Contribution to International Economy

  • Заповідник «Кам'яні Могили»
Хомутовський степ біля села Хомутово Володарського району Донецької області — це 1030 гектарів цілинного різнотравно-типчаково-ко-вилового степу, так званого його південного варіанта на приазовських чорноземах. Ще в 1924 році експедиція Маріупольського краєзнавчого музею серед інших цікавих об'єктів Присивашшя звернула особливу увагу і на Хомутовський степ. Він лишався нерозораним, бо це був залишок цілини, де випасали табуни коней.
Влітку 1926 року Маріупольський окрвиконком виніс постанову про організацію на місті хомутовської цілини заповідника місцевого значення. Пізніше, у вересні 1936 року, його оголошують заповідником обласного значення, а після війни заповідник було передано Інститутові ботаніки АН УРСР як базу для вивчення рослинного світу цілинних степів. У 1961 році з чотирьох степових заповідників — Кам'яних Могил, Михайлівської цілини, Стрільцівського степу та Хомутовського степу — було створено об'єднаний Український державний степовий заповідник АН УРСР.
Понад тихим плесом степової річки Грузький Єланчик щільною високою стіною стоять зелені очерети з султанами-бунчуками суцвіть понад мечами листків та списами стебел. Наче красуні-русалки, похилились кучеряві верби, розчісуючи свої зелені коси понад дзеркалом водної гладіні.
Тут, під захистом збереженої рослинності, річка ще має глибоке повноводне плесо. Але вище і нижче по течії, де всуціль розорано всі схили або витолочено надмірним випасанням, де вже немає захисного руна диких рослин, річечка посушливого літа ледь струменить жалюгідним потічком. По суті, вона вмирає. Ось вам дуже важливий урок матінки-природи: якщо хочете мати повноводні річища (навіть за умов посушливого степу) — бережіть як зіницю ока повноцінну рослинність біляруслової частини малих та великих річок.
Ось тут, серед оази збереженої рослинності, неподалік чудового плеса, розкинулось кілька веселих білостінних будинків. Саме це і є центральна садиба Українського державного степового заповідника. В одному з будинків міститься гарний музей. Тут експонуються характерні рослини травостою, особливо корисні рослини степів, зразки грунтів, майстерно виготовлені опудала степових тварин. Але найважливішим є сам Хомутовський степ як живий музей природи просто неба. Тисячі відвідувачів з усіх усюд прибувають сюди, щоб помилуватися красою незайманих степових ландшафтів, привабливим світом смарагдово-квітчастого травостою.
Тут не тільки музей природи, де зберігається первісна краса. Це перш за все наукова лабораторія, в якій протягом багатьох років іде копітке вивчення степових природних комплексів, насамперед рослинності. З ранньої весни до пізньої осені вчені досліджують степові трави, щоб розгадати явища, які відбуваються в їхньому складному житті. Адже без перебільшень можна сказати, що степові фітоценози по своїй складності нічим не поступаються іншим рослинним угрупованням. Життя степових рослин вельми багатогранне, і тому всебічне вивчення їх — справа непроста і нелегка. Скажімо, здатність багатьох рослин співіснувати лише з певними видами здавалася само собою зрозумілою, але достеменно про саму суть цього явища нічого певного не знали. Необхідно було провести цілі серії експериментальних досліджень.
Як же вдалося виявити закони співдружності степових рослин? Довелося вивчити явище їхньої хімічної взаємодії! Для цього з деяких трав було взято водні витяжки або виготовлено настої, і в них пророщували насіння інших видів. Результати виявилися дещо1 несподіваними. Якщо проростання одних насінин повністю загальмовувалося, то на інші не було помітно ніякого впливу. Насіння ж третьої групи видів проростало набагато швидше, ніж за звичайних умов. Отже, цей процес стимулювали настої або витяжки трав. Напрошувався висновок: активні речовини, що їх рослини містять у собі, а також виділяють протягом життя і навіть після загибелі, одним зеленим сусідам сприяють, проте іншим — заважають.
Спочатку здавалося, ніби розкрито головний принцип природного добору певних «компаній» рослин. Та згодом виявилося, що не так усе просто, як здавалося на перший погляд. Було встановлено, що витяжки рослин впливають не тільки на проростання насіння; ще більший вплив мають вони на мікрофлору, або склад найдрібніших організмів грунтів, а це, в свою чергу, істотно впливає на рослинні угруповання. Більше того, у степових співдружностях, мабуть, чималу роль відіграє також мікориза, тобто співжиття певних видів вищих рослин з ґрунтовими грибами. Все нові та нові загадки виникають під час вивчення буття тієї частини Природи, яку ми буденно називаємо степом.
Отже, фітоценоз, або рослинне угруповання,— явище не випадкове. Це своєрідна форма співіснування різноманітних організмів на певній ділянці, що характеризується як взаємодією цих організмів між собою, так і взаємовпливом організмів та навколишнього середовища. Кожне рослинне угруповання створює своє особливе середовище і живе й розвивається в ньому за певними законами. Зрозуміло, що в угрупованні зростають види, які взаємно сприяють або ж принаймні не шкодять один одному. Та коли до «компанії», що вже склалася, потрапляє «чужий» вид рослини, то розпочинається боротьба не на життя, а на смерть. Власне, одним з дуже важливих засобів взаємного впливу рослин є суміш біологічно активних хімічних речовин, що їх виділяють ті чи інші трави, чагарники, дерева. Таку хімічну взаємодію між рослинами називають алелопатією. Цей термін походить від двох грецьких слів: аллелос, що означає «взаємний» та патон — «вплив». Отже, алелопатія — це взаємовплив. Виділення різноманітих речовин рослинами, що входять до складу фітоценозу, змішуються і утворюють специфічне біохімічне середовище, притаманне певному угрупованню. Воно стає своєрідною хімічною перепоною, яка ефективно діє проти проникнення рослин-чужинців.
Коли б ми навчилися у природи створювати на своєму полі такі саморегульовані «компанії» рослин, то це могло б призвести до справжньої революції у землеробстві.
Цікаво, що алелопатія була відома ще за глибокої давнини. Ось думка з цього приводу академіка Андрія Михайловича Гродзінського: «Уявлення про хімічну взаємодію рослин виникли, мабуть, вже на зорі землеробства. Стародавні рослинники звертали увагу на взаємний вплив рослин запахами. Не маючи хімічних уявлень, вони говорили про «краплини», «соки», «тінь». 2300 років тому «батько ботаніки» Теофраст в «Дослідженні про рослини» писав: «Буває, що одне дерево губить інше, забираючи в нього їжу і заважаючи йому жити і в інших відношеннях...» Далі Теофраст наводив спостереження, які дивно перегукуються з сучасними алелопатичними уявленнями: «Деякі рослини не гублять інші, але погіршують смак і запах їх плодів: такий вплив капусти і лавра на виноградну лозу. Кажуть, що вино вбирає в себе капустяний запах і відгонить капустою. Тому, коли паросток молодої лози опиняється в сусідстві з капустою, то він одвертається в інший бік немовби тому, що запах капусти для нього ворожий».
Але, крім взаємовпливу рослин, трав'яний покрив незайманих степів значною мірою залежав і від диких тварин. І особливо від табунів копитних звірів: диких коней-тарпанів, сайгаків, що жили тут у значній кількості, але весь час переходили з місця на місце. Багаторічні спостереження вчених-ботаніків за впливом тварин на заповідні ділянки степового травостою показують, що саме помірне випасання постійно підтримує власне степовий характер рослинного покриву. Було доведено, що абсолютно повна заповідність різнотравно-типчаково-ковилового степу веде до поступового олуговіння. Отже, коли б не дикі копитні, то, мабуть, лице первісних степів було б іншим. Вони більше нагадували б сухий луг із чагарниками.
З появою у степах поселенців тут з'явились величезні отари овець. Хто-хто, а вівці люблять попоїсти. Тому це вже був не помірний, а надмірний випас. Він неминуче призводив до істотного зубожіння рослинного покриву. В свою чергу, порушення травостою, який чудово захищав землю, вело до збіднення самих степових грунтів. Адже грунт ставав беззахисним перед сильними вітрами, зливами, водними потоками і сонцем. У багатьох районах на великих просторах почалися ерозійні процеси руйнування земель, пилові чорні бурі. До ще гірших наслідків веде суцільне розорювання степових просторів.
Опинившись перед лицем катастрофічного руйнування природи, коли тіло матері-землі, нашої годувальниці, роз'їдає жахлива виразка ерозії, намагаємося запобігти цьому лихові — до речі, викликаному власною непродуманою господарською діяльністю. Та про це ще буде мова. Але -зазначимо, що знову в пригоді стає досвід самої природи! В неї вчимося, як раціональніше, ощадливіше, не знищуючи власних ресурсів та сил, господарювати на землі... Недаремно грандіозна міжнародна програма ЮНЕСКО «Людина та біосфера» передбачає створення мережі зон, що охороняються — «резерватів» біосфери. Передбачено, що всі екосистеми і біогеографічні регіони світу, ліси, гори, морські узбережжя, гирла річок будуть охоплені нею. Тому наші степові заповідники є важливою складовою частиною глобальної загальносвітової системи природоохоронних територій. Вивчення життя степу, збереження незайманих ділянок рослинного руна, грунтів, видового багатства рослин і тварин мають величезне наукове і практичне значення. Ми переконані, що відкриття найважливіших законів, розгадки головних таємниць природи ще попереду. Тож запрошуємо вас ще раз погомоніти з Природою, щоб легше було розгадувати її хитрощі, вивідувати дедалі нові таємниці, справді розумно використовувати їх на благо людства і самої Природи.
Ми з вами вирушаємо на лоно заповідного степу. Від річки Грузький Єланчик підіймаємось на рівнинне плато. Навкруги буяє море степових трав. Тут панують: типчак, ковила Лессінга та волосиста, стоколос безостий та пирій; місцями переважають — стоколос прибережний, тонконіг вузьколистий, келерія струнка. Та не лише злаки прикрашають заповідний килим степу. Серед густого травостою — різнобарв'я квітів дводольних рослин. Он простелились блакитні «озерця» дикого льону, густо похилились темно-сині суцвіття бабок, голубіють метеликові квіти горошку тонколистого. Подекуди на фоні трав стирчать довгі, наче свічки, жовто-білі суцвіття дідиків, або шавлії австрійської. Чимало тут астрагалів з рожевими та жовтими квітами, раптово стрелять біло-рожевуваті колосоподібні суцвіття подорожників, дрібними ніжно-синіми квіточками проглядає котяча м'ята, біліє деревій щетинистий, трохи далі маренка сиза. То тут, то там зоріють розкішні лимонно-жовті або ж рожеві суцвіття волошки, яскраво золотяться квіти калофакм волзької, рубіновими зірочками палахкотять гвоздики.
З могили — підвищення у центральній частині плато — відкривається дивовижний краєвид заповідного степу. Та не безмежний він: на обрії видніють оброблені поля. А тут — первозданна природа. Місцями розкидані степові чагарники — жостір, терен, карагана кущова або, як ми вже знаємо, дереза. Ще й мигдаль низький, він же бобчук. Останніх два чагарники — типові степовики, що майже відсутні в інших природних зонах.
Малообізнаним людям (згадайте самозакоханого пана з книги О. Ільченка) здається, ніби рослинний покрив цілинних степів дуже одноманітний на величезних просторах. Але навіть ось тут, у порівняно невеликому тисячогектарному заповідному масиві цілинного степу, рослинне руно травостою вельми різноманітне. В залежності від мікрорельєфу — невеликих западинок, незначних схилів, ледь помітних підвищень — переважають то одні, то інші рослинні угруповання, або, як кажуть вчені, асоціації. Ось тут асоціація з ковилою та кострицею, а онде неподільно панують пирії, а ще далі ділянка стоколосу безостого, зарості карагани чи мигдалю.
Але найразючіші зміни характеру рослинності бачимо, виходячи на щебенясті вапнякові схили, які полого спадають до річки Грузький Єланчик. Кам'янисті «полички» лише місцями прикриті дрібноземом. їх захопили рослини, пристосовані до життя у важких умовах надміру сонячного проміння, кам'янистого, посушливого грунту. Та й сам їхній скромний, непоказний1 зовнішній вигляд свідчить про це. Ось стелиться сріблясто опушена, блідо-рожево квітуча березка лінійнолиста; густими, рожево-бузковими від масового цвітіння килимками розпростерся чебрець двовидний; надзвичайним лимонно-жовтим цвітом причаровує льон Черняєва; блідо-пурпуровими кошичками суцвіть прикрашена низенька і сланка волошка вугільна; жовтими китичками здіймається низькорослий дрік скіфський. Він властивий лише кам'янистим вапн%F


Другие работы по теме: