Contribution to International Economy

  • Гуманістичні проблеми в поезії В. Симоненка
Гуманістичні проблеми в поезії В. Симоненка
План
1. «Відлига». Відродження національної свідомості.
2. Новаторство поезії В. Симоненка.
3. «Ти знаєш, що ти людина». Гімн людській індивідуальності.
4. Голос народної совісті: образне узагальнення загальнолюдських проблем та ідеалів.
5. Патріотизм і гуманізм поезії В. Симоненка.
6. Філософія людини в поезії В. Симоненка.
«Відлига». Відродження національної свідомості.
В історії розвитку вітчизняної літератури бували такі періоди, коли поет ставав центральною постаттю в суспільстві. Як правило, вони збігались із епохальними суспільно-політичними подіями, докорінними змінами на різних рівнях життя. Поети наділені здатністю реагувати на них раніше від інших сучасників: від політиків, економістів, істориків і т. ін., навіть раніше своїх творчих побратимів-прозаїків і драматургів.
Літературну карту ХХ ст. в Україні визначили два покоління письменників, відокремлені значним часовим проміжком, що, проте, не завадило їм перебувати «на відстані серця» (Л. Костенко) одне від одного. Це – «двадцятники» і «шістдесятники». Так, кінець 50-х – початок 60-х років ХХ ст. радянської історії – період, відомий під назвою «відлиги». Він почався із розвінчання Микитою Хрущовим сталінського культу особи на ХХ з’їзді КПРС. Політика, яка проводилася протягом кількох наступних років, мала як наслідок обмежену демократизацію суспільного життя. Відродилася дискусія з суспільно-політичних та культурних проблем, хоча й обмежена рамками загальної лояльності до соціалістичного ладу. Інформація про злочини сталінського режиму пробудила в найкращих представників інтелігенції почуття відповідальності та рішучість не допустити повторення трагічних сторінок недавнього минулого. Разом із тим десталінізація, а також недавня перемога над фашизмом, сповнювали надії на те, що після подолання неймовірно жорстоких випробувань минулих десятиліть невідворотним стане утвердження людської гідності, розвиток та найповніша самореалізація людської особистості та індивідуальності.
В Україні разом із почуттям людської гідності починає відроджуватися і національна свідомість. З’являються ознаки відродження національної культури – ціла плеяда талановитих молодих поетів і письменників.
Зміни, що відбулися в свідомості багатьох людей завдяки «хрущовській відлизі», становлять сутність того суспільно-культурного феномена, що отримав назву «шістдесятництва». Духовний зміст українського шістдесятництва найбільш виразно висловлений в творчості поетів-шістдесятників.
Новаторство поезії В. Симоненка.
За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули поставити нашу літературу в рівень світової культури. Вони по-новому підходили до конструювання художніх образів, поетизуючи, зокрема реалії, що їх принесла науково-технічна революція, досягнення в розвитку космонавтики, атомної енергії, різних галузей науки. Особливо яскраво ці нові якості мистецтва слова розкрилися у творчості І.Драча, М.Вінгроновського, Ліни Костенко, Дмитра Павличка.
Проте, придивившись до поезії В.Симоненка, цих атрибутів новаторства не помітно. Немає в ній ні космічних масштабів, ні атомних пристрастей, ні прикмет наукових досягнень, вплетених в основу художніх образів, ні якихось жанрових новацій, символів. Увесь Симоненко в руслі поетики, основи якої заклав великий Кобзар, яку розвивали далі Леся Українка, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко.
І все-таки, мабуть, новаторство – це саме та якість, котрою назначена поезія В. Симоненка. Виявляється це новаторство не в пошуках нових поетичних форм, жанрів, а в самому змісті творів, у широкому, непідробленому інтересі до внутрішнього світу так званої простої людини, в проникненні в її багатий внутрішній світ, і розумінні і художньої відтворенні людської гідності, самоповаги, в розумінні неповторності кожної особистості, праві її на пошану, любов, на звичайне людське щастя за життя – та на добру пам’ять, коли вона піде з нього.
«Ти знаєш, що ти людина». Гімн людській індивідуальності.
Саме розтоптану в роки сталінського свавілля людську гідність очищає від бруду, підносить з болота В.Симоненко. Одним із його найперших віршів, що справив враження вибуху в країні, де ще не відійшли духовні зашпори від постійного ляку, в якому жили-існували люди, є вірш «Ти знаєш, що ти людина…». Цей вірш має глибокий філософській підтекст. Людина повинна знати, що вона – не бездушний гвинтик. Що вона повинна мати право на свободу, на визнання своєї людської гідності, на можливість жити так, як вона хоче і право на щастя. Людина – це цілий світ. «На світі безліч таких, як я, але я, їй-богу, один»; «Ми – це безліч стандартних «я», і безліч всесвітів різних» – утверджує цю думку В.Симоненко.
Наче нічого нового, невідомого читачеві не говорить поет. Але він здатний перевернути душу, примушує замислитися над таким простим – і таким складним питанням:
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Як багато вкладає Симоненко в слово «людина»! Це не бiологiчне поняття, а високий обов'язок i мета. Не кожен усвiдомлює це. Мiж «просто життям» i життям свiдомим – велика рiзниця. Подвиг, якiсть життя, внутрiшня глибина, краса душi не виникають в людинi автоматично. Не залежать вони й вiд випадку. Це – результат цiлеспрямованих зусиль.
Що ж означає «єдина» усмiшка? Поет кличе до егоїстичного ствердження людиною своєї унiкальностi? До унiкальностi, але вiдповiдальної. Я не маю права на тваринне iснування. Моя задача – з'ясувати своє призначення й дiяти згiдно з ним. Тому й «єдина» моя мука, бо я сам маю її переживати. І ця проста, здавалось би, думка виявляється зовсім не просто. Людина замислюється над нею. Починає думати – а чи так я живу? Чи гідний я високого імені людини? ЩО треба зробити, аби залишити по собі добру пам’ять.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди,
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе:
Озера, гаї, степи.
Тож жити спішити треба,
Кохати спішити треба,
Гляди ж, не проспи.
Вiд загальнолюдського Симоненко переходить до нацiонального. Цей заповiт поклонiння життю, цiнування життя вiдповiдає глибоким основам українського мислення.
У наш час набереться чимало тих, хто живе тiльки для того, щоб жити, тiльки для власних насолод. Якщо я знаю, що я – людина, то мушу знайти гiдне призначення свого життя. Не знаю, чи повнiстю правi тi, хто стверджує, що для кожного це призначення своє. Мабуть, таки нi. Тiльки мотиви служiння iншим, тiльки плани, нацiленi у вiчнiсть можуть бути визнанi найкращими. Це непростi питання, але їх треба вирiшувати кожному з нас. Показати людинi, що вона призначена для найвищого польоту – така логiка Симоненка. Отож проживи життя гідно, достойно людини, передай нащадкам те, що дістав ти в спадок від пращурів. На такі роздуми наводить вірш. Людина повинна відчути власну значимість, власну гідність на цьому світі.
Бо ти на землі людина,
І хочеш того чи ні,
Усмішка твоя єдина,
Мука твоя єдина,
Очі твої одні.
Це справжній гімн людській індивідуальності. А вже на цій основі, філософській, світовизначальній, різьбилися вірші, до щемливого болю вражаючі душу картини життя простих людей.
Голос народної совісті: образне узагальнення загальнолюдських проблем та ідеалів.
Василеві боліло людське горе, він дошукувався першопричин його – і виносив на люди. В поезії Симоненка жодного разу не вжито слово система, але її зловісна примара постає між рядками поезій. Цим і страшний був Симоненко партійно-бюрократичному апаратові, системі, тим і намагалася вона заглушити голос поета, цькуючи його, не пускаючи твори в світ, між люди. Та поезія Симоненка сама йшла до людей, ішла не зі сторінок книжок, які мали б вийти і не виходили, а з вуст в вуста. Голос поета став голосом народної совісті, виразником правди, надії, віри народу. При цьому змальовуючи злободенне життя конкретних людей, конкретного часу, він силою поетичного таланту, образного узагальнення підніс їх до рівня загальнолюдських проблем та ідеалів, залучив до духовних здобутків світової культури.
Разом з тим В.Симоненко засуджує бюрократів, апаратників, чиновне керівництво – від колгоспу й сільради до центральних установ – за бездумне, зневажливе ставлення до людей праці, до їхнього життя, потреб, вимог. Так, в одному з найсильніших віршів – «Злодій» – розповідається про те, як «дядька затримали чи впіймали – Дядька і сільраду ескортували», «дядька повчали й докоряли: «Як же вам, дядьку, не ай-ай-ай красти на полі свій урожай?» Та дядько знай і без них , що красти погано, куди вже гірше»… Це бачимо й з таких деталей, як «він кліпав довгими віями», як йому «важко дивитися в очі ганьби» й самого мучить совість. Та крав він, якщо це можна назвати крадіжкою, з безвиході; злидні, вимірювані порожніми трудоднями, штовхають його на це. Поет це добре розуміє і питає:
…Хто обікрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв’язав?
Це вони, оті демагоги, що кричали про «світле майбутнє», вони «в’язи скрутили дядьковій вірі». І їх поет хоче поставити до суду, їх, а не дядька.
А вони – це ж вони довели до того, що такі самі качани, які можливо, вкрав дядько, гниють на заготпунктах, тоннами – і за це ніхто не відповідає («Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті»).
Нелегко жилося чесним і працьовитим, яких вважали «щасливими». Саме про це йдеться у вірші, що так і називається, «Дума про щастя». І розповідається в ньому справді про щасливу людину – колгоспну доярку, хоч уже з перших рядків відчувається – живеться їй не легко. Вона увійшла «вайлувато» в сіни – чому так? Та, мабуть від утоми, хоч це тільки натяк.
А далі штрихи, що насторожують читача: з хати віє «нудьга й самота». Мабуть, жінка самотня, адже живеться їх не легко. А праця – у неї навіть віник в руках «засміявся», з нею у хату ввірвався «гамір, ошалілий сміх сніговиць. Коли мати прийшла, то принишклі діти мов воскресли». І так весело, так радісно стало, що від дитячого «реготу й писку» навіть місяцю захотілося завітати у цю оселю.
Поет наче захоплюється цією картиною:
Хлюпа щастя
Дзвінкою хвилею,
Ніби тут вікувало воно…
Однак поет несподівано повертає в іншому напрямі. Він іронічно запрошує фотографів, поетів відтворити це щастя в газетних фото чи в «жахливо веселому» вірші або «грунтовно важких» статтях, де «стрибають веселі цифри». Далі поет розкриває глибоку сутність, дорогу ціну, яку платить ця жінка за щастя:
В доярки цієї
Щасливої
Руки й ноги
Вночі гудуть.
Так лише одним висловом – «руки й ноги вночі гудуть» – В.Симоненко показує оту надважку працю доярки. Тому то її щастя –»важке».
У «Думі про щастя» зображено хорошу, працьовиту людину з доброю душею. Людину, яка справді заслуговує на велике щастя за свій труд, роботу, любов до інших, скромну й невибагливу. Вона щаслива, бо її люблять і вона любить своїх дітей. Доярка –життєлюбна, весела людина. Але щастя її окрадене, бідне. Вона здобула його важкою фізичною працею, постійною втомою. Так В.Симоненко показав красу й велич душі простої трудівниці і засудив тих, хто не цінуючи важкої праці і права на щастя, змушує їх жити і працювати в тяжких умовах.
Героям багатьох поезій В.Симоненка і є отакі, як ця бідна безіменна доярка, люди праці – прості, звичайні, відверті, багаті духовно. Таким був і Василів дід Федір Трохимович, від якого онук узяв багато хорошого, зокрема, доброти та любові до людей. Саме про нього написаний один з кращих віршів поета «Дід умер»
Образ діда, вічного сільського трудівника, виписаний з величезною любов’ю, з глибокою вдячністю за все, зроблене ним для людей, для землі.
Починається вірш просто, наче зітхання. Ось повернулися з похорон, сіли за скорботний поминальний стіл, і хтось, може й сам онук, наче підсумовує: «От і все. Поховали старезного діда». І почали за прадавнім селянським звичаєм поминати покійного. Поминати не горілкою, а добрим словом: якою він був доброю людиною, як любив працювати.
Він тепер вже не встане
І ранком не піде
Із косою на гору круту
І не стане мантачкою тишу будити,
Задивляться в небо, як гаснуть зірки,
Лиш росою по нім буде плакати жито
І пливуть над ним непомітно віки.
Дід був «хорошою людиною» – так просто і вичерпно дається в народі найвища оцінка людині, її моральним якостям. Такою людиною, що «росою по нім буде плакати жито» – це уособлення, яким передано єдність людини і природи. Після роздумів про життя і смерть у поета вириваються слова, сповнені щирості, відчаю й протесту.
… не хочу щоб в землю
ішли без сліда безіменні,
святі, незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
І ще один цікавий поворот знайшов Симоненко, щоб розкрити велич душі діда – селянина, показати значення його життя, його праці для людства. Він перефразовує слова з вірша О Пушкіна «Пам’ятник»:
…вірю,
що ні –
він увесь не умре
Його думи нехитрі
Додумають внуки.
Він житиме в праці й думках, у пам’яті внуків, яким він передавав свою пристрасть і гнів, радощі й муки. Отже висновок: безсмертя людини – в праці, доброті, в тому, що вона зуміла передати нащадкам. І що кожна людина заслуговує на пам’ять, чи то в граніті і бронзі, чи в людських душах і серцях. І треба вміти бачити і розуміти прекрасне й велике у живих – простих, звичайних, на перший погляд, людях. Треба любити їх.
Василь Симоненко багато роздумує над беззаперечними донедавна істинами — постулатами, усвідомлює, що догматична закутість у лати ідейної непогрішимості до добра не приведе. У 1962 році він записує: «Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства. До нестями ненавиджу казенну, патентовану, відгодовану мудрість. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона однак занизька для нормальної людини. Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки. Що то за простір, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не мислить? Поезія — це прекрасна мудрість».
Василь Симоненко з великою, гідною народного поета надією і довірою, реально і усвідомлено сприймав неминучу і так необхідну перебудову суспільного мислення і буття. Та ця перебудова загрузла в болоті парадного застою.
Патріотизм і гуманізм поезії В. Симоненка.
Він був образом свого часу. А час потребував не виховної, дидактичної літератури, а перетворюючої, діяльної, такої, яка б переробляла свідомість, творила нові, ціннісні орієнтації. Тому він з таким гнівом і сарказмом звертається до тих своїх земляків, які люблять свій народ тоді без міри, «коли у міру вигідно любить», які закохані в ідею за добру платню.
Симоненко вірив, що жорстокі випробування, які випали на долю цього народу, скінчилися, а ті негативні явища, що є в суспільстві ¾ залишки зими, що відходить назавжди:
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша
Під сонцем вічності старіє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд.
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є. В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде.

Але поряд з цими переможними нотками у віршах Симоненка звучить і інший мотив: що боротьба за життя українського народу зовсім не завершена, а триває на повну силу:
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Симоненко прагнув віддати всі свої сили та здібності служінню Вітчизні. Звертаючись до України, він пише:
Любове світла! Грізна моя муко
І радосте безрадісна моя,
Бери мене у материнські руки,
Бери моє маленьке гнівне Я!
Возьми всього! І мозок мій, і вроду,
І мрій дитинних плеса голубі.
Для мене найсвятіша нагорода ¾
Потрібним буть, красо моя, тобі.
Ради тебе перли в душу сію
Ради тебе мислю і творю,
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Глибокий український патріотизм поєднується з відразою до примітивного (як зараз кажуть, шароварного) українства:
В букварях ти наряджена і заспідничена,
Поворозками зв’язана, ледве жива,
На обличчі тремтить в тебе радість позичена,
На устах скам’яніли казенні слова.
Україно! Тебе я терпіти не можу!
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.

У поезії Симоненка патріотизм невіддільний від гуманізму. Україна та український народ для Симоненка – не абстрактні ідеї, а поняття, що уособлюють конкретно-емоційне відношення до людей, рідної землі, природи, «життєвий світ». В Україні
Люди – прекрасні.
Земля – мов казка.
Кращого сонця ніде нема...
Симоненкова любов до народу – це любов та повага до кожної людини, до кожного окремого «я»:
Ми ¾ це не безліч стандартних «я»,
А безліч всесвітів різних.
Ми ¾ це народу одвічне лоно,
Ми ¾ океанна вселюдська сім’я.
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони «Я».
Філософія людини в поезії В. Симоненка.
Віра в людину, глибока повага до людської особистості та індивідуальності переходять у філософію людини, в роздуми про людське призначення, про те, що потрібно, щоб бути справжньою людиною. Це призначення, за Симоненком, одночасно «земне» та високе. Людині непотрібні «крила» – «розум й серце потрібні їй».
Призначення людини – бути відкривачем нових духовних скарбів:
Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Звертаючись до «нових Колумбів й Магеланів» Симоненко закликає «в океані рідного народу відкривать духовні острови!»
Безмежні нерозкриті духовні обрії не залишають місця для самовдоволеності:
Нащо бундючитись пихато,
Гріться в похвалах?
Слава – не ртуть
Мало великим себе уявляти.
Треба великим буть.
А щоб буть великим, потрібно мати сміливість стати над буденщиною, бо «живуть століття після смерті ті, що роблять те, чого «не можна»».
Симоненкова віра в людину та в Україну, часто зіштовхувалась з відразливими явищами дійсності. Всі проблеми, що існували в суспільстві, глибоко боліли поетові. Він відчував усі складнощі і перешкоди, які належить подолати для утвердження тієї України, того народу, тієї людини, яких він так любив. І він бачив, що ці перешкоди йдуть не тільки (і не стільки?) ззовні, але й з самої України, від людей з «камінними душами». Інколи від цього Симоненка охоплювало почуття відчаю:
Мене докука гадиною стисла,
Одна дорога ¾ у Дніпро із кручі...
Будь проклят той, хто дав уміння мислить,
Хто дав нам розум і серця жагучі.
Складність його почуттів передають рядки:
Я все люблю і не люблю нічого,
Я всіх люблю і зневажаю всіх,
Я за людей молюся палко Богу
Лише для того, щоб стримати сміх.
Та я люблю й сміюся не для втіхи
І не для примхи власної, о ні!
Можливо, справді виживуть їй лихо
Мої пісні.
Любов не дозволяла поетові лишатись осторонь, закрити очі на те, що неприємно бачити, мовчати про те, що неприємно чути:
Не знаю ким, ¾ дияволом чи Богом, ¾
Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне
І говорити правду всім бульдогам.
А часто хочеться закрити очі кляті,
Забути все і в затишку глухім
Кубельце звити, завести свій дім,
Щасливим бути, як дурак на святі.
Та тільки серце, серце ненавмисне
Пекучим болем душу мені стисне
І відчаєм її наповнить вщерть.
І шепче хтось, ¾ можливо совість власна:
Не йди туди, дорога то нещасна,
То не життя, то смерть.

Але попри моменти розпачу, Симоненкова поезія глибоко життєствердна:
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.

Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт возьми! ¾
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми.
Поезія Симоненка визначається надзвичайною щирістю, простотою, безпосередністю і одночасно точністю і глибиною. Ці риси властиві всім віршам Симоненка, про що б він не писав: про Україну і народ, про актуальні проблеми сучасності, про матір, про кохання:
Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою доброю і ніжною була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти.
Прийшла любов, непрохана й неждана, ¾
Ну як мені за нею не піти?
Симоненко був поетом-шістдесятником, але його поезія належить вічності, бо в ній ¾ вічні почуття, вічні проблеми і питання, вічні цінності. Ця поезія може служити символом національно-демократичних змагань нашого часу так само, як і символом змагань періоду відлиги. Вона не втратить актуальності доти, доки живі почуття любові до Батьківщини, до народу, до людини, любові до матері, кохання, почуття людської гідності. Доти, доки є люди, які слідом за Симоненком можуть сказати:
І хочеться бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже
Захотіло ожити і жить!
Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця й чоло,
Щоб не сказали про вас грядущі:
¾ Їх на землі не було...
Треба було перетворювати людину — вона не могла далі залишатися безмовною, пригніченою, безправною — такою, яку знеособлювала страхом репресій сталінська епоха. Саме на злеті усвідомлення нової історично важливої громадянської місії поезії і обірвалося життя Василя Симоненка.
Ні, Василь Симоненко не з когорти призабутих. Він із тих, хто оцінений і знаний нами не в усій повноті драматичного усвідомлення своєї складної епохи і своєї трагічної долі. Тому світло його чесного життя і правдивого поетичного слова повинно увиразнювати сучасні історичні злами, конфліктні ситуації і прискорювати своєю емоційною енергією часу перебудовний крок.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Біленко В. 5 років тріумфу. 15 – гоніння: Про поета В.Симоненка // Піонерія. – 1990.–№ 12. – С.12-14.
2. Богаєцький В. Незгасна зоря Симоненкової поезії // Молодь України. 1995. – 12 січня. – С. 3.
3. Брюховецький В. Хто найдужче любить життя: Штрихи до портрета В.Симоненка // Українська мова і література в школі. – 1985. – № 1. – С. 13 – 18.
4. Вітренко Р. «Україно! Ти моя молитва» // Українська мова і література в школі. – 1990, – № 12. – С. 21 – 31.
5. Гончар О. Витязь молодої української поезії В.Симоненко // Гончар О. Письменницькі роздуми. – К., 1980. – С. 173 – 177.
6. Гончар О. Вітальне слово // Літературна Україна. – 1989. – 14 вересня. – С. 6.
7. Горинь Б. Тихий і промовистий голос Василя Симоненка: До 60-річчя поета // Самостійна Україна. – 1995. – 17–23 січня. – С. 2.
8. Дмитренко О. «Згадуй зрідка черкаську осінь»» // Київ. – і 995. – № 1. – С. 133.
9. Жулинський М. Василь Симоненко // Жулинський М. Із забуття в безсмертя. – К., 1990. – С. 357–416.
10. Історія Укр. Літератури ХХ століття: У 2 кн. – К., 1998. – Кн.2. – с.78.
11. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – К.: Либідь, 1995. – С.12.
12. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору1960-80-х
років. – К.: Либідь, 1995. – с.10.
13. Кравців Б. 60 поетів 60-х років// Антологія нової Української поезії. –
Пролог, 1967. – С.VI.
14. Олійник Б. Віч на віч//60 поетів 60-х років. Антологія нової української поезії. –Пролог, 1967. – с.48.
15. Симоненко В. Серце моє в комсомолі// Лебеді материнства. – К.,1981. –
с.92.
16. Симоненко В. Лебеді материнства. – К.,1981. – с. 223.
17. Симоненко В. «Світ який...»//Лебеді материнства. – К.,1981. – с. 46.
18. Симоненко В. «Скільки б не судилося...»//Там же, с. 46.


Другие работы по теме: