги до кожної групи таких інтересів. Зіставлення точок зору і прагнень у підсумку дає змогу досягти згоди. Як свідчить досвід, участь груп інтересів в обговорені спільного питання завжди знижує потенціал конфліктності, навіть тоді, коли наприкінці чиїсь інтереси втілилися не повною мірою. І навпаки, нехтування чиєюсь участю (навіть, якщо інтереси при цьому не утискаються) сприймається болісно.
Якщо процедурна демократія розглядається як інструмент в руках політичних еліт, які з її допомогою досягають ефективного управління суспільством, то йдеться про елітарну демократію. Її ідеалом є правління змінюваних, відкритих еліт, над якими маси здійснюють контроль за допомогою виборів. За будь-яких обставин керувати державою, на думку прихильників цієї концепції, мають еліти на сонові законів і чітко визначених процедур (конкурентності, чесних виборів, проведення дебатів з ключових питань політики тощо). Демократичні процедури повинні визначати також міру та форми участі пересічних громадян у політиці (переважно зводячи їх до участі у виборах). Таку позицію прихильники елітарної демократії пояснюють необхідністю уникнути ірраціональних впливів непідготовленого для врядування народу, а також тим, що еліта (правляча верхівка, верхній шар політичного класу) зазвичай має демократичніші, ніж маси, погляди.
Антиподом концепції демократичного елітаризму є концепція учасницької (партисипаторної) демократії, яка зосереджує увагу на громадянській участі. Вагомий внесок в її опрацювання зробили Б. Барбер, К. Пейтмен, М. Вольцер. Вони наголошують на єдності соціальних і політичних аспектів демократії, на значені громадської залученості й громадської доброчесності. Прихильники цього підходу, безперечно, мають рацію в тому, що демократія, на відміну від багатьох інших форм і різновидів організації влади, передбачає втягування громадян у клопіт і турботи, небезпеки, стреси і негаразди, пов’язані з управлінням суспільними справами. Демократія потребує постійного піклування і свідомої зосередженості громадян на її захисті.
Як і будь-яка інша форма, сучасна ліберальна демократія не є повним втіленням демократичних ідеалів, а лише деяким наближенням до них. Вона містить суперечності, слабкі місця та вади. Їй, зокрема, властива суперечність між представництвом та конкуренцією різних інтересів та необхідність прийняття єдиних компетентних рішень. Ліберальна демократія не сприяє вирівнюванню становища громадян, а іноді й поглиблює нерівність. Проте вона здатна, за умови доброго функціонування її інститутів, забезпечити відповідальність еліти перед народом, досягнення компромісів у процесі узгодження суперечливих інтересів, а також, що не менш важливо, ефективне управління на основі закону. Сучасна демократія характеризується насамперед як представницька. Та попри це тенденція до розширення політичної участі громадян триває, і мусимо визнати: кожен з нас належить до певних груп і спільнот, повноцінне існування яких може бути забезпечене тільки через безпосередню демократію, через зацікавлену та повсякденну громадянську участь. Це стосується хоча б місцевого самоврядування, належності кожної людини до сусідської спільноти, що утворюється внаслідок спільного проживання на одній вулиці, в одному під’їзді, в межах одного кварталу, одного села, селища або міста.
Основні принципи демократії.
До основних принципів демократії, взагалі, відноситься, насамперед, свобода совісті. Ліберальна демократія породила й затвердила її як одну із основних своїх цінностей, а деякою мірою й сама була породжена нею. Бо історично свобода совісті (визнання того факту, що найважливішим суддею щодо вірування і переконання людини є її совість) була тим здобутком Реформації, який викликав великий здвиг у людській свідомості і з часом спричинив формулювання й конституційне затвердження інших ліберальних прав та свобод.
Свобода слова, вільні засоби масової інформації і громадська думка. Для того, щоб громадянин міг реалізувати себе як головний агент (актор) демократичного суспільства, необхідна наявність певних чинників і умов, які також становлять (і репрезентують) основні цінності демократії. Це – свобода слова, контекст якої створюють вільні в своїх діях і захищені законом ЗМІ, котрі дають змогу громадянам бути по-справжньому обізнаними із станом справ у країні. Через ЗМІ людина може висловити своє судження стосовно тієї чи іншої суспільної проблеми, того чи іншого політичного діяча.
Людська гідність. Усвідомлення кожним особистої значущості, власної людської місії, унікальність, самобутності й невичерпності – це одна із докорінних чеснот демократичного світогляду і водночас один із наших громадянських обов’язків. Гідність – складова авторитету громадянина, його самоповаги й поваги до інших. А повага до людини є умовою виховання і вкорінення поваги до суспільства.
Приватність, невтручання в особисте життя. Сфера, у якій людина має змогу визначати власне життя й існувати незалежно від інших, називається приватним (особистим) життям. Приватність передбачає гарантії невтручання інших (як окремих людей, так і держави) у справи, що не стосуються публічної діяльності людини, в приватну сферу, єдиним господарем якої є сама людина.
Моральна автономія. Гідність людини передбачає визнання й забезпечення її моральної автономії. Це означає, що людина здійснює своє самовизначення вільно й неупереджено, користуючись власним розумінням щастя й добра. Ніхто не може придавити людині невиправданих та примусових моральних претензій, що суперечать її власному переконанню і совісті. Ніхто не може вплинути на ідеологічні, релігійні або інші вподобання людини. Визнати за членами суспільства їхню моральну та практичну автономію означає забезпечити їм статус непідвладності. Саме цій меті слугує більшість записаних у Конституції прав і свобод. Отже, всі законодавчі акти, що ґрунтуються на політичній та економічній доцільності, повинні визнаватися правомірними лише тоді, коли вони не суперечать конституційному статусу непідвладності.
Конституція і конституціанолізм. Для того, щоб визначити межі свободи й відповідальності, уникнути надмірних моральних претензій, повинна існувати якась «надлюдська» інстанція, яка не залежала б від чиїхось особистих уявлень і уподобань, від чиєїсь окремої волі чи сваволі. Саме таку інстанцію уособлює закон і особливою мірою – Конституція. Її призначення – чітко визначити принципи соціального співіснування людей у демократичному суспільстві. Непорушність конституційних засад дає змогу зробити соціальний порядок і соціальну свободу незалежними від того, який саме президент стоїть на чолі держави або яка партія здобула більшість у парламенті. Конституція, звичайно, не є конституцією існуючого становища (тому немає сенсу говорити, що та чи інша конституція «відповідає» чи «не відповідає» дійсності), а є своєрідним «проектом», тим дороговказом, на який орієнтуються законодавці та громадяни заголом.
3 Функції демократії
До функцій демократії відносяться ті основні чинники на які вона спрямована, яка її роль, які основні задачі, які цінності.
По-перше, це охорона основоположних цінностей суспільства. Таких як, людське життя, здоров’я, кохання, сім’я, спілкування. Неможливо уявити щоб умови спільного існування (політичне оточення, соціально-психологічний клімат) не впливали на повсякденне життя людини, її приватне буття, родинний побут, увесь її життєвий світ.
Демократія допомагає людині усвідомлювати власні інтереси і захищати їх зі знанням справи та з урахуванням інтересів усього суспільства.
Великого значення має економічна функція, яка допомагає регулювати економічні відносини в суспільстві, на основі демократичних цінностей. Встановлює економічну роль держави у підтримці демократії.
Не менш важливою є соціальна функція, яка відтворює обов’язки держави у соціальній політиці країни.
Неможливо не згадати про політичну функцію, так як демократія повинна стояти в основі політики держави.
Великого значення має законодавча функція, так як усі закони та нормативні акти повинні базуватися на Конституції і відповідати усім демократичним принципам.
У нині діючій Конституції України, прийнятої 28.07.96 року, говориться про Україну як про суверенну, демократичну, правову, соціальну державу (ст. 1).
16.06.90 року, у період розпаду СССР, Верховна Рада УССР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, проголосивши державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту та неділимість влади Республіки у кордонах її території, незалежність та рівноправ’я у зовнішніх стосунках. З прийняттям цього політико-правового документу українська нація звершила своє невід’ємне право на самовизначення: створено національну державу, і які-небудь насильні дії проти нього з боку якихось окремих осіб чи їх об’єднань переслідуються за законом. У Декларації відмічалося, що народ України є єдиним джерелом державної влади у Республіці. Таким чином вказувалося, що джерелом державного суверенітету є народний суверенітет. Про це говориться також і в нині діючій Конституції України (ст. 5).
Як вже зазначалося, у ст. 5 Конституції України говориться про те, що народ, є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні, здійснює свою владу безпосередньо та через органи державної влади, міського самоврядування. Таким чином демократія в Україні не здійснюється у формі представницької демократії (представницьке правління) і у формі безпосередньої демократії (пряме правління).
Представницька демократія допускає здійснення народом своєї влади через виборні ними органи державної влади та міського самоврядування. До інститутів представницької демократії, відносяться сесії парламенту, депутатські групи в парламенті, депутатські запити і таке інше.
Безпосередня демократія являє собою здійснення народом своєї влади безпосередньо. До інститутів безпосередньої демократії відносяться референдуми (плебісцити), вибори, суспільна думка, народна законодавча ініціатива та таке інше.
Принцип народного суверенітету, принцип виборності органів державної влади, принцип поділу влади лежать в основі організації механізму демократичної держави., під яким розуміється держава яка надає громадянам та їх об’єднанням можливість вливати на прийняття управлінських державних рішень, пов’язана з їх рівноправної участю у формуванні та наступному контролі органів держави. Принцип виборності державних органів та принцип поділу влади закріплені у діючій Конституції України (ст. ст. 5,6).
4 Демократія і самоврядування
Важливою складовою будь-якої системи самоврядування є самовизначення громадян й надання повноважень пересічним громадянам для того, щоб вони мали змогу відігравати вирішальну роль у процесі прийняття рішень на місцевому рівні. Саме в цьому полягає головна мета місцевої демократії: залучити громаду до формування політики. Місцеве самоврядування – це «тренувальний майданчик» демократії, на якому громадяни дізнаються, як керувати процесами місцевого розвитку та демократичними процесами заголом. Надання можливості громадянам брати участь у виробленні та здійсненні політики робить демократичну систему легітимною та ефективною.
Існують різні форми залучення громадян до демократичних процедур. Найпоширеніші з них – прямі (плебісцитарні) форми волевиявлення на референдумі, що дозволять громадськості вирішувати важливі проблеми у сфері публічної політики. Вони особливо ефективні на рівні місцевого врядування, оскільки рівень обізнаності громадян щодо проблем, які потрібно розв’язувати, у цьому випадку значно вищий.
Обговорюючи питання про роль референдумів у забезпеченні місцевої демократії, дослідники відзначають дві основні вимоги до публічного управління:
1) усі політичні рішення мають бути лігетимними;
2) найвищій ступінь легітимності досягається за допомогою рішень, прийнятих прямим, безпосереднім голосуванням народу.
Референдум веде до легітимізації управління, бо люди схильні довіряти передовсім самим собі, рішення, у прийнятті якого брали участь усі(або, принаймні, всі мали можливість брати участь), є більш легітимним у порівнянні з тим рішенням , у прийняті якого всі участі не брали. Більш того, рішення, у прийняті яких участь громадськості є прямою, неопосередкованою іншими…, мають своїм наслідком більш точне вираження волі громадськості, ніж це відбувається у тих випадках, коли громадяни беруть участь тільки в обранні тих, хто приймає ці рішення замість них.
Демократизація управління на місцевому рівні можлива шляхом застосування наступних трьох видів прямого волевиявлення: місцева ініціатива, місцевий референдум, відкликання посадової особи, радників (депутатів).
Місцева ініціатива надає кожному можливість ініціювати місцеву подію. Коли певна кількість людей (встановлений законодавством відсоток виборців) звертається з підписаною петицією, рішення ставиться на голосування радників. У разі схвалення таке рішення набуває сили.
Місцевий референдум дає змогу представницькому органу, який прийняв рішення, передати питання на розгляд (схвалення) виборців, перш ніж воно набере сили.
Відкликання – спосіб, який дозволяє виборцям усунути з посади мера, радника, іноді службовця. Як і в місцевій ініціативі, цей процес починається з петиції, яку підписує певний відсоток виборців. Після того, як подане прохання задоволене, проводяться спеціальні вибори, під час яких виборці визначають, чи особа буде усунута з посади.
Інший демократичний механізм, який надає можливості безпосереднього залучення громадян до процесу вироблення політики, - це щорічні міські збори для обговорення місцевих справ. Хоча законодавче визначення влади громадян на таких зборах переважно не чітке, їх рішення не можуть бути проігноровані радами. Багато рад дотримуються букви закону і скликають щорічні міські збори. Проте трапляється, що сам дух закону вихолощується. Деякі ради, наприклад, використовують збори для «щорічного звіту ради перед населенням», замість обговорення політики. Застосовуються й різні способи уникнути щорічних зборів. Тому в багатьох законодавчих актах передбачається механізм запобігання подібним зловживанням місцевих рад. У разі, якщо рада відмовляється проводити щорічні збори, в деяких країнах передбачений механізм, за допомогою якого мешканці міста можуть скликати такі збори через петицію.
Крім того, участь громадян у місцевих справах може забезпечуватися шляхом організації громадських обговорень, залучення до роботи в дорадчих, консультативних комітетах, тимчасових групах тощо.
Майже 300 років обговорюються питання про те, якими мають бути відносини між виборцями та їх представниками і яка система представництва їх забезпечує. Існують дві теорії представництва: мандатна та теорія незалежності. Представники мандатної теорії вважають, що ідеальним варіантом є зберігання всієї спільноти з метою вироблення владних рішень. Оскільки пряма демократія часто не застосовується (окрім невеликих громад), то найкращою альтернативою їй визнається обрання представників, які, за цією теорією, повинні радитися зі своїми виборцями перед голосуванням з усіх важливих для даної громади питань. Представник, який не може кваліфіковано захищати інтереси і втілювати в рішення погляди своїх виборців, повинен піти у відставку.
Представники теорії незалежного представництва вважають, що справа управління занадто складна для простої людини. Тому представник, якого обрали виборці, повинен самостійно виробляти позицію при прийнятті рішень, покладаючись на здоровий глузд і ситуацію, що склалася, - - незалежно від того, наскільки точно його судження віддзеркалюють погляди виборців. На думку прихильників цієї теорії, жорстка обмеженість позиції представників поглядами своїх виборців унеможливить досягнення компромісів у будь-якому представницькому органі.
З іншого боку, коли люди відчувають, що їх представляють неадекватно або й зовсім не представляють, вони стають цинічними в своїй судженнях щодо демократичного процесу. Здебільшого преса виступає на боці громадськості і вдається до критики рад. Досвідчені й демократично налаштовані представники вміють і хочуть рахуватися з громадськістю.
Дискусійним є питання про політичні й управлінські функції місцевого самоврядування. Місцеві політики не є ідеологами; вони використовують професійний досвід при прийнятті програм і формуванні політики.
Демократичне правління передбачає значну міру децентралізації влади та наявність місцевого самоврядування. Саме за таких умов кожний громадянин має можливість брати участь у вирішенні питань, що стосуються його безпосередньо, бути учасником демократичного процесу.
Провідним принципом самоврядування є організаційне й функціональне відокремлення його органів від органів державної влади; взаємовідносини між ними регулюються лише законом.
Передача повноважень з центру на місця здійснюється шляхом децентралізації й деконцетрації влади, що дає змогу будувати демократію знизу догори.
Застосування того чи іншого виду децентралізації здебільшого обумовлюється закріпленим у Конституціях держав типом державно-територіального устрою, який буває унітарним або федеративним. Як федеративні так і унітртарні держави не виключають наявності розвиненої системи місцевого самоврядування.
Загальне розуміння необхідності самоврядування стало надбанням XX століття. Проте й у минулому ця ідея мала своїх прихильників і захисників. Серед найяскравіших сторінок, написаних класиками політичної думки про роль та механізм самоврядування – книга А. де Токвілля «Про демократію в Америці».
Згідно з сучасними уявленнями, мешканці населених пунктів, що утворюють місцеві громади, повинні мати можливість самостійно вирішувати питання організації власного життя., причому обсяг повноважень органів місцевого самоврядування має визначатися винятково можливістю реалізації цих повноважень на низовому рівні.
Для європейських країн велике значення має прийняття Радою Європи «Європейська Хартія місцевого самоврядування» (1985). Вона визначає ті стандарти самоврядування, на які мають орієнтуватися усі демократичні країни.
Історично склалися дві моделі місцевого самоврядування: англосаксонська та континентальна (європейська). Вони пов’язані з пануванням однойменних правових систем і відрізняються принципами, на яких вибудовується система стосунків між органами місцевої влади та центральним урядом.
За англосаксонської моделі муніципальна влада діє автономно в межах компетенції, наданої законом, а на місцевих рівнях – регламентом. Контроль за діяльністю місцевих органів влади здійснюють судові органи та центральні міністерства та комітети. Континентальна модель базується на поєднанні принципів державного управління і місцевого самоврядування. Посткомуністичні країни у більшості своїй сприйняли континентальну модель місцевого врядування.
Система місцевого самоврядування складається з двох частин: представницького органу, якого обирає населення, та виконавчого органу. Крім того, до неї можуть входити інші самоврядні одиниці (наприклад, територіальні органи самоорганізації населення тощо).
Існують різні зразки взаємовідносин виконавчих і представницьких органів на місцях, що базуються на певному розподілі їх повноважень і функцій: «слабкий мер – рада», «сильний мер – рада», «мер – головний адміністратор», «комісіонерська форма», самоврядування та різноманітні їх комбінації.
За будь-якої форми організації самоврядування головними учасниками процесів прийняття та провадження рішень на місцевому рівні є: виборні радники, персонал виконавчих органів, виборці, місцеві групи, засоби масової інформації.
Важливого значення в системі самоврядування надають проведенню місцевих референдумів, завдяки яким громадяни мають змогу брати безпосередню участь у вирішенні важливих проблем життя громади. Референдум веде до підвищення рівня легітимності врядування. Застосовуються й інші форми волевиявлення громадян, як-от: місцева ініціатива, відкликання посадових осіб чи депутатів. Громадяни залучаються до самоврядування також через щорічні міські збори.
В Україні згідно з чинною Конституцією громадяни мають право на здійснення місцевого самоврядування, а усі державні органи повинні цьому сприяти. Законодавчо закріплені принципи організації місцевого самоврядування в Україні відповідають міжнародним стандартам, зокрема вимогам Європейської хартії місцевого самоврядування. Проте, в умовах перехідного суспільства існує значний розрив між задекларованим і навіть закріпленими у законах розумінням самоврядування та повсякденною практикою взаємовідносин центральних і місцевих органів. Такий стан обумовлений як чинниками культурного плану, так і надмірною централізацією фінансових ресурсів.
Для підвищення ефективності самоврядування в Україні часом не вистачає законів (особливо в бюджетній і податковій сферах), а часом закони наштовхуються на протидію центру чи місцевих чиновників. Громадяни також не завжди виявлять належний рівень зацікавленості місцевими справами, активності й компетентності.
Усунення існуючих недоліків має привести до фактичного виокремлення органів місцевого самоврядування із системи органів державної влади, підвищення суспільно-політичної активності членів громад, а отже й до поглиблення та зміцнення демократичного ладу в Україні.
Висновок
Отже, демократія визначається як форма суспільного самоврядування, яку здійснюють рівноправні громадяни, котрі беруть безпосередню участь в обговоренні і вирішенні суспільних справ (пряма демократія) або уповноважують на це своїх представників (представницька демократія). В обох випадках визначальну роль відіграють вільний вибір і голосування.
Упродовж тривалого існування (а корені демократії сховані в глибинах історії) демократія розвивалася і продовжує розвиватися шляхом залучення до соціального життя дедалі більшого загалу.
Нині демократія перетворилася на політичну форму, яка найбільш відповідає природі людини й нормальному станові суспільства.
Демократія стала однією із докорінних ознак сучасної цивілізації, а її поширення є одним із провідних векторів світового розвитку.
Демократія не належить до систем, які функціонують «автоматично», самі собою. Жива сила й енергія демократичного способу життя мусить бути репрезентована громадянами. Саме в їхній гідності і взаємовідносинах втілюються усі цінності й чесноти демократії.
Демократія в її життєвому втіленні в десятках країн сучасного світу, з їхнім розмаїтим соціальним та культурним контекстом істотно відрізняється (і завжди відрізнялася) від того, що можна було б назвати ідеалом демократії. Проте є низка її конкретних рис та принципів, за відсутності яких державний лад не може вважатися демократичним: участь народу у створенні органів влади та контролі за ними, більша або менша замученість громадян до прийняття політичних рішень; громадянство і громадянськість, конституціоналізм, особиста свобода, людська гідність, моральна автономія особи, приватність і невтручання в особисте життя, компетентність і відповідальність, вільні засоби масової інформації, соціальний порядок та інші.
Для розвитку демократії необхідна сукупність передумов: об’єктивних і суб’єктивних; економічних, соціальних і культурних. Найважливішими з них є: наявність приватної власності на засоби виробництва та ринкових економічних відносин; розвиненість громадянського суспільства – системи автономних соціальних інститутів, за допомогою яких громадяни задовольняють власні потреби і захищають свої інтереси; соціальний капітал і громадянська політична культура; наявність відносно усталених норм моралі й законності; певний тип національного характеру і менталітету.
Порівняльний аналіз процесів демократії в сучасному світі засвідчує, що значно легше стати на шлях демократичного розвитку, ніж досягнути успіху в ньому. Та поки що не виявлено якоїсь «формули демократії», за допомогою якої можна було б визначити «ступінь готовності» тієї чи іншої країни до вкорінення демократичного ладу.
Країни не однаково володіють чинниками та спонуками, які сприяють розбудові демократичних засад суспільства, але зачатки демократичного устрою можна знайти в історичних формах життя практично кожного народу.
Список використаної літератури
1. Григорчук М. Демократія та політична культура\Вісник академії державного управління при Президентові України. -2001.- М2.- част.2.
2. Кельман М.С. Десять засад демократії\Право України.-1996-№8.
3. Комаров С.А. Загальна теорія держави і права.- М.,1998
4. Аристотель. Політика.-Київ,2001.-Кн.4,8-1290в.
5. Сакс О. О моделях демократії\Курєр ЮНЕСКО. -1992-.-Квітень-травень .-С.23.
6. Енциклопедія політичної думки за ред.. Д. Міллера та ін. –Київ,2000.-С. 102-105.
7. Бенеш Є. Демократія сьогодні та завтра
Питання історії.-1993.-№1.-с.107-120.
8. Арендт Г. Становище людини . – Львів,199. –С.31.
9. Антоніна Колодій Основи демократії, Київ, 2002.
10. Полешко А. Сучасне бачення ідеології державотворення \ Право України . – 2001.-№6.
11. 50-річчя Конвенції про захист прав людини та основних свобод (з міжнародної конвенції)
Право України.-2001-№3.
12. Марченко В. Політичний режим сучасності та перехід до демократії.-Львів,1999.
13. Мурашин О. Акти прямого народовладдя: проблеми ефективності \ Право України.-1999.-№ 9.


Другие работы по теме:

Переплет дипломов