Contribution to International Economy

  • Вплив фізкультурно-оздоровчих занять настiльним тенiсом на органiзм школярів з порушенням слуху
ВПЛИВ ФІЗКУЛЬТУРНО-ОЗДОРОВЧИХ ЗАНЯТЬ НАСТІЛЬНИМ ТЕНІСОМ НА ОРГАНІЗМ ШКОЛЯРІВ З ПОРУШЕННЯМ СЛУХУ Зміст Введення Розділ 1. Навчально-оздоровчі заняття фізичними вправами з дітьми шкільного віку в спеціалізованих інтернатах 1.1. Форми організації занять фізичними вправами з дітьми, що мають порушення слуху у спеціалізованих інтернатах 1.2. Особливості фізичного розвитку і фізичного стану організму школярів-інвалідів по слуху 1.3. Фізичні оздоровчі заняття для школярів-інвалідів по слуху 1.4. Динаміка розвитку основних рухових якостей у школярів 10-15 років Розділ 2. Методи i органiзацiя дослiджень 2.1. Методи дослiджень 2.2. Oрганiзацiя дослiджень Pозділ 3 Oсобливостi спрямованого впливу засобiв настiльного тенiсу на рiвень фiзичного розвитку, пiдготовленостi та працездатностi дiтей з вадами слуху Оцiнка рiвня физичного розвитку дiтей-iнвалiдiв з вадами слуху, якi займаються настiльним тенiсом протягом року Функціональний стан серцево-судинної та дихальної системи спостережуваного контингенту Оцінка фізичної підготовленості і працездатності спостережуваного контингенту 3.4. Вплив занять настiльним тенiсом на органiзм дiтей-iнвалiдiв з вадами слуху Практичнi рекомендацiї Bисновки Список використаної лiтератури ВВЕДЕННЯ У теперішній час процес роботи з дітьми, що страждають вадами слуху, є предметом дослідження фахівців багатьох галузей наукового знання. Психологи, соціологи, педагоги, соціальні працівники розкривають різні сторони цього процесу, досліджують механізми, етапи та стадії, фактори допомоги таким дітям (Выготский Л.С., 1995; Боскис Р.М., 2004). Одним з важливих аспектів цієї допомоги є розвиток рухової активності, зміцнення і формування фізичних якостей у дітей-інвалідів по слуху (Байкина Н.Г., 1988, 1991; Абилова Э.Н., 1992, Бертень Г.П., Розанова Г.В., 1993). Поширеність, складність і багатогранність клінічних проявів і патофізіологічних механізмів їхнього розвитку, труднощі в лікуванні і дитяча інвалідність в усьому світі є серйозною проблемою. Актуальною проблемою оздоровчої фізкультури є пошук шляхів підвищення її ефективності на організм школярів c порушенням слуху. В даний час є загальновизнаним, що між недорозвиненням слуху та фізичним розвитком у дітей існує тісний взаємозв'язок. Bесь хід нормального фізичного розвитку дитини протікає за певними закономірностями, при яких кожнa вже сформoвана ланка є свого роду базою для повноцінного формування наступного. Тому випадiння якоїсь однiї ланки (або відхилення від норми в iї розвитку) перешкоджає нормальному розвитку інших, «надбудованих» ланок (Дьячков А.И., 1985). Форми організації занять фізичними вправами з дітьми, що мають порушення слуху спираються на спеціальні принципи: етіопатогенетичний (обліку етіології та механізмів слухового порушення), системності та обліку структури слухового порушення, комплексності, диференційованого підходу, етапності, розвитку, обліку особистісних особливостей, діяльнісного підходу, формування рухових навичок в умовах фізичних занять. Мета дослідження: вивчення нових форм організації занять фізичними вправами з дітьми, що мають порушення слуху у спеціалізованих інтернатах. Об'єктом дослідження виступає вивчення впливу фізкультурно-оздоровчих занять настільним тенісом на організм школярів з порушенням слуху. Предмет дослідження - процес формування комплексу рухових рухів під час занять настільним тенісом в умовах спеціально організованого навчання глухих школярів. Для вивчення проблеми були поставлені завдання: 1. Провести аналіз сучасної наукової літератури з проблеми фізичних оздоровчих занять для школярів-інвалідів по слуху. 2. Вивчити особливості спрямованого впливу на рівень рухових якостей школярів-інвалідів по слуху. 3. Дати оцінку стану фізичного розвитку школярів-інвалідів по слуху. 4. Дослідити роботу з організації занять настільним тенісом на організм дітей-інвалідів по слуху. 5. Розробити практичні рекомендації з проведення фізкультурно-оздоровчих занять настільним тенісом в спеціалізованих інтернатах для школярів-інвалідів, маючих порушення слуху. При організації занять настільним тенісом фізичний вплив необхідно розглядати в сукупності з педагогічним процесом, в якому реалізуються завдання навчання і виховання (Хода, Л.Д., 2006). У процесі організації фізичних вправ велике значення приділяється загальним принципам: вихованню характеру фізичного навчання, науковості, систематичності і послідовності, доступності, наочності, свідомості, активності і індивідуального підходу. При при плануванні навчально-оздоровчих занять з дітьми-інвалідами по слуху необхідно враховувати сукупність етіологічних чинників, які зумовлюють виникнення порушення слуху. Це зовнішні, внутрішні, біологічні та соціально-психологічні чинники. Для осіб з обмеженими можливостями здоров'я, що навчаються в спеціалізованих інтернатах, організуються заняття з використанням засобів адаптивної фізичної культури та адаптивного спорту з урахуванням індивідуальних здібностей і стану здоров'я таких дітей. У процесі навчання рухів особливе значення має рухова пам'ять, яка, на думку ряду авторів лежить в основі вироблення і збереження рухових навичок (Пеганов Ю.А., Спицин А.Г., 1998). Над проблемами вдосконалення фізичного виховання дітей та підлітків з порушенням слуху працювали Комаров Ю.Н., Савенков Г.И. [32], Лях В.И. [37], Пеганов Ю.А., Спицин А.Г. [42], Хода Л.Д. [50], Шибанов Д.В. [55] та ін. У своїх дослідженнях автори вказують, що ефективність педагогічного процесу з фізичного виховання можна істотно підвищити застосуванням спеціальної методики навчання, що дозволяє співвіднести методи та засоби педагогічних впливів з особливостями розвитку рухової сфери дітей з порушенням слуху. Актуальність цієї проблеми обгрунтована і тим, що в кожному типі спеціальної школи є діти, у яких спостерігається поєднання ряду первинних порушень, обумовлених етіологічними факторами. Своєрідність таких складних дефектів, як поєднання порушення слуху з інтелектуальною недостатністю, порушеннями опорно-рухового апарату, затримкою фізичного розвитку, патологією характеру і поведінки, вимагає наукового обгрунтування процесу диференційованого навчання і виховання. Всебічне вивчення особливостей розвитку дітей зі складними дефектами буде сприяти підвищенню рівня корекційної навчально-виховної роботи. Серед різноманітних засобів фізичного виховання школярів, як доступний і ефективний засіб можна виділити гру в настільний теніс, яка може сприяти формуванню рухових здібностей опорно-рухового апарату дітей і підлітків з порушенням слуху. Організація занять фізичними вправами з дітьми, що мають порушення слуху у спеціалізованих інтернатах повинна грунтуватися на принципах пріоритетності, масового розповсюдження і доступності занять спортом (Байкина Н.Г., Сермеев Б.В., 1991; Белов Г.А., 1995). Сьогодні гостро відчувається потреба в тому, щоб приділити належну увагу розвитку рухової активності у дітей, що страждають вадами слуху. Одним з видів цього процесу можна назвати залучення дітей до фізичних вправ за допомогою різних ігор, однією з яких є гра - настільний теніс. Настільний теніс - це гра двох гравців (один проти одного) або двох пар (двоє проти двох), які стоять за столом і по черзі б’ють по целулоїдним або пластиковим кулькам. Удар по кульці проводиться через сітку з допомогою маленьких ракеток так, щоб кулька приземлилася на половині столу супротивника, і супротивник не міг його повернути (Амелин А. Н., Пашнин В. А., 1985). Мета гри - тримати м'яч у грі, по черзі відбиваючи його, доки одній зі сторін не вдасться відбити кульку. Удар по кульці повинен наноситися тільки після того, як він один раз відскочить від половини стола гравця. Очко заробляє та сторона, яка останньою завдасть вдалий удар в цьому розіграші очка.Настільний теніс вимагає від гравця спритності і швидкості, стрімкості атак і самовідданості в захисті. Несподіванка і використання тактичних комбінацій, які виконуються в долі секунди, виховує y гравця гарну реакцію і витривалість. Висока фізична підготовленість гравця дозволяє стрімко переміщатися, миттєво наносити удари, а звідси впевненість в своїх силах, уміння чітко здійснювати намічений план, що дуже важливо для дітей з вадами слуху в плані їх спілкування з однолітками і з адаптацією до навколишнього середовища. РОЗДІЛ 1 НАВЧАЛЬНО-ОЗДОРОВЧІ ЗАНЯТТЯ ФІЗИЧНИМИ ВПРАВАМИ З ДІТЬМИ ШКІЛЬНОГО ВІКУ У СПЕЦІАЛІЗОВАНИX ІНТЕРНАТAX 1.1. Форми організації занять фізичними вправами з дітьми, що мають порушення слуху у спеціалізованих інтернатах Організаційними формами роботи, спрямованими на розвиток рухових якостей з дітьми, що мають порушення слуху у спеціалізованих інтернатах є: 1) навчальна робота; 2) фізкультурно-оздоровча робота в режимі дня; 3) активний відпочинок; 4) самостійна рухова діяльність дітей. Дослідження, проведені НДІ фізіології дітей і підлітків, показали, що комплексне застосування всіх видів фізкультурно-оздоровчої роботи забезпечує ефективність рухового режиму за умови використання раціональної методики проведення його компонентів (Дмитриев А.А., 2002; Никитина М.И., 1996). Теоретичні відомості повідомляються учням в процесі вивчення фізичних вправ на уроці та сприяють засвоєнню навчального матеріалу. Рухливі ігри, до яких вiдноситься настiльний тенiс, дозволяють удосконалювати техніку основних рухів в більш складних умовах (Дмитриев А.А., Сермеев Б.В., 1998; Каменцева Н.А., 1998). Для дiтей-iнвалiдiв з вадами слуху необхідно вибрати такі ігри, які сприяють розвитку почуття рівноваги, рухової координації, зорової орієнтації, уваги, швидкості руху, навичок бігу, метання, стрибків, лазіння, перелiзання. При організації та проведенні всіх видів фізичних вправ, у тому числі і рухливих ігор, вчитель повинен постійно перебувати в полі зору всіх учнів для того, щоб вони могли бачити сигнали, рухи і мовy вчителя (Боскис P.M., 1988). У спеціалізованих інтернатах для дітей з порушеннями слуху проводяться планові заняття фізкультурою. На уроці учні отримують необхідний мінімум знань, умінь і навичок, передбачених програмою з фізичної культури для глухих дітей, підвищують рівень свого фізичного розвитку (Азарян Р.И., 1985). Урок фізичної культури є основною і обов'язковою формою фізичного виховання в школі-інтернаті. Структура уроку фізкультури включає 3 частини: підготовчу, основну і заключну. Кожна з них має своє обгрунтування і сприяє вирішенню завдань уроку. Програма для дiтей-iнвалiдiв з вадами слуху складається з розділів: теоретичні відомості, гімнастика, легкa атлетика, рухливі ігри, плавання (Байкина Н.Г., 1979, 1985). У спеціалізованиx інтернатax проводять гімнастику по класах (1 - 3, 4 - 6, 7 - 8) або з кожним класом окремо. Основним положенням методики є складання комплексу, що складається з 5 - 7 вправ динамічного характеру, що впливає на всі групи м'язів; правильне виконання вправ з особливою увагою до поставу і дихання, чого легше досягти, використовуючи наочність. В інтернатax можуть проводитися фізкультурні хвилинки і фізкультурні паузи, щоб повернути втомленому дитині працездатність, увагу, зняти м'язовe і розумове стомлення, попередити порушення постави. Комплекси повинні постійно оновлюватися, їх характер і інтенсивність виконання відповідати порi року. Тривалість не більше 15 хвилин. Bчитель повинен знаходитися в цей час близько класу, спостерігати за порядком, правильним виконанням вправ і при необхідності надавати допомогу. Вимоги при проведенні фізичних вправ для дiтей-iнвалiдiв з вадами слуху наступні: вправи не повинні бути важкими для вивчення; вправи мають бути комбінованими; вправи повинні бути дозованi, не викликати стомлення, не включати вправи, що вимагають сильної напруги на силову витривалість правильнe чергування вправ для різних м'язових груп; після вправ для рук, краще використовувати вправи для ніг, одноманітні вправи викликають стомлення місцевого характеру; якщо даються дві вправи для однієї і тієї ж групи м'язів, то друга вправа або друга частина складного вправи повинна бути для м'язів антагоністом; необхідно чергувати характер фізичних зусиль; доцільно змінювати вправи в комплексах не всі відразу, а поступово замінюючи одне - два вивчених і засвоєних новими, дотримуючись основної схеми протягом 2 - 4 місяців; бажано використовувати метод злитого проведення (Козленко Н.А., 1987). Підбір вправ для фізкультурної паузи здійснюють виходячи з типових рекомендацій, тривалість 5 - 10 хвилин, 7 - 9 вправ, кількість повторень 5 - 8 разів. Фізкультурна хвилинка: розрізняють cкорочені та повні фізкультурні хвилинки, динамічного і локального характеру. Cкорочена складається з однієї вправи; 1 - 4 клас 3 - 4 вправи, у 5 класі і старше до 5 вправ. Протягом дня проводять 2 - 3 рази. Комплекс включає вправи для м'язів рук, ніг, спини. Так, як діти у спеціалізованиx інтернатax більшу частину часу проводять в одному і тому ж приміщенні, для них обов'язковою і важливою формою активного відпочинку є прогулянки. Вони організуються вихователями, і містять різну рухову діяльність. Прогулянка запланована в режимі дня школи. Прогулянка дає дітям фізичнe розвантаження. Основні види прогулянок: - Iгрова прогулянка. Педагог заздалегідь продумує зміст ігор, місце їх проведення, дозування. Ще краще, якщо діти самі вибирають грy, призначають зі своєї сфери керівників, капітанів. - Прогулянка з трудовими завданнями. Вона включає виконання різних господарських робіт: розчищення ковзанки, обладнання спортивних майданчиків, посадку дерев та інше. - Спортивна прогулянка: включає найпростіші змагання в бігу або гру з м'ячем. - Прогулянка-екскурсія. Включає елементи пізнавального характеру (ознайомлення з історичними пам'ятками, спостереження за природою). - Прогулянка перед сном. Вона не повинна бути тривалою. Гуляти треба спокійно. Якщо діти затівають грy, не повинно бути швидкого бігу, стрибків. - Прогулянка з рухливими іграми. Особливо на повітрі рухливі ігри набувають великого значення в організації змістовного дозвілля, активного відпочинку. Фізичні вправи проводяться в якості активного відпочинку з метою зниження стомлення, що виникли в результаті навчальної діяльності та підвищення розумової працездатності. Вони сприяють формуванню позитивного ставлення до організованої колективної діяльності, підвищення обсягу умінь і навичок самостійних занять фізичними вправами. Також важливий вплив для дiтей-iнвалiдiв з вадами слуху мають вправи, яки проводяться у басейнi. Плавання відноситься до циклічних вправ, які виконуються в незвичних для людини умовах водного середовища. Сутність зміни фізіологічних функцій організму плавця залежить від потужності виконуваної роботи, від особливостей середовища і положення тіла у воді. Горизонтальне положення допомагає притоку крові від нижніх кінцівок до серця. Внаслідок цього гемодинамiчна функція серцево-судинної системи виявляється значно полегшенoю. Частота дихання залежить від способу плавання і довжини дистанції. Застосування всіх форм фізкультурно-оздоровчої роботи сприятливо діє на динаміку розумової працездатності у дiтей з вадами слуху (Павлов А.П., 1997). При цьому у школярів значно підвищується рухова активність, поліпшується фізична працездатність і рухова підготовленість. Заняття фзичними вправами у дiтей з вадаму слуху мають свої особливості. Відсутність слуху, недостатній розвиток мови створюють певні труднощі при навчанні фізичним вправам. З огляду на психофізіологічні особливості глухих, своєрідність розвитку їх рухової сфери, необхідна організована система навчання, яка дозволяла б надавати комплексний вплив на розвиток індивіда. У зв'язку з цим курс навчання фiзичним вправам з настольного тенiсу необхідно умовно ділити на три етапи. Перший етап навчання-створення в учнів загального уявлення про локомоції, а також про їх зв'язки з раніше вивченими вправами на уроках фізичної культури. Другий етап педагогічного впливу повинен здійснюватися за рахунок комплексного застосування вправ. На цьому етапі відводиться особлива роль корекції техніки виконання вправ. При цьому виключаються ті способи їх виконання, які закріплювали б негативні навички, з технічної точки зору. Третій етап спрямований на стабілізацію і вдосконалення навичок виконання вправ в умовах підвищення навантаження і збільшення інтенсивності занять. Для успішного використання методики необхідно застосовувати такі педагогічні методи: практичні (розпорядження алгоритмічного типу), наочні (показ і метод графічного запису вправ), словесні (пояснення, метод корекції помилок). Роль цих методів у процесі виконання вправ неоднакова і залежить від завдань конкретного етапу. Так, на початковому етапі навчання настiльному тенiсу бажано віддавати перевагу наочним і словесним методам. Без попереднього створення в учнів образного уявлення про вивчаємi вправі, формування правильних рухових навичок загальмоване вже на самому початку. Тому для створення образу і формування уявної моделі виконання фiзичних рухiв необхідно використовувати: їх показ, пояснення (в даному випадку використовувати усі види мови, жестова, дактильнa, уснa та письмовa), попередню корекцію помилок на основі графічного запису вправи. Останнім часом широкого поширення набуло положення про те, що навчання рухам може йти успішно тільки в тому випадку, якщо при поясненні фізичних вправ будуть одночасно використовуватися методи слова та демонстрації. Для учнів, у яких цей процес утруднений в результаті порушень одного з аналізаторів (слуху), при навчанні будь-яким вправам найбільш доцільним є почергове застосування методів показу і пояснення. Це положення знаходить підтвердження в дослідженнях Ходи Л.Д. Проблема дослідження і оцінки режимів рухової активності залишається, як і раніше актуальною, оскільки рухова активність є одним з основних факторів, що визначають здоров'я, рівень фізичного стану населення. Дослідження гігієністів свідчать про те, що до 82-85% учнів перебувають у статичному положенні більшу частину дня. У школярів довільні рухи займають лише 16-19% часу доби, з них на організовані форми занять фізичними вправами припадає лише 1-3%. Що ж стосується дітей з порушенням слуху, які проживають в інтернатах, то навіть режимом закладу на заняття фізичними вправами (включаючи прогулянку на свіжому повітрі) відводиться тільки 12,5% часу. Уроки фізичної культури лише частково поповнюють недолік рухів - близько 40% добової потреби (Фомин Н.А., Вавилов Ю.Н., 1991). У процесі навчання глухих техницi настiльного тенiсу необхідно застосовувати метод алгоритмічних приписів. Під цим розуміються певні приписи про порядок і характер дій кожного учня. Методика складань приписів алгоритмічного типу передбачає поділ комплексу вправ на частини, які освоюються в чiткiй послідовності. Ці приписи повинні відповідати наступним вимогам: точно вказувати характер впливу кожної вправи; всі вправи в комплексі повинні бути взаємопов'язані і розташовані в певній послідовності. Вибір методу алгоритмічних приписів зручний перш за все тим, що при навчанні це дає можливість моделювати педагогічний процес. Цей метод можна застосовувати, як до навчання розумовим, так і до фізичних вправaм. Він забезпечується наявністю наочної інформації, яка здійснюється за принципом зворотного зв'язку, що дозволяє безперервно коректувати процес навчання. Крім того, даний метод дозволяє зменшити «непродуктивну» витрату часу і вимагає від учня постійної активної роботи. З різних типів програмованого навчання найбільш ефективним є алгоритмізація рухових дій. Перед заняттям для будь-якої складної і незнайомої вправи складаються приписи алгоритмічного типу. Алгоритми конкретних вправ заносяться в навчальні картки і супроводжуються графічними зображеннями рухової дії; крім того, проти кожної вправи вказується його дозування. Потім учням пропонується виконати всі вправи в встановленій послідовності на основі мовного забезпечення (використання дактильного і усного мовлення) та демонстрації. Таким чином, метод приписів спирається на методи навчання, відомі у фізичному вихованні, які об'єднані в певну систему: управління корекційно-педагогічним процесом на заняттях зводиться до створення необхідних умов для виконання вправи, при яких поступово зникає необхідність у зовнішній інформації; застосування даного методу дозволяє в комплексі вирішувати завдання фізичного виховання та дає можливість керувати процесом навчання. До числа найважливіших завдань, які людина вирiшує в ході діяльності, відносяться різноманітні рухові завдання (Масауд Р., 1998; Швай О.Д., 2000). Багато яких з них, можуть бути успішно вирішені лише за рахунок актуалізації різних форм досвіду (образного, словесно-логічного, емоційно-оцінного, рухового) і реалізації ряду активних процесів (розпізнавання образів, образного уявлення, абстрагування, ухвалення рішення, програмування дії, ідеомоторних «опробувань» та ін.) Таким чином, рухова пам'ять дуже складна за структурою і тому у школярів зі зниженим слухом сприйняття і розвиток рухової пам'яті загальмоване, за рахунок обмеженого досвіду. Аналіз спеціальної літератури дозволяє говорити про необхідність мовного «забезпечення» уроків фізичної культури. Результати експериментальної роботи Рау Ф.Ф., Слезина Н.Ф. [43] показали, що навчання фізичним вправам глухих дітей з використанням словесної мови має велике позитивне значення. Слово здатне підвищувати інтелектуальну і рухову активність учня, а також сприяти більш швидкому і міцному освоєння фізичних вправ. Розглядаючи роль мови у фізичному вихованні глухих школярів, Н.Г. Байкіна зазначає, що глухим учням мало відомі дієслова, що позначають рухові дії. У зв'язку з цим у процесі занять необхідно пропонувати називати вправи, які дозволяють вирішити конкретні завдання уроку( Андреева Л.В., Волкова К.А., Григорьева Т.А., 1989). Крім цього, мовний матеріал забезпечує засвоєння глухими учнями назв навчального обладнання, тренажерів, інвентарю та технічних засобів навчання. Застосування різних видів мови на уроках з силової підготовки дозволяє вирішувати широкий спектр завдань. Разом з тим слід зауважити, що надмірне вживання мови на заняттях фізичною культурою призводить до значного зниження моторної щільності уроку, що дозволяє говорити про недостатнє руховe навантаження. З часом освоєння вправ, необхідність у застосуванні жестової і дактильної мови різко зменшується. Закріплення основних положень на уроках здійснюється в наступному порядку: назва виконуваної вправи, його виконання учнями і промовляння назви вправи, подальше виконання вправи з відповідною корекцією з боку педагога (Розановa Т.В., 1991). Таким чином, застосування методу алгоритмічних приписів з раціональним поєднанням наочних та словесних методів, а також своєчасна корекція помилок дозволяє різко зменшити їх кількість і підвищити якість виконання фiзичних вправ. Навчання комплексам вправ можна також проводити з використанням звукової та світлової сигналізації. Використання даних прийомів дозволяє створити тактильні (вібрація підлоги при гучному звуковому сигналі) і зорові орієнтири (світловий прилад) для початку та закінчення виконання вправи. Використання даних прийомів навчання дозволяє задавати глухим дiтям потрібний темп рухів, а також значно підвищити моторну щільність уроку. Таким чином, навчально-оздоровчі заняття фізичними вправами з дітьми шкільного віку в спеціалізованих інтернатах переслiдують наступнi дiї: підвищення загального тонусу організму дитини; поліпшення функції нервової тканини; вироблення навички активної корекції зміцнення м'язів та збільшення обсягу активних рухів; стимулювання боротьби з атрофічними явищами в м'язах; зниження тонусу м'язів і зменшення тугорухливісті в суглобах; поліпшення стану нервово-м’язового, опорно-рухового апарату; посилення кровообігу в суглобах; поліпшення функції серцево-судинної і дихальної систем; стимуляція функції кровообігу, дихання, загального обміну речовин; створення емоційної розрядки для хворих дітей, проведення профілактики психологічного перевантаження. 1.2. Особливості фізичного розвитку і фізичного стану організму школярів-інвалідів по слуху Глухі діти мають свої відмітні особливості фізичного, функціонального і психічного розвитку. Ці особливості обумовлюють специфіку їх фізичного розвитку. Серед глухих дітей зустрiчається порушення постави, сколіоз, сутулуватість, плоска грудна клітка, крилоподібні лопатки, плоскостопість. Показники фізичного розвитку глухих дітей (ріст, вага тіла, окружність грудної клітки, життєва ємність легень, сила м'язів спини, живота і клітини) мають відмінності від показників дiтей, якi чують. Найбільш помітні у глухих дітей порушення моторики. У техніці виконання циклічних рухів є відхилення: при ходьбі спостерігається човгaюча хода, а біг - на напівзігнутих ногах при дуже малій амплітуді рухів рук і незначному нахилі тулуба. Рухи самі по собі позбавлені пластичності, дії не точні. Розвиток такої життєвої важливої якості, як швидкість рухової реакції і одиночного руху, у глухих дітей також відстає. Глухі діти відрізняються від своїх однолітків соматичною ослабленою, недостатньою рухливістю, відставанням у фізичному і моторному розвитку. Різко знижена або повністю відсутня функціональна діяльність слухового аналізатора викликає загальмованість центру рухового аналізатора, зовнішніми ознаками цього процесу є різке обмеження рухової активності дітей з порушеннями слуху та їх постійний контроль над кожним своїм рухом (Апраушев А.В., 1983). У дітей інвалідів по слуху спостерігається яскраво виражене відставання розвитку рухової пам'яті і зменшення збереження рівноваги, як статично, так і динамічно. Недоліки в рівновазі та діяльності вестибулярного аналізатора призводять до пристосувальниx реакцій в статиці і моторики - маються на увазі дефекти: широка постановка ніг при ходьбі і бігу, посилення плоскостопості, збільшення вигнутістi хребта. Ступінь збереження вестибулярного апарату школярів-інвалідів по слуху не завжди супроводжується стійкістю рівноваги, oднак провідним і вирішальним фактором у регулюванні почуття рівноваги є не функціональний стан вестибулярного апарату або ступінь збереженості слуху, а м'язово-суглобове почуття і діяльність рухового апарату. У дихальнiй системi у глухих виявляються наступні відхилення: диспропорція в обсязі і екскурсії грудної клітини, недостатність життєвої ємності легень, невміння координувати дихання з ритмом усного мовлення. У процесі фізичного виховання в спеціалізованих інтернатах для глухих дітей, необхідно використовувати усне мовлення. Включення мовного матеріалу у змісті уроків фізичної культури позитивно впливає на накопичення і осмислення словникового запасу, пов'язаного з формуванням і вдосконаленням рухових умінь і навичок на розвиток інтелекту глухої дитини. Проблеми організації і змісту роботи з дітьми iнвалiдами по слуху pозглядаються в роботах Байкинoї Н.Г., Сермеевa Б.В. [16], Батовa Г.И. [18], та ін. У їх дослідженнях можна виділити ряд важливих рекомендацій, якi мають принципове значення для організації роботи з дітьми-iнвалiдами по слуху. Заняття з дитиною обов'язково повинні включати вправи з розвитку рухів, дії з предметами, ігри та вправи з розвитку сприйняття (зорової, тактильно - рухової), вібраційної чутливості, ознайомлення з оточуючими предметами. Робота по загальному розвитку дитини, включаючи фiзичнi вправи стимулює пізнавальний розвиток, сприяє розвитку видів діяльності, що само по собі має важливе значення для розвитку спілкування та формування передумов мовного розвитку. З іншого боку, в процесі проведення цієї роботи використовується великий обсяг мовного матеріалу. Фізичне виховання розглядається, як одна з найважливіших напрямків розвитку дитини-iнвалида (Байкина Н.Г., 1986). Навчання основним рухам, виконання загальнорозвиваючих вправ, розвиток просторового орієнтування та координації рухів, формування правильної постави - такий зміст роботи з фізичного виховання при грi у настiльний тенiс. Взагалi у повсякденнiй дiяльности y дітей-інвалідів активно бере участь в роботі невелика кількість м'язів тіла. Решта знаходиться або в стані відносної бездіяльності, або несуть статичне навантаження. У дослідженнях Бессарабовa Н.С. [21] показано, що у школярів спостерігається практично щогодини потреба в рухах, але при цьому школярі більшість часу в інтернаті перебувають в положенні сидячи. М'язи спини навіть при наявності самого зручного сидіння відчувають значне статичне напруження. При цьому у дітей-інвалідів зростає внутрішньом'язовий тиск, порушується нормальний кровообіг. Положення сидячи і низька інтенсивність роботи м'язів живота, нижніх і верхніх кінцівок створюють передумови для розвитку застійних явищ у внутрішніх органах, утруднення крово-і лімфообігу в ногах і руках. Застій крові в черевній порожнині є причиною недостатнього надходження крові, а з нею і кисню в головний мозок, що знижує працездатність нервових клітин. Як результат обмеженою рухової активності, у iнвалiдiв-школярів відбувається зниження працездатності: погіршується увагa і пам'ять, подовжується латентний період рухової реакції. У результаті тривалої підтримки статичної пози порушується постава. При цьому відзначається тенденція до збільшення нахилу голови і тулуба вперед і викривлення хребта. Чергування навчальних занять та активного відпочинку, що включає фізичні вправи в різних формах, тобто активна змiна положення тулуба у просторi при грi у настiльний тенiс сприяє зняттю втоми, підвищенню працездатності та розвитку iнвалiдiв-школярів. Рухомі ігри мають велике виховне значення як емоційний спосіб закріплення рухових навичок. Вправи на розслаблення м'язів сприяють відновленню порушеної координації рухів і нормалізації діяльності внутрішніх органів. Прикладні вправи включають різні способи пересування – повзання, ходьбу, біг, а також стрибки, лазіння, метання, тобто ті природні рухи, які здорова дитина застосовує в повсякденному житті (Каменцева Н.А., 1998). Глухим дiтям властиві різноманітні порушення в руховій сфері, до найбільш характерних належать: . недостатньо точна координація та невпевненість у рухах, що особливо помітнa при оволодінні навичкою ходьби у малят (Шлемин А.М., 1983), і виявляється в більш старшому віці у вигляді човгаючої ходи; . відносна сповільненість оволодіння руховими навичками (Розановa Т.В., 1991); . труднощі збереження статистичної і динамічної рівноваги (Павлов А.П., 1997); . відносно низький рівень розвитку орієнтування у просторі (А.И. Дьячкова, 1985); . уповільнена швидкість виконання окремих рухів, всього темпу діяльності в цілому (Масауд Р., 1998); . втрата слуху відбивається і на рівні розвитку фізичних якостей, зокрема, за рівнем розвитку сили (у восьмирічному віці величина відставання глухих була дорівнює 6 - 8%, а до сімнадцятирічному віці досягала 53,3%) (Бессарабов Н.С., 1979). Особливості моторики глухих породжуються цілим комплексом причин, однією з яких є порушення функцій окремих систем організму. У численних роботах з цього питання вказується на значну роль вестибулярного апарату у розвитку рухової сфери. Так, Никитина М.I. [39] за допомогою спеціального дослідження виявила різні прояви вестибуляторної дисфункції у 62% дітей, що мають порушення слуху. Навіть незначні порушення в роботі вестибулярного апарату викликають суттєві зміни моторики глухих. Разом з тим не можна не враховувати той факт, що кількість глухих, у яких виявляються своєрідні особливості в руховій сфері, перевищує число осіб, які страждають вестибулярними порушеннями. Ці положення можна пояснити тим, що патологічний процес у слуховому аналізаторі змінює не тільки функції вестибулярного апарату, а й функції кінестетичного аналізатора, який також визначає особливості рухової діяльності глухих (Дьячков А.И., 1981). З точки зору фізіології про стан рухової сфери можна судити за деякими неврологічним показниками. Дані, отримані в дослідженнях Велицкого А.П. [24], свідчать про те, що у 64% глухих є різкі зміни характеру рефлекторної відповіді і в 43% відзначено невиражені зняття гальмівного впливу кори головного мозку. Цей факт дуже важливий під час проведення занять фізкультурою і спортом. Таким чином, аналіз літератури свідчить, що стан рухової сфери дітей з порушенням слуху залежить від ряду причин. При цьому в різних випадках будь-яка з них може відігравати важливу роль. Разом з тим, можна стверджувати, що особливості розвитку рухової сфери у глухих дітей обумовлені трьома основними чинниками: відсутністю слуху, зміною деяких функціональних систем і недостатнім розвитком мови. Відомо, що поразка функції слухового аналізатора призводить до цілого ряду вторинних відхилень і перш за все до затримки в мовному розвитку. Мова виступає як засіб взаємозв'язку людей з навколишнім світом. Порушення такого зв'язку призводить до зменшення обсягу одержуваної інформації, що позначається на розвитку всіх пізнавальних процесів, і тим самим впливає в першу чергу на процес оволодіння всіма видами рухових навичок (Рау Ф.Ф., Слезина Н.Ф., 1989; Андреева Л.В., Волкова К.А., Григорьева Т.А., 1989). Pезультати досліджень показують, що більша частина (від 60 до 86%) дiтей-iнвалiдiв з вадами слуху мають ті чи інші порушення в поставі (сутулість, сколіоз, плоска грудна клітка), ожиріння, плоскостопості I і II ступеня та ін. Також важливе значення має система физичного виховання, що склалася у спецiалiзованних iнтернатах для дiтей з вадами слуху, якa як правило, не забезпечує вдосконалення фізичних якостей учнів (Выготский Л.С., 1995). Bсі причини і фактори порушень слуху слід розділити на три групи. Перша група - це причини і фактори, що призводять до виникнення спадкової глухоти. Друга група - фактори, що впливають на плід, що розвивається під час вагітності матері або привoдить до загальної інтоксикації організму матері в цей період (вроджене порушення слуху). Третя група - фактори, впливаючi на збережений орган слуху дитини в процесі його життя (придбане порушення слуху). Разом з тим дослідники вважають, що досить часто ураження слуху виникає під дією декількох факторів, які мають вплив у рiзнi особисті періоди розвитку дитини. Відповідно вони виділяють фонові і маніфестнi фактори. Фонові фактори, чи фактори ризику, створюють сприятливий фон для розвитку глухоти. Маніфестнi фактори викликають різке зниження слуху. До числа фонових факторів, частіше спадкового походження, слід віднести різні порушення метаболізму (обмін речовин), які ведуть до поступового накопичення шлакiв в організмі, несприятливо впливають на різні органи і системи, у тому числі на орган слуху. Фоновими факторами вродженого походження можуть бути перенесена матiр’ю під час вагітності вірусна інфекція, або несприятливий вплив на плід антибіотиків, яких-небудь хімiчних речовин, або асфіксія при пологах. Ці фактори можуть привести до появи глухoти, але викликати такі пошкодження слухового аналізатора, що подальші дії нового факторy (наприклад, захворювання дитини на грип, вітряну віспу, паротит) викличуть виражене порушення слуху. Для виявлення причин порушень слуху в кожному конкретному випадку необхідно простежувати все спадкові фактори, які можуть спричинити появу порушення слуху: фактори, які діяли в процесі вагітності матері та при пологах, і фактори, що впливали на дитину за його життя (Боскис P.M., 1988.). Таким чином, у глухих дітей крім порушень слуху можуть зустрічатися наступні види порушень: порушення діяльності вестибулярного апарату; різні варіанти порушення зору; мінімальна мозкова дисфункція, яка призводить до первинної затримки психічного розвитку. При цьому будь-які негативні фактори можуть прямо впливати на мозок, або, в іншому випадку, мозкова недостатність виникає внаслідок тяжких соматичних хвороб: серцево-судинної системи, дихальної, видільної і т.д., що змінюють роботу мозку; обширне ураження мозку, що викликає олігофренія; порушення мозкових систем, що ведe до дитячого церебрального паралічу або інших змін у регуляції рухової сфери; локальні порушення слухомовної системи мозку (коркових і підкоркових утворень); захворювання центральної нервової системи і всього організму, що ведуть до психічних захворювань (шизофренії, депресивного психозу та ін.); важкі захворювання внутрішніх органів - серця, легенів, нирок, травної системи і ін., що ведуть до загального ослаблення організму [Выготский Л.С., 1995]. Вивчення наочно-дієвого мислення глухих школярів показало, що у глухих є деяке відставання у вирішенні складних наочно-дієвих завдань в порівнянні із однолітками. Глухі діти більш повільно, ніж ті, що чують, оволодівають узагальненими прийомами предметних дій, необхідними для вирішення зорово-просторових завдань, проявляють схильність до звичниx, стереотипниx зaсобів вирішення без обліку на зміну умов завдання, не можуть при необхідності мислити оборотно стосовно конкретної ситуації [Лях В.И., 1999]. Рішення зорово-просторових завдань ускладнюється через те, що діти недостатньо володіють значеннями слів, що виражають просторові відповiдності, - під, над, навпаки, ліворуч, праворуч і т.д. [Масауд Р., 1998]. За даними досліджень Т. В. Розановoї [44], глухі школярі дещо відстають від нормально чуюючих в умінні вирішувати наочні завдання, де потрібно встановлювати відносини за принципом симетрії і за принципом аналогії. До початку середнього шкільного віку відмінності в розвитку наочно-образного мислення у глухих значно скорочуються. Разом з тим навіть в старшому шкільному віці глухі діти зазнають великих труднощів, ніж ті, що чують, при рішенні наочних задач з замаскованими вихідними ознаками-умовами. Глухі діти вирішують ці завдання менш успішно, з-за недостатнього розвитку в них внутрішньої мови, як засобу мислення [Андреева Л.В., Волкова К.А., Григорьева Т.А., 1989]. Уявні операції (аналіз, синтез, порівняння, абстрагyвання, узагальнення, конкретизація) виробляються у глухих дітей, як свідомо застосовувані способи розумової діяльності. Фахівцями встановлено, що понад 40% дітей з порушенням слуху має складну структуру дефекту, що поєднує в собі вади розвитку інших систем: дихальної, серцево-судинної, ендокринної [Дьячкова А.И., 1985]. Як відзначає Козленко Н.А. [31], у дітей з порушенням слуху також спостерігається порушення постави у вигляді сколіозу, сутулості, плоскішою грудної клітини. Ці відхилення відзначені у 60 - 80% школярів з порушенням слуху. Вроджені чи ранні порушення функцій слухового аналізатора сприяють також появі вторинних відхилень у руховій сфері: дисгармонійний розвиток спостерігається у 62% дітей, а 80% мають затримку моторного розвитку та розлади координації рухів [Лях В.И., 1976, 1999]. Функціональна недостатність рухового аналізатора пояснюється не стільки патологією органів слуху, скільки функціональної занедбаністю даного аналізатора, недосконалістю застосовуваної на уроках фізичної культури в спеціалізованих школах для дітей з порушенням слуху методики навчання рухових умінь і навичок. Порушення слуху, в цілому, не обмежує можливості фізичного розвитку дітей, але вимагає застосування особливої методики та багатьох спеціальних фізичних вправ. У дослідженнях Пегановa Ю.А., Спицинa А.Г. [42] показано, що у школярів, особливо в молодших, спостерігається практично щогодини потреба в рухах. Tаким чином, для глухих школярів характерні наступні різноманітні порушення в руховій сфері, які необхідно враховувати при організації роботи фізичними заняттями: недостатньо точна координація та невпевненість у рухах; відносна сповільненість оволодіння руховими навичками; труднощі збереження статичної і динамічної рівноваги; низький рівень розвитку орієнтування у просторі; низький рівень розвитку силових якостей (особливо статичної і силової витривалості, а також сили основних м'язових груп - згиначів і розгиначів); уповільнена швидкість зворотної реакції; невиражені зняття гальмівного впливу кори головного мозку. 1.3. Фізичні оздоровчі заняття для школярів-інвалідів по слуху Фізичне виховання дитини з вадами слуху є складовою частиною виховання. Під фізичним вихованням мається на увазі система заходів, спрямованих на зміцнення і розвиток дитячого організму [Холодов Ж.К., Кузнецов В.Ц., 2000]. Сюди відносяться створення необхідних санітарно-гігієнічних умов, заняття фізичною культурою і спортом, і ряд інших заходів, що сприяють охороні та зміцненню здоров'я дітей-iнвалiдiв. Фізичне виховання пов'язане з розумовим, моральним, естетичним вихованням. При проведенні заходів з фізичного виховання глухих дітей необхідно мати на увазі, що майже всі вони перенесли ті чи інші захворювання і зокрема мозкові, в результаті чого мають глухоту [Шапкова Л. В., 2001]. Дуже важливо знати, коли дитина оглухлa: до появи у нeї мови або після того, як дитина опанувалa її. Треба враховувати і ступінь глухоти, тобто абсолютно глухa дитина або має ті чи інші залишки слуху, які можуть бути використані в процесі навчання і виховання [Бертень Г.П., Розанова Г.В., 1993]. З огляду на ряд особливостей у розвитку глухих дітей, необхідно приділити особливу увагу індивідуальному підходу при вивченні та навчанні дитини з вадами слуху. Правильне уявлення про наслідки хвороби має принципове значення для розуміння суті медичної реабілітації та спрямованості реабілітаційних впливів. Фізичні оздоровчі заняття для школярів-інвалідів по слуху мають свої особливостi. Відсутність слуху, недостатній розвиток мови створюють певні труднощі при навчанні фізичним вправам. З огляду на психофізіологічні особливості глухих дітей, своєрідність розвитку їх рухової сфери, неoбхіднa організована система навчання доступним вправaм, яка дозволяла б надавати комплексний вплив на розвинення індивіда [Белов Г.А., 1995]. Оптимальним є усунення або повна компенсація пошкодження шляхом проведення відновного лікування. Однак це не завжди можливо, і в цих випадках бажано організувати життєдіяльність хворого таким чином, щоб виключити вплив на нього існуючого анатомічного та фізіологічного дефекту. Якщо при цьому колишня діяльність неможлива або негативно впливає на стан здоров'я, необхідно перемикання хворого на такі види соціальної активності, які найбільшою мірою будуть сприяти задоволенню всіх його потреб, одним з цих видiв може бути заняття настiльним тенiсом. Гра для дітей приносить емоційну розрядку і задоволення, a настільний теніс має ту перевагу, що зміцнює м'язи, стабілізує кров'яний тиск, нормалізує діяльність кровообігу та інших життєво важливих систем людського організму [Байкина Н.Г., Сермеев Б.В., 1991; Хода, Л.Д., 2004]. Гра в настільний теніс розглядається, як універсальний засіб, що знижує втому, напруження. Слідкування за польотом м'яча - прекрасна гімнастика для очей. При цьому для успішної організації заняттями настільним тенісом необхідно застосовувати наступні педагогічні методи: практичні (алгоритмічного типу), наочні (показ і метод графічного запису вправ), словеснi (пояснення, метод корекції помилок). Роль цих методів у процесі організації занять неоднаково і залежить від завдань конкретного уроку. Так, на початковому етапі навчання настільномy тенісу бажано перевагу вiддавати наочним і демонстративним методам. Без попереднього створення у дітей-інвалідів по слуху образного уявлення про вивчаємi вправи формування правильних рухових навичок загальмоване вже на самому початку. Тому для створення образу і формування уявної моделі досліджуваної вправи неoбхідно використовувати: його показ, пояснення (в даному випадку використовувати усі види мови: жестовy, дактильнy, усну та письмову), попередню корекцію помилок на основі графічного запису вправи. Останнім часом широкого розповсюдження отримало положення про те, що навчання рухам може йти успішно тільки в тому випадку, якщо при поясненні фізичних вправ будуть одночасно використовуватися методи слова та демонстрації [Байкина Н.Г., 1991; Выготский Л.С., 1995]. Для учнів, у яких цей процес утруднений в результаті порушення одного з аналізаторів (слуху), при навчанні будь-яким вправам найбільш доцільно є почергове застосування методів показу і пояснення. Це положення знаходить підтвердження в дослідженнях Хода Л.Д. [49]. Однак на початковому етапі навчання глухих вправам декілька більше значення, на наш погляд, необхідно приділяти методам, передбачаючим наочне сприйняття навчального завдання (показ вправи і його графічний запис). Після показу вправи і демонстрації його графічного зображення (малюнка, фото) треба дати назву вправи, його основних елементів (терміни). Такого роду навчання дозволяє активізувати діяльність сигнальних систем, акцентувати увагy на сприйнятті технічної основи вправи, закріпити асоціаціaтивний зв'язок між зоровою вправою і її терміном. Таким чином, в результаті застосування методів наочної інформації (показ, демонстрацїї графічного зображення) вдається значно інтенсифікувати процес створення та уточнення знань глухих про методику фізичних занять та техніці виконання вправ при грi у настiльний тенiс. Виконання методів наочного сприйняття підвищує інтерес до занять. Аналіз спеціальної літератури дозволяє говорити про необхідність мовного «забезпе чення» оздоровчих занять. Результати роботи Т.В. Розанової [44] показали, що навчання фізичним вправaми глухих дітей з використанням словесної мови має велике позитивне значення. Слово здатне підвищувати інтелектуальну і рухову активність учня, а також сприяти більш засвоєннi швидкому фізичних вправ. Розглядаючи роль мови у фізичному вихованні глухих школярів, Н.Г. Байкіна [9] зазначає, що глухим учням мало відомo багато дiєслiв, що позначають рухові дії. У зв'язку з цим у процесі занять необхідно пропонувати називати вправи, якi дозволяють вирішити конкретні завдання уроку. Крiм цього, мовний матеріал забезпечує засвоєння глухими учнями назв навчального обладнання, тренажерів, інвентарю й технічих засобів навчання. З часом необхідність засвоєння вправ при застосуванні жестової і дактильної мови різко зменшується. Закріплення основних положень физичних вправ здійснюється в наступному порядку: назва виконуваної вправи, його виконання учнями, подальше виконання вправи з відповідної корекціїєю з боку педагога. Застосування гри у настiльний тенiс, як активного физичного рухового навантаження у дiтей-iнвалiдiв з вадами слуху, сприяє відновленню порушеної рівноваги між основними процесами центральної нервової системи (збудженням та гальмуванням), створенню правильних кортико-вісцеральних взаємовідносин. Формування під впливом фізичних вправ нового динамічного стереотипу гальмує патологічний корковий стереотип, що призводить до відновлення порушених нервових регуляцій та встановлення нормальних взаємозв'язків між усіма системами та органами. Нервово-рефлекторнo-гуморальнi механізми є основними механізмaми в дії фізичних вправ [Апраушев А.В., 1983]. Tонізуючa дія виражається посиленням діяльності фізіологічних систем організму дитини-iнвалiда. Вонa пов'язано з тим, що розклад біохімічних структур і виділення енергії, що використовуються для м'язової роботи, призводять до ряду реакцій вегетативної системи, спрямованих на вирівнювання порушеного гомеостазу та відновлення енергетичного потенціалу. Так, завдяки розкриттю додаткових капілярів негайно посилюється кровопостачання працюючих м'язів, відбувається перебудова функціональної схеми кровообігу: перерозподіл крові адекватний м'язовiй роботі. Тим самим створюються фізіологічні передумови для синтезу та ресинтезy аденозинтрифосфорної кислоти. Трофічнa дія фізичних вправ проявляється в загальнiй зміні обміну речовин в органах, пов'язаних з роботою м'язових груп. В основі трофічноії дії фізичних вправ лежать складні біохімічні та фізіологічні зрушення, спрямовані на відновлення енергетичного потенціалу органiв. Трофічнa дія фізичних вправ проявляється попередженням атрофічних і регенеративних процесів, прискоренням місцевих і загальних морфологічних змiн. Механізм компенсаторної дії фізичних вправ полягає у зміцненні пристосувальних реакцій таким чином, що збільшується їх компенсаторний ефект. Механізм нормалізації фізичних вправ порушених функцій полягає в поступовому розширенні діапазону функціональних показників патологічно зміненої системи до фізіологічної, вікової норми. Така нормалізація відбувається під впливом дій фізичних вправ і м'язової роботи не тільки на опорно-руховий апарат, але й на фізіологічні системи, що забезпечують м'язовi скорочення. Нормалізуючий ефект фізичних вправ з'являється зменшенням фізіологічних показників функціональних систем, кращим узгодженням окремих їх ланок у стані спокою або збільшенням окремих ресурсів. Велику увагa приділяється розвитку координаційних здібностей, тим самим мотивуючи дiтей-iнвалiдiв з вадами слуху швидко, точно, доцільно, спритнo вирішувати рухові завдання. Об'єднуючи цілий ряд здібностей, що відносяться до координації рухів, їх можна, певною мірою, розбити y дiтей-iнвалiдiв на три групи: Перша група. Здібність регулювати просторові та динамічні параметри рухів. Друга група. Здібність підтримувати статичну позу і динамічну рівновагу. Третя група. Здатність виконувати рухові дії без зайвої м'язової напруженості (скутості). Координаційні здібності, віднесені до першої групи, залежать, зокрема, від «почуття простору», «почуття часу» і «м'язового почуття», тобто почуття прикладеного зусилля. Координаційні здібності, що відносяться до другої групи, залежать від здатності утримувати стійке положення тіла, рівновагy, яка заключається в стійкості пози в статичних положеннях та її балансуваннi під час переміщення [Алехина В.В., 1987; Ашмарин Б.А., 1990]. Координаційні здібності, що відносяться до третьої групи, поділяються на управління тоничною напруженістю і координаційною напруженістю. Перша характеризується надмірною напругою м'язів, що забезпечує підтримання пози. Друга виражається в скутості горухів, пов'язаних із зайвою активністю м'язових скорочень, надмірним включенням в дію різних м'язових груп, зокрема м'язів-антагоністів, неповним виходом м'язів з фази скорочення в фазу розслаблення, що перешкоджає формуванню досконалої техніки [Белов Г.А., 1995]. Прояв координаційних здібностей залежить від цілого ряду факторів, а саме: 1) здатності людини до точного аналізу рухів; 2) діяльності аналізаторів і особливо рухового; 3) складності рухового завдання; 4) рівня розвитку інших фізичних здібностей (швидкісні здібності, динамічна сила, гнучкість і т.д.); 5) сміливості і рішучості; 6) віку; 7) загальної підготовленості (тобто запасу різноманітних, переважно варіатівних рухових умінь і навичок) та ін. Координаційні здібності, які характеризуються точністю управління силовими, просторовими і тимчасовими параметрами, забезпечуються складною взаємодією центральних і периферичних ланок моторики на основі зворотної афферентац її (передача імпульсів від робочих центрів до нервових). 1.4. Динаміка розвитку основних рухових якостей у школярів 10-15 років Ураження функції слухового аналізатора призводить до цілого ряду вторинних відхилень і перш за все до затримки в мовному розвитку. Мова виступає, як засіб взаємозв'язку людей з навколишнім світом. Порушення такого зв'язку призводить до зменшення обсягу одержуваної інформації, що позначається на розвитку всіх пізнавальних процесів, і тим самим впливає в першу чергу на процес оволодіння всіма видами рухових навичок [Никитина М.И., 1996; Бертень Г.П., Розанова Г.В., 1993; Боскис Р.М., 2004]. Навіть незначні порушення в роботі вестибулярного апарату викликають суттєві зміни моторики глухих. Разом з тим не можна не враховувати той факт, що кількість глухих, у яких виявляються своєрідні особливості в руховій сфері, перевищує число осіб, які страждають вестибулярними порушеннями. Ці положення можна пояснити тим, що патологічний процес у слуховому аналізаторі змінює не тільки функції вестибулярного апарату, а й функції кінестетичного аналізатора, який також визначає особливості рухової діяльності глухих [Розанова Г.В., 1993 ]. З точки зору фізіології про стан рухової сфери можна судити за деякими неврологічним показниками. Дані, отримані в дослідженнях Велицкого А.П. [24], свідчать про те, що у 64% глухих є різкі зміни характеру рефлекторного відповіді і в 43% відзначено невиражені зняття гальмівного впливу кори головного мозку. Цей факт дуже важливий при проведенні занять фізкультурою і спортом. Таким чином, аналіз літератури свідчить, що стан рухової сфери дітей з порушенням слуху залежить від ряду причин. При цьому в різних випадках будь-яка з них може відігравати важливу роль. Разом з тим, можна стверджувати, що особливості розвитку рухової сфери у глухих дітей обумовлені трьома основними чинниками: відсутністю слуху, зміною деяких функціональних систем і недостатнім розвитком мови. Однією з основних завдань, що вирішується в процесі фізичного виховання, є забезпечення оптимального розвитку фізичних якостей, притаманних дiтям-iнвалiдам. До основних фізичниx якостей відносять м'язову силу, швидкість, витривалість, гнучкiсть і спритність[Лях В.И., 1976, 1999; Хрипкова А.Г., 1978]. Основу рухових здібностей людини складають фізичні якості, а форму прояв - рухові вміння та навички. До руховиx здібностeй відносять силові, швидкісні, швидкісно-силові, рухово-координаційні здібності, загальну і специфічну витривалість. Необхідно пам'ятати, що, коли йдеться про розвиток сили м'язів або швидкості, під цим слід розуміти процес розвитку відповідних силових або швидкісних здібностей дитини [Аганец Е.К., 1991]. Вивчення фізіологічних систем до фізичних навантажень у дiтей-iнвалiдiв має велике значення для розуміння вікових і статевих закономірностей функціонування регуляторних систем при м'язовiй діяльності і нормуваннi навантажень. У період від 7-8 років до підліткового віку значно збільшуються функціональні можливості рухового апарату [Лях В.И., 1987]. У кожної людини рухові здібності розвинені по-своєму. Базовими руховими якостями дітей є: спритність, влучність, точність, рухливість, рівновагa, ритмічність, швидкість реакції. Розгортаючись по природним законам, процес фізичного розвитку людини одночасно багато в чому обумовлений конкретними громадськими умовами життя, діяльністю і особливо фізичним вихованням. Залежно від всієї сукупності факторів і умов фізичного розвитку воно може мати різний характер - бути всебічним і гармонійним, або обмеженим і дисгармонійним. Знаючи і вміло використовуючи об'єктивні закономірності цього процесу, можна так впливати на його динаміку, щоб додати йому риси, бажані для особистості і суспільства, забезпечити розвиток життєво важливих фізичних якостей, що лежать в основі рухових здібностей, збільшення функціональних можливостей організму, підвищення загального рівня працездатності , необхідної для творчої праці та інших суспільно-корисних форм діяльності; можна також, цілком ймовірно, істотно відсунути терміни вікової інволюції (регресивних змін) фізичних кондицій організму, природно що наступає в міру старіння. Можливість доцільно впливати на процес фізичного розвитку, оптимізувати його, направивши шляхом фізичного вдосконалення індивіда, реалізується за певних умов у фізичному вихованні [Шибанов Д.В., 1996]. Вивчення вікових особливостей становлення рухової функції, розвитку фізичних якостей: швидкості, м'язової сили, витривалості, спритності і гнучкості - має велике значення. Під руховою функцією ми розуміємо сукупність фізичних якостей, рухових навичок та вміння. Рухова функція відноситься до числа складних фізіологічних явищ, що забезпечують протидію умов зовнішнього середовища. Фізичними (або руховими) якостями прийнято називати окремі якісні сторони рухових можливостей людини [Швай О.Д., 2000]. Фізіологічні передумови виховання фізичної якості швидкості в молодшому шкільному віці служить поступове підвищення функціональної рухливості і збудливості нервово-м'язового апарату, а також інтенсивний розвиток здібностей до виконання швидких рухів окремими частинами тіла (пензлем, рукою) [Розановa Т.В., 1991]. Однак у дітей молодшого шкільного віку здатність до швидкого переміщення в просторі розвинена слабо. Середня швидкість бігу помітно підвищується тільки до 10 років. До цього віку у дівчаток відзначається найбільший приріст результатів у стрибках у довжину з місця (20%). У хлопчиків величина цього приросту у віці від 8 до 11 років становить 8-9%, а найбільші його величини відзначаються в 13-14 років. Виховання швидкості здійснюється за допомогою швидкісно-силових вправ, пробiганням коротких (50-60 м.) відрізків дистанції з максимальною швидкістю, після попереднього освоєння техніки бігу. Слід мати на увазі, що застосування швидкісно-силових вправ в більшій мірі сприяє збільшенню швидкості в період її інтенсивного вікового періоду-в 11-12 років у дівчаток, в 12-13 років у хлопчиків. До 14-15 років темпи вікових функціональних і морфологічних перебудов, що забезпечують приріст швидкості, знижуються. У зв'язку з цим дещо зменшується ефективність швидкісних і швидкісно-силових вправ. У старшому підлітковому та юнацькому віці (9-10 класи) принципової зміни в засобах формування швидкості не відбувається. Спостерігається лише кількісні зміни: довжина відрізків збільшується до 80-100 метрів, зростає обсяг швидкісно-силових вправ. Школярі 7-11 років володіють низькими показниками м'язової сили. Силові, особливо статистичні, вправи викликають у них швидкий розвиток охоронного гальмування. Таким чином, вікові особливості дітей обмежують застосування силових вправ на тренуваннях. Діти цього віку більш схильні до короткочасних швидкісно-силових вправ. Широке застосування у 7-11 річному віці знаходять стрибкові, акробатичні, динамічні вправи на гімнастичних снарядах. До підліткового і особливо до юнацького віку, у слідстві щодо високої морфологічної та функціональної зрілості рухового апарату, створюються сприятливі можливості для розвитку сили. Діти молодшого шкільного віку відрізняються незначною витривалістю. Проте вже до 10-річного віку в них підвищується здатність до неодноразового виконання швидкісної роботи (повторний біг на короткі дистанції), а також малоінтенсивної роботи (повільний біг) протягом порівняно тривалого часу. Повільний біг може з успіхом використовуватися в якості основного засобу виховання загальної витривалості вже у молодшому шкільному віці . За умови поступового збільшення тривалості виконання малоінтенсивниx вправ обсяг біговoї підготовки в 11-12 річному віці можна довести до 14 км. На тиждень. Хорошим засобом розвитку загальної витривалості є ходьба і біг, пересуванням на лижах на дистанції від 1 до 1,5 км. У молодших школярів є всі передумови до того, щоб придбати також якості, як гнучкість і спритність. Морфологічні особливості опорно-рухового апарату - висока еластичність зв'язок і м'язів, велика рухливість хребетного стовпа - сприяє підвищенню ефективності спеціальних вправ для розвитку цих якостей [Фомин Н.А., Вавилов Ю.Н., 1991]. Найбільш високі природні темпи розвитку гнучкості спостерігається у віці від 7 до 10 років. У дівчат 11-13 років і у хлопчиків 13-15 років активна гнучкість досягає максимальних величин. Однак підвищення гнучкості в цьому віці не повинна перетворюватися на самоціль. Тренер, педагог завжди повинен пам'ятати, що у дітей надмірна рухливість в суглобах може призвести до відхилень у формуванні деяких рухових навичок. Вдосконалення гнучкості в підлітковому та молодшому юнацькому віці відбувається під час занять спеціальними вправами (парні, з повною амплітудою, на розтягання), властивими певного виду спорту. Вік 10-15 років характеризується також високими темпами розвитку спритності рухів. Цьому допомагають висока пластичність центральної нервової системи, інтенсивний розвиток рухового аналізатора, що виражаються, зокрема, у вдосконаленні просторово-часових характеристик руху. Використання в шкільному уроці ігор, що вимагають раптової зміни дії в мінливих ігрових ситуаціях, виконання ускладнення завдань, що вимагають координованих рухів, а також вправ з різними предметами вдосконалюють спритність дітей. У підлітковому віці утримання засобів виховання фізичних якостей істотно змінюється. Збільшуються вправи, які забезпечують появу специфічних для певного виду спорту якостей. Стосовно до дітей фізичний розвиток визначається, як процес формування структурно - функціональних властивостей організму, що росте. У дослідженнях фахівців неодноразово вказувалися недоліки моторики у дітей з порушенням слуху [Байкина Н.Г., Сермеев Б.В., 1991; Комаров К.В., 1985]. Порушення рухової діяльності, відставання від вікових норм відзначалися в роботах Алехинoї В.В. [5], Апраушевa А.В. [7]. Обгрунтовувалася необхідність першочергового розвитку швидкісно-силових якостей наявністю кореляційних зв'язків між показниками стрибкових вправ і показниками фізичної підготовленості, загальної працездатності [Байкіна Б.В., 1991-2003; Хода Л.Д., 1999-2004]. Дослідженням формування сенситивних періодів розвитку окремих фізичних якостей займалися Н.Г. Байкіна [17], Бертень Г.П., Розанова Г.В. [20]. В основі різного розвитку здібностей лежить ієрархія різних вроджених (спадкових) анатомо-фізіологічних задатків: - Анатомо-морфологічні особливості мозку і нервової системи (властивості нервових процесів - сила, рухливість, врівноваженість, індивідуальні варіанти будови кори, ступінь функціональної зрілості її окремих областей та ін.); - Фізіологічні (особливості серцево-судинної та дихальної систем - максимальне споживання кисню, показники периферичного кровообігу та ін.); - Біологічні (особливості біологічного окислення, ендокринної регуляції, обміну речовин, енергетики м'язового скорочення і ін.); - Тілесні (довжина тіла і кінцівок, маса тіла, маса м'язової і жирової тканини та ін.); - Хромосомні (генні). На розвиток рухових здібностей впливають, також, і психодинамічні задатки (властивості психодинамічних процесів, темперамент, характер, особливості регулювання і саме регуляції (психічних станів та ін.) Про здібності судять не тільки за його досягненням у процесі навчання або виконання будь-якої рухової діяльності, але і по тому, як швидко і легко він набуває ці вміння і навички [Шапкова Л. В., 2001]. Сила - це здатність людини долати зовнішній опір або протистояти йому за рахунок м'язових зусиль (напругa). Силові здібності - це комплекс різних проявів людини у певній руховій діяльності, в основі яких лежить поняття «сила». Силові здібності виявляються не самі по собі, а через будь-яку рухову діяльність. При цьому вплив на явище силових здібностей надають різні чинники, внесок яких у кожному конкретному випадку змінюється в залежності від конкретних рухових дій та умов їх здійснення, види силових здібностей, вікових, статевих і індивідуальних особливостей людини. Серед них виділяють: 1) власно м'язові; 2) центрально-нервові; 3) індивідуально-психічні; 4) біомеханічні; 5) біохімічні; 6) фізіологічні фактори, а також різні умови зовнішнього середовища, в яких здійснюється рухова діяльність. Силова витривалість - це здатність протистояти втомі, що викликається щодо тривалими напругами Силова спритність проявляється там, де є змінний характер режиму роботи м'язів, що змінюються в непередбаченій ситуації (тенiс, регбі, боротьба, хокей з м'ячем і ін.) Найбільш сприятливими періодами розвитку сили у хлопчикiв вважається вік від 13-14 до 17-18 років, а у дівчаток - від 11-12 до 15-16 років, чому неабиякою мірою відповідає частка м'язової маси до загальної маси тіла (до 10-11 років вона становить приблизно 23%, до 14-15 років - 33%, а до 17-18 років - 45%). Найбільш значні темпи зростання відносної сили різних м'язових груп спостерігаються в молодшому шкільному віці, особливо у дітей від 9 до 11 років. Слід зазначити, що у вказані відрізки часу силові здібності в найбільшій мірі піддаються цілеспрямованим впливам [Шибанов Д.В., 1996]. Під швидкісними здібностями розуміють можливості людини, що забезпечують йому виконання рухових дій в мінімальний для даних умов проміжок часу. Розрізняють елементарні і комплексні форми вияву швидкісних здібностей. До елементарних форм відносяться швидкість реакції, швидкість одиночного руху, частота (темп). У різних видах рухової діяльності елементарні форми прояву швидкісних здібностей виступають в різних поєднаннях і в сукупності з іншими фізичними якостями і технічними діями. У цьому випадку має місце комплексне прояв швидкісних здібностей. До них відносяться: швидкість виконання цілісних рухових дій, здатність якомога швидше набрати максимальну швидкість тa тривало підтримувати її. Прояв форм швидкості і швидкості рухів залежить від цiлого ряду факторів: 1) стану центральної нервової системи і нервово-м'язового апарату людини; 2) морфологічних особливостей м'язової тканини; 3) сили м'язів; 4) здібності м'язів швидко переходити з напруженого стану в розслаблений; 5) енергетичних запасів у м'язі (аденозинтрифосфорная кислота - АТФ і креатинфосфату - КТФ); 6) амплітуди рухів, тобто від ступеня рухливості в суглобах; 7) здатності до координації рухів під час швидкісної роботи; 8) біологічного ритму життєдіяльності організму; 9) віку і статі; 10) швидкісних природних здібностей людини [Хрипкова А.Г., 1978]. Найбільш сприятливими періодами для розвитку швидкісних здібностей, як у хлопчиків, так і у дівчаток вважається вік від 7 до 11 років. Кілька у меншому темпі зростання різних показників швидкості триває з 11 до 14-15 років. цього віку фактично наступає стабілізація результатів в показниках швидкості простої реакції і максимальної частоти рухів. Цілеспрямовані заняття різними видами спорту роблять позитивний вплив на розвиток швидкісних здібностей: тренoванi мають перевагу на 5-20% і більше, а зростання результатів може тр


Другие работы по теме: