Contribution to International Economy

  • “Занепад і поразка української революції (1657-1676 рр.)”
Зміст
Розділ 1. Боротьба політичних орієнтацій в Україні (1657-1663 рр.)
3
Розділ 2. Іноземні втручання і громадянська війна (1657-1676 рр.)
5
Розділ 3. Зміни в політичному становищі українських регіонів
8
Розділ 4. Причини поразки і наслідки революції
9
Література
10

Розділ 1. Боротьба політичних орієнтацій в Україні (1657-1663 рр.)
Обстановка в Україні у другій половині XVII століття загострилася одразу ж після смерті Богдана Хмельницького. Ще за життя старого гетьмана козацька рада обрала наступником його шістнадцятирічного сина Юрія Хмельницького, кволого здоров'ям і слабовольного. Після смерті Богдана Хмельницького гетьманом став генеральний військовий писар Іван Виговський.
Ставши гетьманом, Виговський щедро роздавав землі старшині, українським шляхтичам і православним монастирям, намагався якнайшвидше поновити кріпосницький гніт і повернути Україну до складу шляхетської Польщі, розраховуючи цим шляхом забезпечити широку автономію українських земель.
Проти політики Виговського та його прихильників уже наприкінці 1657 р. виступили селяни, козаки, міщани. Боротьбу проти Виговського підтримала і більшість козацької старшини. Народні повстання охопили Лівобережжя, особливо Полтавський полк, і Запоріжжя.
Очолили повстанців полтавський полковник Мартин Пушкар і запорізький кошовий отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з московськими урядовцями, обвинувачуючи Виговського у зв'язках з Польщею.
Найбільш злиденні з повстанців, так звані дейнеки (від турецького - люди, озброєні киями), нападали на маєтки шляхтичів, монастирів, старшини, громили їх, що свідчило про антифеодальну спрямованість повстань. Цьому не могли співчувати старшини.
Не маючи змоги спертись на козаків, Виговський почав наймати військо з числа кримських татар. Після ряду запеклих боїв Виговському в червні 1658 р. вдалося перемогти повстанські загони. Полтаву було зруйновано і спалено. Мартин Пушкар загинув у бою, Яків Барабаш був схоплений і страчений.
Прагнучи забезпечити незалежність Української держави, Виговський разом з частиною старшин 6 вересня 1658 р. у місті Гадячі на Полтавщині уклав з представниками польського уряду договір, відомий під назвою Гадяцького. За цим договором Україна виходила із складу Російської держави і поверталася в межі Речі Посполитої. Три воєводства - Київське, Брацлавське і Чернігівське - мали скласти так зване Велике князівство Руське, яке об'єднувалось з Литвою і Польщею на рівних правах, «як вільний до вільних, як рівний до рівних».[5; с. 253-255]
У 1659 році гетьманом знов став Юрко Хмельницький, але його слабовольність і непослідовна та непопулярна серед населення політика стала причиною для нових політичних інтриг, що продовжувались до 1663 року, коли владу захопили: на Правобережжі – Павло Тетеря, а на Лівобережжі – Іван брюховецький.

Розділ 2. Іноземні втручання і громадянська війна (1657-1676 рр.)
На початку другої половини XVII століття політичне становище і суспільні відносини в Україні були складними. Хоч на Переяславській раді було проголошено приєднання України до Росії, але ще тривалий час не припинялися напади на Україну польських шляхтичів, кримських татар, турків. Багато разів вони вдиралися в українські землі, несучи руйнування і смерть. Почав наступ проти української державності російський царський уряд. Гетьмани і козацька старшина намагалися забезпечити незалежне існування Української держави і шукали шляхи для досягнення цієї мети.
Численні війни, наступ козацької старшини та шляхти на народні маси, незрозуміла їм поведінка частини панівної верхівки - усе це посилювало і загострювало соціальні й політичні суперечності в Україні, що неминуче вело до початку громадянської війни.[5; с. 253]
Політика гетьмана Івана Виговського викликала невдоволення у проросійських верств населення. За Гадяцькою угодою Виговський повертав Україну до складу Польщі, що призвело до розгортання війни між українськими і московськими військами на початку 1659 року.
Після перших поразок московьких військ проти Виговського повстали і народні маси і більшість козацької старшини, що залишилися вірними союзу з Росією. Повстання очолили паволоцький полковник Іван Богун, запорізький кошовий отаман Іван Сірко і обраний наприкінці 1658 р. наказний гетьман Іван Безпалий. Разом з повстанцями діяли російські війська під командуванням воєводи Г. Ромодановського. Боротьба розгорнулась як на Лівобережжі, особливо в полках Переяславському, Ніжинському, Чернігівському, Лубенському, так і на Правобережжі. Хоч Виговський на допомогу закликав татар і почав переговори з Туреччиною, натискові народних мас він протистояти не міг і в 1659 р. втік до Польщі. У 1664 р. Виговський був звинувачений у зраді Польщі і за вироком польського суду розстріляний.[1; с. 153]
Після падіння Виговського гетьманом знову був проголошений Юрій Хмельницький (1659-1663). На Переяславській козацькій раді в Переяславі, що відбулася в жовтні 1659 р. в присутності царських військ і воєводи князя Трубецького, було підтверджено приєднання України до Росії з посиленням влади царизму в Україні.
Польські магнати й шляхтичі не хотіли примиритися з втратою шляхетських військ. Щоб розв'язати собі руки для нової війни за Україну, в 1660-1662 рр. польський уряд уклав у квітні 1660 р. мир з Швецією і слідом за цим почав наступ на Правобережну Україну. Проти польсько-шляхетських військ виступила російська армія на чолі з воєводою В. Шереметєвим. Але під Чудновом, на Житомирщині, вона зазнала поразки від переважаючих сил польсько-шляхетських військ і татар, а сам Шереметєв потрапив у полон до татар. Правобережжя знову загарбала шляхетська Польща.
А слабовольний і безхарактерний Ю. Хмельницький піддався впливу пропольського шляхетсько-старшинського угруповання на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким і уклав того ж 1660 р. з представниками Польщі трактат, за яким Україна мала бути знову повернена під владу Польщі на умовах Гадяцької угоди (без пункту про «Руське князівство»).
Але народні маси і основна частина козацької старшини не хотіли повернення України під владу шляхетської Польщі і продовжували проти неї боротьбу.
Польська шляхта з допомогою татар змогла оволодіти в 1660 р. лише Правобережжям. Кілька походів на Лівобережжя в 1661-1662 рр. закінчилися невдачею. Не здатний керувати подіями, оточений за пропольську політику ворожістю мас, Ю. Хмельницький у січні 1663 р. зрікся гетьманства і постригся в ченці. Гетьманом Правобережжя став колишній переяславський полковник Павло Тетеря (1663-1665), який, захищаючи інтереси пропольської групи старшини, вірно служив шляхетській Польщі.
Але Лівобережжя й Запоріжжя не визнавали влади Тетері. Лівобережним гетьманом у 1663 р. став запорізький кошовий отаман Іван Брюховецький.
Отже, закріпився поділ України на дві частини: Правобережжя, де гетьманом був ставленик Польщі П. Тетеря, залишалося під владою шляхетської Польщі; Лівобережжя з Києвом, де гетьманом став І. Брюховецький, що орієнтувався на царський уряд, - у складі Росії.
Польські шляхтичі, які поверталися на Правобережжя, і пропольська група старшини на чолі з Тетерею поновлювали польсько-шляхетські порядки, кріпосницький і національний гніт. Проти їхніх дій піднімалися народні повстання, внаслідок яких польсько-шляхетська влада на Правобережжі фактично була ліквідована у 1665 році зі втечею гетьмана Тетері за кордон.[3; с. 260]
Громадянська війна продовжувалася до 1676 року – року ганьби в історії України, оскільки саме цього року національні державні символи були привезені до Москви та розтоптані у прямому та переносному змістах і надовго українському народові довелося забути про слово “незалежність”.

Розділ 3. Зміни в політичному становищі українських регіонів.
Після втечі Тетері у 1665 році на Правобережжі на зміну екс-гетьману швидко висунулася нова постать людини владної, енергійної і честолюбної, що впродовж десяти років безуспішно намагалася оволодіти розбурханим морем усобиць і безладу. Цією людиною був Петро Дорошенко
Укріплюючи свою владу, новий гетьман рішуче подавив опозиційні виступи лідерів промосковської орієнтації, і невдовзі, відчуваючи зміцнення свого становища, Дорошенко скликав старшинську раду, яка схвалила запропоновану ним програму - вигнати усіх ляхів з України до Польщі і, заручившись підтримкою хана Адиль-Гірея, під гетьманською булавою об’єднати Лівобережжя та Правобережжя. У грудні 1666 р. разом з незмінними союзниками-татарами він розбив відділи коронного війська, розквартировані на Поділлі, розпочинаючи чергову козацько-польську війну.
Звістка про рішення перемирної комісії в Андрусові, де вирішувалися взаємні територіальні поступки знесилених війною Росії і Речі Посполитої, прискорила хід подій. У січні 1667 р. тут було підписане Андрусівське перемир’я, яким прецедент фактичного існування двох Україн - Ліво- і Правобережної - закріплювався юридично, перекреслюючи криваві змагання за Козацьку державу, що тривали вже майже двадцять літ.[4; с. 316]
18 червня 1668 року після смерті Брюховецького, Дорошенко спробував провести обєднання розрізнених земель, ставши гетьманом обох берегів – і Правобережжя, і Лівобережжя, але не втримався на цій посаді навіть року.
Тоді, Петро Дорошенко, зневірившись у можливостях самотужки подолати внутрішню анархію, звертається за домомогою до Туречччини. Але це рішення дорого коштувало Україні, перетворивши її знов на поле громадянської війни, що велася аж до 1676 року – року капітуляції Дорошенка перед московськими військами. Так закінчилася 20-річна громадянська війна – знищенням всіх надбань повстання 1648 року та Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмільницького.

Розділ 4. Причини поразки і наслідки революції
Говорячи про причини поразки і наслідки революції, треба враховувати наступні особливості.
Однією з найголовніших причин виникнення доби Руїни в історії України треба вважати внутрішні протиріччя в розвитку козацького суспільства .На протязі всього розглянутого періоду інтереси правлячої верхівки - козацької старшини та знаті завжди ставали поперек дороги інтересів та бажань простого народу: рядового козацтва , міщан, селян.
Другою причиною невдачі українського народу в період 1657 – 1686 років можна назвати повну відсутність у правлячої верхівки чітко окреслених політичних цілей, а також відповідних методів та інструментів управління всіма верствами українського суспільства.
Третьою, досить вагомою причиною, було зовнішнє втручання деяких зацікавлених країн у внутрішні справи України. Таких зацікавлених країн було три - Польща, Туреччина та Росія й кожна з них мала на Україні свої певні інтереси.
Польща після повстання 1648 року втратила один з найприбутковіших районів Східної Європи, і тому зрозуміле її бажання повернути Україну в свій склад будь – якою ціною. Для Польщі Україна виступала також захисною буферною зоною між татарами та турками.
Для Туреччини Україна була постачальником основного джерела доходів турецької казни - работорговлі.
Але найбільші інтереси мала Російська імперія. Для Москви козацька держава була таким собі взірцем, союз з якою був дуже важливий як з військово-політичних, так і з культурних питань.[2; с. 154]
Таким чином, головним наслідком революції і перебігавшої після неї Руїни стало те, що здобутки Визвольної війни були розгублені, перетворені на ніщо і Україна надовго втратила свій шанс на здобуття незалежності, який отримала тільки у ХХ столітті.

Література:
1. Бойко О. Д. Історія України. - К.: “Академія”, 2002. - 656 с.
2. Історія держави і права України: Підручник / За ред. А.С. Чайковського. – К.:Юрінком Інтер, 2003. – 512 с.
3. Історія України / В.Ф.Верстюк, О.І.Гуржій та ін.; Під ред. В.А.Смолія. – К.:Альтернативи, 1997. – 416 с.
4. Крип'якевич І. П. Історія України. - Львів: “Світ”, 1992. - 558 с.
5. Рибалка І. К. Історія України. Частина 1: Від найдавніших часів до кінця XVIII століття: [Підр. для іст. фак. вищих навч. закладів]. - X.: Основа, 1994. - 448 с.


Другие работы по теме: